Російські реактивні ударні безпілотники за кілька місяців перетворилися з експериментальної загрози на один із найскладніших викликів для української протиповітряної оборони. Особливо помітно це у Києві: дрони атакують місто не лише вночі, а й удень, прориваються на значній висоті, швидко змінюють маршрут і залишають розрахункам ППО значно менше часу на реакцію.
З 27 серпня до кінця вересня у столиці зафіксували 235 повітряних тривог загальною тривалістю 261 година — фактично понад десять діб безперервної загрози. РНБО прямо назвала реактивні БПЛА «новим викликом» і повідомила, що нові українські засоби перехоплення вже випробовуються та частково застосовуються бойовими групами.
Але справа не тільки в тому, що нова «Герань» летить у два-три рази швидше за звичайний Shahed. Росія одночасно змінила швидкість, висоту, систему наведення, профіль польоту і масштаб застосування таких апаратів. У результаті між дешевим поршневим дроном і крилатою ракетою виник новий клас повітряної загрози, проти якого старі методи вже працюють гірше, а нові ще не розгорнуті у необхідній кількості.
Від повільного Shahed до майже «мінікрилатої ракети»
Класичний Shahed-136 та його російська версія «Герань-2» стали масовою зброєю тому, що поєднали відносно низьку вартість із великою дальністю. Але вони мали суттєвий недолік: поршневий двигун обмежував швидкість.
Типовий Shahed летить зі швидкістю менше 200 км/год. Це все одно складна ціль, особливо вночі та на малих висотах, однак за роки війни Україна вибудувала цілу екосистему протидії: мобільні вогневі групи, великокаліберні кулемети, зенітні установки, ПЗРК, засоби РЕБ, винищувачі та дедалі більше дронів-перехоплювачів.
До 2026 року ефективність цієї системи проти традиційних Shahed, за даними Повітряних сил, перевищувала 90%.
Росія відповіла зміною самої платформи.
Нові реактивні апарати рухаються приблизно зі швидкістю 240–500 км/год, а окремі випробування українських перехоплювачів проводилися проти цілей, швидкість яких перевищувала 400 км/год. Українські експерти називають і вищі показники для окремих режимів та модифікацій, однак точні характеристики різних версій залишаються непублічними.
Саме тому назви «реактивний Shahed», «Герань-4», «Герань-5» не варто сприймати як позначення одного апарата з незмінними характеристиками. Йдеться про сімейство і напрям розвитку російських ударних БПЛА: частина зберігає характерне трикутне крило Shahed, інші зовні вже більше нагадують невелику крилату ракету.
І саме ця трансформація пояснює більшу частину проблем української ППО.
Проблема №1. У ППО залишаються секунди замість хвилин
Для перехоплення повітряної цілі важлива не лише максимальна швидкість самого перехоплювача.
Потрібен цілий ланцюг:
виявлення → класифікація цілі → передача координат → рішення на перехоплення → запуск → вихід перехоплювача у потрібну точку → захоплення цілі → ураження.
У випадку повільного Shahed цей процес може тривати відносно довго. Якщо ціль летить зі швидкістю 150–200 км/год, розрахунок, який отримав попередження за десятки кілометрів, має кілька хвилин для підготовки.
На швидкості 450–500 км/год ситуація принципово інша.
Дрон проходить 10 кілометрів приблизно за 72–80 секунд. Якщо його виявили лише за 5 км від позиції, йдеться вже про кілька десятків секунд.
Reuters описував роботу української мобільної групи ППО, військовослужбовці якої говорили, що проти реактивних цілей вони отримують буквально секунди для реакції там, де раніше мали хвилини.
Звідси парадокс: навіть достатньо швидкий перехоплювач може не встигнути.
Йому ще треба запуститися, набрати висоту, вийти на правильний курс і знайти ціль.
Тому у боротьбі з реактивними дронами вирішальним стає не тільки питання «чим збивати?», а й «наскільки рано ми його побачимо?»
Проблема №2. Дрони піднялися туди, де мобільні групи їх не дістають
Друга зміна — висота.
Звичайні Shahed Росія тривалий час намагалася вести переважно низько, використовуючи рельєф та ускладнюючи роботу радарів.
