Президент Зеленський повідомив, що Україна запускає “керований експорт” зброї, що за десять днів у нас буде концепція щодо експорту і що у нас вже є перші пропозиції для партнерів. Що це означає та куди рухається Україна?
Наприкінці минулого тижня президент Зеленський відчутно підняв настрій розробникам та виробниками озброєнь, повідомивши, що в Україні частково відкриють експорт зброї.
Згідно з повідомленням глави держави, “керований” експорт допоможе залучити гроші для виробництва нової зброї, зокрема дронів для фронту. Основа цього експорту – Україна може виготовляти більше, ніж сама здатна використати чи профінансувати. “Приклад — морські дрони, на які розраховує світ і які в нас у профіциті, також — протитанкова зброя, деякі інші види. Тобто перший пріоритет — це фронт, забезпечення наших бригад, другий пріоритет — наші українські арсенали й тільки третій пріоритет — ось такий керований експорт”, — зазначив президент.
фото: president.gov.ua
Як відомо, раніше в країні було започатковано програму Build with Ukraine, яка передбачала передачу українських військових технологій за кордон і запуск за межами держави виробництва зброї – передусім дронів, ракет і артилерії. Про те, що питання експорту вже відчутно “перебродило”, країна готова до цього, а у влади є політична воля до цього, ми писали ще у травні в матеріалі “Коли Україна відкриє експорт зброї?” Пізніше повертались до цієї теми, але нічого не змінювалось. Нарешті крига скресла.
Чому експорт потрібен, та чому Зеленський його таки відкриває
Очевидно варто почати з того, експорт ніколи не був в Україні “некерованим”. “Керований” же експорт означав підконтрольність державі та спрямованість на те, щоб саме держава “щось отримувала” від експорту, а не тільки підприємливі торгівці й виробники. Тож спробуємо проаналізувати ситуацію навколо цієї задачі, що вже справді виросла до проблеми для ОПК країни.
Передусім, експортна орієнтація ОПК була під час війни до певної міри дивною традицією України, але вона принаймні утримувала на плаву саму “оборонку” в умовах відмови від переозброєння власної армії. Наприклад, навіть під час війни з Росією, аж до кінця 2018 року Україна постачала нові танки “Оплот” Таїланду. А в травні 2019 року до Саудівської Аравії було поставлено значну партію протитанкових ракетних комплексів (30 ПТРК “Скіф” та 60 ПТРК “Корсар”) та майже 900 ракет до них, виробництва КБ “ЛУЧ” на загальну суму у 51,321 мільйонів доларів . У жовтні 2021 року, за кілька місяців до широкомасштабної війни, “Укрспецекспорт” також відвантажив Сполученим Штатам танк “Оплот”, щоправда, за контрактом 2018 року. Звісно, ці контракти не врятували б Україну від агресії РФ в широкому сенсі, ця однак якусь роль це могло відіграти.
танки “Оплот”, фото: defence-ua
Тим часом від початку “великої війни” у лютому 2022 року, коли Україна почала шукати будь-яку зброю по світу, експорт прогнозовано завмер. Вже пізніше стало відомо, що він в принципі не припинявся за деякими вагомими політичними проєктами, у випадках, коли поставки аж ніяк не допомогли б армії посилити потенціал. Наприклад, постачалися авіаційні двигуни Туреччині – для їх безпілотників; деяка авіаційна продукція постачалася Індії – в межах підтримки парку індійських військово-транспортних літаків українського виробництва (зокрема, Ан-32). Однак принципово це не могло вплинути на загальну картину та вплинути на вирішення проблеми.
Десь з 2023 року почалися перші “розмови” промисловців про необхідність “відкриття” експорту зброї з України. А вже від самого початку 2024 року почався потужний та досить організований тиск різноманітних об’єднань підприємств ОПК з метою обережного надання права експорту зброї. Що за цим стояло? Безумовно, війна дала можливості заробити тим, хто не воює, але використовує війну для бізнесу – так було в історії завжди, і сучасна Україна – звісно, не виняток. Однак вагомими аргументами були також катастрофічне недозавантаження підприємств, необхідність отримання валюти на ринку для розвитку наявної зброї. Зрештою почало з’являтись все більше повідомлень про те, що підприємства можуть просто піти з українського ринку через іноземний попит та відсутність власних закупівель.
