Указ Зеленського про “Героїв УПА” запустив не просто історичний скандал. Він оголив кризу довіри між Києвом і Варшавою, польський страх втратити роль головного адвоката України, українське небажання жити під ультиматумами — і головний ризик: Росія може виграти “битву у Варшаві”, яку не здатна виграти на фронті.

Українсько-польські відносини знову опинилися в зоні високої напруги. Формальним приводом став указ президента Володимира Зеленського про присвоєння одному з підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ почесного найменування “імені Героїв УПА”. Для Києва це рішення вкладалося у логіку великої війни: українське військо шукає власну історичну тяглість, символи спротиву, приклади боротьби з Москвою та радянською імперською системою. Для Варшави ж абревіатура УПА насамперед означає Волинь, масові вбивства польського населення у 1943–1945 роках, непохованих жертв і травму, яку польське суспільство десятиліттями сприймає як одну з найболючіших сторінок ХХ століття.

Одна назва стала тригером одразу кількох криз. Польський президент Кароль Навроцький ініціював питання про можливе позбавлення Зеленського ордена Білого Орла. Його оточення заявило, що “м’яч на боці України”, що Київ має “проаналізувати цінність відносин із Польщею”, а Польща “не може змиритися” з нинішньою ситуацією. Частина польських політиків заговорила про блокування українського шляху до ЄС, повернення українських відзнак, припинення допомоги чи перегляд символів солідарності з Україною.

З українського боку відповідь теж не є однозначною. Одні кажуть: Києву слід шукати компроміс, бо Польща — стратегічний союзник, логістичний тил, майбутній учасник відбудови. Інші наполягають: скасовувати рішення під польським тиском — означає створити прецедент, коли інша держава диктує Україні її історичну пам’ять. Треті пропонують не відповідати симетрично, але й не підлаштовуватися під ультиматуми: тримати позицію, запускати закритий політичний канал, виносити історичну дискусію з рук політиків і повертати її історикам, ексгумаціям, меморіалам та інституційній роботі.

Цей конфлікт небезпечний саме тому, що обидві сторони мають підстави для своїх емоцій. Польська травма Волині реальна. Українська потреба у власному пантеоні спротиву — теж реальна. Проблема починається там, де пам’ять перетворюється на ультиматум, а гідність — на відмову чути біль сусіда.

Один указ — і вибух давніх образ

Рішення Зеленського про почесне найменування підрозділу ССО “імені Героїв УПА” в Україні не виглядало чимось принципово неочікуваним. Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії, ставлення до УПА в українському суспільстві суттєво змінилося. Те, що раніше розколювало, дедалі частіше почало працювати як символ спротиву Росії.

Для багатьох військових УПА — це не передусім Волинь. Це образ людей, які після Другої світової ще роками воювали проти радянської влади. Це пісні, які звучать у війську. Це міфологія незламності. Це спосіб сказати: українська боротьба з Москвою не почалася у 2022 році й не закінчиться лише тоді, коли Росія захоче. Час інший, але ворог у цій логіці той самий.

Саме так українська сторона пояснювала указ: не як антипольський жест, а як вшанування антиімперської боротьби. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга наголошував, що українські військові, які просили про таке найменування, не мали жодних антипольських намірів. Для них ішлося про пам’ять про тих, хто боровся проти імперської Москви, більшовицько-комуністичної окупації та репресій.

Але для Польщі така аргументація не спрацювала. Там УПА не можна легко відокремити від Волині. У польській пам’яті це не абстрактний визвольний рух, а організація, яку пов’язують із масовими вбивствами цивільних поляків. Тому сама формула “Герої УПА” прозвучала як образа — особливо з огляду на те, що рішення ухвалив не місцевий командир, не ветеранська спільнота і не громадська організація, а президент України.

