У червні 1941 року, навіть після вторгнення Німеччини, прикордонники СРСР готувалися не до оборони своєї країни, а до завоювання Європи. Хоча радянська пропаганда створила цілий міф про масовий героїзм захисників перших рубежів, усе було інакше.
Десятиліттями в СРСР, а згодом і сучасній Росії, вимальовували канонічну історію про те, як 22 червня 1941 року першими удар нацистської армади взяли на себе прикордонники, що входили до структури військ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), очолюваного Лаврентієм Берією. За версією пропагандистів, ці мужні, стійкі, незламні герої билися до останнього патрона, ставши щитом перед ворогом.
Але правда у тому, що ці люди здебільшого виконували брудну роботу — репресії. Вони брали участь у депортаціях та розстрілах тих українців, які намагалися втекти від радянської влади за кордон. А ще — готувались до «визвольного походу» та радянізації Європи.
До початку німецько-радянської війни у західних прикордонних округах були великі проблеми. Тут процвітали пияцтво, злочинність та кругова порука. Прикордонники скоювали 60% усіх злочинів у військах НКВС, а скандальну 14-ту заставу 16-го прикордонного загону навіть довелося повністю розформувати через колективне пияцтво та моральний занепад особового складу. Потрапивши на щойно анексовані території Польщі, Румунії та країн Балтії, радянські солдати бачили значно вищий рівень життя, ніж у «робітничо-селянському раю». Це породжувало антирадянські настрої та дезертирство.
А ще вони скоювали злочини проти тих, кого мали б обороняти. Для прикладу, у доповідній записці першого секретаря ЦК КП (б) України Микити Хрущова диктатору СРСР Йосипу Сталіну від 2 квітня 1941 року описано, як прикордонники відкрили вогонь по натовпу з 500−600 селян, що намагалися прорватися до Румунії. Того дня вони убили й поранили близько 50 людей.
Німецькі війська з легкою піхотною зброєю 7,5 cm leIG 18 перетинають радянський кордон біля прикордонного стовпа IV/95 під час операції «Барбаросса», 22 червня 1941 року / Фото: Johannes Hähle
Відчинені ворота
Напередодні 22 червня на кордоні панувала моторошна тиша — це підтверджують очевидці з обидвох сторін. Німецький генерал Гюнтер Блюментритт писав у спогадах, що все було напрочуд спокійно, а радянський генерал Леонід Сандалов підтверджував його слова: «Жодних заходів щодо приведення військ у бойову готовність не проводилося».
Щобільше, на деяких ділянках за кілька днів до нападу навіть скасували посилений режим охорони. Радянські ворота для німців були відчинені навстіж. І це попри те, що командування у Москві та Мінську, включно з головою прикордонних військ СРСР генерал-лейтенантом Григорієм Соколовим, періодично отримували інформацію про дату і час вторгнення Німеччини. Але сталінські генерали, як і сам радянський диктатор та його поплічник Берія, були настільки засліплені наступальними планами, що будь-які попередження сприймали як дезінформацію та провокацію.
Радянський курсант училища імені Красіна, 1939 рік / Фото: PD
Ось що відомо про 17-й Брестський прикордонний загін, бійці якого стали легендою через героїчний захист Брестської фортеці. Його командир майор Олександр Кузнєцов отримав точні розвіддані від німецького перебіжчика про те, що напад станеться 22 червня о 4:00 годині. Але за день до цього заступник наркома внутрішніх справ генерал-лейтенант Іван Масленников підписав наказ про відсторонення Кузнєцова від його обов’язків за порушення дисципліни в загоні. У документі йшлося про колективну пиятику серед командного та політичного складу загону та зростання випадків сну на службі та самовільного залишення посту.
Що зробив майор-енкаведист Кузнєцов, отримавши інформацію про дату і годину німецького наступу? Він вирішив, що раз його вже відсторонили від виконання обов’язків, то й ділитися нею з вищим начальством не потрібно. Кузнєцов вирішив спокійно дочекатися своєї заміни, а почувши на світанку перші постріли, навіть не подумав захищати кордон. Він навіть не наказав знищити секретні документи, а застрибнув в автомобіль разом з комісаром, юристом і прокурором і заховався за 70 км у тилу. В результаті загін почав оборону від німців без командира, потрапив в оточення й був майже повністю знищений. До рук гестапо потрапили надсекретні матеріали, зокрема списки радянської агентури.
