Дослідники American University Kyiv в інтервʼю NV стверджують, що масовий виїзд українців через війну за кордон завершився, і прогнозують, що буде далі.
Чому на четвертому році війни переважна більшість українських жінок планують залишатися в Україні та як повернути тих, хто поїхав, знають Володимир Вахітов та Наталя Заїка, директор та заступниця директора Інституту поведінкових досліджень American University Kyiv.
Від початку великої війни вони досліджують мотивації та настрої вимушених українських емігрантів, а в січні 2025 року провели ґрунтовне дослідження «Що мотивує українців залишатися в Україні?», де дослідили еміграційні настрої жінок, віком від 18 до 60 років, що залишаються в Україні, та оцінили міграційні перспективи України на період, доки триває військовий стан.
Що тримає жінок в країні, які фактори спонукатимуть їх до виїзду, хто готовий повертатися і що для цього має зробити держава, вони розповіли NV.
— З результатів дослідження видно, що майже 80% опитаних жінок воліють залишатись в Україні і лише 20% вказують, що їм або важко відповісти на це запитання, або їм не важливо залишатися в Україні. 20% — звичний процент лабільних людей в будь-якій країни Європи, особливо якщо мова йде про молодих людей. Чи свідчать ці данні, що масова міграція українців завершилася, за умов, що не станеться чогось глобально негативного?
— Володимир Вахітов (В.В.): У мене відчуття, що так. Якщо ми подивилися на тих, хто виїжджав в перші дні та тижні на початку війни, то в основному виїжджали люди з дітьми, звичайно, виїжджали трошки більше багаті люди і виїжджали люди, у яких була машина. Це були три основні категорії. Зараз ми бачимо, що наявність дітей не дуже впливає, наявність машини ми не перевіряли, але вона, мабуть, корелює з добробутом. Зараз найбільше хочуть виїхати найбідніші, тому що вони не мають, за що існувати. Найбагатші та менш багаті, вони пристосувалися і вважають, що тепер вони тут. І відповідь на питання, чому не хочуть виїжджати, доволі поширена така: «Тому що це моя країна, і я хочу тут жити», близько 90% людей її обирають.
Серед тих 20%, які хочуть виїхати, десь дві третини не мають або засобів [для існування і можливостей], щоб виїхати, або їх тут щось серйозне тримає – хворі діти, хворі родичі, батьки, дуже багатьох тримають могили, або хтось служить, або рідна людина пропала без вісті. Навіть якщо ці 20% кажуть, що хочуть виїхати, не факт, що їхнє бажання колись перетвориться на реальний рух. Міграція з України на якомусь рівні залишиться, але не буде такою, як вона була на початку війни.
— Наталя Заїка (Н.З.): Я додам, що ми говоримо про опитування в моменті, в тих умовах, в яких воно відбулося. Це кінець січня 2025 року. Ми побачили, що незначні зміни безпекової ситуації, тимчасові відключення світла не збільшують вірогідність міграції. Лише різка зміна на фронті, його просування або дуже значне посилення обстрілів, що призведе, наприклад до довгих 12-годинних блекаутів, суттєвих руйнувань, збільшить частку людей, які будуть виїжджати. Ще в минулому році виникло відчуття, що відбулася певна адаптація до реальності.
— Також є відчуття, що міграція, спричинена страхом перед небезпекою, закінчилась. І та міграція, яка зараз є – це міграція з бажанням покращити якість свого життя. Чи воно так і є?
— Н.З.:Змінився фокус з короткотермінового на довготерміновий. На початку війни люди рятували себе та сімʼю без думки про те, що буде пізніше. Зараз дуже багато людей в Україні справді адаптувалися, але з’явився оцей фокус на майбутнє. Чи вірить людина, що тут завершиться війна, що буде робота, що буде економічне зростання, що буде для її дитини нормальне дитинство в перспективі трьох, п’яти, десяти років — ці настрої почали більше визначати намір їхати чи залишатись. «Я поїду, тому що я розумію, що через п’ять років нічого кращого не буде», «я не можу професійно розвиватися» і так далі.
Тобто не небезпека перестала бути чинником там, де найактивніші бойові дії, хоч безпековий фактор залишається. Але ось це довгостроковий погляд на себе і дуже важливо — на дітей впливає на рішення — їхати, чи не їхати.