Польська реакція була майже миттєвою і напрочуд широкою. Обурилися праві, ультраправі, частина центристів і навіть ті, хто загалом підтримує Україну. Лех Валенса зняв значок з українським прапором. Деякі міста заговорили про повернення українських відзнак. У публічному просторі знову зазвучали слова про “невдячність” Києва. Тема УПА злилася з іншим наративом, який посилився після зернової кризи та блокад кордону: Україна нібито отримала від Польщі дуже багато, але не цінує польську допомогу.

Так історичний символ став політичним детонатором.

Польща 2022 року і Польща 2026 року — це вже не одна й та сама політична реальність

Навесні 2022 року Польща здивувала не лише Україну і світ, а й саму себе. Вокзали в Перемишлі та інших містах стали гуманітарними хабами. Польські родини відкривали домівки для українців. Волонтери годували, розселяли, возили, перекладали, збирали допомогу. Польські політики стали одними з найгучніших адвокатів України в Європі.

Це була Польща солідарності. Польща, яка розуміла, де проходить лінія між минулим і сучасністю. Польща, яка не питала українських жінок з дітьми на вокзалах, що вони думають про УПА. Польща, яка бачила перед собою не історичного опонента, а людей, що тікають від російських бомб.

Але за чотири роки атмосфера змінилася. Солідарність не зникла, але перестала бути безумовною домінантою. До неї додалися втома, економічні страхи, аграрні конфлікти, конкуренція за ресурси, роздратування через біженців, а також політична експлуатація теми “невдячної України”.

Саме на цей ґрунт ліг указ про “Героїв УПА”. Він став не початком конфлікту, а точкою, де кілька накопичених претензій злилися в одну хвилю: УПА, Волинь, зерно, біженці, українська євроінтеграція, страх конкуренції, втрата польської ролі головного адвоката Києва.

Ольга Попович влучно описує це як “кінець Польщі, яка здивувала у 2022-му”. Не в тому сенсі, що вся Польща стала антиукраїнською. А в тому, що поруч із Польщею відкритих вокзалів і домівок виросла інша Польща — втомлена, ображена, полоноцентрична, схильна бачити в українських рішеннях насамперед виклик собі.

Це особливо помітно в тому, як у польській дискусії пояснювали рішення Зеленського. Одні припускали, що він хоче здобути популярність серед військових. Інші — що відвертає увагу від корупції. Треті — що свідомо провокує поляків, щоб мобілізувати українців навколо влади. Дехто навіть шукав “змову” Києва з Берліном проти Варшави.

У всіх цих поясненнях є спільна риса: вони майже не враховують українських реалій. Вони виходять із припущення, що українське рішення обов’язково мало бути спрямоване на Польщу або ухвалене з огляду на Польщу. Це і є полоноцентризм: бачити себе центром чужої політики навіть тоді, коли чужа політика має власну внутрішню логіку.

Українська логіка: не антипольський жест, а власна військова пам’ять

Щоб зрозуміти Київ, треба вийти за межі польської оптики. Україна веде війну за виживання. У такій війні держава і суспільство шукають не лише зброю, а й символи. Військові підрозділи хочуть бачити себе не випадковими структурами сучасної армії, а частиною довшої традиції боротьби.

Після 2014 року УПА поступово перестала бути суто регіональним чи ідеологічним символом. Після 2022-го її образ ще сильніше переосмислився через війну з Росією. Для значної частини українців УПА — це вже не лише історична організація зі складною спадщиною, а символ спротиву імперії, радянському насильству, репресіям, русифікації, знищенню державності.

Таке переосмислення не означає, що темні сторінки історії зникають. Але воно пояснює, чому українські військові можуть хотіти назву, яка в Польщі звучить болісно. Вони бачать у ній не польську травму, а українську тяглість спротиву.

У цьому є і сила, і слабкість української позиції.

Сила — у праві на власну пам’ять. Жодна держава не може повністю диктувати іншій, кого вона вважає частиною боротьби за незалежність. Особливо якщо ця держава зараз платить за свою незалежність кров’ю.

