Чому Віктор Орбан зробив Україну головною мішенню своєї кампанії — і чому це більше говорить про слабкість його системи, ніж про силу
До парламентських виборів в Угорщині, призначених на 12 квітня 2026 року, залишається менше місяця. Для Віктора Орбана це найнебезпечніша кампанія за останні 16 років: у низці незалежних опитувань його Фідес відстає від Тиса Петера Мадяра, хоча частка виборців, які ще не визначилися, залишається великою. Саме тому нинішня антиукраїнська хвиля в Угорщині є не фоновою риторикою, а центральною технологією утримання влади.
Головне, що треба зрозуміти про нинішню кампанію Орбана: вона побудована не на обіцянці майбутнього, а на менеджменті страху. Коли влада вже не може переконливо продавати економічний успіх, ефективну державу чи оновлення, вона продає виборцю образ ворога. Раніше в цій ролі були Брюссель, мігранти, Джордж Сорос, “гендерна ідеологія”. Тепер найзручнішим ворогом стала Україна, а персональним обличчям цієї загрози — Володимир Зеленський.
Читайте також: Після двох днів зустрічей у США: чи з’явився шанс на реальний мир
Україна для Орбана — не зовнішня політика, а внутрішня технологія
Помилково думати, що Орбан просто “зайняв жорстку позицію” щодо Києва через енергетику, нацменшини чи розбіжності з Брюсселем. Сьогодні Україна для нього — насамперед внутрішньополітичний інструмент. Вона потрібна не для того, щоб вирішити угорсько-українські суперечки, а для того, щоб мобілізувати електорат навколо меседжу: “тільки ми захистимо вас від війни, хаосу і зовнішнього диктату”. Саме цим пояснюється, чому антиукраїнська риторика стала настільки всеохопною: від промов Орбана до білбордів, сюжетів у провладних медіа й кампаній у соцмережах.
Логіка тут проста і цинічна. Якщо всередині країни накопичуються втома, соціальне роздратування, недовіра до інституцій і відчуття застою, владі потрібна тема, яка переведе дискусію з площини відповідальності в площину мобілізації.
Не “чому дорожчає життя?”, а “хто хоче втягнути нас у війну?”. Не “чому зависли гроші ЄС?”, а “хто змушує нас платити за чужу війну?”. Не “чому слабшає модель Орбана?”, а “чому на нас тиснуть Брюссель і Зеленський?”.
Це і є основна архітектура його кампанії.
Чому ця схема стала для “Фідес” настільки важливою саме зараз
Відповідь лежить усередині самої Угорщини.
Економічне тло для Орбана є явно несприятливим. Reuters описує угорську економіку як стагнуючу, а ставку уряду на “батарейний ривок” — як політичну інвестицію, що не дала очікуваного ефекту й почала приносити електоральні проблеми. Додайте до цього затяжний дефіцит, високу вразливість до цінових шоків, втому від корупційних скандалів і заморожені ЄС кошти через претензії до верховенства права — і стає зрозуміло, чому Орбану невигідна розмова про внутрішні підсумки його 16-річного правління.
Саме на цьому тлі з’являється Пeтер Мадяр — не як “ідеальний реформатор”, а як симптом системної втоми від Орбана. Нинішня кампанія є для прем’єра найскладнішою за довгий час, а Тиса стала першим серйозним конкурентом, який може перетворити суспільне роздратування на реальну загрозу зміні влади. Чим слабше влада почувається на внутрішньому полі, тим агресивніше вона намагається перевести гру в площину страху, суверенітету і зовнішньої облоги.
Тому антиукраїнська кампанія — це не доказ сили Орбана. Це доказ того, що він уже не здатен утримувати порядок денний лише економікою, патронатом і звичкою до влади. Йому потрібен ворог, причому ворог достатньо великий, щоб затулити собою і стагнацію, і корупцію, і втому від режиму. Україна в цій ролі виявилася майже ідеальною: поруч, у війні, пов’язана з Брюсселем, емоційно заряджена і придатна для нескінченної драматизації.