Реактивні версії можуть використовувати іншу тактику.
Українські військові розповідали, що такі апарати фіксували на висотах 4–7 км. На цих ешелонах значна частина дешевих засобів протидії фактично випадає з гри.
Кулемет або автоматична гармата вже не дістануть ціль. Можливостей частини переносних зенітних комплексів також недостатньо — особливо якщо дрон проходить далеко від позиції або перебуває на граничній висоті ураження.
Так виникає дуже невигідна для захисника ситуація.
Росія запускає апарат, який дешевший за повноцінну крилату ракету, але Україна для гарантованого ураження змушена залучати засоби, розраховані вже на значно дорожчі цілі: авіацію або зенітні ракети.
Reuters прямо характеризував цей процес як розмивання межі між ударним дроном і крилатою ракетою.
Проблема №3. Дрон може бути не просто «летючою бомбою»
Ранні Shahed у спрощеному вигляді можна було уявляти як апарат, який отримав координати цілі перед стартом і далі автономно летить за запрограмованим маршрутом.
Нові модифікації значно складніші.
Українські військові повідомляли, що частина реактивних дронів є керованою і може змінювати маршрут та висоту за командою оператора. Reuters також цитував заступника командувача Повітряних сил Юрія Череватенка, який говорив про можливість коригування траєкторії оператором.
Окремо Росія експериментує з камерами та mesh-модемами. Така архітектура дозволяє апаратам працювати як вузлам мережі: один дрон може передавати дані іншому, а той — наступному.
Сам принцип mesh-зв’язку вже фіксувався під час дослідження російських безпілотників: на Shahed і «Герберах» знаходили модеми, здатні створювати динамічну мережу ретрансляції.
Але тут важливе уточнення. Твердження про використання конкретних білоруських базових станцій, їхню кількість та покриття Києва походять переважно від українських експертів і журналістських розслідувань. У відкритих офіційних даних немає достатньої інформації, щоб вважати всю описану схему підтвердженою для кожної атаки.
Тобто сам розвиток мережевого та дистанційного наведення підтверджується значно краще, ніж конкретна конфігурація кожного каналу зв’язку.
Проблема №4. Старий дрон-перехоплювач може просто не наздогнати нову «Герань»
Україна досягла помітного успіху в створенні дешевих безпілотників-перехоплювачів проти поршневих Shahed.
Логіка була простою: немає сенсу витрачати дорогу зенітну ракету на відносно дешевий дрон, якщо його може знищити FPV-перехоплювач вартістю у кілька тисяч доларів.
Reuters оцінював типову вартість таких дешевих перехоплювачів у менш ніж $2 тисячі.
Але їх створювали для іншої швидкості цілі.
Якщо перехоплювач здатний розвинути 250–300 км/год, а дрон попереду летить 450 км/год, класична погоня практично приречена.
Навіть український JEDI Shahed Hunter, характеристики якого Міноборони оприлюднило навесні 2026 року, має заявлену швидкість понад 350 км/год і висоту роботи до 6 км. Для звичайних Shahed цього достатньо, але проти найшвидших реактивних моделей перевага вже не очевидна.
Саме тому виробникам доводиться переходити до нової концепції.
Не наздоганяти, а зустрічати
Найперспективнішим підходом може виявитися лобове перехоплення.
Перехоплювачу не обов’язково бути швидшим за ціль, якщо він заздалегідь знає її траєкторію.
Умовно: якщо російський дрон рухається на захід зі швидкістю 450 км/год, а український перехоплювач летить йому назустріч зі швидкістю 300 км/год, швидкість зближення становить уже близько 750 км/год.
Але тут виникає інша проблема: точність.
За такої швидкості похибка навіть у кілька секунд означає сотні метрів. Людині-оператору надзвичайно важко вручну точно вивести невеликий дрон у точку зіткнення.
Тому потрібні автоматизоване донаведення, машинний зір, обмін інформацією з радарами і алгоритми прогнозування траєкторії.
В Україні вже відбувалися успішні лобові перехоплення — як за допомогою автоматизованого наведення, так і під ручним керуванням. Але технологія ще потребує масштабування.