Слабкість — у недостатній комунікації. Українська влада мала передбачити, що державне найменування підрозділу “Героїв УПА” спричинить гостру реакцію у Польщі. Польська чутливість щодо Волині не є секретом. Якщо рішення все ж ухвалювали, його варто було супроводити продуманою формулою: Україна вшановує боротьбу за незалежність, але не виправдовує злочинів проти цивільних і поважає пам’ять польських жертв.

Такої рамки на старті не вистачило. І цим скористалися всі, кому вигідна ескалація.

Польська пам’ять: Волинь як незакрита рана

Для Польщі Волинь — не просто історичний епізод. Це родинна, регіональна і державна травма. У польській пам’яті УПА асоціюється передусім із вбивствами цивільних поляків, селами, які зникли, родинами, які не мають могил, і відчуттям, що Україна досі не сказала достатньо чітко: так, це були злочини проти мирного населення.

Польський парламент раніше кваліфікував ці події як геноцид. Українська сторона традиційно говорить про Волинську трагедію як про частину ширшого польсько-українського конфлікту, в якому були жертви з обох боків. Саме тут виникає головне непорозуміння. Польща хоче однозначного визнання злочину. Україна боїться, що таке визнання перетворять на вимогу відмовитися від усієї історії визвольного руху.

Проблема поглиблюється тим, що обидва суспільства мало знають про біль одне одного. Українці часто погано знають про етнічні чистки польського населення на Волині. Поляки часто погано знають або не хочуть чути про злочини польських формувань проти українців, пацифікацію українських сіл, операцію “Вісла”, руйнування православних церков на Холмщині, українські жертви польського підпілля.

У Польщі насильство проти українців часто описують як “відплатні акції”, що вже саме по собі зменшує його злочинність у публічній мові. В Україні ж історію Волині нерідко витісняють або подають як частину взаємного конфлікту без достатньої уваги до конкретної відповідальності українських підрозділів.

Отже, маємо два суспільства, які знають власний біль краще, ніж біль сусіда. І політиків, які охоче користуються цим дисбалансом.

“М’яч на боці України”: як Варшава перейшла до мови ультиматуму

Перші польські реакції можна було пояснити емоцією. Але подальші заяви президентського табору показали: Варшава переходить до контрольованого тиску.

Марцін Пшидач заявив, що “м’яч на боці України”, а Київ має час “проаналізувати цінність відносин із Польщею”. Рафал Лешкевич додав, що Польща “не може змиритися” з рішенням про “Героїв УПА” і ще почекає, чи змінить Зеленський своє рішення. При цьому польська сторона дала зрозуміти: якщо Київ не зробить крок назад, президент Навроцький може ухвалити рішення щодо ордена Білого Орла.

Це вже не просто дискусія про пам’ять. Це спроба примусити Україну до конкретної дії.

Для Києва така рамка неприйнятна не лише емоційно, а й стратегічно. Якщо Зеленський скасує або перегляне указ саме після публічного польського тиску, це виглядатиме як капітуляція перед ультиматумом. Навіть якщо сама корекція могла б бути дипломатично розумною, спосіб, у який Варшава її вимагає, робить поступку політично токсичною.

Саме тому Валерій Чалий формулює одну з ключових українських позицій: не відповідати емоційно і симетрично, але й не підлаштовуватися під ультиматуми. Якщо рішення вже ухвалене, треба тримати позицію, запускати президентський або інституційний канал, використовувати Консультативний комітет президентів України та Польщі, а не грати в публічні обміни образами.

Чалий також попереджає: історична тема може стати підготовкою до торгу навколо вступу України до ЄС. Адже якщо Польща зможе прив’язати історичні питання до євроінтеграції, вона отримає зручний важіль впливу на Київ.

Польський гонор і страх втратити роль головного адвоката України

У цій кризі є ще один шар — польський гонор і страх конкуренції.

Після 2022 року Польща звикла до ролі незамінної держави для України: головний тил, головний адвокат, головний логістичний хаб, головний голос східного флангу. Але з часом Україна почала дедалі активніше говорити напряму з Берліном, Парижем, Лондоном, Вашингтоном, Брюсселем. Київ став не лише об’єктом польської допомоги, а самостійним суб’єктом європейської політики.