Як працює машина ненависті
Особливість нинішньої угорської кампанії не в окремих різких заявах, а в її системності. Reuters за останні тижні описував одразу кілька елементів цієї машини: контрольований державою медіапростір, витіснення незалежних журналістів навіть із публічних кампанійних подій, опору “Фідес” на мережу так званих digital fighters*, а також регулярне використання згенерованих штучним інтелектом роликів і дипфейкових технік.
Це важливо, бо мова вже не про класичну пропаганду старого зразка. Орбанівська система адаптувалася до цифрової доби. Коли Meta і Google обмежили політичну рекламу, “Фідес” почав ще активніше опиратися на організовані мережі лояльних користувачів, інфлюенсерів і відеоконтент, який розрахований не на аргумент, а на шок, страх і рефлекс. Одна з провладних кампаній із воєнним сюжетом була зроблена за допомогою моделей Google, а в одному з опитувань 23% респондентів сказали, що вірять у тезу про те, що Тиса нібито може “втягнути Угорщину у війну в Україні”.
Це і є головний механізм: не переконати, а запрограмувати. Створити в інформаційному середовищі такий шум, за якого Україна автоматично асоціюється з війною, витратами, небезпекою, хаосом, зовнішнім диктатом і приниженням угорського суверенітету. Коли цей рефлекс закріплюється, факти вже відступають на другий план.
Неважливо, що саме пошкодило нафтопровід. Неважливо, хто реально блокує які гроші. Неважливо, чи існує взагалі “загроза українських бойовиків”. Важливо, що страх уже інстальовано.
*Digital Fighters (цифрові бійці) — це термін, який найчастіше використовується в політичному контексті для опису організованих груп прихильників, що діють у соціальних мережах для просування політичної позиції, формування громадської думки або ведення інформаційної боротьби.
Чому мішенню став саме Зеленський
Будь-яка кампанія страху потребує не лише абстрактного ворога, а й людського обличчя цього ворога. Для Орбана таким обличчям став Зеленський. Це політично дуже зручно: у персоніфікований образ легше вкласти емоцію, ніж у складну тему війни, енергетики чи бюджету ЄС. Саме тому Зеленського на білбордах ставлять поруч із Урсулою фон дер Ляєн та Петером Мадяром, перетворюючи їх на умовну “тріаду загрози”: Брюссель, Київ і внутрішня опозиція нібито працюють в одному пакеті проти Угорщини.
Для Орбана Зеленський — ідеальний антагоніст ще й тому, що він символізує все, що його кампанія хоче зробити токсичним: війну, моральний тиск, очікування європейської солідарності, необхідність визначитися між Москвою та Заходом. Якщо угорському виборцю без кінця повторювати, що “Зеленський хоче сміятися останнім”, “Зеленський хоче затягнути нас у війну”, “Зеленський і Брюссель хочуть керувати нами”, то будь-яка сила, яку влада прив’яже до України, автоматично стає підозрілою. Саме на це й працює антиукраїнська персоналізація кампанії.
“Дружба”, €90 млрд і політика шантажу
Останні події довкола нафтопроводу “Дружба” і європейського пакета допомоги Україні лише підсилили цю кампанію. На саміті ЄС 19 березня 2026 року Орбан знову відмовився розблокувати €90 млрд для України, прямо пов’язуючи своє вето з історією навколо пошкодженого маршруту постачання російської нафти. Європейські лідери відкрито звинувачують його у використанні української теми як електорального важеля напередодні виборів.