Додатковим, дещо прихованим аргументом було те, що від час війни в України стихійно виникли та відчутно розвинулися нові школи озброєнь. Якщо до російської війни Україна була здатна виробляти кінцеві зразки хіба що військово-транспортних літаків, танків, РЛС та військових вантажівок (у 2000-х завдяки конструктору бронетанкобудування Михайлу Борисюку ще додалися бронетранспортери БТР-3 та БТР-4), то з війною українці навчилися виробляти понад 200 типів різних безпілотних авіаційних комплексів, кілька десятків типів наземних та морських роботизованих комплексів, системи управління та ситуаційної обізнаності, засоби артилерії, зенітно-ракетні комплекси, та й десятки типів різноманітних ракет, бойові броньовані автомобілі, засоби РЕБ, РЕР і ще дуже багато чого. Різко змінився й потенціал продажу зброї: якщо в рекордний 2009 рік було підписано контрактів на 2 млрд доларів (після чого керівник “Укрспецекспорту” Сергій Бондарчук отримав зірку Героя України), то нині, за оцінками Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, ОПК України здатен щорічно заробляти на світовому ринку озброєнь 4-5 млрд доларів. Однак це за умови, що країна відкриє експорт до кінця війни, а не в момент завершення. Також маємо врахувати, що в останні роки світові виробники зброї різко посилилися – такі гравці як Південна Корея та Ізраїль виглядають недосяжними. Однак місце для України є, бо багато зброї українського походження має знак “Proven in the battle”. Тут можемо брати приклад з Ізраїлю, який підчас власної війни не припинив постачання Німеччині системи ПРО Arrow 3 на суму 4,3 млрд доларів ( до речі на відміну від РФ, яка виявилася нездатною виконати умови угоди з Індією про поставки ЗРС С-400 “Триумф” та перенесла їх аж на 2027 рік. Більше того, ситуація сприятлива тим, що в України з’являється додаткова можливість для виходу на ринок разом із потужними європейськими гравцями. А це варто роботи вже тому, що з партнерами буде легше блокувати на світовому ринку Росію та зайняти її традиційні ринки збуту.
комплекс ПРО Arrow, фото: gettyimages
Все це було зрозуміло, але у найвищих владних кабінетах якийсь час ситуацію бачили по-своєму. Ще весною 2025 року Зеленський обіцяв експорт зброї лише “після війни”, а Денис Шмигаль, очоливши Міністерство оборони, сказав, що “можливо утворювати з партнерами міцні ланцюги обміну зброєю, але не прямий експорт”. Тим часом Україна де факто на цей час вже вийшла на зовнішній ринок: станом на 2025 рік, за даними Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, щонайменше 30 – 40 гравців ОПК вже були присутніми на світовому ринку озброєнь. Внаслідок розвитку цього явища, а ще, безумовно, тому що Офіс президента давно живе категорією “після війни”, восени 2025 року стало зрозуміло, що штучне стримування експорту зброї може зашкодити і “оборонці”Як ми , і іміджу влади.
Де Україна на ринку та чому варто поспішати
Питання відвертого експорту зброї справедливо називали надчутливим – воно “впиралося” у велику політику. Але, якщо дуже потрібно, хіба це було колись стримуючим фактором?!
Як ми вже зазначили, Україна в 2025 році вже була присутня на світовому ринку озброєнь – не феєрично, але присутня. Можливості були відкриті для обмеженого кола обраних: на ринку працювали дві категорії компаній – кому сприяли та кого неможливо було втримати – через їх беззаперечну технологічну перевагу та надзвичайний інтерес до їхніх технологій з боку західних партнерів.