Кузнецов не поніс за це жодного покарання і його навіть не зняли з посади, «забувши» про наказ Масленникова. Ганебний вчинок цього енкаведиста вирішили «зам’яти», а з покинутих напризволяще близько 400 прикордонників зробити легендарних захисників Брестської фортеці. Замовчуючи, що цієї трагедії могло б не статися, якби майор Кузнєцов просто виконав свій обов’язок, а вище керівництво не ігнорувало цінну інформацію.
Виступ Йосипа Сталіна у Великому Кремлівському палаці, де відбулися урочисті збори, присвячені випуску командирів, які закінчили військові академії, 5 травня 1941 року. / Фото: PD
«Прикордонні мости через Буг та інші річки всюди захоплені нашими військами без бою і в повній цілості, — записав у своєму особистому щоденнику начальник німецького генштабу Франц Гальдер. — Охорона самого кордону була загалом слабкою».
Посилити конвой, влаштувати диверсії
«У штабних іграх та на навчаннях ми в жодному разі не допускали переваги сил противника, не передбачали ми й оборонного варіанту прикордонних боїв, не кажучи вже про відступ, — згадував радянський генерал Микола Попель. — Тільки вперед, тільки на чужі землі! У нас не було навіть задовільних карт своєї території, тільки карти району на захід від кордону».
Сталін не очікував нападу Гітлера — він планував напасти першим. Ще до війни, спираючись на досвід вторгнення до Польщі 1939 року, в структурі НКВС створили спеціальні формування, завдання яких не мали нічого спільного з обороною. Ці оперативно-чекістські групи мали рухатись услід за Червоною армією, що наступає, та негайно брати під контроль інфраструктуру на захоплених територіях: банки, пошту, радіостанції, урядові будівлі.
Планувалось, що енкаведисти будуть проводити арешти «ворожих елементів» — місцевих поліціянтів, чиновників, політичних лідерів — і створювати тимчасові органи радянської влади. Кінцевою метою Сталіна була не просто перемога над Вермахтом, а поглинання нових територій шляхом політичного терору та окупації – ось така «радянізація Європи».
У Пояснювальній записці до схеми організаційного розгортання конвойних військ НКВС СРСР від 27 березня 1941 року йдеться про збільшення штатної чисельності конвойних військ з 38,3 тис. до майже 60 тис. осіб. Це обґрунтовувалося «додатковими завданнями воєнного часу».
З документа можна дізнатися, де саме ці конвоїри служитимуть: «Охорона 21 табору для військовополонених — 3.150 осіб. Охорона 40 пунктів приймання військовополонених — 2.000 осіб. Конвоювання військовополонених — від 8.000 до 30.000 осіб щоденно».
Запланований радянський наступ не був превентивним ударом у відповідь на неминучу агресію. Це була заздалегідь спланована війна, для якої СРСР активно фабрикував власні виправдання, повторюючи сценарій, випробуваний проти Фінляндії 1939 року.
Формування 70-ї стрілецької дивізії Червоної армії, травень 1941 року / Фото: PD
Доказом агресивних намірів СРСР є також факти спланованих провокацій. Для прикладу, у ніч на 22 червня розвідувально-диверсійні групи 79-го Ізмаїльського прикордонного загону були закинуті на територію Румунії. Як свідчить у своїх спогадах командувач Молдавського прикордонного округу генерал Микола Нікольський, радянські диверсанти підірвали склад боєприпасів, захопили командування румунської фортеці Тулча та змусили румунів відкрити вогонь з фортечних гармат по своїх же військових об’єктах.
