Щоб виїхати з окупованого села на Сватівщині Луганської області Олексію (ім’я змінено з міркувань безпеки. – Ред.) довелося отримати російський паспорт і присягнути на вірність Росії.
“Мені донька сказала – або ти береш цей паспорт, або не зможеш поїхати”, – пояснює чоловік.
Олексій – шахтар родом із Лисичанська. Але після виходу на пенсію вони з дружиною Оксаною (ім’я змінене. – Ред.) переїхали жити у її рідне село на Сватівщині.
Повномасштабне вторгнення застало їх там разом із двома онуками – віком 7 і 10 років. Мама молодшого на той момент жила і працювала в Лисичанську. Мама старшого – в Боярці на Київщині.
“Через наше село ЗСУ відступали, росіяни обійшли його з півночі й півдня. На початку березня ми опинилися в окупації. Ми бачили по телевізору евакуацію з Лисичанська. А з нашого села виїхати вже не було можливості”, – пояснює Олексій.
Разом із дружиною вони заховали українські підручники та символи й налаштували українське радіо на старенькій магнітолі. Завдання було – вижити й вберегти онуків.
Тим часом донька Олексія, Світлана, яку повномасштабна війна застала в Києві, шукала способів повернути свого сина, який разом із батьками опинився в окупації.
Побачити свою дитину вона змогла лише через два з половиною роки.
“Вам не передати, через що я пройшла. Скільки людей мені казали, що я погана матір, – розповідає жінка. – Але я хочу запевнити всіх, у кого є рідні в окупації – не здавайтеся, шукайте, стукайте. І ніколи, ніколи не впадайте у відчай”.
Як це було – розповідає BBC Україна.
Окупація і російський паспорт
“Ось наша хата, а по цій вулиці я ходив шукати зв’язок, – показує Олексій карту свого села на планшеті. – Це дорога на Лисичанськ, а ось тут був залізничний міст, який ЗСУ підірвали при відступі”.
Ніби вчитель історії на контурних картах він малює уявні лінії наступу росіян на його село.
“Я пам’ятаю, звідки й куди вони стріляли, де стояли їхні гармати, – пояснює Олексій ідеальною українською (Сватівщина і Старобільщина на півночі Луганщини – переважно україномовні райони. – Ред.). – Усе це в мене було на флешці, але на білоруському кордоні (через небезпеку, що це могли знайти білоруські силовики. – Ред.) нас попросили позбутися будь-яких матеріалів, що можуть компрометувати, і я залишив її там”.
Попри складнощі зі зв’язком, в окупації Олексій слідкував за новинами. Коли перед дев’ятим травня 2022 року українське телебачення зовсім відключили, Олексій згадав про свою стареньку магнітолу.
“Я був радіохуліганом, зробив антену і знайшов місце у дворі, де вона ловить, – згадує чоловік. – Завдяки Armia FM, Hromadske Radio, Суспільному ми слідкували за подіями на фронті”.
Спершу родина Олексія відмовлялася від російського паспорта і допомоги.
“Перед війною ми планували утеплювати будинок і зібрали трохи грошей. У перші пів року: коли ще ходили гривні, вони нас врятували”, – розповідає Олексій.
Але коли гроші закінчилися, дружина Олексія не мала іншого вибору, як взяти російський паспорт – щоб отримувати пенсію і допомогу.
“За ним треба було їхати у Сватове, де робили переклад українського документа. Процедура досить проста, але треба було присягати на вірність Росії”, – розповідає вона.
Український паспорт, на щастя, не забирали.
“Він просто нікого не цікавив”, – пригадує Оксана.
Саме його наявність згодом спростила жінці повернення на контрольовану Україною територію.
Марні очікування ЗСУ
Звільнення Харківщини, а тоді Херсонщини вселяло сім’ї Олексія надію.
“На самому початку 2023 року ЗСУ були за дев’ять кілометрів від нашого села”, – розповідає чоловік. – “Ми чекали, що от-от вони дійдуть сюди, під Кремінну”.
Але коли стало зрозуміло, що Збройні Сили України не наближаються, а навпаки відступають із цього напрямку, родина почала шукати можливості виїхати з окупації.
“У школі було багато російської пропаганди. Особливо для хлопців це досить небезпечно – їх відверто мілітаризували”, – згадує Оксана.
