Не лише збивати ракети, а блокувати аеродроми: Україна і НАТО шукають нову відповідь на російську авіацію
Україна та НАТО запускають новий етап оборонних інновацій — конкурс Persistent Airfield Denial, тобто “постійне блокування аеродромів противника”. Його мета — знайти технологічні рішення, які здатні надовго обмежити використання Росією військових летовищ, авіації та пов’язаної інфраструктури.
На перший погляд, ідеться про ще один технологічний конкурс у сфері оборони. Насправді ж його поява відображає значно ширшу зміну підходів до війни в повітрі. Україна та НАТО шукають спосіб не лише перехоплювати ракети, дрони чи авіабомби вже після запуску, а бити по самій системі, яка дозволяє Росії регулярно піднімати літаки в повітря.
Кожен виліт російської авіації починається з аеродрому. Саме там літак базується, проходить технічне обслуговування, отримує пальне, боєприпаси та завдання. Якщо противник не може стабільно використовувати летовище, його здатність завдавати ударів різко знижується. Саме на цій логіці побудована концепція Persistent Airfield Denial.
Організаторами конкурсу виступають Командування НАТО з питань трансформації та Спільний центр НАТО–Україна з аналізу, підготовки й освіти JATEC. До участі запрошують оборонні компанії, miltech-стартапи та інженерні команди з України й країн НАТО.
Призовий фонд конкурсу становить до 250 тисяч євро. Заявки приймають до 20 липня 2026 року, а фіналістів мають оголосити 11 серпня. Далі відібрані команди представлять свої рішення, після чого до трьох переможців зможуть розділити призовий фонд і отримати можливість подальшої взаємодії з оборонними структурами Альянсу.
Що саме запустили Україна і НАТО
Persistent Airfield Denial — це інноваційний конкурс, спрямований на пошук рішень для тривалого обмеження роботи ворожої авіаційної інфраструктури. Тобто мова не лише про ураження окремого літака або злітно-посадкової смуги, а про системний вплив на здатність противника використовувати аеродром як військовий вузол.
Учасники мають запропонувати технології, які можуть допомогти обмежити використання противником:
- військових літаків;
- злітно-посадкових смуг;
- сховищ пального;
- складів боєприпасів;
- наземної допоміжної інфраструктури;
- об’єктів, необхідних для підготовки та забезпечення авіаційних вильотів.
Ключове слово тут — постійне. Організатори шукають не одноразовий ефект, а рішення, які здатні створити для противника тривалу проблему: ускладнити регулярні польоти, ремонт, обслуговування, логістику та повторне використання авіабази.
Це відрізняє конкурс від класичного підходу, коли завданням є знищити один об’єкт або перехопити один засіб ураження. Нова логіка полягає в тому, щоб позбавити противника стабільності. А в сучасній війні стабільність інфраструктури часто важлива не менше, ніж кількість літаків чи ракет.
Чому аеродроми стали ключовою ціллю
Російська авіація залишається одним із найнебезпечніших інструментів війни проти України. Вона використовується і для ударів по фронту, і для атак по тилових містах, і для терору проти критичної інфраструктури.
Особливо складною проблемою для України стали керовані авіаційні бомби. Російські літаки можуть скидати їх із дистанцій, які часто дозволяють екіпажам не входити в зону ураження частини українських засобів ППО. Це створює асиметричну перевагу: літак не обов’язково має наближатися до лінії фронту, щоб завдати руйнівного удару.
Саме тому аеродроми стають критичним елементом цієї системи. Літак не існує окремо від інфраструктури. Для його застосування потрібні смуги, стоянки, технічне обслуговування, пальне, боєприпаси, зв’язок, командування, логістика та персонал. Якщо хоча б частина цієї системи регулярно виходить із ладу або стає ненадійною, авіаційна кампанія втрачає темп.
У цьому сенсі аеродром — не просто місце, де стоять літаки. Це вузол, через який проходить весь цикл авіаційного удару: підготовка, завантаження, виліт, повернення, ремонт і повторне застосування. Саме цей цикл Україна та НАТО хочуть навчитися порушувати системно.
Від перехоплення до “удару по джерелу”
Традиційна протиповітряна оборона працює переважно з наслідками: ракета вже запущена, дрон уже летить, авіабомба вже скинута. Українська ППО має перехопити загрозу в повітрі — часто в дуже обмежений проміжок часу.
Але така модель завжди є ресурсно виснажливою. Противник може запускати дешевші або масові засоби ураження, а оборона змушена витрачати дорожчі ракети, розкривати позиції та працювати в режимі постійного реагування.
Концепція Persistent Airfield Denial пропонує інший підхід: впливати не лише на боєприпас у повітрі, а на систему, яка дозволяє цьому боєприпасу бути застосованим. Якщо літак не може злетіти, якщо аеродром не може працювати в нормальному режимі, якщо логістика авіабази постійно перебуває під загрозою — тоді кількість ударів може зменшуватися ще до моменту запуску ракет чи скидання авіабомб.