Для частини польського істеблішменту це болісно. Варшава хоче, щоб жодне рішення щодо України не ухвалювалося без неї. Туск прямо заявляє, що Польща не вважатиме обов’язковими домовленості щодо України, якщо її не залучили. Водночас Польща дає зрозуміти: українська євроінтеграція має враховувати польські інтереси.

Формально це логічно: сусідня держава має свої економічні, безпекові та політичні інтереси. Але проблема в тому, що історія може стати частиною цього пакета тиску.

Польща не має достатніх важелів, щоб змусити Німеччину платити репарації чи підлаштовуватися під польські історичні вимоги. Але Україна під час війни є вразливішою. Вона потребує логістики, зброї, грошей, підтримки в ЄС. Тому історичні претензії до Києва стають зручним інструментом демонстрації сили там, де є шанс отримати поступку.

Саме тут партнерство ризикує перетворитися на модель “старшого” і “молодшого” партнера. Польща очікує вдячності, уваги, врахування її болю. Україна дедалі менше готова бути у ролі молодшої сторони, якій пояснюють, як пам’ятати власну історію.

Це зіткнення двох змінених реальностей: Польща вже не є безумовним адвокатом 2022 року, а Україна вже не є лише прохачем допомоги. Обидві країни мусять навчитися говорити як два суб’єкти. Інакше кожен конфлікт перетворюватиметься на кризу статусу.

Аджендизація України: коли справжня війна стає паливом для чужих культурних воєн

Кирило Говорун пропонує для цього процесу точне слово — “аджендизація”. Це коли війна в Україні, щодо якої на початку на Заході був широкий консенсус, поступово приватизується локальними політичними порядками денними.

У США українська тема стала частиною культурної війни між демократами і частиною республіканців, особливо MAGA. Підтримка України почала сприйматися не як питання безпеки, а як елемент “адженди демократів”. Відповідно, непідтримка України для частини правих стала способом боротися з внутрішнім опонентом.

У Польщі відбувається схожий процес, але з власною історичною специфікою. Україна, яка веде справжню війну, стає об’єктом віртуальної польської культурної війни. Тема УПА, Волині, “невдячності”, біженців, зерна, євроінтеграції використовується не лише для розмови про реальні проблеми, а й для мобілізації виборців.

Це небезпечно, бо жодна поступка Києва не гарантує завершення конфлікту. Якщо українська тема стала паливом для чужої внутрішньої боротьби, вона використовуватиметься знову й знову. Сьогодні — УПА. Завтра — зерно. Післязавтра — соціальні виплати. Потім — ринок праці, мова, школи, історичні пам’ятники, вулиці Бандери чи умови вступу до ЄС.

Саме тому Україна має відрізняти реальні польські чутливості від політичної експлуатації цих чутливостей. Волинь — реальна травма. Але коли її використовують як електоральну зброю, це вже не пам’ять, а політичний інструмент.

Побутова ксенофобія: коли слово “бандерівець” стає вироком

Найнебезпечніше в нинішній кризі — не сам указ і навіть не можлива відповідь Навроцького. Найнебезпечніше те, що історичний конфлікт починає змінювати повсякденну атмосферу між людьми.

Єжи Вуйцік описує це як другий фронт російської війни — фронт, що проходить через Польщу. Росія може програвати битву під Покровськом, але вигравати “битву у Варшаві”, якщо поляки й українці самі постачають їй боєприпаси: образи, історичні травми, взаємні підозри, ярлики.

Польща 2026 року вже не повністю схожа на Польщу 2022-го. У Варшаві менше жовто-блакитних символів. Українці в транспорті іноді стишують голос, коли переходять на українську. Зростає кількість побутових інцидентів: образи, агресія, напади, пошкоджені автівки з українськими номерами. Слово “бандерівець”, яке є одним із центральних ярликів російської пропаганди, дедалі частіше звучить не як історичний термін, а як образа для будь-якого українця або навіть поляка, який підтримує Україну.

