У Вашингтоні та серед частини західних аналітиків жива спокуса пояснювати іранську стійкість надто просто: вдарити по острову Харг, перекрити нафтовий експорт, зламати валютні надходження — і Тегеран швидко втратить здатність вести війну. Але ця логіка працює лише тоді, коли економіку противника уявляють як звичайну мирну систему, що має безперервно зростати, задовольняти споживчий попит і підтримувати соціальний комфорт. Натомість економіка Ірану сьогодні живе за іншою моделлю: не розвитку, а виживання. Саме тому головний висновок розбору Foreign Policy такий неприємний для США: економічний біль ще не означає воєнного паралічу.
Економіка Ірану справді виснажена. Світовий банк восени 2025 року вже переглянув оцінки для країни у бік спаду: очікувалося скорочення ВВП на 1,7% у 2025 році та ще на 2,8% у 2026-му на тлі жорсткіших санкцій, слабшого попиту та наслідків конфлікту. У самій країні поглиблюється стагфляція: інфляційні очікування ростуть, валюта слабшає, а фінансова система дедалі більше спирається на банки й внутрішні джерела фінансування. Але саме така деформована, напівізольована і звикла до дефіциту економіка часто виявляється не менш, а більш витривалою у війні на виснаження, ніж багатша, але відкритіша модель.
Читайте також: Хто у світі перемагає, а хто програє через війну навколо Ірану
Іран не “сильний”, але це не те саме, що “безсилий”
Найбільша помилка в оцінці Ірану — плутати макроекономічну слабкість із нездатністю воювати. Іран не виглядає здоровою економікою: Світовий банк прямо пише про стагфляційний тиск, зростання дефіциту, падіння експорту й імпорту та посилення вразливостей банківського сектору. У перші п’ять місяців 2025 іранського року інфляція сягнула 40,1% рік до року, а продовольча — 44,5%. У січні 2026 року ріал упав до рекордних 1,5 млн за долар, тоді як річна інфляція для домогосподарств за офіційними даними доходила до 60%. Це ознаки країни, яка бідніє. Але не ознаки країни, яка автоматично втрачає здатність фінансувати армію, репресивний апарат і виробництво зброї.
Воєнна стійкість не вимагає нормального рівня життя. Вона вимагає іншого: утримати мінімальний імпорт їжі, ліків, комплектуючих, енергії та всього, що потрібно оборонній промисловості. Якщо держава готова різко урізати споживання цивільного сектору, заморозити ринок, посилити валютний контроль і перекласти втрати на населення, вона може воювати значно довше, ніж дозволяли б мирні макропоказники. Саме на цьому і тримається іранська модель: не на процвітанні, а на готовності суспільства та держави жити в режимі хронічного погіршення.
Чому удар по нафті не дорівнює негайному колапсу
Нафта для Ірану критично важлива, але навіть тут картина складніша, ніж у популярній формулі “немає нафти — немає війни”. Іран залишається третім за величиною виробником ОПЕК, видобуває близько 3,3 млн барелів нафти на добу плюс 1,3 млн барелів конденсату та інших рідин, а з кінця лютого до середини березня 2026 року експортував від 1,1 до 1,5 млн барелів на добу. Близько 90% цього експорту йде через Харг, що робить острів вузьким місцем. Але Іран накопичив рекордні обсяги нафти “на воді” — близько 200 млн барелів. Навіть за фактично перекритого Ормузу з початку війни через протоку пройшло близько 90 суден, а експорт Ірану перевищив 16 млн барелів. Це означає, що навіть під тиском система не обнуляється миттєво.
Більше того, сама адміністрація США, намагаючись збити світові ціни, заговорила не лише про покарання Ірану, а й про часткове вивільнення іранської нафти, яка вже перебуває на танкерах. Міністр фінансів США Скотт Бессент повыдомив про можливе “розсанкціонування” приблизно 140 млн барелів іранської нафти, що вже знаходиться в морі. Інакше кажучи, Вашингтон одночасно хоче послабити Іран і боїться надто сильно вдарити по світовому енергоринку. А це вже саме по собі показує межу нафтового шантажу: покарати Тегеран так, щоб не покарати себе й союзників, значно важче, ніж це виглядає в політичних промовах.
