З кінця 2024 і у 2025 році вкотре активізувалася дискусія щодо відновлення ядерного статусу України. Наведемо декілька цитат:
«Майже третина українців (31,3 відсотка) вважають розробку державою ядерної зброї найкращою гарантією безпеки. Ще 29,3 відсотка вважають такою гарантією поступовий вступ України в НАТО» — опитування на замовлення Центру “Нова Європа”, 10.12.2024
« Якщо ми не будемо в НАТО, поверніть нам ядерну зброю» — Володимир Зеленський, 4.02.2025
« Нагадаю свої слова декількарічної давнини. У нас є або або: або НАТО, або ядерна зброя. НАТО — ні. Значить, ядерна зброя. Іншого варіанту не дано.» — Олексій Гончаренко , опозиційний депутат ЄС, 14.03.2025
З початку вказаного періоду тема ядерного статусу розглядалася як елемент торгу із Заходом та «карта» для переговорів із РФ, але у відповідь Захід дав зрозуміти, що «членство України в НАТО не є предметом перемовин». У таких умовах підтримка ідеї відновлення ядерного статусу зростає — вже можна припустити, що понад 50% українців розглядають його як єдину реальну гарантію безпеки. За спостереженнями, таку позицію підтримують абсолютно різні ідеологічні верстви населення — від виборців «Слуги народу» до «Європейської солідарності». Ця ситуація створює широкий простір для маніпуляцій зі сторони українських політиків, адже йти проти думки ~ 50% суспільства електорально ризиковано.
Цю статтю буде розділено на дві частини. У першій викриються основні популістичні міфи щодо ядерного роззброєння України. В другій буде описано технічні та політичні перспективи повернення ядерного статусу.
Міф №1 «Україна володіла ядерною зброєю»
У 1991 році, після розпаду СРСР, на території України опинився один із найбільших у світі ядерних арсеналів: близько 1900 стратегічних і до 2500 тактичних ядерних боєзарядів. Цей арсенал містив:
а) міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), зокрема РС-22У (SS-24 Scalpel) і РС-18А (SS-19 Stiletto);
б) літаки дальньої авіації (Ту-95МС, Ту-160, Ту-22М3);
в) тактичну ядерну зброю (ракети, літаки, артилерійські снаряди, авіаційні бомби);
г) розгалужену інфраструктуру зберігання, обслуговування та доставки ядерного арсеналу.
Однак:
а) військові частини Ракетних військ стратегічного призначення (РВСП), що дислокувалися в Україні, залишилися у вертикалі управління підпорядкування Генеральному штабу СРСР/РФ;
б) Україна не мала доступу до систем бойового управління, кодів запуску та технічних засобів, щоб бути спроможною самостійно застосувати ядерну зброю. Запуск МБР і завантаження боєкомплекту на авіацію були неможливими без авторизації з Центру.
в) на міжнародному рівні Російська Федерація була визнана єдиним правонаступником СРСР у питанні ядерної зброї.
Висновок: У 1991 році на території України опинився другий за величиною в Європі ядерний арсенал, проте держава не мала змоги ним скористатися, а право власності було юридично закріплене за РФ. 21 грудня 1991 року, підписавши Алма-Атинську декларацію, Україна офіційно визнала «збереження єдиного командування та централізованого контролю над ядерною зброєю», а також задекларувала прагнення до без’ядерного статусу.
Міф №2 «Захід змусив Україну віддати ядерну зброю»
Це твердження є поширеним, однак не зовсім коректним. Захід, насамперед, зосереджував увагу на стратегічному ядерному арсеналі України та на виконанні умов «проривного» договору СНО-1 (Скорочення наступального озброєння), хоча навіть один неконтрольований тактичний боєзаряд становив би серйозну загрозу для глобального режиму нерозповсюдження. Втім, тактичну ядерну зброю Україна вивезла самостійно — без жодних безпекових гарантій, компенсацій чи зовнішнього фінансування, на відміну від подальшого стратегічного роззброєння, що здійснювалося за підтримки програми CTR (Нанна–Лугара). Процес юридично зафіксовано у статті 6 «Угоди про спільні заходи щодо ядерної зброї» від 21 грудня 1991 року, підписаної також Білоруссю та Казахстаном. Усі три країни зобов’язались вивезти тактичні боєприпаси до 1 липня 1992 року. Україна виконала це достроково — у травні, менш ніж через пів року після розпаду СРСР.
