Перші сто днів Кирила Буданова на посаді керівника Офісу президента стали не просто кадровою ротацією, а початком глибшої зміни всієї архітектури влади. Банкова більше не виглядає єдиним центром ухвалення рішень, парламент отримав нові канали комунікації, а уряд — більше простору, але й більше відповідальності.

Сто днів Кирила Буданова на чолі Офісу президента виявилися не стільки про кадрову революцію, скільки про зміну самої логіки управління державою. Після епохи Андрія Єрмака, коли Банкова концентрувала у своїх руках майже всі політичні, урядові та парламентські нитки, новий глава ОП пропонує іншу модель: менше мікроменеджменту, більше делегування, менше персоналізму, більше інституційності. Але разом із цим нова система відкрила й старі слабкості — дефіцит лідерства, нестачу політичної суб’єктності в уряді та хронічну напругу у взаєминах між Банковою, Кабміном і Верховною Радою.

Призначення Кирила Буданова керівником Офісу президента спочатку сприймалося як хід під конкретний політичний момент: складні мирні переговори, очікування можливого перемир’я, дискусії про виборчу перспективу після великої війни. Однак уже за кілька місяців ситуація змінилася. Переговорний трек втратив динаміку, війна знову набула ознак довгого виснажливого протистояння, а державна машина почала перелаштовуватись на режим тривалого функціонування в умовах воєнного часу.

У цій новій реальності Буданову довелося швидко переходити від ролі силового менеджера та учасника чутливих переговорних процесів до ролі адміністратора всієї владної вертикалі. І саме тут почали проявлятися головні відмінності між ним та його попередником.

Читайте також: Найважчі місяці до осені. Головне зі спілкування Зеленського з журналістами

Після Єрмака: кінець епохи “другого президента”

Відставка Андрія Єрмака стала не просто зміною керівника Офісу президента. Вона позначила завершення цілої політичної епохи, в якій ОП фактично перетворився на надінституцію — центр, що координував, контролював і часто підміняв собою уряд, парламент і навіть частину неформальних державних механізмів.

За роки роботи Єрмак вибудував систему, в якій його політична вага де-факто наближалася до статусу віце-президента. Саме через нього проходили ключові рішення, кадрові погодження, стратегічні комунікації, зовнішньополітичні треки, парламентські процеси й значна частина урядових рішень. У такій системі роль міністрів або профільних заступників Банкової часто зводилася до виконання волі центру.

З приходом Буданова ця конструкція почала змінюватися. Причому не через демонстративний розрив із попередником, а через інший стиль управління. За оцінками співрозмовників у владі, Офіс президента перестав бути “офісом однієї людини” і почав більше нагадувати координаційний штаб, який не замінює собою всі державні інституції, а намагається зшивати їхню роботу.

Це не означає, що Банкова втратила вплив. Навпаки — вона залишається ключовим центром влади. Але якщо раніше весь рух ішов через одну фігуру, то тепер система стала більш розосередженою. І саме це багато хто в оточенні влади називає головною зміною перших ста днів.

Стиль Буданова: менше диктату, більше делегування

Найчастіше в оцінках роботи нового керівника ОП звучить слово “делегування”. На відміну від Єрмака, який був схильний до тотального контролю й мікроменеджменту, Буданов намагається працювати через постановку завдань, визначення пріоритетів і розподіл відповідальності між заступниками.

Це виглядає не просто як особиста риса, а як наслідок його попереднього досвіду. Буданов прийшов із середовища, де ефективність залежала не від нескінченних погоджень, а від чіткої вертикалі, автономності й швидкості виконання. У ролі начальника ГУР він звик бути керівником, який працює в системі з високим рівнем самостійності. На Банковій ж йому довелося очолити зовсім іншу конструкцію — бюрократичну, політичну, багаторівневу.

Саме тому його стиль поєднує кілька важливих рис:

орієнтацію на конкретний результат;
чітку постановку завдань;
спробу змусити працювати вже наявну команду, а не одразу її ламати;
більшу доступність для співробітників і заступників;
швидше ухвалення рішень без зайвого накопичення погоджень.

Буданов не влаштовував масштабних чисток. Це принциповий сигнал. Він не заходив у владу як політичний завойовник, який прагне миттєво поставити скрізь “своїх”. Натомість він обрав складнішу модель — спробувати змусити наявну систему працювати інакше.

Цей підхід має свої плюси.

По-перше, він мінімізує внутрішній спротив.

По-друге, дає можливість швидше стабілізувати апарат у момент переходу.

По-третє, дозволяє самому керівнику краще зрозуміти, хто чого вартий у реальній роботі.

Але є й ризики: якщо команда, що залишилась ще з попередньої епохи, не змінить власної логіки поведінки, згодом Буданову все одно доведеться переходити до кадрових рішень.