Читайте також: Китай та Іран у тилу окупації: як Росія перебудовує економіку захоплених територій України
Ненафтовий експорт — це те, що часто ігнорують
Ключовий аргумент Foreign Policy у тому, що автори дивляться не лише на експорт нафти, а на весь торговельний баланс. І тут важливий факт: Іран зберігає значний ненафтовий товарний обіг. За даними іранської митної статистики, на які посилаються місцеві економічні видання, за 10 місяців поточного іранського року ненафтовий товарообіг сягнув $94 млрд, з яких близько $45 млрд припало на експорт, а $49 млрд — на імпорт. Окремі бази даних на основі статистики митної адміністрації Ірану також фіксують, що загальний імпорт за рік до березня 2025-го сягнув $72,4 млрд — рекордного рівня. Це означає, що попри санкції країна не перетворилася на повністю відрізаний анклав. Вона має широку мережу торговельних потоків, які не зводяться лише до нафтового терміналу на Харгу.
Тут і криється головна аналітична помилка багатьох американських “яструбів”. Вони дивляться на експортну виручку і недооцінюють, наскільки швидко воєнна економіка може урізати імпорт. Для мирної економіки велика країна на кшталт Ірану потребує широкого асортименту товарів — від споживчих до інвестиційних. Для воєнної — набагато менше: зерно, ліки, базова сировина, критичні проміжні товари, запчастини, енергетичне обладнання, окремі компоненти для оборонної промисловості. Якщо держава переходить до нормування, валютних обмежень і пріоритетного розподілу дефіциту, її потреба у валюті різко падає. Саме тому втрата частини експортної виручки ще не означає миттєвого фінансового задушення.
Імпорт стискається швидше, ніж руйнується військова машина
Світовий банк вже зафіксував характерну для воєнного чи передвоєнного режиму динаміку: у 2025/26 році ненафтовий експорт Ірану скоротився на 6% у річному вимірі, але імпорт упав ще сильніше — на 16,3%. У результаті ненафтовий торговельний дефіцит звузився на 52%, до $2,1 млрд. Це дуже важливий сигнал. Він означає, що економіка вже адаптується не через зростання ефективності, а через стиснення внутрішнього попиту та пригнічення споживання. Для населення це погана новина. Для держави, яка готується довго воювати, — навпаки, спосіб виграти час.
Умовно кажучи, режиму не потрібно, щоб іранці жили добре. Йому потрібно, щоб вони жили достатньо терпимо, аби не зруйнувався тил, і щоб оборонний сектор не залишився без комплектуючих. Саме тому теза про “економіку, знищену без нафти” є занадто прямолінійною. Так, без нафти Іран стане ще біднішим. Так, девальвація та інфляція прискоряться. Так, промисловість просяде. Але в логіці війни на виснаження важливе інше: чи вистачить державі валютних, енергетичних і адміністративних ресурсів, щоб тримати мінімальний рівень функціонування. І наразі відповідь радше “так”, ніж “ні”.
Внутрішня енергетична база дає Тегерану запас міцності
Ще один недооцінений елемент — внутрішня енергетика. Іран має потужні власні переробні можливості — близько 2,6 млн барелів на добу — і величезну газову базу завдяки Південному Парсу. У 2024 році країна видобула 276 млрд кубометрів газу, і 94% цього обсягу було спожито всередині країни. Це означає, що Іранська республіка має значно ширший простір для воєнного маневру, ніж держава, критично залежна від імпорту палива або електроенергії. Її вразливість — не у відсутності енергії як такої, а у вразливості конкретних об’єктів і логістики.
Саме тому удар по Південному Парсу чи по переробних хабах — це вже інший рівень ескалації, ніж просто спроба обвалити нафтові доходи. Удари по енергетичній інфраструктурі Ірану викликали хвилю відповідних атак по об’єктах у країнах Перської затоки, зупинки терміналів, переробки та навіть частини катарських LNG-потужностей. Отже, реальна стратегія “зламати” Іран економічно швидше за все потребуватиме не лише перекриття торгівлі, а й масштабних ударів по фізичній інфраструктурі — електростанціях, металургії, газопереробці, транспортних вузлах. А це майже гарантовано переводить війну в режим регіональної економічної катастрофи.