Леонід Кравчук вже постфактум стверджував про «колосальний тиск» Заходу, але у своїх публічних заявах не розмежовував тактичний та стратегічний ядерний арсенал. Водночас білоруські й казахстанські джерела публічно інформацію щодо тактичних запасів не підтверджують — їхня риторика зосереджена на виконанні домовленостей і технічних аспектах передачі. У поєднанні з відсутністю фінансування з боку Заходу це викликає питання щодо об’єктивності такої версії.
Висновок: Участь інших пострадянських країн та швидкість процесу опосередковано свідчать, що основним мотивом віддати тактичний ядерний арсенал було прагнення закріпити зовнішню легітимацію та продемонструвати конструктивність нової влади. Інакше кажучи, це була «карта», яку Україна скинула заради дипломатичного визнання та уникнення статусу «ядерної держави-порушника». Разом із тим, існують і альтернативні пояснення цього рішення — некомпетентність, халатність, внутрішні змови або вплив ворожої агентури. Вони не виключають одне одного й можуть бути частиною ширшої картини, але невідоме їх співвідношення у процесі прийняття рішення.
Міф №3 «Україна могла зберегти ядерну зброю»
Цю тезу часто застосовують у публічному просторі для критики рішення про ядерне роззброєння. Проте твердження, що Україна реально могла зберегти й експлуатувати ядерну зброю, є дуже далеким від реальності початку 1990-х.
По-перше, Україна не мала:
повного ядерного циклу, а саме доступу до збагаченого урану та плутонію, а також технологій їх збагачення;
• інфраструктури для виробництва чи обслуговування ядерних боєзарядів;
• достатньої кількості спеціалістів, логістики та технічного потенціалу для самостійного створення незалежного ядерного комплексу.
Бойові заряди, які зберігалися на території України, мали обмежений термін придатності. Без регулярного техобслуговування, яке проводилося на російських підприємствах, ці боєзаряди перетворювалися б на неробочі або небезпечні об’єкти.
По-друге, спроба зберегти ядерну зброю призвела б до масштабної політичної кризи. Зокрема:
• невизнання держави окремим субʼєктом, повна ізоляція України від МАГАТЕ, ООН та інших міжнародних інституцій;
• втрата західної макрофінансової допомоги та інвестицій, які були критично важливими для економіки країни на початку 1990-х;
• високий ризик жорстких санкцій чи навіть застосування силових заходів (1991 рік, «Буря в пустелі» — успішна операція Заходу)
Висновок: Україна не мала технічної, політичної та економічної можливості зберегти ядерний статус. Єдина опція — це затягувати переговори та спробувати підвищити ціну відмови.
Міф №4 «Захід не виконав Будапештський меморандум»
Цю тезу часто застосовують для критики Заходу, але юридичний зміст документа нерідко спотворюється або перебільшується.
Єдиний механізм у випадку порушення умов договору прямо прописаний у документі, — обов’язок сторін «проводити консультації». Він був формально виконаний 5 березня 2014 року під час зустрічі в Парижі.
Часто згадується, що в англійській версії використано слово “assurances”, а в українській — гарантії. Це не має суттєвого значення, оскільки:
а) обидві версії тексту мають однакову юридичну силу і трактуються у контексті міжнародного права як політичні зобов’язання, а не юридично обов’язкові гарантії;
б) зовнішня політика визначається інтересами держав, а не формулюваннями на папері. Навіть якби Меморандум містив пряму норму про військове втручання, за відсутності інтересу вступати у війну з ядерною державою Захід все одно знайшов би привід цього не робити.
Приклад? Сирія після грудня 2024 року. Режим Башара Асада, який для Заходу був політично незручним, тривалий час перебував під санкціями США та ЄС за масові порушення прав людини. Після його усунення влада опинилася в руках Абу Мухаммада аль-Джулані — колишнього члена «Аль-Каїди» та одного із засновників ІДІЛ. Уже навесні 2025 року в західних регіонах країни відбулися масові вбивства за етнічною приналежністю, унаслідок яких загинули понад півтори тисячі людей. Попри таку біографію нового лідера, ці злочини та відверте ігнорування «європейських прав жінок» урядом, Захід почав знімати санкції — не через зміну підходу до прав людини, а з огляду на інтерес стабілізації регіону. Подвійні стандарти символічно ілюструють кадри, де Дональд Трамп тисне Джулані руку під час саміту Ліги арабських держав. Так само міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок здійснила офіційний візит до Дамаска (на прес-релізі її обличчя взагалі було заблюрене — з огляду на нові релігійно-консервативні норми, що фактично виключають жінок із політичного життя).
Висновок: Захід формально не порушив Будапештський меморандум, адже документ не містив зобов’язань щодо надання прямої військової допомоги. Однак головний урок цього прикладу полягає не у формулюваннях, а в тому, що юридичні зобов’язання є другорядним фактором в прийнятті зовнішньополітичних рішень — першочерговим є інтерес держави.