Це не замінює ППО та ПРО. Навпаки, це має стати їхнім доповненням. Протиповітряна оборона перехоплює загрози, які вже летять. Блокування аеродромів має зменшувати кількість таких загроз у принципі.
Чому це важливо саме для України
Для України російська авіація — це не абстрактна воєнна проблема. Від її активності напряму залежить ситуація на фронті, рівень загрози для прифронтових міст, навантаження на ППО та масштаби руйнувань цивільної інфраструктури.
Коли російська авіація може безперервно працювати з тилових баз, вона створює постійний тиск на українську оборону. Це змушує Україну розподіляти обмежені ресурси між прикриттям міст, фронту, енергетичних об’єктів, складів, логістики й військ.
Саме тому для Києва важливо не лише отримувати більше систем ППО, а й шукати способи зменшити саму інтенсивність російських повітряних операцій. Якщо противник змушений частіше переміщувати літаки, витрачати більше ресурсів на захист аеродромів, ремонтувати інфраструктуру або знижувати темп вильотів, це вже має військовий ефект.
Блокування аеродромів у такій логіці — це не окрема технологічна ідея, а частина ширшої стратегії стримування російської авіації.
Які рішення шукають організатори
Організатори конкурсу не обмежують учасників одним типом системи. Ідеться про технологічно різні рішення, які можуть мати автономний або керований формат застосування та працювати в складних умовах сучасної війни.
У загальному вигляді НАТО та Україна очікують рішень, які будуть:
- стійкими до активної протидії противника;
- здатними працювати в умовах радіоелектронної боротьби;
- придатними до використання за відсутності стабільної навігації;
- ефективними вдень і вночі;
- працездатними в різні сезони та за складних погодних умов;
- достатньо простими для швидкого освоєння операторами;
- придатними до швидкого розгортання й обслуговування на нижчих рівнях військової структури.
Окремо в умовах конкурсу згадуються автономність, можливість роботи без GPS, використання елементів штучного інтелекту, а також спроможність діяти в середовищі, де противник активно застосовує РЕБ.
Однак головна вимога не зводиться до технологічної моди. НАТО шукає не просто “дрон”, “систему зі штучним інтелектом” чи “роєву технологію”. Йдеться про рішення, здатні дати практичний військовий ефект: зробити використання аеродромів противника нестабільним, дорогим, небезпечним і менш передбачуваним.
Чому НАТО цікавить саме український досвід
Конкурс Persistent Airfield Denial базується на бойовому досвіді України. Це принципово важливо, адже українська війна стала для НАТО найбільшим джерелом практичних уроків про сучасну війну високої інтенсивності.
За роки повномасштабного вторгнення Україна створила унікальну екосистему оборонних інновацій. Багато рішень народжувалися не в лабораторіях і не в закритих дослідницьких програмах, а безпосередньо під тиском фронту. Інженерні команди, військові, волонтери, стартапи та державні структури працювали в режимі швидкого циклу: ідея — прототип — тестування — бойове застосування — модернізація.
Цей досвід для НАТО цінний тому, що він перевірений реальною війною проти Росії. Альянс може мати набагато більші бюджети, але Україна має те, чого не можна змоделювати повністю на полігоні: щоденний досвід протистояння російській армії, її авіації, РЕБ, ППО, логістиці та тактиці адаптації.
Саме тому участь JATEC у конкурсі не випадкова. Спільний центр НАТО–Україна з аналізу, підготовки й освіти створений для того, щоб перетворювати український бойовий досвід на системні висновки для Альянсу. Він має допомагати НАТО краще розуміти війну майбутнього, а Україні — швидше інтегруватися в західні оборонні підходи.
JATEC як міст між українською війною та НАТОвським плануванням
JATEC є одним із найважливіших інституційних результатів зближення України та НАТО за час повномасштабної війни. Його завдання — не просто обмінюватися інформацією, а систематизувати досвід, аналізувати сценарії, інтегрувати українські уроки в навчання та планування Альянсу.
Конкурс із блокування аеродромів добре показує, як це має працювати на практиці. Україна приносить бойовий досвід, реальні сценарії та розуміння російських вразливостей. НАТО додає інституційну рамку, міжнародну мережу розробників, процедури відбору, експертизу та потенціал масштабування.
У результаті може виникнути не просто окрема система, а новий підхід до оборонного планування. НАТО вивчає, як протидіяти противнику, який має велику авіацію, глибокий тил, розгалужену мережу баз і здатність до масованих ударів. Україна отримує шанс залучити до цього завдання ширше коло технологічних гравців.