Об’єктивно, ОПК України упродовж широкомасштабної війни виріс майже у чотири рази; MilTech-сектор – в десятки разів. Головна проблема України – відсутність довготривалих планів закупівлі продукції у майже двох десятків вітчизняних замовників, з яких Міноборони тримає беззаперечне лідерство. Але Україна продовжує купувати, наприклад, іноземні бойові броньовані машини, хоч вони в 2,5 – 3,5 рази дорожче вітчизняних, а вже п’ять існуючих українських компаній без напруження “закрили” б увесь попит Сил оборони.
Справді, небезпека зволікання виходу на ринок зброї із готовою продукцією поступово набувала актуальності. Адже раптове заморожування війни може призвести до колапсу вітчизняного ОПК, і це добре розуміють ті, кого ми називаємо policy-makers. Не гірше це усвідомлюють і у таборі західних партнерів, де ключові гравці вбачають реальну можливість за рахунок українських досягнень випередити РФ, яка об’єктивно впала на ринку – за 2024 рік – у 14 разів, або на 92%, заробивши лише мільярд замість 15-ти. Тож для очільників таких потужних структур як Rheinmetall чи Thales спільна робота з Україною на світовому ринку – це реальні шанси його перерозподілу.
Західні партнери вже не роблять таємницю у своїх прагненнях придбати або перекупити українські технології (деякі навіть просто вкрасти), переманити кращих інженерів та конструкторів зброї або просто здійснити поглинання передових компаній. Більше того, на Заході збентежені розвитком українських оборонних технологій – вже неабияк бояться конкуренції, бо українці роблять втричі швидше, у п’ять разів дешевше та й технології мають часто передові, які краще західних. Для прикладу, шведська SAAB намагалася відверто поглинути українську компанію, яка розробила сучасний ЗРК. Вийшло ж у них з власною Ericsson, що спеціалізувалася на потужних радарах. Але українська компанія виявилася більш потужним горішком.
Україна й далі продовжує дивувати рішеннями та цінами. Наприклад, появою в об’єктивах серпня 2025 року нової крилатої ракети “Фламінго” (поки нічого про якість, бо усі гравці придивляються): у 5 разів дешевша за Tomahawk, але потужніша за “американця”, з неймовірно великою бойовою частиною у 1150 кілограмів та дальність польоту понад 3000 кілометрів (базова версія КР Tomahawk – 1600 км). Війна та інстинкт самозбереження нації стимулюють максимуми…
крилата ракета “Фламінго”, фото: defence-ua
Якщо продовжувати, нині добре відомо, що Заходу цікаві українські технології в таких системах як БАК, НРК, РЕБ, МРК (морські дрони) та інших. Є передові інноваційні рішення і в ракетних технологіях.
При цьому західні партнери вигадали дійсно потужний механізм технологічної взаємодії – через фінансування українських виробників винятково на своїх територіях. Там легко утворюються спільне підприємство або філія українського, де працюють переважно місцеві (за винятком високотехнологічних компонентів). Тож сьогодні і йдеться про близько трьох десятків релокацій українських підприємств або їх СП з іноземними. Більша частина продукції або навіть уся може спрямовуватися Силам оборони України, однак західний учасник отримує можливість виробляти таку продукцію і для потреб своєї оборони.
Далі ми ще більше наблизилися до рішення про відкриття експорту. У червні президент Зеленський оголосив, що в Україні розпочато програму Build with Ukraine – мова про експорт технологій за кордон у форматі відкриття ліній виробництва в країнах Європи. Вже у липні українська компанія Skyeton – один із провідних виробників дронів Raybird для української армії (з 2014 року), – створила спільне підприємство з британським Prevail Partners – для спільного виробництва безпілотників Raybird у Великій Британії, із метою забезпечення Сил оборони та також ЗС ВБ та інших країн Заходу. Три великі компанії виробників безпілотників відкрили свої виробництва в країнах Східної Європи: згаданий Skyeton – у Словаччині, Ukrspecsystems – у Польщі, DeViRo – в Чехії; за межі України перенесено виробництво сучасних БАК – PD-2, Leleka LR, “Булава”. БАК “Булава”, баражуючий боєприпас нового покоління, презентується як розробка DeViRo у співпраці з чеською компанією UAC.