Потенціал розробки ядерної зброї. Технологічна рамка
Розрізаний Ту‑160 «Білий лебідь» на аеродромі Прилуки
Станом на сьогодні можемо стверджувати, що Україна повністю втратила стратегічний ядерний потенціал Радянського Союзу:
– МБР (міжконтинентальні балістичні ракети) — вивезені в РФ чи утилізовані, ракетні шахти ліквідовані
– стратегічна авіація — вивезена в РФ чи ліквідована, відсутня технічна можливість виробництва
– відсутність ядерного полігону — критично недооцінений, але ключовий бар’єр на шляху до відновлення повного ядерного циклу. Геологічна структура більшості території України (м’які осадові породи, високий рівень ґрунтових вод) створює значні ризики радіоактивного забруднення при підземних випробуваннях. Крім того, висока щільність населення і розвинена інфраструктура унеможливлюють створення ізольованої буферної зони, необхідної для безпечного тестування. Навіть СРСР, маючи величезну територію, обмежився лише двома основними полігонами (Семипалатинськ і Нова Земля) й одним допоміжним (Капустін Яр) для ядерних випробувань.
– ядерна промисловість та інфраструктура:
а) «Південмаш» — виробник МБР, у 2000-х роках втратив виробничі потужності стратегічного ядерного озброєння. Розрив контрактів з РФ 2014 року та 3 роки повномасштабного вторгнення призвели до банкротства підприємства, але держава наклала мораторій на це рішення до 1 лютого 2026 року.
б) «Хартрон» — головне підприємство з розробки систем управління для МБР. Після розпаду СРСР компанія була перепрофільована на цивільну продукцію (автоматизовані системи управління для енергетики, транспорту, космосу). Наразі не має програм розробки військових систем управління, а технічна документація стратегічного призначення знищена або знаходиться в РФ.
в) Харківський фізико-технічний інститут (ХФТІ) — один із провідних центрів досліджень у галузі ядерної фізики. У 2022–2023 роках інститут зазнав серйозних пошкоджень внаслідок обстрілів, зокрема був виведений з ладу дослідницький ядерний реактор «Джерело нейтронів». Невідомо, чи є можливість для його відновлення.
г) Інститут ядерних досліджень НАН України — зберіг потенціал для ядерних досліджень, але знаходиться у тісній співпраці та під пильним контролем МАГАТЕ.
Враховуючи викладені вище обставини, доречніше говорити не про «відновлення ядерної зброї», а про її фактичну «розробку з нуля», зокрема тактичного ядерного арсеналу. У цьому контексті технологічна база в Україні є дещо вищою, але перебуває під жорстким міжнародним контролем. Ядерний боєзаряд можна створити двома основними шляхами: збагачення урану або вилучення плутонію з відпрацьованого ядерного палива. Україна має запаси природного урану (одні з найбільших у Європі), однак не володіє інфраструктурою для його збагачення. Схожа ситуація і з плутонієм: наявні реактори дозволяють його накопичення в теорії, проте відсутні технології його видобутку, а також хімічного очищення (PUREX-процес).
Для побудови такої інфраструктури потрібні мільярди доларів та час, але головна перешкода — політична. Створена міжнародна система ядерного нерозповсюдження суворо контролює будь-які кроки держав у цьому напрямку. Методи передбачають також і силові заходи: Іран 2025 року, або Ірак 2003 року. І хоча час показав, що формальні звинувачення Хусейну були фейковими, наслідки військового вторгнення США змусили Лівію повністю відмовитись від ядерної програми, а Іран швидко погодився зупинити свою програму та вступити в діалог щодо її ліквідації.
Навіть якщо уявити, що Україна змогла здолати всі перешкоди та таємно розробити декілька ядерних боєзарядів, то тоді держава зіткнеться з проблемою полігону та обмеженості носіїв для тактичної ядерної зброї. Радянські (2С7 «Піон», Точка-У, Тюльпан) втрачені, вітчизняний «Гром-2» — на стадії випробувань. Теоретично залишається протикорабельна ракета «Нептун», але відсутнє серійне виробництво.