— В.В.: Два фактора — робота і житло — вони дуже сильно впливають на те, хоче чи не хоче людина поїхати. Якщо ці питання не вирішені, бажання спробувати життя за кордоном більш очевидне.
— Яка мотивація спонукає жінок залишатися в країні? Яке співвідношення мотивації, яка спонукає залишатися і яка обмежує виїзд?
–Н.З: Я б сказала, що для мене загальний підсумок дослідження — що більшість жінок, які зараз в Україні, визначають, що життя тут — це їхній свідомий і добровільний вибір. Тобто вони цього хочуть і вони тут залишаються. А не тому, що вони би хотіли поїхати, але не можуть через щось. З чим це пов’язано? На першому місці – сім’я, вони не хочуть розривати сімейні зв’язки, хочуть бути з рідними. Але так само дуже важливо те, що люди описують фразою — це моя країна, я хочу жити в своїй країні. І дуже багато у розгорнутих відповідях вони писали таких ремарок: «я хочу залишатись тут, скільки можливо», «навіть, якщо стане трошки гірше, я не поїду», «я хочу до останнього тут залишатися». Є відповіді, що люди залишаються тут недобровільно. Але мені здалося, що їх дуже мало. Ми залишили поле з коментарями, і лише пара людей писала про це.
— Який профіль жінки, яка найбільш вірогідно виїде, і профіль жінки, яка найбільш вірогідно лишиться в країні?
-В.В.: З наших даних, найімовірніше, поїдуть досить бідні, ті, хто втратив роботу, не може знайти нову. Так само вірогідніше виїдуть ті, хто вже мав досвід виїзду під час війни та повернувся. Більше схильні виїжджати жінки до 30 років, незаміжні та без дітей. У нас є категорії, для яких ми визначили, що вони мають стосунки, але формально не одружені, то для них це не є перепоною виїхати. Хочуть залишитися жінки-підприємиці, у вибірці в нас їх 3−5%. Хочуть залишитися більше ті, в кого є власне житло. Ми бачимо, що старші люди, звичайно, не хочуть нікуди їхати. Чим старша людина, тим менше людина хоче виїжджати в цілому. Наявність дітей не впливає на рішення виїжджати або не виїжджати за кордон. Наближеність до лінії фронту також не впливає на прийняття такого рішення. Це нас здивувало.
— Найменше до України, згідно результатів дослідження, поверталися жінки віком 30−39 років (всього 6% опитаних жінок цієї категорії повернулися, в той час як в інших вікових категоріях повернулися близько 30%). Що могло б стати тією мотивацією, яка б могла повернути саме цю категорію жінок?
–Н.З.: Для нас ці результати були досить несподівані через дуже велику різницю в цій категорії. Жінок цього віку дійсно повернулося в Україну найменше.
Володимир Вахітов та Наталія Заїка / Фото: Олександр Медвєдєв
— Важко сказати конкретно з цих даних, що могло б їх повернути, але загалом видається, що це та категорія, яка має неповнолітніх дітей, і це, напевно, те, чому найбільше вони не хочуть сюди повертатися, безпековий фактор на першому місці. Припинення обстрілів, хоча б дальніх — ракетами, дронами — може спонукати їх повернутися, якщо у їх дітей буде можливість мати нормальне дитинство. Для цієї категорії безпекова ситуація буде на першому місці.
— Житло та безпека стають ключовими факторами, відносно яких люди вирішують їхати чи залишатися. Жити в орендованому житлі за кордоном виглядає безпечнішою стратегією, ніж жити в орендованому житлі в Україні?
–В.В.: Так, бо у нас ринок житла дикий, особливо ринок його оренди — дикий. Ти не маєш офіційного договору, будь-якої миті тебе можуть викинути на вулицю, змінити ціну. З дітьми не можна, з собаками не можна, ВПО не можна. Є ціла купа стигм з одного боку, з другого боку можуть бути дуже неадекватні ціни, тому що попит на житло підвищений. Ринок житла в Європі більш регульований, він більш стабільний, передбачуваний, там є захист і орендодавця, і орендатора, це більша передбачуваність.
