27 січня 1945 року було звільнено найбільший таємний концтабір Аушвіц-Біркенау (Освенцим) на території Польщі, де нацисти вбили тут понад 1,1 млн людей.
Першими наслідки звірства гітлерівців побачили солдати 60-ї армії 1-го Українського фронту, які відчинили ворота цієї катівні, розташованої на території Польщі. Газові камери, печі для спалення людей, гори одягу, взуття, побутових речей, серед яких було чимало дитячих, а ще — людські щелепи й волосся… Вже скоро моторошні світлини облетіли радянську та світову пресу, демонструючи реалії нацистського режиму.
Інфографіка: NV
Але страшну правду намагались донести до людства ще роком раніше 26-річний Альфред Ветцлер та 19-річний Рудольф Врба, яким 7 квітня 1944 року вдалося утекли з табору смерті. Виснажені чоловіки йшли лісом до словацького кордону довгих два тижні майже без надії вижити.
Опинившись у безпеці, в’язні розповіли про пекло в Аушвіці правозахисникам, журналістам та представнику Червоного Хреста. Але ті відмовлялись вірити: ну не може Гітлер аж настільки нехтувати звичаями війни й таємно знищувати мільйони цивільних людей!
Пізніше, 1964 року, Ветцлер житиме у Чехословаччині, працюватиме в газеті й опише всі ці події у романі Чого не бачив Данте. Врба після війни оселиться у Канаді, стане успішним ученим в галузі медицини й фармакології та видасть серію книг про Голокост на основі побаченого у таборі.
Інфографіка: NV
А на той час друзі відчайдушно просили світ зупинити божевільного фюрера, розбомбити фабрику смерті й врятувати тисячі людей, яких зараз готують до відправлення у концентраційні табори під приводом «переміщення» і «переселення». Ветцлер і Врба волали, що часу немає, бо кожна хвилина зволікання — це нові жертви. Але світ рухався надто повільно.
Інтерновані в’язні в Аушвіці після звільнення Червоною армією, січень 1945 року / Фото: EPA
«Ми й так уже мертві»
Плануючи втечу, друзі вирішили сховатися у ямі, яку вони підготували в купі дров, між огородженням по внутрішньому й зовнішньому периметрах табору. Це була секція у зоні будівництва додаткового блоку для угорських євреїв, яких мали привезти незабаром, і її ще не встигли обнести високою огорожею ззовні. Територію довкола ями й дрова вони посипали махоркою, змоченою у бензині, щоб собаки охоронців не занюхали людей — таку пораду дав радянський капітан Дмитро Волков. Польські в’язні Болек і Адамек покрили цю яму ще й дошками, щойно утікачі сховались.
Телеграма Гестапо про розшук Альфреда Ветцлера та Вальтера Розенберга, 9 квітня 1944 року / Фото: PD
Ветцлер і Врба знали, що за табірними правилами їх шукатимуть три доби. За цей час німці катуватимуть тих, хто мешкав з ними в одному бараку або працював разом, а когось, можливо вб’ють. Пережити у ямі три квітневі ночі з приморозками також було ризиковано, але Ветцлер зауважив: «Ми й так уже мертві». Чоловіки пов’язали на рот промоклі смужки фланелі, щоб заглушити кашель. Вони лежали, рахували хвилини й чекали сигналу від спільників.
Вранці неділі, 9 квітня, Адамек помочився на палю і свиснув — усе гаразд. А увечері 10 квітня вони виповзли з дров’яної купи й кинулись навтьоки. Використовуючи карту, яку роздобули заздалегідь, утікачі рушили на південь, у бік Словаччини, розташованої за 130 км.
Знесилені й голодні, вони пересувалися тільки ночами, їли хліб з Освенцима і пили зі струмків. 13 квітня, заблукавши в Бельсько-Бяле, вони підійшли до фермерського будинку, і польська жінка дала їм притулок на один день, нагодувавши хлібом та картопляним супом. Без перебільшення, то був героїчний вчинок з її боку, бо німці розстрілювали поляків за допомогу євреям.
Вони продовжували йти вздовж річки, потім зустріли жінку, яка дала їм пів буханця хліба, а 16 квітня ледь встигли утекти від німецьких жандармів. Пізніше двоє інших поляків допомогли їм з їжею і місцем для ночівлі та 21 квітня провели до словацького кордону біля Скаліте.
Тут їх на кілька днів сховала словацька родина: нагодувала, одягла і зв’язала з єврейським лікарем Поллаком із сусідньої Чадци. Той вилікував розпухлі й поранені ноги Ветцлера, з яких буквально довелося зрізати чоботи, а потім через знайомого у Словацькій єврейській раді домовився, щоб із Братислави надіслали людей для зустрічі з біглими в’язнями.