#Case-study: Північна Корея
Парадоксально, але одна з найбільш ізольованих країн світу володіє ядерною зброєю. Її програма була здебільшого автономною, однак стартовою точкою став радянський дослідницький реактор ІРТ-2000, переданий 1965 року разом із підтримкою радянських інженерів. Пхеньян обрав технологічно простий, але повільний шлях: графітовий реактор, природний уран, виділення плутонію. Розробка зайняла майже півстоліття. Україна не має реакторів такого типу, отже будівництво та створення відповідної інфраструктури довелося б починати з нуля. Однак ключовим чинником успіху КНДР була саме політична рамка: тотальна ізоляція від Заходу, «вдалий геополітичний момент», підтримка Китаю та нейтралітет РФ, а також контрабандні мережі поширення окремих технологій (Мережа Хана). Для України повторення такого сценарію є нереальним на сьогодні саме через неможливість ігнорувати міжнародний політичний контекст.
Потенціал розробки ядерної зброї . Політична рамка
Політична складова є ключовою перешкодою для розробки ядерної зброї. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) є одним із основних документів глобальної системи нерозповсюдження. Незважаючи на те, що його максимальні цілі не були досягнуті (повне ядерне роззброєння), він став інструментом контролю ядерних держав над неядерними. І хоча існують окремі винятки (Китай – Пакистан, Китай – Північна Корея), їх неможливо екстраполювати на контекст відносин між Заходом і Україною.
Сфера ядерних технологій жорстко контролюється ядерними державами на рівні ключових компонентів. Наприклад, для збагачення урану потрібні спеціальні надміцні матеріали — вуглепластикові композити та алюмінієві або титанові сплави, здатні витримувати екстремальні навантаження при обертанні центрифуг зі швидкістю понад 50 000 об/хв. Виробництвом таких матеріалів займаються лише кілька компаній у світі, зокрема Corning Inc. (США) та Saint-Gobain (Франція). Обидві діють під контролем урядів своїх країн, що дозволяє ядерним державам відслідковувати спроби створення прихованого збагачувального циклу у третіх країнах та протидіяти цьому процесу. Проте це не завжди працює за умови наявності «ядерного покровителя».
Війна Росії проти України стала кульмінацією протистояння за новий світовий порядок. Після того як режим Путіна витримав наслідки поразок 2022 року (відступ від Києва, Харківська операція, Битва за Херсон), у процес залучився й Глобальний Південь. Це означає, що увага великих держав прикута до України, і жодна з них не зацікавлена у набутті Києвом ядерної зброї. Більше того, Захід забезпечує існування України як централізованої держави, що надає йому широкі інструменти впливу на політику Києва. Найбільш імовірним є сценарій зупинки фінансової допомоги та запровадження санкцій. Проте не варто виключати як керований, так і некерований витік інформації по лінії спецслужб США–РФ, що може стати підставою для вжиття силових заходів. Окрім цього, Україна тотально залежить від постачання ядерного палива Westinghouse. Почати проєкт збагачення — це високий ризик залишитись без палива та технологій навіть для мирної енергетики. Враховуючи весь політичний контекст, український політик, який наважиться на такий крок у сьогоднішніх умовах, буде політичним самогубцем.
З іншого боку, міжнародні відносини — це динамічна категорія, тому ми не можемо стверджувати, що режим нерозповсюдження збережеться у довгостроковій перспективі. У цьому контексті для Києва відкривається вікно можливостей. Показовим є завершення режиму стратегічного контролю над озброєннями, започаткованого між СРСР та США, який остаточно припинить існування у лютому 2026 року. Перспективи його продовження все більше наближаються до нуля. Цей режим проіснував понад 50 років, але поступово вичерпав себе на тлі зростання інших центрів сили (Китай, Індія тощо). Тому більш імовірним сценарієм виглядає нова гонка озброєнь у поєднанні з технологічною революцією.
Для України сценарієм набуття ядерного статусу може бути війна Захід –Глобальний Південь, у рамках якої ядерні країни перестануть бути зацікавленими в системі нерозповсюдження (на сьогодні малоймовірний сценарій, але держави до нього готуються). В Європі це може бути військова агресія РФ в ЄС, і в такому сценарії ядерним покровителем для України може стати Франція.
Чому саме Франція? Париж:
а) має повністю автономну ядерну програму (включно з усіма етапами — від розробки боєзарядів до носіїв);
б) ядерна доктрина найбільш гнучка серед інших країн Заходу — не передбачає обов’язкову координацію з НАТО, прямо допускається ядерний удар по неядерній державі за умов «загрози національним інтересам Франції» (Британська доктрина, наприклад, виключно оборонна: ядерний удар у відповідь)
в) не інтегрований у систему «ядерного обміну» зі США (на відміну від Великої Британії);
г) брав участь у створенні ядерної програми Ізраїлю (1950–1960 роки) — через передачу технологій та інженерної допомоги.
