У країні, яка придумала суші, оніґірі й моті, — раптом немає рису. І не десь у глухому селі на Хоккайдо, а по всій країні.
Полиці порожні, ціни злетіли вдвічі, люди скуповують корейський рис і стоять у чергах з термосумками. Моя експертиза — спеціально для тих, кому цікаво одним оком глянути, що там відбувається і чому японці сидять без рису.
Полиці порожні, ціни злетіли на 94%. Люди скуповують корейський рис і проходять карантин на кордоні, аби купити хоч щось. Цей карантин не про КОВІД — це така обов’язкова санітарна перевірка імпортного рису на кордоні, щоб переконатися, що він не містить шкідників чи хвороб, яка триває до кількох днів.
Міністр сільського господарства втрачає посаду після геніального зізнання: рису не купує, бо йому його приносять друзі. У країні – порожні полиці, у міністра — повна шафа.
Що могло піти не так у країні, де слово «ґохан» означає і «рис», і «їжа» водночас?!
Почнемо з найкращого. Це не якийсь там ураган чи сарана. Це рукотворний дефіцит, зроблений державою. Точніше — кооперативом JA і міністерством, які 50 років граються у «давай посадимо менше, щоб було дорожче».
JA (Японські сільськогосподарські кооперативи) — це великий аграрний кооператив у Японії, який керує всім: що фермери садять, за скільки продають рис і кому. А ще це банк, страхова і торгова мережа в одному. Їм вигідно, щоб рис був дорогий — тому виробляти багато нікому не дозволяють.
Так звану політику ґентан придумали ще в 1970-х, коли всі ринули у міста. Сказали: давайте зменшимо площі під рис — і триматимемо ціни високо. А якщо раптом хтось не погодиться — дамо йому субсидію, щоб сидів тихо. Рису менше — ціни вищі – фермер щасливий — JA щасливий — міністерство щасливе. Всі в плюсі? Так! Тільки от споживач сидить із порожньою мискою.
У 2018 прем’єр Японії Сіндзо Абе заявив, що політику скорочення площ скасовано. Спойлер: її не скасовано. Просто тепер вона називається «плавна адаптація до зниження споживання», а на ділі – ті самі 40% рисових полів стоять пусткою.
Мільйон тонн рису — в державних коморах. Люди — без рису. Але випускати запаси не можна, бо інакше… ціна впаде. А якщо ціна впаде — фермери будуть сумні. А якщо фермери сумні – JA не отримає свій мільярд.
У 2024 році в Японії рис коштував 4268 єн за 5 кг — це майже 30 доларів! Для порівняння: у Німеччині така сама кількість рису коштує $10−13, у США — десь $10−15 залежно від типу та штату. Тобто японський рис — це не просто рис, це елітний продукт. Бо локальний дефіцит + імпортні бар’єри = ціна як за лосося.
У середньому, японська родина витрачає плюс $687 на рік тільки на рис. І це при тому, що третина домогосподарств має дохід менше $21 000 на рік.
Думали, що японці дуже багаті? Та де там. Для розуміння: ВВП на душу населення у Японії — близько $35 тис., у США — майже $90 тис. Рис став розкішшю, як риба у нашому олів’є.
Зараз JA — це вже не просто кооператив. Це такий собі самопроголошений банк із депозитами на 100 трильйонів єн!
Вони видають кредити, отримують депозити від фермерів, які насправді не фермери, а офісні клерки з рисовим хобі. Вони не вирощують — вони здають гектар і отримують субсидії. А потім ці гроші кладуть у банк JA, який потім ці гроші тримає на тому ж рисі, який не вирощується.
Ось такий абсолютно штучний дефіцит! Якщо скасувати всі обмеження, Японія могла б виробляти 17 млн тонн рису. З яких 7 млн їдять, 10 — експортують. Замість цього виробляють 6,5. А потім дивуються, чому немає рису. Якби в нас так робили з хлібом — пекарні б уже трималися на грантах від ООН.
Тепер головне питання — імпорт.
Офіційно країна зобов’язалась перед ВТО щороку імпортувати 770 тисяч тонн рису без мита. Але там є маленька приписка дрібним шрифтом: їстівного для людей — максимум 100 тисяч тонн. Усе інше — на комбікорм, на саке, на рисові чіпси.
А якщо хтось раптом вирішив купити рис за межами цієї квоти — отримує 778% мита. Так, 341 єна ($2,31) за кіло. На митниці ще перевіряють, чи раптом у рисі не сховались терміти, пилок чи — боронь боже — рисова солома. Якщо щось не так — затримка товару до тижня.
А ще імпортує не хто хоче, а хто виграв тендер від міністерства. Влітку, коли рис зник, уряд героїчно провів закупівлю на 30 тисяч тонн, але з них 25 тисяч — одразу на склад. Щоб JA не нервував. Бо якщо JA нервує – рису взагалі не буде.
Реальний імпорт для магазинів майже нуль. Хоча в травні, коли все посипалося, навіть Aeon імпортував Calrose із США, попри митні побори. Просто вийшло… дешевше. Тобто настільки погано, що навіть тарифований рис став вигідним.
Трамп, до речі, запроваджує мита на японські товари й вимагає, щоб на ринок пустили рис від американських фермерів. Можливо, він має рацію?
Їжа в сучасному розумінні – це економічна зброя. Росія маніпулює пшеницею, Китай — добривами й часником (не жартую, «часникова війна» з Південною Кореєю вже була). І Японія в цей момент вирішує: давайте копати собі яму — добровільно зменшимо виробництво найважливішої культури і зробимо себе вразливими.
Цікавий факт — раніше символ «країна» у японській мові означав «захищене місце, де живуть роти, які треба годувати». Потім у спрощеній версії «роти» замінили на «скарби». Тепер зрозуміло, чому JA — в шоколаді, а рис — в дефіциті.
За матеріалами nv.ua
