Сюжет стає ще більш оголеним. Politico пише, що США наполягають: Україна має вийти з Донбасу.
The Guardian додає: Путін уже відкинув «мирну угоду», яка винагороджувала б його агресію великим шматком української території. Тепер підʼїхало AFP — і картина стала ще виразнішою: “Американці тиснуть, мовляв, “швидше, швидше, швидше”», «Питання територій — найпроблемніше», «Вони шукають будь-які варіанти, щоб забезпечити відмову України від земель».
Паралельно посол США при НАТО Метью Вітакер виходить на Fox News і цілком відкрито формулює політику: Трамп “розуміє, як натиснути на українців і росіян, щоб змусити їх укласти угоду”.
Тобто тепер є не тільки анонімні витоки, а й офіційний наратив Вашингтона: ми знаємо, як тиснути, і ми вже тиснемо.
Politico: базовий каркас «мінус Донбас»
За даними Politico та інших видань, вимога виглядає максимально просто й брутально:
- США продовжують наполягати, що в рамках угоди Україна має вивести війська з решти Донецької області, яка досі не окупована Росією, й фактично передати її під контроль РФ.
- Європейський посадовець, на якого посилається Politico, формулює це так: «Росія вимагає, щоб Україна віддала території, а американці постійно думають, як цього досягти».
- Через це переговори США–Україна зайшли в глухий кут: Київ наполягає мінімум на фіксації лінії фронту «як є», без додаткових здач, Вашингтон — на тому, щоб виконати ключову вимогу Путіна щодо Донбасу.
Зеленський у кількох інтервʼю прямо визнає: спільного бачення по Донбасу немає, а питання територій і гарантій безпеки — найважчі у всьому плані.
Донбас як «серце дилеми» для України
Для України Донбас — не просто територія на карті.
Безпека
- Втрата контрольованої нині частини Донбасу означала б відкриття коридору для майбутніх наступів, загрозу містам на кшталт Краматорська, Слов’янська, потенційно — Дніпра й далі.
- Будь-яка угода, яка закріплює російські захоплення, без дієвих гарантій та інструментів примусу, в Україні буде сприйматися як перепочинок перед наступною війною, а не як мир.
Політична легітимність
- Соціологія (на яку посилається Guardian) показує, що більшість українців проти територіальних поступок заради миру.
- Влада, яка погодилась би на «мінус Донбас», отримала б не «мир», а масову внутрішню кризу: від падіння рейтингу до спроб вуличного блокування такої угоди.
Міжнародний прецедент
- Закріплення будь-яких загарбаних територій за Росією — це прецедент для ревізії кордонів силою не тільки в Європі, а й глобально. Звідси — опір частини європейських лідерів «плану Трампа».
Отже, Україні пропонують «угоду», яка одночасно:
- погіршує її стартові безпекові позиції;
- суперечить волі більшості громадян;
- відкриває двері для нових війн у майбутньому.
Це й пояснює жорстку риторику України про «відсутність єдиного бачення щодо Донбасу» навіть після інтенсивних раундів перемовин.
Новий вимір від AFP: «швидше, швидше, швидше» і територія як головна пастка
Те, що раніше йшло як «витоки Politico», тепер підтверджує AFP — одне з найбільших світових агентств, причому в синхроні з кількома майданчиками (NDTV, Jordan Times тощо).
Ключові моменти з матеріалу AFP:
- Територія — “найпроблемніше питання” в обговоренні завершення війни, каже анонімний чиновник, знайомий з перебігом переговорів.
- «Путін не хоче укладати угоду, якщо не отримає території. Тому вони (американці) шукають будь-які варіанти, щоб забезпечити відмову України від земель».
- США, за цим джерелом, відверто форсують процес: «Американці тиснуть, мовляв, “швидше, швидше, швидше”», у той час як Україна «не може погодитися на все, не опрацювавши деталей».
- Росія, згідно з тим самим матеріалом, вимагає, щоб Україна відійшла ще приблизно з пʼятої частини Донецької області, яку РФ досі не змогла захопити, але де її війська просуваються найшвидше за останній рік.
Це важливо з кількох причин:
- Підтвердження тиску.
Уже не лише Politico, а й AFP говорить: США не просто пропонують, а тиснуть, і саме на територіях. - Публічне визнання логіки “спершу території — потім усе інше”.
Хоча офіційно Вашингтон продовжує говорити про «справедливий мир», за сценою йде пошук конфігурації, де ключова вимога Кремля — «дайте нам землю» — буде виконана. - Темп як інструмент тиску.
Формула «швидше, швидше, швидше» — це спосіб звузити простір для маневру Києва: коли все горить, будь-яка пауза або уточнення подається як «несговорчивість України».