На фотографії зображені бійці та командир 18-ї артилерійської батареї, яка брала участь у Словацькому національному повстанні восени 1944 року / Фото: Pavel Pelech
Так вони познайомились з активісткою спротиву Іболією Штайнер та юристом і головою ради Оскаром Нойманом. Той сказав, що його група вже два роки чекає, щоб хто-небудь підтвердив чутки про Освенцим, які доходять до Братислави, а тому привіз із собою празького кореспондента швейцарської газети. На зустрічі мав бути ще й представник Червоного Хреста.
Недовірливий швейцарський журналіст
У своїй книзі Ветцлер не називає імені кореспондента, проте дає зрозуміти, що їхня розмова від самого початку пішла не так, чим викликала гнів в емоційного Врби.
Фотографія Альфреда Ветцлера, 1950-ті роки / Фото: PD
«Невже так важко вибратися звідти?» — це було перше, що вони почули від журналіста, який під час розмови дивився недовірливо і не переставав кидати до рота мигдалеві горішки з миски.
Врба розповідав, як два роки й працював у спеціальній «команді з очищення»: витягував померлих з вагонів після прибуття нового потягу по залізничній колії до воріт табору, знімав з них одяг та сортував його. Як німці знищували тисячами жінок і дітей, яких привозили з Польщі та Чехії. А кореспондент, не перестаючи жувати, лише здивовано вирячався на утікачів: «Хіба вони убивають жінок?»
Журналіст попросив Врбу розповісти про конкретні звірства есесівців, на що той, ледь стримуючись, зауважив, що це так само як розповідати про конкретний день, коли в Дунаї була вода. Врба пояснив усе про внутрішню організацію таборів, про будівництво, про те, як євреїв використовують як рабську працю для компаній Krupp, Siemens, IG Farben і DAW. Він пояснював, що над людьми проводять медичні експерименти та називав конкретні імена лікарів.
Але журналіст видавався байдужим і дивився зверхньо, не віривши почутому. Особливий скепсис у нього викликала інформація про газові камери — він допитувався, як таке може бути, можливо людей справді просто вели в душ.
«Вони не підозрювали, що ідуть на смерть? Вони йшли спокійно?» — такі наївні запитання ставив він.
Врба терпляче пояснював, що втомлені двотижневою поїздкою люди справді йшли у душогубні спокійно, бо думали, що нарешті можна помитися. А коли вони намагались з криками вибігти звідти, то не могли, бо німці заганяли у приміщення новий натовп. Врешті він передав етикетку, яку зняв у таборі від каністри з циклоном «душової кімнати»: вона точно була не для гігієнічних процедур.
Фотографія Рудольфа Врби у формі спротиву, 1940-ві роки / Фото: PD
Утікачі розповіли про кремацію живих і величезний завод з виробництва синтетичного каучуку на території табору, в фундаменті якого живцем залили десятки тисяч людей, бо вони підхопили тиф.
«Після отруєння газом, тобто перед кремацією, вони вибивають золоті зуби померлих, зривають коронки, — втомленим голосом казав Врба. — Вони мусять робити це сумлінно, бо за ними наглядають есесівець і начальник крематорію, які час від часу самі відкривають рота трупам залізним гачком, щоб зондеркоманда не пропустила жодного грама золота в димохід. Це все золото йшло для партійної еліти СС та Генріха Гіммлера».
Ті, хто не захворів, мусили фарбувати лижі для німецької армії в таборі.
«Легка робота, скажете ви? — пояснював Врба. — Але есесівець Хенкель щодня перевіряв цифри й знищував кожного, хто не пофарбував принаймні сто двадцять лиж. Інші чоловіки з Буни робили ящики для снарядів. Це теж не важка робота — для чоловіків з повним шлунком. Близько п’ятнадцяти тисяч ящиків не відповідали встановленим розмірам. За кожні сто ящиків розстрілювали одного в’язня».
«Німці ж не настільки наївні, щоб порушувати міжнародні угоди про поводження з полоненими, це ж меч, який рубає з двох боків», — ось так відреагував на це все кореспондент.
Врешті він пообіцяв, що спробує вмовити редактора помістити цю статтю у газеті, а Нойман приніс утікачам друкарську машинку, щоб вони склали звіт про те, що щойно тут сказали.
Врба і Ветцлер працювали над текстом три доби майже зі сну, переписавши його у шести екземплярах словацькою і німецькою мовами. Його передали представнику Червоного Хреста, який пообіцяв прибути якомога швидше.
