Радянська влада вважала, що релігія — це «опіум для народу», а Великдень — його найбільша й найнебезпечніша доза. А тому в СРСР намагались впровадити власні «червоні великодні», які не мали нічого спільного з церквою та багатовіковими традиціями.
Більшовицький режим мав чітку ідеологічну мету — викорінити релігію та запровадити на теренах СРСР державний атеїзм. Вождь більшовиків Володимир Ленін вважав, що з релігією потрібно боротися, пропагуючи народу матеріалістичне пояснення віри.
За його наказом, щойно прийшовши до влади, більшовики займались масовою конфіскацією церковного майна, заарештовували священників, переслідували й вірян, а у школах вели активне антирелігійне виховання. Але вбити традиції складно, тому на заміну їм комуністи вирішили придумати свої.
На початку існування радянської держави замість традиційного богослужіння та освячення великодніх страв упроваджували нові, дозволені для радянської людини обряди. Їх називали по-різному: червоний Великдень, червоне хрещення або ж навіть червоний карнавал. Щоб відвернути молодь від церкви, для неї організовували антирелігійні факельні ходи та комуністичні хресні ходи.
Ці святкування більше нагадували язичницькі ритуали — з танцями, дикунськими вигуками, спаленням опудал — і не мали нічого спільного ні з християнським вшануванням Воскресіння, ні з духовністю взагалі. Втім, Ленін вбачав у них глибоку ідеологічну користь: мовляв, якщо для простого народу церква замінює театр, то більшовики мають дати йому свої вистави.
Ця ідея зазнала фіаско. Червоні Великодні виглядали штучно й неприродно, тому вже наприкінці 1930-х років ці традиції зникли самі по собі.
Антирелігійна хода в СРСР, 1920-ті роки / Фото: DR
Усі — на суботник!
Щоб людина не дивилась у бік церкви, її вирішили вдарити по кишені. 18 квітня 1918 року Рада народних комісарів ухвалила декрет, за яким скасовували будь-які грошові пільгові виплати на Великдень., як це було за царських часів. У документі йшлося, що зарплатні ставки вже й так враховують інфляцію, тож у додаткових виплатах немає потреби.
«З огляду на те, що у всіх урядових, громадських і націоналізованих підприємствах ухвалено нові ставки оплати праці та під час визначення цих ставок узято до уваги нинішню дорожнечу, — стверджував декрет. — Ставки доведено до таких високих норм, за яких немає потреби в жодних додаткових винагородах, Рада Народних Комісарів ухвалює ніяких нагородних на великдень не видавати».
Також більшовики заборонили на Великдень набат — мовляв, він може бути сигналом для білих чи закликом до повстання. Почалося масове закриття храмів, які передавали у власність місцевим радам, а репресії проти священників лише посилювалися.
Далі почалася практика перенесення вихідного дня: у Великдень треба було працювати на фабриці, заводі чи іншому робочому місті, а четвер (той, що християни називають «чистим») був вихідним днем. У Святу неділю дорослих змушували виходити на ленінські суботники й недільники, а дітям читали у школах антирелігійні лекції. Радянські педагоги пояснювали, що великодні гуляння — це прямий шлях до пияцтва й хуліганства. У колгоспах свято також ігнорували: бригадам давали роботу якомога далі в полях, а дітей колгоспників обов’язково везли на екскурсії.
Особливо стежили за викоріненням релігії в армії. Якщо хтось з червоноармійців у Страсний тиждень заходив до храму поставити свічку — це був скандал. Про такі випадки негайно повідомляли комісарів, а ті притягали порушників до різних дисциплінарних покарань. Щобільше, червоні командири забороняли бійцям навіть носити натільні хрестики. Описано чимало випадків, коли білогвардійці, взявши у полон бійця Червоної армії, спочатку давали йому хрестика — і рідко хто від нього відмовлявся.