Контекст “Павутини” та ударів по російській авіації
Конкурс оголошено на тлі серії українських операцій проти російської авіації. Найвідомішою стала операція СБУ “Павутина”, проведена 1 червня 2025 року. За даними української сторони, тоді було уражено 41 російський літак, зокрема машини стратегічної авіації.
Ця операція стала важливим психологічним і військовим сигналом. Вона показала, що навіть авіаційні активи, які Росія вважала захищеними у глибокому тилу, можуть бути вразливими. Для України це стало демонстрацією здатності переносити війну на ті об’єкти, які безпосередньо забезпечують удари по українських містах.
Але Persistent Airfield Denial — це не спроба описати чи повторити одну конкретну операцію. Ідеться про ширший висновок: російська авіація вразлива не лише в повітрі, а й на землі. Аеродроми, літаки, склади, пальне, ремонтна база та наземна інфраструктура — усе це елементи одного ланцюга. Якщо цей ланцюг системно порушувати, противник втрачає темп.
Саме тому український досвід ударів по російській авіації став важливим фоном для конкурсу. Він довів: навіть дуже дорогі й стратегічно важливі платформи можуть опинитися під загрозою, якщо оборонна система противника не встигає адаптуватися до нових технологій.
Чому це не просто конкурс на “нову зброю”
Формулювання “конкурс на пошук зброї” добре передає загальний сенс, але не повністю пояснює суть ініціативи. Persistent Airfield Denial — це не лише пошук окремого виробу, який можна поставити на озброєння. Це спроба знайти концепцію, здатну змінити баланс у боротьбі з авіацією противника.
У сучасній війні результат дає не лише потужність ураження, а й здатність створити тривалий операційний ефект. Якщо рішення змушує противника щодня змінювати маршрути, перебазовувати літаки, розтягувати логістику, посилювати охорону, ремонтувати інфраструктуру або зменшувати кількість вильотів — це вже може бути не менш важливо, ніж одноразове знищення техніки.
Саме тому організатори говорять про тривале обмеження. Йдеться про вплив на ритм війни. Авіація ефективна тоді, коли може діяти регулярно, передбачувано для власного командування і достатньо безпечно для екіпажів та інфраструктури. Якщо ця регулярність зникає, авіаційна перевага починає втрачати силу.
Що це означає для українського miltech
Для українських оборонних компаній і стартапів конкурс відкриває одразу кілька можливостей. Перша — заявити про себе перед структурами НАТО. Друга — перевірити власні рішення в міжнародній рамці. Третя — отримати шанс на подальшу інтеграцію в оборонну екосистему Альянсу.
Український miltech уже має репутацію дуже швидкого, практичного й адаптивного. Його перевага — не лише в окремих технологіях, а в умінні швидко відповідати на нові виклики. Російська РЕБ посилюється — українські розробники змінюють підходи. Противник адаптує захист — Україна шукає нові способи обходу. На фронті виникає потреба — інженерні команди створюють рішення під конкретне завдання.
Для НАТО ця швидкість є надзвичайно цінною. Західні оборонні системи часто працюють за довшими бюрократичними циклами, тоді як українська війна вимагає постійного скорочення часу між ідеєю та практичним застосуванням.
Persistent Airfield Denial може стати ще одним каналом, через який українські розробники зможуть увійти в НАТОвську систему інновацій не як прохачі, а як носії унікального бойового досвіду.
Чому конкурс важливий для НАТО
Для НАТО цей конкурс також має велике значення. Альянс готується до сценаріїв, у яких потенційний противник може мати численну авіацію, глибоку територію, розвинену мережу військових баз і потужну систему ППО та РЕБ. Російсько-українська війна вже показала, що класичні підходи до повітряної переваги швидко змінюються.
У ХХ столітті контроль над повітрям часто асоціювався з кількістю літаків, якістю винищувачів, ракетами та радіолокаційними системами. У XXI столітті до цього додається інша логіка: наскільки захищеною є інфраструктура, яка дозволяє цим літакам злітати.
Аеродроми, склади, командні пункти, ремонтні можливості, паливна логістика та системи зв’язку стають такими ж важливими, як самі літаки. Війна дедалі більше перетворюється на боротьбу не лише платформ, а й систем забезпечення.
Український досвід показує НАТО, що навіть велика військова машина може мати вразливості, якщо її інфраструктура не готова до масованого, асиметричного та технологічно гнучкого тиску.
Можлива зміна балансу в повітряній війні
Якщо концепція постійного блокування аеродромів отримає практичні рішення, це може вплинути на всю логіку повітряної війни. Противник буде змушений не лише захищати літаки в повітрі, а й постійно думати про безпеку баз, смуг, складів і тилової інфраструктури.
Це створює для нього одразу кілька проблем.
По-перше, зростає вартість кожного авіаційного вильоту. Треба більше ресурсів на охорону, маскування, ремонт, розосередження і логістику.