Вітакер: офіційний голос про «тиск на обидві сторони»
Те, що хтось «анонімний» говорить AFP, Вітакер фактично підтверджує вже від свого імені.
На Fox News
В інтервʼю Fox News посол США при НАТО Метью Вітакер каже, що:
- Трамп розуміє, як тиснути і на Україну, і на Росію, щоб «змусити їх укласти угоду»;
- він оптимістичний щодо прогресу й вважає, що сторони вже ближче до мирної угоди;
- але може настати момент, коли Трамп вирішить, що угоду укласти неможливо — і тоді США можуть згорнути мирні ініціативи.
Тобто: або ви погоджуєтесь на нашу конфігурацію угоди (з територіальним блоком), або ми знімаємо з себе політичну відповідальність і виходимо з процесу.
На Doha Forum
На форумі в Досі той самий Вітакер дає більш структуровану картину:
- заявляє, що Україна й Росія “ближче, ніж будь-коли” до мирної угоди;
- пояснює, що 28-пунктовий план США поділили на чотири окремі треки, над якими паралельно працюють США, НАТО та ЄС;
- прямо визнає, що не факт, що угоду взагалі можна укласти — зараз команда Трампа лише зʼясовує, чи існує хоч якась точка перетину між вимогами сторін.
Це важливий момент: США одночасно тиснуть на швидкість і залишають собі запасний вихід — якщо компроміс виявиться токсичним для Вашингтона або внутрішньополітично невигідним, вони залишають собі опцію сказати: «Ми чесно намагалися, але це українці й росіяни не змогли домовитися».
Умєров, «ризик прослуховування» і ручна передача документів
Новий штрих — історія з тим, як Рустем Умеров довозить правки до мирного плану Зеленському.
За даними медіа:
- Секретар РНБО Рустем Умєров особисто везе до Лондона оновлені документи мирного плану, щоб передати їх Зеленському — через ризик перехоплення звʼязку.
- Джерела пояснюють: «Це неможливо обговорювати телефоном, ми знаємо, що нас можуть слухати»; президент має ознайомитися із кількома варіантами документів лише віч-на-віч.
- При цьому Умеров публічно наголошує: прогрес можливий тільки якщо Росія зробить кроки до деескалації і покаже готовність до реального миру, а Україна підходить до процесу з чітким розумінням своїх націнтересів.
Тобто Україна одночасно:
- демонструє максимальну обережність (документи везуть руками, а не обговорюють у Zoom);
- і публічно фіксує рамку: ніяких рішень по 28-пунктовому плану ще немає, Україна лише вивчає варіанти й наполягає на гарантіях суверенітету та безпеки.
Це прямий контраст із риторикою Трампа, який скаржиться, що Зеленський «ще не прочитав» його пропозиції, та Вітакера, який уже говорить про «близькість до угоди».
The Guardian: «угода, яка винагороджувала агресію» — і чому Путін її не взяв
Колонка Саймона Тісдала в The Guardian додає важливий фон:
- На столі в Москві лежала “мирна угода”, яка винагороджувала агресію Росії, передаючи їй значні території України, підриваючи незалежність Києва й послаблюючи його оборону на майбутнє.
- Реалізація цього плану:
- розколола б США й Європу,
- підірвала б НАТО,
- дала б «перепочинок» російській економіці,
- і, ймовірно, повалила б уряд Зеленського.
- Але Путін відкинув і це, бо переконаний, що може отримати ще більше, продовжуючи війну.
Паралельно Тісдал показує, що:
- російська економіка вже платить високу ціну: падіння доходів від нафти і газу, висока інфляція, дефіцит, проїдання суверенних фондів, борги держмонополій;
- українські удари по НПЗ, трубопроводах і “тіньовому флоту” танкерів бʼють по найчутливішій статті російських доходів.
Усе це робить картину гірко-іронічною: угода, яку в Вашингтоні могли бачити як “угоду століття” і “швидкий мир”, виявилась для Кремля замалою — він все ще вірить у можливість воєнної перемоги.
Оновлений трикутник: Україна – США – Росія
Якщо скласти всі пазли — Politico, AFP, Guardian, Fox та витоки в інших медіа — отримаємо таку динаміку:
- Росія
- хоче фіксованих територіальних здобутків (не менше, ніж повний Донбас + закріплення частин Херсонської та Запорізької областей);
- не готова на компроміс, який виглядає як «напівперемога» — Путін орієнтується на «великий куш».
- США (адміністрація Трампа)
- хочуть швидкого результату, який Трамп зможе продати виборцю як «я зупинив війну»;
- тиснуть на Київ у стилі «швидше, швидше, швидше», шукаючи формулу, де Україна де-факто віддає території, але це подається як «реалістичний компроміс»;
- публічно хваляться, що знають, як натиснути і на Київ, і на Москву, щоб «змусити їх укласти угоду».