Фінансувати дефіцит Тегеран може і через руйнування добробуту
Іран має ще одну перевагу з погляду війни: його борговий та фінансовий механізм погано працює для зростання, але придатний для мобілізації. Світовий банк прямо вказує, що публічний борг залишається помірним щодо ВВП і майже повністю є внутрішнім, а фінансування в економіці приблизно на 90% залежить від банків. Це означає, що влада може перерозподіляти втрати всередині системи: тиснути на банки, монетизувати дефіцит, вичерпувати внутрішні фонди, змушувати приватний сектор кредитувати державу через інфляцію та контроль над фінансовими потоками. Так, це руйнує купівельну спроможність, але не обов’язково руйнує військову машину.
Простіше кажучи, Іран може “заплатити” за війну не багатством, а збіднінням. Режим перекладає витрати на населення через інфляцію, дефіцит, девальвацію, скорочення асортименту, погіршення послуг і падіння реальних доходів. З політичного погляду це небезпечно. З воєнного — працездатно. І це, мабуть, найважливіше, що недооцінюють у США: демократії часто мислять категоріями ринкової нормальності, тоді як авторитарні системи можуть жити в економічній патології роками, якщо зберігають репресивний контроль і базову логістику.
Що могло б справді скоротити війну
Логіка Foreign Policy жорстка, але переконлива: щоб справді зламати іранську здатність фінансувати затяжну війну, США мали б бити не тільки по торгівлі, а й по самій фізичній основі економіки — промислових об’єктах, енергетиці, транспортній і комунальній інфраструктурі. Лише тоді руйнування буде настільки глибоким, що скорочення виробництва, дефіцит електроенергії та деградація промислової бази почнуть безпосередньо вражати оборонні можливості. Але це вже сценарій не “економічного тиску”, а системного нищення держави.
Проблема в тому, що такий сценарій майже гарантовано матиме дзеркальну відповідь. Уже зараз удари по іранській енергетиці викликають атаки по нафтогазових об’єктах затоки, а ринки реагують нервово. Reuters пише про масштабне порушення потоків нафти й газу в регіоні, стрибок цін і спроби США та союзників вивільняти резерви. Це означає, що “економічно ефективніша” війна проти Ірану може виявитися стратегічно набагато дорожчою для всього світу. І тут виникає парадокс: щоб швидше зламати Іран, треба завдати такої шкоди світовій економіці, яку Захід сам не готовий довго терпіти.
Головний висновок: проблема не в тому, що Іран багатий, а в тому, що він здатний жити бідно
Отже, центральна теза матеріалу Foreign Policy виглядає переконливою: Іран не потребує повноцінної мирної економіки, щоб продовжувати війну. Йому достатньо підтримувати воєнний мінімум — базовий імпорт, роботу критичних галузей, функціонування енергетики, логістики та оборонного виробництва. Санкції, удари по нафті, падіння ріала й інфляція можуть зробити країну ще біднішою, але не обов’язково швидко зроблять її безпорадною. Саме в цьому полягає стратегічний дискомфорт для США: економічне задушення Ірану є повільнішим, дорожчим і менш лінійним процесом, ніж це прийнято уявляти.
У практичному вимірі це означає, що війна з Іраном майже напевно не завершиться простим “ударом по нафті”. Вона або затягнеться в режим виснаження, де Тегеран платитиме за стійкість дедалі глибшим зубожінням населення, або вийде на новий рівень — із системним нищенням інфраструктури та набагато більшими глобальними наслідками. І саме тому теза “без нафтових доходів Іран не витримає” звучить не як стратегія, а радше як небезпечне спрощення.
Іранська економіка не виглядає міцною, але вона вже давно пристосована до життя в аварійному режимі. Її сила — не в зростанні, а у здатності стискатися, перекладати втрати на суспільство і тримати мінімальний воєнний контур навіть у дуже поганих умовах. Тому для США питання стоїть не так: “чи можна зламати Іран економічно?”, як інакше: “яку ціну доведеться заплатити світу, щоб зробити це достатньо швидко?”.
За матеріалами foreignpolicy.com