По-друге, падає темп операцій. Якщо аеродромна інфраструктура працює нестабільно, планування ударів ускладнюється.
По-третє, збільшується навантаження на командування. Воно має постійно ухвалювати рішення: де базувати літаки, як їх захищати, що ремонтувати першочергово, які об’єкти прикривати ППО.
По-четверте, зменшується відчуття безпеки в тилу. Для Росії це особливо чутливо, адже її стратегія часто спиралася на переконання, що глибина території гарантує захист ключових військових об’єктів.
Як це може позначитися на фронті
Для українського фронту будь-яке зменшення інтенсивності російської авіації має велике значення. Керовані авіабомби стали одним із чинників, які дозволяють Росії руйнувати українські позиції, тиснути на оборону та знищувати міську забудову поблизу лінії бойового зіткнення.
Якщо авіація РФ буде змушена діяти обережніше, рідше або з менш зручних баз, це може зменшити тиск на окремих ділянках фронту. Це не означає автоматичної зміни ситуації на полі бою, але може створити для України більше простору для оборони, маневру та збереження ресурсів.
Крім того, тиск на аеродроми може змусити Росію розтягувати власну систему захисту. Чим більше об’єктів потрібно прикривати, тим складніше забезпечити однаково високий рівень оборони всюди. Це класична проблема великої інфраструктурної мережі: її сила в масштабі, але слабкість — у кількості вразливих вузлів.
Чи гарантує конкурс появу готового рішення
Важливо розуміти: конкурс не означає, що НАТО вже має готову систему або що переможець автоматично отримає великий контракт. Це інноваційний відбір, який має виявити перспективні підходи, команди й технології.
Такі конкурси часто працюють як фільтр. Вони дозволяють швидко зібрати ідеї з різних країн, оцінити їхню практичність, відібрати найсильніші та перевірити, чи можуть вони бути корисними для оборонних потреб.
Тобто головний результат може бути не лише в одному переможці. НАТО та Україна можуть отримати карту технологічних можливостей: хто над чим працює, які ідеї вже дозріли, які потребують доопрацювання, які можуть бути масштабовані, а які цікаві як концепція.
Для України це також спосіб показати, що її оборонна індустрія здатна працювати не лише всередині національного ринку, а й у спільному просторі з НАТО.
Політичний вимір: Україна не лише отримує допомогу, а й формує порядок денний
Конкурс має ще один важливий вимір — політичний. Україна в цьому випадку виступає не просто як держава, яка просить більше систем ППО чи ракет. Вона стає співучасником формування нового оборонного порядку денного для НАТО.
Це важлива зміна ролі. Україна приносить у співпрацю не лише потреби, а й досвід, сценарії, уроки, технологічні рішення та розуміння противника. Альянс, своєю чергою, використовує український досвід для власної адаптації.
У перспективі це може посилити інтеграцію України в оборонний простір НАТО навіть до формального членства. Спільні центри, конкурси, навчання, стандарти й технологічні програми створюють практичну сумісність, яка іноді рухається швидше за політичні рішення.
Чому формула “аеродром як ціль” стає дедалі важливішою
У війні проти України Росія широко використовує перевагу глибокого тилу. Її літаки можуть базуватися далеко від фронту, а ракети й авіабомби запускаються з відстаней, які ускладнюють їхнє знищення до моменту застосування.
Тому аеродромна інфраструктура стає одним із небагатьох місць, де можна впливати на повітряну кампанію противника системно. Літак може змінити маршрут. Ракета може летіти різними траєкторіями. Але авіабаза не може бути повністю мобільною. Вона має смуги, ангари, склади, паливну інфраструктуру, персонал і логістику.
Саме це робить її критичною точкою. Чим складніше противнику користуватися такими вузлами, тим менш ефективною стає вся авіаційна система.
Конкурс Persistent Airfield Denial — це значно більше, ніж змагання за 250 тисяч євро. Він демонструє зміну мислення України та НАТО у протидії російській авіації.
Йдеться про перехід від реактивної оборони — коли ППО змушена збивати ракети, дрони й авіабомби вже після запуску — до активнішої логіки стримування, коли удар робиться по джерелу загрози. Аеродром у цій логіці стає не просто військовим об’єктом, а ключовим вузлом, без якого неможлива регулярна авіаційна кампанія.
Для України це шанс зменшити тиск російської авіації на фронт і тил. Для українського miltech — можливість вийти на новий рівень співпраці з НАТО. Для Альянсу — спосіб засвоїти український досвід і підготуватися до майбутніх конфліктів, де боротьба за повітря починатиметься не лише в небі, а й на землі.
Головна ідея конкурсу проста: якщо кожен російський авіаудар починається з аеродрому, то саме аеродром має стати одним із головних об’єктів системного стримування.
За матеріалами mod.gov.ua