Буданов і Зеленський: від дружньої хімії до службової дистанції

Ще одна принципова зміна — характер відносин між президентом і главою ОП. За часів Єрмака цей зв’язок мав виразний неформальний вимір: персональна довіра, політична близькість, постійна присутність поруч із главою держави. Саме це значною мірою й робило Єрмака настільки впливовим.

У випадку з Будановим джерела описують відносини інакше: вони більш формальні, службові та інституційні. Це взаємодія не друзів-партнерів, а президента і підлеглого високого рівня. Така зміна має дві сторони.

З одного боку, вона зменшує ризик надмірної персоналізації Банкової й повертає більший простір самому президенту. Зеленський у такій моделі не ділить політичний центр із “другим номером”, а лишається безумовним центром ухвалення рішень.

З іншого боку, відсутність тієї самої особистої політичної “хімії”, яка була між Зеленським і Єрмаком, означає, що Буданову ще треба вибудувати довгу дистанцію довіри. Поки що, він перебуває на етапі взаємної поваги та робочого пристосування.

Саме це, ймовірно, і визначає нинішню конфігурацію: Офіс став менш монолітним, а президент — менш залежним від одного центру координації.

ОП як операційний штаб, а не політична надбудова

Один із найцікавіших висновків — трансформація функції самого Офісу президента. За нової моделі він уже не виглядає універсальним центром, який займається всім — від великої зовнішньої політики до дрібної кадрової рутини. Натомість Банкова поступово зміщується в бік операційного штабу: місця, де координують, зшивають, прискорюють, але не обов’язково забирають на себе всю суб’єктність.

Це означає кілька речей.

По-перше, заступники керівника ОП отримують більше простору для реальної роботи. Вони не просто передають сигнали згори, а дедалі частіше ухвалюють рішення у власних сферах.

По-друге, міністри ключових напрямків теж мають більше можливостей діяти самостійно. Їх більше не сприймають як суто технічних виконавців.

По-третє, сама Банкова намагається зберегти за собою функцію політичного синхронізатора, а не тотального диспетчера.

Саме цю зміну описано як перехід від універсального центру рішень до “головного операційного штабу”.

Парламент як нове поле роботи Буданова

Одним із найважливіших викликів для нового глави ОП стала Верховна Рада. Якщо для Єрмака взаємини з парламентом були частиною давно вибудуваної вертикалі впливу, то для Буданова цей трек став фактично новим політичним полем.

І тут проглядається важлива стратегія: замість жорсткого нав’язування рішень Банкова почала робити ставку на прямий контакт, зустрічі, переговори й пошук точок взаєморозуміння.

За описом РБК-Україна, Буданов уже провів:

зустрічі з головами фракцій і груп;
окрему комунікацію з головами парламентських комітетів;
консультації щодо проходження законопроєктів у межах Ukraine Facility та програм МВФ.

Це дуже показовий момент. Новий глава ОП намагається не просто “натиснути кнопку” через фракційне керівництво, а зрозуміти логіку парламенту: де є опір, де є ризики провалу, що можна зняти з порядку денного, а що — навпаки, проштовхнути.

Така тактика принесла перші результати: частину важливих рішень вдалося проголосувати, а напруга у відносинах між урядом, Банковою та парламентом дещо спала.

Але водночас тут закладено потенційний конфлікт. Бо чим активніше глава ОП заходить на парламентське поле, тим неминучіше виникає конкуренція з тими, хто традиційно вважав це своєю територією — передусім із Давидом Арахамією.

Інакше кажучи, Буданов поки що шукає союзників у Раді, але цей процес ще не завершений. Нинішнє потепління у відносинах може виявитися ситуативним, якщо Банкова не знайде сталого механізму співпраці з депутатським корпусом.

Кабмін після централізації: більше повітря, але не більше сили

Ще одна ключова лінія — зміна статусу уряду. За попередньої моделі Кабмін часто виглядав як виконавчий орган без реальної політичної ваги. Значна частина ініціатив або народжувалась на Банковій, або проходила через неї як через головний центр схвалення.

Тепер, коли жорстка централізація ослабла, уряд формально отримав більше простору. Але це одразу виявило стару проблему: далеко не всі в Кабміні готові діяти як самостійні гравці.

Це дуже виразно підсвічує дефіцит лідерства в уряді. Серед тих, хто готовий брати на себе відповідальність, називають передусім Михайла Федорова та Дениса Шмигаля. Решта або обережні, або розгублені, або звикли працювати тільки в логіці зовнішньої команди.

Це чи не головний структурний виклик нової конфігурації влади: децентралізація політичного управління можлива лише тоді, коли інституції здатні заповнити простір, який звільнився. Якщо ж вони цього не роблять, система починає буксувати.

Федоров і Шмигаль як “командири фронтів”

У новій вертикалі саме Михайло Федоров і Денис Шмигаль виглядають як дві ключові фігури урядового рівня.