Ця логіка особливо показова. Формально Орбан говорить про енергетичну безпеку Угорщини. Політично ж він робить інше: перетворює залежність своєї країни від російської нафти на інструмент тиску на Україну і ЄС. Тобто не визнає, що сама модель такої залежності є проблемою, а навпаки — намагається змусити Брюссель і Київ пристосуватися до неї. Коли Кая Каллас каже, що в ЄС є інструменти, щоб обійти угорське вето, а також альтернативи угорському нафтовому забезпеченню, це фактично є відповіддю на орбанівський шантаж: проблема не в тому, що Угорщина приречена, а в тому, що її влада хоче монетизувати власну залежність.
Історія з інкасаторами: коли кампанія переходить від символів до сили
Ще тривожнішим став кейс із затриманням в Угорщині працівників Ощадбанку та двох інкасаторських машин, які, за даними банку та МЗС України, перевозили $40 млн, €35 млн і 9 кг золота в межах міжнародної угоди з Raiffeisen Bank Austria та відповідно до митних процедур. Сам банк публічно заявив про незаконне затримання людей, машин і цінностей, а українське МЗС назвало дії угорської сторони грубим порушенням прав громадян України.
У політичному сенсі ця історія важлива навіть більше, ніж у юридичному. Вона показує, що антиукраїнська кампанія Орбана більше не обмежується словом і картинкою. Вона переходить у площину демонстративної державної дії — такої, яку в Будапешті легко подати власному виборцю як “силу”, “рішучість” і “захист національного інтересу”. Саме тому ця історія виглядає не як окремий прикрий інцидент, а як логічне продовження кампанії, де Україна подається не просто як проблема, а як об’єкт, щодо якого дозволено діяти жорстко.
Російський слід: де закінчується орбанізм і починається Кремль
Окремий вимір історії — повідомлення про можливе російське втручання в угорську кампанію. Міжнародні медіа в останні дні повідомляли, що Кремль міг направити до Будапешта фахівців з інформаційних операцій і політичних маніпуляцій, щоб допомогти Орбану перед виборами; публічно верифікованого офіційного підтвердження цього на сьогодні немає, тож до цих повідомлень варто ставитися як до серйозних, але все ще частково непідтверджених тверджень розслідувачів і джерел у сфері безпеки.
Втім, навіть без остаточного доказу масштабу прямої участі Росії одна річ очевидна: орбанівська кампанія ідеально збігається з інтересами Москви. Вона робить з України не жертву агресії, а “джерело проблем”; вона б’є по європейській солідарності; вона легітимізує збереження енергетичних зв’язків із Росією; вона вчить угорського виборця бачити загрозу не в Кремлі, а в Києві та Брюсселі. Для Путіна це майже ідеальний політичний продукт, незалежно від того, наскільки глибоко він фізично присутній у кампанії.
Коли вибори перетворюються на спецоперацію
Останні розслідування західних медіа показують, що угорська виборча кампанія може виходити далеко за межі традиційної політичної боротьби. За даними європейських спецслужб, російські структури не лише підтримують інформаційні наративи на користь Орбана, а й розглядали сценарії радикального втручання у сам хід кампанії.
Зокрема, у внутрішніх документах російської зовнішньої розвідки (СВР), які опинилися у розпорядженні західних служб, обговорювалася ідея так званого “game changer” — інсценованого замаху на Віктора Орбана. Логіка такого сценарію була цинічно простою: перевести вибори з площини економіки, корупції та втоми від влади — у площину страху, безпеки та “захисту держави”.
Цей підхід повністю відповідає тій логіці, яку вже використовує сам Орбан у своїй кампанії. Коли влада втрачає контроль над порядком денним, вона намагається змінити саму природу політичної дискусії. Не сперечатися про ціни, зарплати чи корупцію — а змусити суспільство реагувати на загрозу, навіть якщо ця загроза штучно створена або перебільшена.
Показово, що паралельно з цими сценаріями в Угорщині вже розгортається інша частина цієї ж стратегії:
- кампанії про “українську загрозу”
- заяви про можливі атаки на інфраструктуру
- звинувачення Києва у спробах дестабілізації
- перекидання військ до стратегічних об’єктів
Усе це формує єдину рамку: країна нібито перебуває під зовнішнім тиском, а отже, потребує сильної влади, яка “захистить стабільність”.