У вересні 2025 року стало відомо, що завдяки новій “проривній” угоді про обмін технологіями Британія разом з Україною вироблятиме та розроблятиме військову техніку, яка підтримуватиме робочі місця британців та зміцнить безпеку обох країн. Першим спільним проєктом буде вдосконалений безпілотник-перехоплювач Project Octopus, його представлять завтра на виставці у Лондоні, йдеться у повідомленні британського Міноборони .
Також у вересні Україна пішла ще далі: виробник дронів Ukrspecsystems проголосив інвестицію у 200 млн фунтів у британське виробництво. План передбачає будівництво заводу площею 11 000 м² та створення випробувального й навчального центру. Набір британських працівників планується розпочати до кінця поточного року, а виробництво дронів — на початку 2026-го. Ukrspecsystems також заявила про намір розширювати присутність у Великій Британії протягом наступних трьох років. Це безпрецедентний випадок, який свідчить про новий етап у житті вітчизняного ОПК.
Захід справді готовий надавати значні ресурси, щоб українські технології запрацювали швидше – і в інтересах України, і в інтересах Європи. Засновник компанії First Contact (виробник різних типів дронів та засобів РЕБ) Валерій Боровик повідомив, що його компанія “робить великий РЕБ” (тобто повноцінний комплекс, а не компактні пристрої для солдата чи відділення, які часто називають “окопний РЕБ”): в рамках рішень Рамштайну компанія отримала солідне замовлення за гроші ФРН. І це знову приклад вдалого експорту технологій, бо в першу чергу комплекс потрібен нам, а що потім він може стати “німецьким”. Іншими словами, Україні треба вижити, але й попіклуватися про майбутнє передових компаній на ринку озброєнь.
Те ж можна сказати й про вихід на ринок США: дві українські компанії вже обрані американським замовником (Defense Innovation Unit) для створення прототипів безпілотників для США в рамках проєкту ARTEMIS. Після другої зустрічі з президентом Трампом 18 серпня президент Зеленський підтвердив домовленість зі США про закупівлю українських безпілотників, і це дуже важливе свідчення збільшення інтересу США до нових інноваційних досягнень українців.
Є також й нова, не менш позитивна історія про Данію, де розробник НРК з України відкриває СП зі спільним виробництвом за європейські гроші. На запитання автора цього матеріалу, чи матиме місце перетікання технологій, підприємець відповідає ствердно. Проте не вбачає в цьому проблеми, тому що обігові кошти надають можливість швидше рухатися вперед та розвивати й удосконалювати техніку завдяки оперативному зворотному зв’язку з фронту. Останнє є рушійною силою, і цього козиря західний світ не має.
Є взагалі незрівняний приклад: одна латиноамериканська країна хоче отримати аж 1000 українських роботів з мінування (та ймовірно дистанційного підриву) об’єктів – кажуть, у такий спосіб уряд планує боротися із наркокартелями. На запитання, чи може такий проєкт зменшити постачання цих самих НРК українському війську, їх розробник переконує, що точно ні. Бо йдеться навіть не про трансфер технології, а про організацію виробництва у тій країні, оскільки немає сенсу виробляти тут “залізокомплекти”, а потім їх переправляти. Однак ключові компоненти – програмування й елементи штучного інтелекту, – будуть у руках компанії і замовнику точно не передавитимуться. В цьому й полягає можливість збереження унікальних технологій.