Це також пояснює, чому Україна настільки активно розвиває автономність. У червні Міноборони повідомило про систему, яка автоматизує близько 95% циклу перехоплення звичайного Shahed: оператор обирає ціль, після чого система самостійно наводить дрон, розпізнає противника і здійснює кінцеве зближення.
Для реактивної загрози така автоматизація стає вже не просто зручністю, а майже необхідністю.
Проблема №5. Реактивний перехоплювач сам по собі складніший
Найочевидніша відповідь на реактивний дрон — створити реактивний дрон-перехоплювач.
Але це різко підвищує технічні вимоги.
На швидкості понад 400 км/год змінюється аеродинаміка, зростають навантаження на корпус, керуючі поверхні й електроніку, складнішим стає зв’язок, а навіть невелика затримка команди може призвести до втрати апарата.
Випробування в липні 2026 року показали: частина прототипів українських швидкісних перехоплювачів виявилася складною в керуванні на швидкостях понад 400 км/год, а деякі апарати розбилися під час тестів.
Тобто проблема полягає не в тому, щоб просто встановити потужніший двигун.
Потрібна фактично нова машина.
І саме двигуни стали одним із промислових вузьких місць. 25 вересня після засідання Ставки Офіс президента повідомив про нові рішення щодо розгортання в Україні виробництва реактивних двигунів різних типів.
Сам факт, що це питання винесли на рівень Ставки, показує масштаб проблеми: Україні потрібно не кілька дослідних апаратів, а стабільна серійна база для тисяч перехоплень.
Проблема №6. Навіть хороший прототип — ще не ППО
Це одна з найбільш недооцінених деталей.
Успішно збити один реактивний дрон на полігоні — лише початок.
Для реальної оборони великого міста потрібні десятки або сотні стартових позицій, оператори, радари й інші сенсори, автоматизована передача координат, зв’язок, запас готових перехоплювачів і можливість швидко перезарядити позицію після запуску.
Тобто Україна має створити не дрон, а систему.
Наприкінці серпня президент повідомляв, що чотири українські компанії вже створили спеціалізовані перехоплювачі реактивних дронів, однак одна з розробок на той момент демонструвала кращі результати за інші. Він також зазначав, що основне навантаження у боротьбі з реактивними БПЛА поки що несла бойова авіація.
Наприкінці вересня РНБО вже повідомляла, що частина бойових груп застосовує нові рішення на практиці, однак головним завданням залишається їхнє доведення та перехід до масового виробництва.
Саме між словами «працює» і «масово працює» зараз проходить одна з ключових технологічних ліній цієї війни.
Чому не можна просто збивати їх Patriot або NASAMS
Технічно частину реактивних дронів можна уражати класичними зенітними ракетами.
Але виникає економіка війни.
Росія може випускати тисячі безпілотників на місяць. За оцінкою української розвідки російське виробництво реактивних дронів улітку 2026 року наблизилося приблизно до 3 тисяч одиниць на місяць. Кількість застосованих апаратів, здатних розвивати 240–500 км/год, зросла приблизно з 450 у червні до 2850 у серпні.
Західні зенітні ракети виробляються значно повільніше, а Україні вони критично потрібні передусім проти крилатих і балістичних ракет та інших складних повітряних цілей.
Тому навіть успішне перехоплення може бути стратегічно невигідним, якщо Росія витрачає відносно дешевий БПЛА, а Україна — дефіцитну дорогу ракету.
Потрібна інша економічна модель: дешевий російський засіб нападу має знищуватися настільки ж дешевим українським засобом оборони.
Саме тому ставка робиться на дрони-перехоплювачі та компактні керовані ракети нового покоління.
Чому винищувачі теж не є остаточною відповіддю
Бойова авіація має головну перевагу: реактивний дрон для винищувача не є надто швидкою ціллю.
Саме літаки зараз залишаються одним із важливих засобів боротьби з такими БПЛА.
Але використовувати винищувачі як постійних «мисливців на дрони» теж дорого.
Літак має обмежений ресурс, потребує пального та технічного обслуговування. Ракети класу «повітря–повітря» дефіцитні. Якщо ж пілот застосовує гармату, він змушений наближатися до дрона, а після ураження виникає ризик зіткнення з уламками.