Важливо інше: навіть якщо найбільш радикальні сценарії так і залишилися на рівні обговорень, сам факт їх появи показує рівень ставок.
Для Кремля Угорщина — це не просто партнер, а вікно впливу на ЄС і НАТО, яке не можна втратити.
І якщо звичайні інструменти — медіа, соцмережі, наративи — не гарантують результату, на столі можуть опинятися значно жорсткіші сценарії.
У цьому контексті антиукраїнська кампанія Орбана виглядає вже не як внутрішня політика, а як частина ширшої конструкції — де страх, дезінформація і потенційні кризи працюють разом.
І головне: чим більше влада залежить від страху — тим вищий ризик, що вона почне його не лише використовувати, а й створювати.
Чи стане перемога Мадяра швидким полегшенням для України
Тут важливо уникнути ілюзій. Поразка Орбана, якщо вона станеться, не означатиме автоматичної проукраїнської революції в Будапешті. Так, описують Мадяра як політика, який хоче повернути Угорщину ближче до Європи, відновити доступ до європейських коштів і дистанціюватися від авторитарного дрейфу. Але його кампанія водночас дуже обережна щодо України, бо для значної частини угорського електорату ця тема вже отруєна орбанівською пропагандою.
Інакше кажучи, Мадяр для України — це шанс на нормалізацію, але не гарантія швидкого розвороту. Навіть якщо він переможе, йому доведеться мати справу з медійною екосистемою, бюрократією, політичною інерцією й токсичним суспільним тлом, яке “Фідес” створював роками. Орбан може програти владу, але орбанізм як стиль політики, як інфраструктура лояльностей і як набір страхів нікуди не зникне за одну ніч.
Що це означає для України
Для України головний висновок неприємний, але ясний: не варто сприймати нинішню поведінку Будапешта як серію окремих скандалів. Це цілісна передвиборча стратегія, у якій будь-яка різка репліка з українського боку, будь-який збій на енергетичному напрямку, будь-який конфлікт навколо грошей чи кордону миттєво вбудовується в угорську машину мобілізації. Орбану потрібен не просто конфлікт з Україною, а видовищний конфлікт, який можна продати як доказ власної незамінності.
Саме тому найраціональніша українська стратегія зараз — не намагатися “перекричати” Орбана, а ізолювати його логіку. Працювати з інституціями ЄС, з урядами держав-членів, з незалежними угорськими медіа та суспільством, але не дарувати Будапешту зайвих інформаційних подарунків. Тим більше що в самій Європі дедалі голосніше говорять про інструменти обходу угорського вето. Це означає: Орбан іще здатен блокувати, але він уже не здатен диктувати правила всім.
Нинішня антиукраїнська кампанія Орбана — це не просто сварка Києва і Будапешта. Це історія про те, як влада, що входить у фазу втоми, дедалі більше залежить від ненависті як головного ресурсу. Коли немає переконливої відповіді на питання про економіку, корупцію, якість держави й майбутнє, з’являється спокуса заповнити порожнечу ворогом. Для Орбана таким ворогом стала Україна.
Але в цьому є і зворотний бік. Влада, яка змушена робити з чужого президента центрального персонажа власної кампанії, яка вішає білборди страху, монтує ШІ-ролики про війну, блокує європейські гроші й перетворює енергетичну залежність на шантаж, насправді демонструє не впевненість, а нервозність. Не стратегічну силу, а страх втратити контроль.
Тому антиукраїнська істерія Орбана — це не ознака того, що Україна справді стала головною загрозою для Угорщини. Це ознака того, що Україна стала найзручнішим прикриттям кризи самої орбанівської моделі. І чим ближче вибори, тим більше ця модель говоритиме мовою не політики, а мобілізованої образи, підозри й ненависті.
За матеріалами eurointegration.com.ua