Проте в такому сценарії основною загрозою залишається Росія, чия ядерна доктрина не поступається гнучкістю французькій. Москва також декларує, що залишає опцію превентивного ядерного удару за умов «агресії із застосуванням звичайної зброї, що створює критичну загрозу суверенітету та(або) територіальній цілісності». В умовах війни РФ–ЄС ядерна Україна буде сприйматися Кремлем як неприйнятний розвиток подій і, ймовірно, провокуватиме жорстку реакцію. Також не виключено, що із рухом міжнародних відносин до глобальної конфронтації буде змінюватися і ядерна доктрина.
Україна проходила схожий сценарій восени 2022 – влітку 2023 року. Тоді Захід погрожував у відповідь на застосування ядерної зброї спочатку «знищити Чорноморський флот», а потім «знищити все угруповання військ РФ на території України». Додатково звучали тези, що якщо Індія та Китай проти застосування ядерної зброї, то Кремль на це не наважиться, щоб не втратити їх підтримку. Але детально вивчаючи ядерне стримування та розглядаючи цю ситуацію з 2025 року, все більше знаходимо слабих точок такої аргументації.
Уявіть сценарій:
➩ Україна прориває лінію оборони РФ на півдні, виходить до Кримського півострова та починає операцію його захоплення
➩ РФ приводить стратегічні ядерні сили у бойову готовність
➩ Захід відповідає симетрично = нова Карибська криза!, світ на порозі ядерної війни
➩ РФ, проінформувавши Захід, запускає 2 МБР (перше в світі бойове застосування таких ракет!) — одна без бойової частини по Києву (аналогія із «Південмашем» у листопаді 2024 року), інша — з ядерною боєголовкою на полігон Нова Земля (територія РФ)
➩ РФ ставить ультиматум: відведення українських військ або нанесення одного ядерного удару по штабу бригади, що здійснює Кримську операцію
У такому сценарії для Заходу є 2 варіанти дій. Водночас уже сьогодні очевидно, що він не був і не є зацікавленим у стратегічній поразці Росії, навпаки — Заходу вигідно зберегти її як важливого суб’єкта міжнародних відносин. Отже, опції виглядають так:
а) виконати свої публічні застереження та атакувати Росію, чиї ядерні сили приведені у бойову готовність;
б) змусити Україну відступити, та перейти на дипломатичне врегулювання російсько-української війни.
Обрати достовірнішу опцію залишу читачам, але додам, що в історії усі схожі ядерні кризи (Карибська 1962, навчання Able Archer 83, Індія–Пакистан 2025) закінчувалися деескалацією конфлікту. Більше того, жодного разу ядерна держава не розпочинала війну з іншою ядерною державою заради третьої країни.
Висновок
На сьогоднішній день сценарій розробки ядерної зброї Україною можливий поки що в рамках масштабної війни Росія–ЄС / Захід–Глобальний Південь та повної дестабілізації глобальної системи нерозповсюдження, не виключаючи ситуацію, коли ядерна зброя перестане бути елементом стримування, а стане інструментом ведення війни.
Його ймовірність низька, але вона може зростати разом із рухом міжнародних відносин у бік глобальної ескалації. Однак навіть в такому випадку історія демонструє, що ядерний поріг ніхто не наважився перетнути (поки що). Будувати стратегію безпеки на цьому нераціонально. Це шлях не до захисту, а до катастрофи, а також поле для політичних маніпуляцій.
Асиметрична альтернатива ядерному стримуванню має ґрунтуватися не на одному засобі, а на цілісному комплексі державних заходів — розвитку кібертехнологій, космічної розвідки, високоточної зброї та засобів радіоелектронної боротьби. Одним із таких елементів може стати електромагнітна зброя, здатна виводити з ладу критичну інфраструктуру противника. Її ефект подібний до наслідків ядерного вибуху на великій висоті — виведення з ладу електроніки, зв’язку, систем управління — але без радіації, вибухової хвилі чи масових жертв.
Важливою перевагою електромагнітної зброї є те, що вона наразі не регулюється режимом нерозповсюдження. У разі, якщо міжнародна спільнота вирішить запровадити відповідні обмеження, країна, яка заздалегідь інвестує в цю сферу, зможе претендувати на статус провідного актора — за аналогією з п’ятьма офіційними ядерними державами, які закріпили свій статус у рамках ДНЯЗ (де-факто їх нині дев’ять, однак правовий статус визначався станом на 1967 рік). Україна володіє науковим потенціалом у цій галузі, проте відсутність фінансування, серійного виробництва та стратегічного бачення залишаються ключовими перешкодами на цьому шляху.
За матеріалами uifuture.org