“Цей “гітлер’югенд” не було сил терпіти”, – підтверджує Олексій.
По радіо він почув номер телефону громадської організації, яка допомагала українцям виїхати з окупованих міст і сіл. За першої нагоди чоловік передав цей номер доньці в Боярці.
Через знайому, яка покинула Сватівщину, а тоді повернулася доглядати за старенькою мамою, донька Олексія зуміла переслати батькам нотаріально завірену довіреність на дитину – аби бабуся могла перетнути з нею кордон.
“Моя мама розривалася між двома онуками. Моя сестра обрала жити в окупованому Лисичанську, її син також на той момент жив із нашими батьками. Але, зрештою, мама наважилася вивести мою дитину, а сестра забрала сина до себе в Лисичанськ”, – пояснює Світлана.
Вибір сестри жінка не засуджує – кожен живе як може, вважає вона.
Перша спроба виїхати зі Сватівщини для Оксани та її онука виявилася невдалою. Російським прикордонникам не сподобалося словосполучення “окупована територія” в довіреності від українського нотаріуса. Їм довелося повернутися назад.
“Донька почала шукати нового нотаріуса і нової нагоди передати документ, – пояснює Оксана. – Ми дуже хотіли все зробити влітку, під час канікул, щоб російська влада не одразу помітила відсутність дітей у школі”.
Коли вдалося передати новий документ, бабуся з онуком знову вирушили в дорогу. Через кілька днів вони вже перетнули українсько-білоруський кордон.
У Боярці на сина і маму вже чекала Світлана. Спеціально для своїх батьків вона орендувала більший будинок. Тоді залишилося дочекатися лише батька.
“Коли повернулася мама з сином, я не могла повірити, що моя дитина вже тут, – згадує Світлана. – Я одразу знайшла для нього психолога, але, здається, мені було важче, ніж йому – я щоразу шукала, чи він поряд, чи він все ще тут. Чекання і невідомість мене виснажили”.
Евакуація
З початком навчального року до будинку Олексія на Сватівщині завітали вчителі, а тоді й російські військові. Їх цікавило, чому діти не ходять до школи й взагалі зникли з села.
Чоловіка побили, а тоді погрожували на танку депортувати в окопи до українських військових.
“Я відповів їм, що це ризиковано, бо після цього на танку я приїду по них самих”, – прокоментував Олексій.
“Коли мене, побитого, побачив сусід, то сказав, що не треба було з ними сперечатися. Але я звик говорити, що думаю”, – згадує чоловік.
Олексій до останнього моменту відмовлявся від російського паспорта. Але виїхати зі Сватівщини без нього на той момент уже не було можливості.
Коли паспорт був готовий, залишилося лише дочекатися водія.
Виїзд з окупації зазвичай відбувається через мережу місцевих перевізників, які змінюють один одного у визначених точках. До російського кордону з так званою ЛНР Олексія віз місцевий чоловік. Довгий час він не міг дістатися до села. Щоб переїхати з одного поселення в інше місцевим мешканцям по всій окупованій Луганщині треба отримати спеціальний пропуск.
“Без документів на окупованих територіях не можна пересуватися навіть між селами”, – пояснює чоловік.
У листопаді нарешті водію врешті вдалося дістатися до села Олексія. Той зібрав невеликий рюкзачок із документами і попрощався зі своєю домівкою.
“На кордоні їм чомусь не сподобався мій паспорт. Документи, які видають у так званій ЛНР, насправді відрізняються від російських. Я їм відповів – який дали”, – каже Олексій.
“Це не паспорт, це окупаційний аусвайс”, – наполягає він.
Перед тим, як перетинати білорусько-український кордон, Олексію довелося попрощатися з найціннішим – флешкою, на якій він збирав інформацію під час окупації.
“Я закопав її під огорожею. І недаремно, бо білоруси роздягали нас до білизни”.
Труднощі виїзду
Зусиллями громадської організації Helping to Leave упродовж 2024 року з тимчасово окупованих територій вдалося евакуювати 568 людей.
У два перші роки після початку великої війни ці цифри були значно вищими – понад чотири з половиною тисячі у 2023 році і понад 20 тисяч у 2022-му.