В архівах зберігся цікавий рукописний документ про цей інцидент — Директива № 1, датована 21 червня 1941 роком, яку підписали воєначальники Семен Тимошенко та Георгій Жуков. Вони подали її Сталіну на затвердження друкованої версії, і той викреслив три пункти: 1) про можливі провокаційні дії з боку німців та їхніх союзників, особливо з боку Румунії; 2) вимогу не піддаватися на жодні провокації; 3) вимогу негайно врегулювати непорозуміння мирним шляхом. Якби радянське керівництво справді побоювалося німецьких провокацій, ці попередження були б підкреслені, а не викреслені.
Схожу виставу — інсценізований бій з «німецькими диверсантами» — радянські прикордонники готували на території окупованої Радянським Союзом Польщі. ЇЇ мали розіграти на ділянці 86-го Августовського загону, що на кордоні з Німеччиною. Але цей план не вдалось втілити в життя, бо почалось німецьке вторгнення.
Тактична передислокація
У середині червня 1941 року відбувалося перегрупування прикордонних військ: частину загонів західних округів передали в підпорядкування Червоної армії та відвели у тил. Генерал-майор у відставці Олександр Свиридов згадував, як його дивізія змінила прикордонників на річці Прут й знайшла тут докази того, що прикордонники займались не обороною, а радше влаштовувала собі на службі курорт: «Вони передали нам укріплений берег і залишили не зовсім звичайні сувеніри: горіхові вудки, знищений кулемет та стару вівчарку».
Показовим є також випадок з 87-м (Ломжинським) прикордонним загоном, який охороняв найзахіднішу ділянку кордону: його штаб та кілька бойових підрозділів відійшли на схід на понад 300 км ще до початку вторгнення Німеччини. Все вказувало на те, що відбувалась спланована передислокація, яка була частиною плану наступальних, а не оборонних дій.
Колона радянських військовополонених, 1941 рік / Фото: A-BSMA
Навіть після вторгнення Німеччини Сталін наївно сподівався, що його Червона армія швидко відкине гітлерівське військо з території СРСР — і далі піде переможним наступом на Європу. Для цього на базі НКВС вирішили робити мотострілецькі дивізії та створити 1-й мотомеханізований корпус: такий рід військ готують не до оборони, а до наступу.
Після падіння Мінська 28 червня та оточення трьох радянських армій 9 липня Сталін і його генерали прозріли: стало зрозуміло, що Радянському Союзу доведеться оборонятися, причому довго. Тільки тоді з’явився указ на формування 15 стрілецьких дивізій для Червоної армії на базі військ НКВС.
Дивний подвиг Івана Стеблєцова
Початкові бої на кордоні були нетривалими, а справжня катастрофа відбулася під час «спланованого відступу» та оточення. Чверть прикордонників вийшла з німецького оточення в цивільному одязі, понад половина не мала при собі зброї, а багато комуністів та комсомольців знищили свої партійні документи.
Справжні втрати прикордонних військ були щонайменше в 1,5 рази більшими, ніж вважалося донедавна, потенційно сягаючи близько 82 тис осіб. А основна кількість полонених прикордонників (83%) припадає на період відступу в червні-липні 1941 року, а не на перший день війни (13%).
Німецькі війська наближаються до радянського села під час операції «Барбаросса», 1941 рік / Фото: Fotosearch
При цьому пропаганда продовжувала складати байки про прикордонників-супергероїв і вносити їх до підручників історії. Одна з добре відомих — це подвиг сержанта-прикордонника Івана Стеблєцова, який три дні обороняв заставу в нерівному бою, загинув, але не здався. Його ім’я присвоїли заставі, художники написали на цю тему кілька картин. Водночас на заставу пачками приходили листи від Стеблецова, в яких він стверджував, що вижив і все було не так. Від нього відмахувались, називаючи «божевільним алкоголіком», але 1988 року принциповий Стеблєцов все ж розповів журналістам: ніякого триденного бою не було, після сильного артобстрілу він отримав наказ відходити — і вивів своїх бійців.
До слова, прикордонні війська НКВС не брали участь Параді Перемоги на Красній площі як окремі частини — є версія, що на цьому наполіг Жуков, не вважаючи підрозділи Берії героями цієї війни.
За матеріалами nv.ua