Михайло Федоров: ставка на швидкість і реформу

Федоров отримав не просто міністерський портфель, а політичний карт-бланш на зміни. Йому доручено один із найскладніших напрямів — трансформацію Міноборони, цифровізацію, нову управлінську модель і навіть чутливу мобілізаційну реформу.

Його перевага — швидкість, сучасний управлінський стиль, президентська підтримка. Його слабке місце — природний опір системи, де будь-яке втручання цивільного управлінця в оборонний сектор неминуче викликає ревнощі, недовіру й бюрократичне тертя.

Поки що відкритого конфлікту між Федоровим і військовою вертикаллю немає. Але це не означає відсутності прихованої напруги. І саме реформа мобілізації може стати тим тестом, який покаже справжній обсяг його політичної суб’єктності.

Денис Шмигаль: тихий технократ у кризовій сфері

Шмигаль у новій конструкції постає як управлінець іншого типу — не реформатор-інноватор, а системний технократ, здатний працювати у режимі постійного кризового менеджменту. У парламенті до нього ставляться відносно позитивно, він уміє комунікувати з фракцією, не провокує зайвого роздратування й виконує складну роль “універсального солдата”.

Проте і тут є межа: навіть ефективність Шмигаля не скасовує загальної слабкості урядової суб’єктності. Бо окремі сильні міністри ще не означають появи сильного Кабміну як інституції.

Чому позитив до Буданова — це ще й ефект контрасту

Важливий пласт — пояснення нинішніх позитивних оцінок на адресу Буданова. Вони, безумовно, пов’язані з його реальним стилем управління. Але не меншою мірою — із різким контрастом після Єрмака.

Після багаторічної моделі жорсткої централізації будь-яке послаблення контролю, будь-яке розширення повноважень для інших гравців, будь-який відхід від персонального диктату майже автоматично сприймається як покращення атмосфери.

Це означає, що частина кредиту довіри, який зараз отримує Буданов, — авансова. Вона побудована не лише на його досягненнях, а й на полегшенні після попереднього стилю управління.

Саме тому справжня оцінка його ролі настане пізніше — коли він зіткнеться з повноцінною політичною кризою, конфліктом усередині владної команди або з жорсткою боротьбою за непопулярні рішення. Поки що таких моментів у його роботі ще не було.

Політичний капітал Буданова: союзник, наступник чи потенційний конкурент?

Окремий сюжет — зростання особистого рейтингу Буданова. За сто днів на Банковій він не лише змінив робочі процеси, а й наростив власну політичну вагу. Його прізвище фігурує у трійці лідерів опитувань, а “партія Буданова” розглядається як потенційно конкурентний проєкт.

Це, безумовно, створює нову інтригу. З одного боку, в оточенні президента допускають, що в перспективі Буданов міг би бути частиною спільної політичної конструкції. З іншого — будь-яке посилення особистого рейтингу глави ОП автоматично ставить питання про межі його політичної автономії.

Поки що, ця тема існує радше на рівні розрахунків і сценаріїв, ніж практичної політики. Але саме вона може стати однією з найбільш чутливих у майбутньому. Тому що в українській владі сильний адміністратор із високим особистим рейтингом рано чи пізно перестає бути просто технічним менеджером.

Нова модель влади: більше балансу, менше моноліту

Головний підсумок перших ста днів Буданова на Банковій полягає в тому, що влада в Україні стала менш монолітною. Після багаторічної моделі, в якій усе замикав на собі один надпотужний центр, тепер формується складніша система стримувань, взаємозалежностей і розподіленої відповідальності.

У цій системі:

Офіс президента більше не претендує на роль всепоглинаючого центру;
парламент отримує більше простору для суб’єктності;
уряд мусить вчитись працювати без постійного директивного супроводу;
окремі міністри стають самостійними центрами рішень;
президент повертає собі більш прямий контроль над системою без посередництва одного “другого”.

Але ця модель поки що лише формується. Її головна перевага — більше повітря для інституцій. Її головний ризик — відсутність достатньо сильних гравців, які здатні цим повітрям скористатися.

Перші сто днів Кирила Буданова на чолі Офісу президента показали: після Єрмака Банкова почала жити за іншими правилами. Менше ручного контролю, більше делегування, більше повноважень для заступників, уряду й парламенту. Проте децентралізація не розв’язує проблем автоматично — вона лише оголює старі слабкі місця системи. І головне з них — дефіцит політичного лідерства поза межами президентського кабінету.

Буданов поки що отримує багато позитиву й політичних авансів. Але справжній іспит для нього ще попереду: чи зможе він утримати баланс між інституційністю та персональним впливом, між роллю менеджера президента і самостійного політичного гравця. Саме це визначить, чи стане його перша сотня днів початком нової моделі влади — чи лише короткою паузою між двома епохами надцентралізації.

За матеріалами rbc.ua