Спочатку громадська організація допомагає з житлом і документами, а також надає психологічну підтримку, допомагає у пошуку роботи.
Те, що в сім’ї Олексія були українські паспорти, спростило ситуацію. Але трапляється, що люди їх загубили чи втратили. В такому разі відновлення документів займає тривалий час.
“Найбільша проблема зі старшими людьми, які мають надзвичайно мало слідів в електронній системі, бо використовували лише паперові документи. Встановлення їхньої особистості – в разі якщо в них немає паспорта – може зайняти тривалий час”, – пояснює Софія Гедзенко з громадської організації Helping to Leave.
Частину архівів Луганської та Донецької областей втратили ще з 2014 року, тому оформити нові документи людям із цих областей часто дуже складно.
Для відновлення документів люди можуть звернутися в консульство в Білорусі або Казахстані. Там їм можуть видати так званий “білий паспорт” – спецпосвідчення для в’їзду в Україну.
Крім того, Президент Росії Володимир Путін зобов’язав громадян України, які “перебувають у Росії незаконно”, тобто на окупованих Росією українських територіях, але без російського паспорта, виїхати до 10 вересня 2025 року або “врегулювати своє правове становище”.
По суті, люди, які живуть на тимчасово окупованих частинах Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей і не мають російського паспорта, прирівнюються до іноземців. Вони зобов’язані або покинути ці території упродовж трьох місяців, або отримати російський паспорт, пояснює Софія Гедзенко.
Павло Лисянський, директор українського Інституту стратегічних досліджень та безпеки, вважає, що цей указ Путіна спрямований на громадян України, які раніше не отримали паспорти Росії.
За його словами, українці, які отримували російські паспорти в “ДНР” та “ЛНР” в період з 2019 до 2022 рік, мають пройти процедуру повторно, оскільки в той час вони не склали присяги, відтак їхнє громадянство Росія не визнає.
“По суті, людям кажуть, що вони як іноземці проживають занадто довго на території, де вони народилися і виросли, – пояснює Гедзенко. – Їх не просто штрафують, але й часом відправляють до так званих центрів тимчасового утримання іноземних громадян. Це як в’язниця, але щоб туди потрапити не треба рішення суду”.
Думки про повернення
Наприкінці нашої розмови Олексій дістає старенький телефон з маленьким екраном і вставляє туди невелику сімку.
“Оце мені таки вдалося провезти через кордон, я вийняв сімку і заховав, бо телефони перевіряли”, – пояснює він.
Чоловік ностальгійно гортає світлини з онуками в вишиванках, трояндами біля свого будинку в селі, його увага зупиняється на дитячих малюнках молодшого онука.
“Це український літак летить скидає бійцям боєкомплект. А це Путін, і він з переляку – оце коричневе – наклав кучу, – коментує він дитячі зображення. – Я це все надійно заховав вдома, щоб не знайшли”.
“Молодшого онука мама забрала до себе в Лисичанськ, не захотіла зі мною лишати. Мама є мама, не віддасть дитину”, – ностальгійно каже дідусь. І далі показує свіжі світлини, які донька пересилає з Лисичанська. Він не дуже хоче говорити про вибір доньки та просить про анонімність розмови, щоб їй не зашкодити.
“Це дуже складно починати все спочатку, – ділиться він своїми переживаннями. – Нам пропонували жити у закинутому будинку десь у селі в центрі Україні. Але донька переконала залишитися з нею”.
Знайти роботу і житло – найважче, підтверджують представники громадської організації Helping to Leave. Саме невдача з облаштуванням життя на новому місці або недуга старших родичів, які відмовляються виїздити, часто змушує людей повертатися на окуповані території.
“Настрої у тих, хто залишився різні. Хтось пристосовується до нової влади, а хтось просто мовчить і доглядає за старенькою мамою, як наша сусідка”, – розповідає чоловік про життя в селі.
Олексій з дружиною запевняють, що обов’язково поїдуть додому, якщо їхнє село звільнять.
“Ми повернемося, навіть якщо від дому залишиться лише фундамент. Хата – це купа цегли, складеної в певному порядку. Ну розвалився той порядок – складемо по новій”, – каже він.
А тоді допиває свій чай і далі розглядає околиці свого села через Google Maps.
За матеріалами bbc.com