Цей процес не можна звести до “емоційної реакції на указ”. Радикалам не потрібен конкретний привід. Якщо не УПА, вони використають зерно. Якщо не зерно — біженців. Якщо не біженців — соціальні виплати. Якщо не виплати — українську мову в трамваї.

Тому небезпечно перекладати відповідальність за польську ксенофобію на Київ. За агресію польських радикалів відповідають польські радикали, а не український президент чи українські військові. Але Київ також має розуміти: кожне символічне рішення в умовах такої атмосфери може бути використане тими, хто прагне зробити українців у Польщі мішенню.

Це один із головних соціальних ризиків. Конфлікт президентів, міністрів та істориків може вдарити по звичайних українцях у польських містах. А це вже не дипломатична суперечка. Це питання безпеки людей.

Інституційна рамка: спільної історії не буде, але може бути менш травматичний діалог

Олександр Алфьоров, голова Українського інституту національної пам’яті, пропонує важливу рамку, яка відрізняється і від політичного ультиматуму, і від емоційної оборони. Його теза проста: українці й поляки — сусіди понад тисячу років. У таких стосунках не буває лише “добре” або “погано”. Є різні періоди, різні оптики, різні герої й антигерої.

Алфьоров наголошує: не варто очікувати однієї спільної історії. Україна читає минуле з української оптики, Польща — з польської. Те, що для одного народу герой, для іншого може бути антигероєм. Це не означає, що діалог неможливий. Це означає, що мета діалогу — не примусити одну сторону прийняти історію іншої, а зробити взаємне розуміння менш травматичним.

Це особливо важливо для теми УПА. Україна не може просто прийняти польську рамку, в якій УПА — лише злочинці. Польща не може просто прийняти українську рамку, в якій УПА — лише борці за незалежність. Але обидві сторони можуть домовитися про практичні речі: ексгумації, пошукові роботи, меморіалізацію, доступ до архівів, гідні поховання, спільні конференції істориків.

Алфьоров наголошує, що ексгумації — це не про політику, а про людське. Людина має право поховати рідних. Держава має створити умови для цього. Україна дозволяє польські пошуково-ексгумаційні роботи, але водночас очікує, що Польща пам’ятатиме і про українські місця пам’яті, зокрема поховання вояків УПА на своїй території.

Це і є практична логіка примирення: не “ви нам — ми вам” як вічна дипломатична торгівля, а крок за кроком нормалізувати процес так, щоб ексгумації й меморіалізація не залежали від політичної температури.

Окремо Алфьоров звертає увагу на те, що навіть позитивна історія українсько-польського союзу часто недостатньо присутня в польському наративі. Наприклад, участь Армії УНР в обороні Польщі 1920 року не завжди належно показана в польських музеях. Це свідчить: проблема не лише у Волині. Проблема в тому, що українська присутність у польській історичній пам’яті часто або звужена, або непомітна.

Жест без капітуляції: що Київ може зробити замість відступу

Україна не має двох єдиних опцій — або скасувати указ, або демонстративно ігнорувати Польщу. Є третій шлях: жест солідарності, який не виглядатиме як поступка під тиском, але покаже, що Київ бачить спільну історію ширше за конфлікт довкола УПА.

Анатолій Курносов пропонує один із таких варіантів — використати 15 серпня як символічну дату. Це і день народження Анни Валентинович, і День польського війська, встановлений на честь перемоги у Варшавській битві 1920 року.

Анна Валентинович — постать, яка поєднує українську і польську історії. Українка за походженням, вона стала однією з моральних фігур польської “Солідарності”. Її звільнення на Ґданській корабельні стало одним із поштовхів до страйку, який переріс у великий антикомуністичний рух. Вона є героїнею польської свободи і водночас людиною українського походження.

Україна могла б зробити сильний символічний крок: перенести бюст Анни Валентинович із території польського посольства у відкритий публічний простір Києва, наприклад ближче до Майдану Незалежності. Це дало б змогу українцям, полякам, дипломатам, військовим, школярам і громадським діячам вільно приходити до цього місця.