НРП Гном-мінер, фото: temerland
Коли буде прямий експорт готової продукції
Він, якщо чесно, також існував і до заяви Зеленського, просто у прихованій версії. При цьому прямий продаж оборонної продукції – скоріше виняток, ніж розвинене явище. Але з огляду на велику політику він потрібен. Скажімо, у липні 2025 року стало відомо, що Австралія закупила українські детектори дронів для своєї армії . Міністерство оборони цієї країни також придбало Sugar V – надлегкі пасивні системи виявлення безпілотників українського виробництва, які використовуються українськими військовими під час бойових дій. Унікальний пристрій вагою всього 250 грамів, Sugar V був розроблений українською компанією Drone Spices та виготовлений компанією Gnizdo. Як вважають фахівці, кишеньковий детектор дронів Sugar V — це еволюція українського детектора “Цукорок”, який був адаптований до вимог Міністерства оборони Австралії спільними зусиллями компаній Advent Atum, Drone Spices та Gnizdo. Детектор “Цукорок” перехоплює сигнали радіозв’язку між оператором дрона та самим БПЛА, визначаючи наближення апарата. Прилад дозволяє виявляти розвідувальні дрони типу “Орлан”, “Елерон”, Zala, Supercam, дрон-камікадзе “Ланцет”, а також інші дрони, що працюють на аналогічних частотах. Залежно від версії також можливе виявлення дронів Mavic. Наскільки можна оцінювати ситуацію, тут спрацював політичний фактор – і це знову правильна історія.
Загалом же експорт зброї як частина ВТС – це завжди велика політика, і зовсім не виключено що маленькі згадані пристрої можуть прокласти шлях до танків і ракет. Як відомо, США вирішили в 2024 році передати Австралії частину виробництва ракет для систем залпового вогню HIMARS, що включає в себе будівництво заводу з виробництва ракет та передачу технологій. Ці ракети надзвичайно потрібні Україні.
Україна почала й процес передач своїх ліцензій. Наприклад, іспанський виробник спецтехніки Tecnove виготовлятиме для європейського ринку бронеавтомобілі українського НВО “Практика” – в рамках створеного об’єднання Human & Safe Systems, яке здійснюватиме ліцензійне виробництво українських бронемашин на потужностях іспанського виробника та просуватиме на ринках. Гендиректор іншого виробника бронемашин – “Українська бронетехніка”, – Владислав Бельбас каже, що інтерес до українських броньованих машин MRAP обумовлений тим, що вони не гірші за західні зразки, водночас на 25-30% дешевше.
український бронеавтомобіль “Варта”, фото: ukrarmor
Отже, Україна рухається на ринку, і об’єктивно, це важливий процес. Певні результати є: тільки одне українське об’єднання підприємств ОПК (у складі його понад 100 компаній, тобто восьма частина ОПК країни) в 2024 році продало продукції на 3 млрд євро. Левова частина – Силам оборони України, але й не тільки, бо підприємства розгорнуто працюють в Європі, зазіхають на країни Близького Сходу та Південно-Східної Азії. Деякі українські виробники вже мають власні заводи в Центральній та Східній Європі, і це точно непогано. Просто, якщо відкритого експорту з України не буде, він буде з країн Європи, з якихось ОАЕ чи Катару. Немає впевненості, що Україна від цього виграє.
Тим більше, що на тлі успіхів українців за межами держави, державний менеджмент досі не навчився працювати за західними правилами. Інакше б очільник німецького концерну Rheinmetall Армін Паппергер не скаржився б на те, що українська бюрократія гальмує створення спільного підприємства. А це також питання експорту зброї і боєприпасів, бо разом продукція вийде дешевшою зі збереженням німецької якості.
Що ж до того чи варто побоюватися обміну технологій, однозначно – ні. За умов інтенсивності технологічних змін найсучасніше інноваційне рішення вже через місяць може не працювати на війні. В 90-х роках ХХ століття передача технологій Ірану на виробництво літаків Ан-140 врятувала українське літакобудування, а нездатність до такого ж проєкту з Азербайджаном – через схильність до зловживань бізнес-партнера Петра Порошенка Олега Гладковського, реально вбила літакобудування (про це детально у книзі авіаконструктора Дмитра Ківи “Відверто про головне. Моє життя в авіабудуванні”, який особисто був присутнім на перемовинах української делегації з азербайджанською).
Ось такі уроки з прямого, керованого, прихованого чи політично мотивованого експорту. Маємо знати їх і враховувати, щоб не втратити, а примножити здобутки наших винахідників, розробників, інженерів та підприємців.
Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.
За матеріалами espreso.tv