- Україна
- категорично відмовляється закріплювати поступки щодо територій, особливо там, де ЗСУ досі тримають фронт;
- наполягає на окремому блоці реальних гарантій безпеки та розширеній підтримці (зброя, ППО, використання заморожених росактивів);
- технічно і політично тягне час, вимагаючи деталізації й відмовляючись ухвалювати рішення «наосліп».
Роль Європи: між страхом «зливу» і шансом на субʼєктність
На цьому фоні зустріч Зеленського зі Стармером, Мерцом і Макроном у Лондоні виглядає як спроба Європи втрутитися в формулу, яку малюють Трамп і Путін.
The Guardian прямо пише, що візит відбувається «на тлі сильного тиску Вашингтона на Київ щодо передачі територій Росії».
Що важливо:
- Прем’єр Британії Кір Стармер заявляє, що не збирається тиснути на Зеленського, а хоче «справедливого й тривалого миру».
- Канцлер ФРН Фрідріх Мерц відверто говорить про «скепсис» щодо деталей американської пропозиції.
- Єлисейський палац подає меседж: Франція зосереджується на посиленні гарантій безпеки України, а не на «швидкому світі будь-якою ціною».
За даними Reuters та AP:
- європейські лідери обговорюють як не допустити миру за рахунок українських територій і як забезпечити для України дієві гарантії безпеки;
- паралельно в ЄС зростає підтримка ідеї використати заморожені російські активи для допомоги Україні та відбудови;
- водночас Європа побоюється нової стратегії нацбезпеки США, яка критикує ЄС і говорить про «кращі відносини з Росією», що Кремль уже публічно вітає.
Тобто:
- Для США Донбас — інструмент «угоди століття».
- Для Росії — мінімальний пакет воєнної «перемоги».
- Для Європи — тест, чи здатна вона діяти всупереч Вашингтону, якщо мова піде про легалізацію агресії.
- Для України — екзистенційний рубіж: де закінчується компроміс і починається капітуляція.
Що означають нові витоки для України «на практиці»
Після AFP і висловлювань Вітакера деякі речі стали вже не припущеннями, а фактом:
- Тиск США реальний і визнаний публічно.
Не тільки анонімні джерела Politico, а й AFP і сам посол США при НАТО говорять про тиск і про прагнення «змусити сторони» до угоди. - Території — офіційно найбільша проблема.
Формулювання «територія — найпроблемніше питання» тепер живе не лише в заявах Зеленського, а й в оцінці західних дипломатичних джерел. - Темп став сам по собі важелем.
Фраза «швидше, швидше, швидше» — це вже не просто емоція, це інструмент змусити Київ підписати щось, поки не пропрацьовані всі наслідки. - Ризик «списати все на Україну».
Коли Вітакер говорить, що Трамп у якийсь момент може вирішити, що угода неможлива, — це й про те, що Вашингтон залишає собі політичний вихід: сказати, що саме Україна «зірвала мир», якщо не погодиться на вимоги. - Проте в України все ще є сильна карта.
Поки Путін вважає, що може отримати більше силою, а Європа боїться легалізувати захоплені території, Україна має шанс тримати жорсткі червоні лінії й паралельно добиватися посилення санкцій, допомоги та використання росактивів.
«Трамп тисне, але Путін не бере»
Після останніх витоків можна сказати так: Трамп тисне, але Путін не бере; США шукають, як змусити Україну “залишити Донбас”, але Україна не погоджується; Європа боїться миру за рахунок територій; а війна тим часом триває, роблячи цю “угоду століття” дедалі токсичнішою для всіх.
Новий блок від AFP (про «швидше, швидше, швидше» і територію як «найпроблемніше питання») і публічна відвертість Вітакера про «тиск на обидві сторони» лише кристалізують те, що й так було зрозуміло: або Україна відстоїть свої червоні лінії, спираючись на свою армію й тих союзників, які не готові легалізувати агресію, або її спробують “умиротворити” за власний рахунок.
Якщо все звести до однієї фрази: Україні пропонують мир, який вирішує проблеми Трампа і частково Путіна, але не вирішує — а радше поглиблює — її власні ризики на найближчі десятиліття.
Матеріали Politico й The Guardian лише підтверджують: тиск буде зростати, але остаточне рішення, де проходить межа допустимого, все одно лишається за українським суспільством і армією, які вже заплатили за Донбас, Херсон, Харківщину й Запоріжжя надто високу ціну, щоб віддати їх «так чи інакше».
За матеріалами nv.ua
