24 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила постанову про без’ядерний статус України. Цим рішенням держава, що мала третій за потужністю ядерний арсенал у світі, добровільно відмовилася від потенціалу, який міг забезпечити їй місце серед глобальних сил. Через три десятиліття Україна платить ціну за цей вибір — у війні, що стала крахом довіри до світових гарантій.
Ілюзія безпеки: як формувалося рішення про без’ядерний статус України
У перші місяці незалежності Україна шукала формули співіснування у світі після Холодної війни. У суспільстві панували мирні настрої: атом після Чорнобиля асоціювався з катастрофою, а не з могутністю.
Постанова від 24 жовтня 1991 року лише закріпила курс, окреслений ще в Декларації про державний суверенітет — нейтралітет, позаблоковість, відмова від створення і застосування ядерної зброї.
Україна тоді прагнула визнання, а не конфронтації. Без’ядерний статус виглядав квитком у “цивілізований світ” — до ООН, МВФ, Світового банку. Роззброєння стало політичним капіталом нової держави. Але водночас — відмовою від найпотужнішого інструменту стримування, який вона коли-небудь мала.
Ядерна спадщина, що могла змінити баланс сил
Після розпаду СРСР Україна отримала колосальний спадок:
- 176 міжконтинентальних ракет, зокрема 130 SS-19 та 46 SS-24;
- понад 40 стратегічних бомбардувальників Ту-95МС і Ту-160;
- до 2156 стратегічних боєголовок;
- до 4200 тактичних ядерних боєзарядів.
За потенціалом цього вистачало, аби кілька разів знищити планету. Але ключ від систем запуску залишався в Москві — Україна мала арсенал без “кнопки”. Формально це робило її ядерною державою, але фактично — лише тимчасовим хранителем чужої зброї.
Будапештський меморандум: обіцянки без механізмів
5 грудня 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерна держава. В обмін Київ отримав Будапештський меморандум — документ із запевненнями США, Великої Британії та Росії у повазі до суверенітету, кордонів і незалежності України.
На папері це виглядало як історичний компроміс: Україна знищує ядерну зброю — світ гарантує її безпеку.
На практиці — меморандум не мав юридичного механізму примусу. Це були зобов’язання совісті, а не договори сили.
Захід сприймав угоду як символ відродження глобальної стабільності після розпаду СРСР. Москва — як інструмент повернення контролю. Україна ж повірила, що світові гарантії замінять ядерну парасольку.
2014 і 2022: крах гарантій
Коли Росія окупувала Крим, а згодом розв’язала війну на Донбасі, ніхто з підписантів меморандуму не зміг або не захотів примусити агресора до відступу.
Захід обмежився санкціями, дипломатичними заявами і “занепокоєнням”.
Повномасштабне вторгнення 2022 року остаточно зруйнувало довіру до системи, яка мала захищати слабших через право, а не силу.
Будапештський меморандум став не просто символом невиконаних обіцянок — а доказом того, що міжнародна архітектура безпеки, створена після 1945-го, більше не працює.
Україна стала першим у ХХІ столітті прикладом держави, яка втратила територію, маючи формальні гарантії безпеки від постійних членів Ради Безпеки ООН.
“Будапешт-2” і нова геометрія гарантій
Після 2022 року українська дипломатія заговорила про новий формат гарантій — “Будапешт-2”. Йдеться вже не про декларації, а про конкретні оборонні зобов’язання союзників, інтегровані у структури НАТО й G7.
Сенс нового договору — перейти від “запевнень” до реальних механізмів колективної оборони: передові бази, спільне виробництво зброї, інтегровані системи ППО, обов’язкові реакції на агресію.
Україна більше не шукає довіри — вона вимагає участі. І це якісно новий етап: від об’єкта безпеки — до суб’єкта, який сам формує правила.
Чому без’ядерність більше не рівнозначна безпеці
Світ, у якому існує ядерна Північна Корея, але розбомблена Україна, створює небезпечний прецедент. Відмова Києва від ядерної зброї, що колись вважалася взірцем відповідальності, тепер використовується як аргумент скептиків нерозповсюдження.
Довіра до глобальних угод еродує. Країни, що стоять перед вибором — роззброєння чи виживання, — бачать на прикладі України, чим ризикує “ідеалізм”. Для світового порядку це сигнал: час переглянути засади колективної безпеки, перш ніж розвалиться сам договірний фундамент.
Урок трьох десятиліть
Рішення 1991 року не було помилкою — воно було актом віри. Україна хотіла бути частиною світу, який поважає право. Але цей світ не витримав випробування.
Без’ядерний статус став не нагородою за довіру, а вироком системі, що не здатна захистити того, хто цю довіру проявив.
Сьогодні Україна відновлює власний оборонно-промисловий потенціал і формує нову логіку партнерств — на основі сили, технологій і взаємних зобов’язань.
“Будапешт-1” залишився у минулому. “Будапешт-2” — це вже не про гарантії. Це про співучасть у новому світі, де виживають не ті, кому обіцяли, а ті, хто навчився захищати себе сам.
За матеріалами espreso.tv