Доки в нас не буде більш цивілізованого ринку житла, люди будуть виїжджати, або намагатися житло купити. Своє житло додає визначеності, але дозволити його собі можуть не всі. У нас є інші дослідження, які показують, що відсутність свого житла і життя в орендованій квартирі знижує бажання народжувати дітей. Люди, що одружилися завжди кажуть, що спочатку придбають квартиру, потім будуть народжувати дітей. Це один з бар’єрів народжуваності. І пояснення, в принципі, те саме. Це не стільки якась там ментальна настанова: «Ой, я хочу свою квартиру», це недовіра до ринку оренди, і це саме та реформа, яка могла б зробити для повернення людей, для утримання людей в країні, для підвищення народжуваності дуже багато.
— Доволі цікавий момент дослідження — це страхи і очікування жінок за кордоном щодо Україні, страхи і очікування жінок в Україні, щодо закордону. Ви їх порівняли. Про що вони говорять?
–Н.З.: Ми дійсно спеціально ставили симетричні запитання жінкам в Україні та за кордоном, щодо їх очікувань. Там дзеркальна ситуація. Якщо я живу в Україні, то всі ризики за кордоном оцінюються як набагато вищі, а якщо людина за кордоном, то все, що пов’язано з ризиками в Україні, вона оцінює набагато вище. Це, з точки зору психології, абсолютно нормально, бо те, що знайоме, те, що я бачу, воно менш страшне. Якщо я знаю про обстріли, я їх не так боюся, але це відчуття вже змінюється в іншому місті України, наприклад, якщо ви з Києва приїхали в Дніпро.
З-за кордону цей погляд ще більш роздутий, гіпертрофований, тому що коли ти сидиш за кордоном, і в Україні обстріл, то Україна стає як одна точка, тобто всюди обстріл. Але якщо я сиджу в Києві, а обстріл в іншому місті, то це не так страшно. Якщо людина дуже високо оцінює ризики, пов’язані з життям в Україні, звичайно, вона менше хоче вертатися.
Тому мені здається, що комунікація має бути спрямована на те, щоб пояснити більш-менш об’єктивний рівень ризику. Бо наші новини — це переважно новини про погане — про обстріли, руйнування. В нас набагато менше новин про те, що щось відновили, що життя триває. Бо це звичайне безпечне життя — це не новина, воно поза увагою світу назовні.
— Що є об’єктивними перевагами України для жінок за кордоном сьогодні, порівнюючи їхні обставини життя там і тут?
— В.В.: Можливості реалізуватися та інтегруватися в Україні вищі, знайти роботу за фахом, мати міцні соціальні звʼязки, розуміння і спільну культуру.
Навіть якщо ти не біженець, а звичайний трудовий мігрант, щоб пробитися за кордоном тобі треба зробити в рази більше зусиль. Враховуючи, що дуже часто українські біженці війни — це жінка з дитиною, або з дітьми сама, без чоловіка, без пари, це потроює навантаження на неї. Дуже важко говорити про кар’єрний розвиток, професійну реалізацію. Зараз в Україні сильний кадровий дефіцит, скільки роботи для тих, для кого це важливо, мені здається, це перспективніше, ніж влаштуватися з нуля за кордоном. За кордоном дуже важливий твій диплом, і що в ньому написано, а ще досвід праці за дипломом та фахом. Доволі часто наші дипломи та досвіди роботи не повʼязані з дипломом за межами України не зрозумілі, тому знайти роботу, яка відповідає твоєму фахові, навичкам і підходить формально, набагато складніше. В Україні це все набагато більш гнучко.
Н.З.: Є ще одна причина. Через те, що багато чоловіків на фронті, є багато робіт, які колись були в основному чоловічими, а зараз туди заходять і жінки також. Це означає, що вони в цих професіях будуть підніматися, тому що немає конкуренції.
Важливі також культурні речі. Для багатьох важливо, як їхня дитина буде вихована, які вона пісні і вірші вчить, що їй розповідають, яку історію вона вчить. Це одна з причин, чому я не дуже сильно вірю виключно в економічні фактори, які будуть спонукати людей, я вважаю, що ідентичність, культурні зв’язки з Україною, вони також будуть відігравати важливу роль в поверненні людей. Просто, якщо про них ніхто не питає, тоді ніхто їх і не бачить.
За матеріалами nv.ua