Члени зондеркоманди спалюють тіла вбитих газом в’язнів Освенцима. Фотографія зроблена членом зондеркоманди євреєм із Греції Альберто «Алексом» Еррерою через двері крематорію, серпень 1944 року / Фото: PD
Стурбований представник Червоного Хреста
Містер Варен приїхав до друзів аж через три дні, і розмова з ним була ще важчою, ніж з журналістом. На питання, чи встиг він перечитати звіт, представник Червоного Хреста відмахнувся, що проглянув кілька абзаців дорогою до аеропорту.
Ескіз газових камер і крематоріїв Аушвіц-Біркенау з англомовної версії звіту Врба-Ветцлера, листопад 1944 року / Фото: PD
Далі він довго говорив про місію його організації і допомогу в’язням Аушвіцу медикаментами, одягом, харчами. Варен авторитетно заявляв, що Червоний Хрест проводив перевірки у таборі – і там усе нормально.
Врба вибухнув гнівом, пояснюючи, що так, німці справді привезли празьку сімейну групу на майже п’ять тисяч людей і не розстрілювали їх кілька місяців та досить пристойно годували. Зробили це для показухи, щоб переконати місію Червоного Хреста, що з людьми поводяться добре. Але щойно місія поїхала з Аушвіца, чеських євреїв знищили у крематорії й газових камерах. Врба назвав конкретну дату — і вона справді збігалась із приїздом представників організації.
Тоді Варен дістав коробку з листівками як доказ, що ці люди живі й здорові, бо відправили родичам вітання через кілька місяців після візиту Червоного Хреста. А Врба у відповідь зачитав йому стандартний текст, який диктують нацисти, розповів, що дату на листівці проставляє офіцер, коли людини вже немає на цьому світі.
Але Варен не хотів нічого чути й гнув свою лінію. Він завів розмову про що Червоний Хрест впродовж двох років постійно надсилає в Аушвіц посилки. І тут вже не витримав Ветцлер.
«Молоком і печивом насолоджуються есесівці, одяг носять нацистські виродки, а милом користуються німецькі повії, — вибухнув він. — За два роки, що ви відправляєте посилки до таборів, вони там кремували щонайменше 3 млн „переселенців“, як ви їх називаєте. А скільки тисяч померло від голоду, холоду і бруду, у власних екскрементах, навіть Бог не порахує».
Ветцлер обурювався, що допоки у Червоному Хресті втішають себе, що роблять добрі справи, есесівці щодня розстрілюють напівзамерзлих в’язнів, якщо вони перев’язують шматочками тканини свої гнійні рани, якщо їм трапляються такі шматки на рампах або в сховищах.
Окуляри вбитих в Освенцимі, 1945 рік / Фото: Bundesarchiv
«І для кого, в ім’я всього святого, ви надсилаєте своє мило, коли тисячі людей щодня приймають душ із Циклоном? — емоційно переконував він Варена. — Ваші передачі не врятували навіть вошей, які ними харчуються».
Посадовець спробував виправдатись, що отримав кілька листів від доктора Роберта Гравіца — очільника Головного управління Німецького Червоного Хреста, який надав позитивний звіт. У відповідь Ветцлер ошелешив його звісткою, що цей «поважний лікар» власноруч проводив експерименти над в’язнями й розробляв план масового знищення.
На фото начальник Головного управління Німецького Червоного Хреста та медичної служби SS Ернст-Роберт Гравіц вітає першокурсниць Школи імперських керівників Німецького Червоного Хреста, лютий 1939 року / Фото: Bundesarchiv
Врешті Варен замислився і запевнив, що спробує донести до Вашингтона і Лондона все, що він сьогодні почув. А друзі на прощання попросили: «Розкажіть світові, що там відбувається, і змусьте Гітлера відмовитися від концтаборів. Не заспокоюйте своє сумління печивом, коли там щодня спалюють тонни людської плоті».
***
Селекція євреїв з Угорщини в Біркенау, травень 1944 року, знімок із фотоальбому, виявленого Лілі Якоб у квітні 1945 року в казармі охорони після звільнення концтабору Дора-Міттельбау / Фото: Auschwitz Album
За оцінками звіту Врби-Ветцлера, загальна продуктивність газових камер становила 6.000 осіб на день. Розголос того, що вони написали й розповіли, відбувся не одразу. Але улітку 1944 року вийшло щонайменше 383 статті про Аушвіц у швейцарських, американських та інших світових ЗМІ. Звіт Ветцлера-Врби врятував життя 120.000 угорських євреїв, яких уряд Угорщини дозволив депортувати з країни «на переселення» до Аушвіца, але після оприлюднення інформації в ЗМІ передумав.
«Жоден інший окремий акт у Другій світовій війні не врятував стільки євреїв від долі, яку для них визначив Гітлер», — вважає британський історик Мартін Гілберт.
Згідно з оцінками Врби, який і в подальшому займався проблемою Голокосту, в Аушвіці загалом нацисти убили 1.715.000 євреїв.
За матеріалами nv.ua