Скорочення запасів ракет уже змушувало українських пілотів у деяких випадках застосовувати гармати, попри додатковий ризик.
А головне — винищувач неможливо тримати над кожним українським містом цілодобово.
Масовість перетворює технічну проблему на математичну
Є ще один фактор, без якого неможливо зрозуміти нову тактику Росії.
Навіть якщо Україна навчиться збивати 80% реактивних дронів, при запуску десяти цілей прорвуться дві.
При запуску ста — двадцять.
Саме тому Росія намагається одночасно збільшувати кількість, швидкість і складність цілей.
22 вересня представник Повітряних сил повідомляв, що Україна збивала приблизно 60% реактивних БПЛА, тоді як ефективність проти старих поршневих версій перевищувала 90%.
29 вересня, наприклад, Росія застосувала понад сотню дронів, серед яких було 29 реактивних; Україна повідомила про збиття 18 із них.
Це показує, наскільки суттєво змінився баланс.
Раніше масовий Shahed був передусім дешевою зброєю виснаження. Тепер реактивний варіант одночасно змушує Україну витрачати дорожчі засоби перехоплення, тримати авіацію в готовності й перебудовувати інфраструктуру ППО.
Три рівні майбутнього захисту
Найімовірніше, універсального «вбивці реактивних Shahed» не буде. Україні доведеться побудувати нову багаторівневу систему.
Перший рівень — раннє виявлення. Радари, пасивні сенсори, акустичні системи та об’єднання даних повинні бачити дрон якомога раніше. Кілька додаткових десятків секунд можуть бути важливішими за додаткові 50 км/год швидкості перехоплювача.
Другий — дешеві масові перехоплювачі. Частину реактивних БПЛА потрібно знищувати зустрічним курсом за допомогою автоматизованих дронів або невеликих керованих ракет.
Третій — класична ППО та авіація. Винищувачі, NASAMS та інші комплекси залишатимуться страховкою для тих цілей, які пройшли дешевші рубежі.
Це приблизно та сама логіка, яка вже сформувалася навколо звичайних Shahed, тільки тепер усю систему необхідно зробити значно швидшою.
Головна проблема — не швидкість, а скорочення всього циклу бою
Саме тому відповідь на запитання «чому реактивні дрони так важко збивати?» складніша, ніж здається.
Швидкість — лише перша ланка.
Вона скорочує час реакції. Велика висота прибирає з поля бою дешеві кулеметні й частину переносних засобів. Дистанційне або складніше автоматизоване наведення ускладнює роботу РЕБ. Масовість перевантажує систему виявлення й перехоплення. А застосування дорогих зенітних ракет або авіації створює для України невигідний обмін ресурсами.
Реактивний Shahed фактично займає небезпечну нішу між дроном і крилатою ракетою: достатньо дешевий, щоб запускати його масово, але вже достатньо швидкий і висотний, щоб традиційні «антишахедні» засоби працювали значно гірше.
Росія наростила застосування цих апаратів швидше, ніж Україна встигла масово розгорнути спеціалізовану відповідь. Reuters на початку другої половини вересня описував ситуацію саме як черговий етап технологічної гонки «меча і щита»: після того як Україна навчилася ефективно збивати старі Shahed, Росія змінила платформу.
Проте технологічний розрив уже не виглядає нездоланним. Українські компанії випробовують спеціалізовані високошвидкісні перехоплювачі, відпрацьовуються лобові атаки, автоматичне наведення та дешевші керовані ракети, а держава почала окремо вирішувати проблему виробництва реактивних двигунів. 25 вересня влада оголосила про прискорення виробництва відібраних засобів перехоплення, а 29 вересня РНБО підтвердила їхнє практичне застосування окремими бойовими групами.
Тепер ключове питання — вже не те, чи можна збити реактивну «Герань». Окремі успішні перехоплення доводять, що можна.
Питання в іншому: чи зможе Україна побудувати систему, здатну робити це дешево, автоматично і тисячі разів на місяць.
Саме від відповіді на нього значною мірою залежатиме, чи залишаться реактивні дрони ефективним інструментом російських масованих атак — чи повторять шлях звичайних Shahed, проти яких за кілька років була створена спеціалізована багаторівнева оборона.