Весь цей більшовицький шабаш різко контрастував з традиціями царської армії, де на Великдень офіцери й солдати вітали один одного словами «Христос воскрес!», отримували паски і яйця, а деякі частини особисто вітав сам імператор.
Запис людей, які відвідували храми під час Великодня, 1920-ті роки / Фото: DR
Перше травня замість Великодня
Газети Правда й Известия поливали духовних діячів брудом, а тих, хто молиться богу, виставляли неосвіченими дурниками. І при цьому маніпулятивно грали на почуттях людини, що у неї по-шахрайськи видурюють чесно зароблену копійку.
«Церква — це великий власник, який збагачується, беручи з трудящого люду плату за обряди, — йшлося в одній з публікації у Правді від 1918 року. — То чим попи відрізняються від експлуататорів?».
Проте ці газетні пропагандистські замітки насправді здебільшого слугували методичками для агітаторів, адже значна частина населення більшовицької держави просто не вміла читати (за переписом 1920 року у ній було понад 44% неграмотних людей). Тож агітатори самі вивчали матеріали, потім їздили по селах, проводили мітинги й лекції, після чого звітували партійним осередкам. Чим ближче було до Великодня, тим активніше тривала антирелігійна кампанія.
У квітні 1919 року, коли Великдень припав на 21 квітня — переддень дня народження Леніна — у звітах зафіксували до тисячі виїздів агітаторів у різні населені пункти. Догоджаючи своєму вождю, вони переконували селян у «помилковості» християнського свята, проводили «наукові» досліди, показували хімічні експерименти, щоб зруйнувати віру у Воскресіння Христове.
Того ж року після Великодня одразу йшло святкування Першотравня — Міжнародного дня трудящих, який російські революціонери свого часу запозичили в американських соціал-демократів. Саме цей день більшовики вирішили запропонувати як заміну Великодню. Цікаво, що ще на початку XX століття підпільні маївки часто маскували під великодні прогулянки — адже вони нерідко відбувалися в післяпасхальні дні.
Уперше офіційно Першотравень відзначили в травні 1917 року за Тимчасового уряду. Тоді спробували об’єднати два свята: Великдень і День праці, але нічого з того не вийшло. У більшовиків же була інша мета — зовсім витіснити Великдень з народної пам’яті.
Антирелігійні рухи в СРСР, 1931 рік / Фото: DR
Релігійний сплеск
Згодом ця політика дала результат, але не одразу. Все, що хочуть заборонити, неминуче стикається з опором, відтак у 1918−1919 роках кількість відвідувачів храмів не зменшилась, а навіть зросла. Люди, які раніше не ходили до церкви, почали звертатися до бога. Їхнє життя ставало дедалі важчим і небезпечнішим: голод, репресії, катастрофи на залізницях, громадянська війна. У таких умовах віра для багатьох ставала єдиною опорою.
Однак атеїстична пропаганда впливала на молодь, яка ще не мала чітких переконань. Саме вона й ставала головною ціллю агітації. І хоча спочатку обходилося без прямої заборони, з часом влада почала обмежувати великодні дзвони, хресні ходи та інші обряди. Більшовики не шкодували коштів на кампанію з «розвінчання культу» — зокрема через розкриття мощей. Її пік припав на весну 1919-го, збігаючись із Великоднем. Влада прагнула довести абсурдність віри у Воскресіння.
Проте ефект виявився протилежним. Під час розтину мощей преподобного Олександра Свірського багато присутніх підходили й прикладалися до них. Схоже сталося і в Троїце-Сергієвій лаврі при розтині мощей преподобного Сергія Радонезького.
Зрештою, Великдень став більш камерним, тобто святом не всенародним, а внутрішнім, для окремої громади. І саме цього хотіла влада: витіснити релігію з громадського життя в приватну сферу. З часом у свідомості багатьох радянських громадян Великдень почав асоціюватися з минулим. А молодь дедалі частіше обирала святкування Першотравня.
За матеріалами nv.ua