Другий символ — День польського війська. Для Польщі це пам’ять про перемогу над більшовиками у 1920 році. Для України ця дата також важлива, бо воїни Армії УНР були союзниками Польщі у боротьбі проти радянської Росії. Саме тут можна змістити рамку з конфлікту про УПА на спільний антибільшовицький досвід.

Такий жест мав би кілька переваг. Він не вимагав би від України скасовувати власне рішення під тиском. Він дав би польським проукраїнським силам аргумент: Київ не байдужий до спільної пам’яті. Він показав би, що українсько-польська історія — це не лише Волинь, а й Валентинович, Петлюра, УНР, Варшавська битва, спільна боротьба проти більшовизму.

Це був би жест без капітуляції. Не “ми зробили помилку, вибачте”, а “ми бачимо вашу пам’ять і пропонуємо говорити також про те, що нас поєднує”.

Гданськ як тест: чи стане конференція з відновлення майданчиком для деескалації

Наступним великим тестом може стати конференція з відновлення України у Гданську. Україна, за повідомленнями польських медіа, вже поінформувала польський уряд, що Зеленський планує взяти в ній участь. Водночас у Києві нібито є занепокоєння через можливі протести.

Гданськ у цій історії символічний. Це місто “Солідарності”, польської свободи, антикомуністичного руху. І водночас тепер воно може стати місцем, де або почнеться деескалація, або стане очевидно, що історична сварка вже почала з’їдати майбутнє.

Якщо Зеленський приїде, а польська сторона утримається від символічних ударів, конференція може повернути сторони до реального порядку денного: відбудова України, участь польського бізнесу, безпека регіону, логістика, інфраструктура, енергетика, спільний інтерес.

Якщо ж візит супроводжуватиметься протестами, заявами про орден, вимогами “виправити помилку” і публічним тиском, Гданськ може перетворитися на сцену нового приниження.

Польський експерт Войцех Кононьчук вважає ситуацію майже безвихідною через надмір емоцій і майже повний польський консенсус у критиці указу Зеленського. Український депутат Микита Потураєв, навпаки, вважає, що вихід є: треба прибрати політиків із процесу й повернути дискусію на рівень істориків, громадських діячів, медійників, експертів.

Це, можливо, один із найраціональніших рецептів. Політики вже довели, що вміють використовувати пам’ять як детонатор. Тепер її треба повертати тим, хто здатен працювати з фактами, архівами, похованнями, цифрами і контекстами.

Росія як головний вигодонабувач

У цій суперечці є третя сторона, яка не сидить за столом, але уважно стежить за кожним словом. Це Росія.

Москва десятиліттями використовує тему УПА, Бандери, “денацифікації” і “українського націоналізму” для делегітимації України. Для російської пропаганди нинішній конфлікт — ідеальний матеріал. Польські політики кажуть про “бандитів УПА” — Москва цитує. Українці відповідають різко — Москва показує полякам “невдячну Україну”. Поляки говорять про блокування ЄС — Москва показує українцям “зрадливу Польщу”. Українці стикаються з агресією в Польщі — Москва отримує доказ, що союзники України нібито втомилися.

Росії не потрібно вигадувати нові конфлікти між поляками й українцями. Історія вже залишила достатньо незагойних ран. Завдання Кремля — підтримувати вогонь.

Саме тому Вуйцік пише: якщо Польща й Україна віддадуть Росії інтерпретацію своєї спільної історії, Кремль виграє битву у Варшаві, яку програє під Покровськом. Без жодного пострілу. Нашими руками. Нашою мовою. Нашими образами.

Чотири можливі сценарії

Сценарій перший: публічна поступка Києва

Україна змінює або скасовує рішення про назву підрозділу. Напруга тимчасово спадає, Польща демонструє перемогу. Але в Україні це виглядає як поступка під ультиматумом. Це може викликати спротив військових і суспільства, а також показати Варшаві: тиск працює.

