Ормузька протока та криза довкола неї показала, як Трамп намагається змусити союзників платити за американську ескалацію, водночас відмовляючись визнавати практичну цінність української допомоги.
Після місяців тиску на союзників, образ і сумнівів у цінності НАТО Дональд Трамп сам опинився в ситуації, коли без підтримки партнерів не може швидко розв’язати кризу в Ормузькій протоці. Але поки Європа не поспішає входити в чужу війну, сам Трамп демонстративно відкидає навіть ту допомогу, яку готова надати Україна. Ця історія оголює не лише суперечності американської політики, а й нову реальність: союзники дедалі менше довіряють Вашингтону, а Київ уже перетворюється з прохача на постачальника безпекового досвіду.
Читайте також: «Реальність змінилася». Чому Кремль раптом відмовився від «стамбульських принципів» 2022 року — і що це означає для України
Новий парадокс Трампа
У березні 2026 року адміністрація Дональда Трампа опинилася в ситуації, яку ще кілька місяців тому сама ж і допомогла створити: після тривалих нападок на союзників, тарифного тиску, публічних образ і демонстративного нехтування консультаціями Білий дім тепер вимагає від тих самих партнерів військово-політичної допомоги для розблокування Ормузької протоки. Саме там зійшлися одразу кілька вузлів нинішньої кризи: війна США та Ізраїлю з Іраном, ризик глобального енергетичного шоку, сумніви щодо ролі НАТО та ще один показовий сюжет — відмова Трампа прийняти допомогу від України, яка якраз має практичний досвід боротьби з іранськими дронами.
Формально Вашингтон пояснює свої звернення до союзників необхідністю забезпечити свободу судноплавства і відновити рух через один із ключових енергетичних коридорів світу. Але політичний зміст ситуації ширший: Трамп намагається одночасно довести, що Америка все ще головна сила Заходу, і перекласти частину вартості та ризиків своєї близькосхідної кампанії на союзників, яких він сам не раз принижував. Саме тому нинішня суперечка — це не тільки про Іран чи нафту. Це ще й тест на те, якими тепер є трансатлантичні відносини в епоху Трампа-2.
Читайте також: Сценарій 2014 року для Балтії: чи може Росія розіграти в Естонії “донецький сценарій”
Чому Ормузька протока стала головною точкою тиску
Ормузька протока давно є нервом світової енергетики, але в нинішній кризі її значення стало майже абсолютним. Іранська блокада або майже повне перекриття протоки фактично перетворили її на головний фронт економічного тиску на США та їхніх партнерів: через цей маршрут у звичайні часи проходить близько 20% світової торгівлі нафтою і зрідженим газом, а ринки вже відреагували стрибком цін. На 17 березня Brent знову торгувався вище $100 за барель на тлі побоювань затяжного зриву поставок.
Для Трампа це не просто зовнішньополітична проблема. Поки блокада зберігається, він не може легко оголосити про успіх кампанії проти Ірану навіть за бажання це зробити. Тобто Ормуз став не лише логістичною, а й політичною пасткою: Білий дім почав війну, але не може завершити її на власних умовах, не відновивши рух через протоку. Саме тому Вашингтон одночасно б’є по іранських протикорабельних позиціях і намагається зібрати міжнародну коаліцію супроводу або захисту судноплавства.
Чому союзники не хочуть іти за Трампом
Найбільша проблема для Вашингтона — союзники не поспішають брати участь у місії, яку самі не планували і не схвалювали. Німеччина, Іспанія та Італія фактично відкинули прохання Трампа про військову підтримку; Британія і Данія залишили простір для обговорення, але наголосили на деескалації та небажанні втягуватися у ширшу війну. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус сформулював позицію жорстко: «це не наша війна».
Європейські столиці хочуть зрозуміти, які саме цілі переслідує Трамп, якими є межі кампанії і як довго вона може тривати. Тобто йдеться не просто про небажання «допомогти Америці», а про значно фундаментальніший скепсис: союзники не хочуть підписуватися під операцією, стратегія якої їм незрозуміла. У цій логіці немає автоматизму старих часів, коли сам факт американського лідерства вже вважався достатньою підставою для солідарності.
Фактично Європа демонструє, що довіра до Вашингтона як до передбачуваного координатора колективних дій просіла. Це не просто дипломатична образа на грубість Трампа. Це реакція на стиль, у якому США ухвалюють ключові рішення самі, а потім очікують, що союзники швидко легітимізують наслідки. У цьому сенсі нинішня відмова Європи — не випадковий епізод, а симптом глибшого виснаження трансатлантичного механізму.
Трамп і НАТО: спроба перетворити страх на важіль
Щоб продавити союзників, Трамп апелює до найболючішого — майбутнього НАТО. За повідомленнями, він дав зрозуміти, що небажання партнерів допомагати з Ормузом буде «дуже поганим» для майбутнього Альянсу. Це класична тактика тиску: використати залежність Європи від американської безпеки для розв’язання проблеми, яку сам Вашингтон зробив спільною без попередньої згоди інших.
Але тут є фундаментальна суперечність. Офіційна позиція НАТО щодо статті 5 чітко визначає її як механізм колективної оборони у разі збройного нападу на союзника. Це не універсальна ліцензія на участь у будь-якій воєнній операції, яку США вважають стратегічно важливою. Саме тому в Європі лунає аргумент, що НАТО — оборонний, а не інтервенціоністський союз. Тобто Трамп намагається використати політичну вагу Альянсу у ситуації, яка юридично й концептуально не є прямим випадком колективної оборони.