Сценарій другий: жорстка ескалація

Україна не поступається, Польща позбавляє Зеленського ордена, праві сили розганяють тему, з’являються нові вимоги щодо ЄС, допомоги, символів і українців у Польщі. Це найвигідніший сценарій для Москви.

Сценарій третій: заморожування конфлікту

Сторони не вирішують проблему, але й не розганяють її. Україна не скасовує указ, Польща не переходить до практичних блокувань. Тему тимчасово відкладають. Це не примирення, але під час війни навіть пауза може бути корисною.

Сценарій четвертий: закритий компроміс і позитивний жест

Найкращий, але найскладніший варіант. Президенти або їхні уповноважені запускають прямий канал. Україна не робить публічної капітуляції, але пропонує пакет кроків: ексгумації, меморіалізація, спільний історичний формат, жест щодо Анни Валентинович і пам’яті союзу 1920 року. Польща не використовує орден і євроінтеграцію як інструмент тиску. Обидві сторони переводять конфлікт із медійної істерики в інституційну роботу.

Що мала б сказати Україна

Сильна українська позиція не має бути ні покірною, ні агресивною. Вона могла б звучати так:

Україна має право на власну історичну пам’ять і власних героїв. Українське військо має право бачити себе частиною довгої боротьби за незалежність. Але Україна розуміє, що частина цієї історії болить польському суспільству. Вшанування антирадянського спротиву не означає виправдання злочинів проти цивільних. Україна готова працювати з Польщею над ексгумаціями, меморіалами, архівами і спільними форматами пам’яті. Але Україна не приймає мову ультиматумів і не погоджується на те, щоб історична політика ставала інструментом тиску на її європейське майбутнє.

Це була б позиція сили. Не тому, що вона різка. А тому, що вона доросла.

Що мала б зрозуміти Польща

Польща має право пам’ятати Волинь. Має право вимагати ексгумацій. Має право говорити про біль родин жертв. Має право критикувати українські рішення.

Але Польща не має стратегічного інтересу принижувати Україну. Вона не має інтересу перетворювати українську євроінтеграцію на заручника історичної суперечки. Вона не має інтересу нормалізувати слово “бандерівець” як побутову образу проти українців. Вона не має інтересу грати в сценарій, який Росія потім цитує в ефірі.

Сильна Польща можлива не поруч із приниженою Україною, а поруч із Україною, яка вижила, перемогла і стала повноцінним союзником. Якщо Варшава хоче бути лідером регіону, вона має діяти як лідер: бачити стратегічну картину, а не лише електоральний горизонт.

Спільної історії може не бути. Але може бути спільне майбутнє

Нинішня криза показала: українсько-польське партнерство не можна будувати лише на емоції 2022 року. Вона була великою і справжньою, але її недостатньо. Потрібні інституції, мова складної пам’яті, визнання взаємної суб’єктності й здатність не перетворювати кожну травму на зброю.

Україна не повинна підлаштовуватися під ультиматуми. Це шлях у нікуди. Один раз погодившись змінювати власні рішення під публічним тиском, Київ ризикує отримати нові вимоги — вже в питаннях ЄС, економіки, транзиту чи безпеки.

Польща не повинна перетворювати Волинь на інструмент політичного тиску. Пам’ять про жертв заслуговує на більше, ніж роль аргументу у виборчій кампанії або торзі за регіональне лідерство.

Україна має право на власних героїв. Польща має право на власний біль. Але ні українська гідність, ні польська пам’ять не повинні працювати на російський сценарій.

Компроміс можливий лише без приниження. Не через орден. Не через ультиматум. Не через “око за око”. А через прямий політичний канал, практичні ексгумації, меморіалізацію, відкриття архівів, професійний діалог істориків і позитивні символи спільної боротьби — від Анни Валентинович до союзу УНР і Польщі 1920 року.

Головний ворог для Києва і Варшави сьогодні не в минулому. Він стоїть на сході.

І саме тому польсько-українську війну пам’ятей треба зупинити до того, як вона почне руйнувати союз, за який обидві країни можуть заплатити надто високу ціну.