У практичному вимірі це дуже небезпечний прецедент. Якщо логіка Трампа спрацює, союзники отримають сигнал, що будь-яка одностороння американська ескалація може постфактум перетворюватися на тест їхньої лояльності до НАТО. Якщо ж не спрацює, це лише підсилить враження, що сам Трамп розглядає Альянс не як спільну систему безпеки, а як інструмент примусу. І саме ця дилема сьогодні лякає Європу чи не більше, ніж сама іранська криза.
Чому ЄС не хоче переносити свою місію в Ормуз
Особливо важливою стала позиція Брюсселя. Глава дипломатії ЄС Кая Каллас заявила, що в Євросоюзу немає апетиту до розширення мандату місії Aspides на Ормузьку протоку. Ця місія створювалася для захисту судноплавства у Червоному морі, а не для входження в нову фазу війни на Близькому Сході. У Брюсселі можуть обговорювати підсилення наявної морської присутності, але не хочуть міняти сам характер операції.
Це рішення має і політичний, і стратегічний сенс. ЄС намагається не дозволити США втягнути його у ще одну кризу через логіку «раз ви теж залежите від поставок, значить зобов’язані воювати». Насправді для багатьох європейських столиць прийнятнішою виглядає схема дипломатичного тиску, супроводу після деескалації чи технічної допомоги, але не входження у коаліцію Трампа як політичний жест підтримки його близькосхідної війни.
Найбільша іронія: Україна запропонувала допомогу, але її відштовхнули
На цьому тлі найпарадоксальнішим виглядає український сюжет. Президент Володимир Зеленський та українські представники заявляли, що Україна готова допомагати партнерам на Близькому Сході в питаннях протидії іранським дронам. Українські команди вже були направлені до Катару, ОАЕ, Саудівської Аравії та на американську базу в Йорданії для консультацій і передачі досвіду захисту від Shahed. Причому Київ не приховує прагматизму: за таку допомогу він хоче гроші, технології та довгострокові домовленості у сфері ППО та дронів.
Однак Трамп публічно відкинув українську допомогу. Він заявив: США не потребують допомоги Києва у сфері дронів, а окремо навіть сказав, що «остання людина, від якої нам потрібна допомога, — це Зеленський». На цьому тлі контраст ще сильніший: Вашингтон просить інші держави надсилати кораблі для Ормузу, але не хоче брати від України саме ту експертизу, яка могла б бути найбільш прикладною й корисною.
Політичне пояснення тут очевидне, хоч і неприємне для Білого дому. Визнати цінність української допомоги означало б фактично визнати, що Україна — не лише прохач, а повноцінний постачальник безпекових рішень, причому таких, яких може бракувати навіть Сполученим Штатам і їхнім близькосхідним партнерам. Для Трампа, який не раз повторював тезу про те, що в Києва «немає карт», це було б символічною поразкою його власної риторики.
Що ця історія говорить про нову роль України
Попри публічне приниження з боку Трампа, для України в цій історії є і стратегічно сильний момент. Український досвід боротьби з іранськими дронами вже став товаром геополітичної ваги: до Києва звертаються країни Близького Сходу, а сама Україна намагається конвертувати фронтову компетенцію у контракти, технологічний обмін і нові формати співпраці. Це дуже важливо, бо означає зсув ролі України у світовій системі безпеки — від одержувача допомоги до експортера знань, рішень і бойової практики.
Водночас є й негативна сторона: близькосхідна війна вже відволікає увагу США від російсько-українського треку. Вашингтон попросив відкласти черговий раунд переговорів щодо врегулювання війни Росії проти України саме через події на Близькому Сході. Отже, чим довше триватиме криза навколо Ірану й Ормузу, тим більший ризик, що Україна отримає менше дипломатичної уваги, а можливо й менше ресурсів ППО у критичний момент.
Головний висновок: проблема не лише в Ормузі, а в моделі американського лідерства
Нинішня історія показала головне: Трамп хоче користуватися перевагами союзницької системи, але дедалі менше готовий дотримуватися її правил.
Він хоче, щоб союзники допомагали, але не хоче їх залучати до ухвалення рішень.
Він апелює до НАТО, але фактично намагається використати Альянс як інструмент тиску у війні, яка не є класичним кейсом колективної оборони.
Він просить підтримки від Європи та Азії, але відкидає допомогу України, бо така допомога руйнує зручну для нього ієрархію.
Усе це разом створює образ не стільки лідерства, скільки транзакційного домінування.
Для Європи це урок про необхідність більшої стратегічної автономії.
Для НАТО — попередження, що самі лише страхи перед Росією чи залежність від США вже не гарантують автоматичної політичної слухняності.
Для України — доказ того, що її військовий досвід став частиною глобальної безпекової архітектури, навіть якщо Трамп публічно цього не визнає.
А для самого Вашингтона — нагадування, що довіру союзників можна швидко розтратити, але в момент кризи її неможливо так само швидко повернути командним тоном.
Криза навколо Ормузької протоки показала головне: Трамп хоче користуватися підтримкою союзників, але не готовий будувати з ними справжнє партнерство. Європа дедалі менше хоче платити за американські рішення, у яких не брала участі, а Україна вже довела, що може бути не лише одержувачем допомоги, а й джерелом унікального безпекового досвіду. Саме тому ця історія — не лише про Близький Схід, а й про нові правила гри всередині Заходу.
За матеріалами kyivindependent.com
