Середина 90-х, вчителька математики однієї зі шкіл на Київщині заводить семикласницю до вчительської, щоб присоромити за вбрання: в’язані гамаші і подовжений светр. Надворі зима, дівчинка вдягнена у ті єдині теплі штани, які продавалися на недільному ринку в містечку, і в мамин светр. Але вчителька не зважає, що часи скрутні, а мороз міцний, і обурюється, що дитина прийшла, «мов на дискотеку». Минає років зо 30, і директорка столичної школи розвертає учнів біля входу, бо ті прийшли до школи в шортах. Педагог не переймається тим, що спека +30, а дітям загрожує ракетна небезпека. Якісь давні установки примушують розставляти пріоритети саме так.
У школах багато чого змінилося за часи незалежності — в класах проєктори і телевізори, на вікнах жалюзі, учням і вчителям допомагає ШІ. Але є незмінні явища, що кочують з класу в клас роками і ніяк не йдуть на користь якості освіти, навіть шкодять. Учнів початкових класів сварять за те, що вони бігають в коридорах на перервах, серед дітей визначають чергових, що мусять, за задумом педагогів, перешкоджати біганині однокласників. І малих, і старших шпетять за сміття у класах — кришки від їжі чи папірці під партами. Батьків запрошують прибирати класи «для здачі перед навчальним роком» комісії з райуправління.
Хоча де-де, а в закладах освіти мали би добре розуміти, що дітям властиво і необхідно рухатися, а там, де їх за день перевертаються десятки, сміття обов’язково буде, і це не привід читати нотації і карати клас залишенням після уроків для «виправних робіт». А у батьків є робота, особисті плани і ніде не написано, що вони мусять заміщати технічний персонал, щоб класи блищали на радість комісії. Але – неписані правила плекаються і діють.
Ми попросили Олену Парфьонову, співзасновницю ГО “Батьки SOS”, що об’єднує батьківську спільноту вже понад 10 років, виділити основні проблеми, які ніяк не полишають українську школу. Хоча їх, без сумніву, значно більше.
Указ — ніщо, імідж — все
У 2019 році, коли указом Президента України скасували обов’язкову шкільну форму, кожна школа отримала право самостійно визначатися щодо дрес-коду.
«Мені здавалось, що на цьому питання шкільної форми закрите, але наша освітянська спільнота виявилась хитрішою і замінила поняття форми на «діловий стиль», — каже Олена Парфьонова. – Вони б їх усіх вбрали у строгі піджаки, брюки та спідниці, щоб у школах ходили ділові діти».
Фото: depo.ua / Олена Парфьонова, співзасновницю ГО ‘Батьки SOS’
В підсумку, на четвертому році війни дітей не допустили до занять через шорти і залишили їх в небезпеці.
Випадок не поодинокий — насправді адміністрація шкіл нерідко виставляє вимоги до вигляду школярів у закладах освіти і навіть на педрадах обговорюють цю тему: як мають виглядати учні і як класоводам треба доносити цю інформацію до батьків та дітей.
«У закладах освіти вважають, що математика краще засвоюється в білих сорочках чи штанях. Не знаю, коли поборемо це і усвідомимо, що не одяг визначає якість освіти», — говорить Парфьонова.
Побачив дитину — зроби зауваження
Проблема булінгу стабільно актуальна — не тільки серед дітей, а й щодо них з боку вчителів.
«Шкільний вайб — це насамперед сувора дисципліна, вважають педагоги, а освіта в школі — щось таке, що має даватися через біль і печаль, — говорить співзасновниця ГО “Батьки SOS”. — Радянщина процвітає, культу поваги до учня не існує. Як і розуміння, що можна викладати ті ж науки і мати прекрасні результати, бо при цьому не принижувати учнів навіть у дрібницях. Наприклад, вчителька каже: “Що це ти сьогодні руку тягнеш? Невже зможеш щось розповісти?”. І такі дошкульні репліки можуть на все життя залишити дитині комплекс неповноцінності».
Фото: Дмитрій Єршов / Урок англійської мови у третьокласників ЗОШ 12, м.Ірпінь
В підсумку учень росте з хибним усвідомленням, що він якийсь «не такий» і не може стати кращим. Ще б пак, так сам вчитель вважає і каже.
Можливо, це через відсутність культури звернення до психологів за ознак депресії, тривожності, виснаження, припускає Парфьонова. Наслідком яких і може бути подібний спосіб спілкування з дітьми.
Кому потрібен «ліс рук»
Вільно висловлювати думки, не боятися помилок і оцінок — це не про середньостатистичну українську школу. Домінантне ставлення до школярів проявляється, зокрема, у старовинній традиції вставати перед вчителькою чи піднімати руку для відповіді.
«Минулого тижня я побувала у Великій Британії, відвідували заклади освіти – немає на уроках ніяких піднятих рук. Є питання — всі відповідають, перебивають одне одного, дискутують з вчителем», — розповідає Олена.
В українській школі дискусія, жива розмова неможлива — тиша в класі, «дзвінок — для вчителя!» тощо — головні принципи педагогіки. «Це стиль саме радянської педагогіки і його чомусь не викорінюють», — каже Парфьонова.
Логічно, що в школах панує традиційне (умовно) написання рефератів, а проєктної роботи (педагогічна технологія, де учні здобувають знання та навички через виконання практичних завдань (проєктів), дослідження реальних проблем) немає.
Освітній процес не перебудували. «Нема усвідомлення, що головне — навчити вчитись, а не зазубрювати без вміння застосовувати, практичного досвіду», — говорить громадська діячка.
Фото: Освіторія
Трансформації самої філософії освіти не відбувається. Тішить тільки те, що паралельно існує вже чимало закладів, де справді переосмислили процес навчання і там все, що відбувається — дітям в задоволення. Вони радо поспішають до школи і чекають уроків.
Забезпечення кульгає
«Нікуди не подівся увесь комплекс проблем, пов’язаних з організацією освітнього процесу. Як з харчуванням, так і забезпеченням підручниками», — говорить Олена. Реформа шкільного харчування рухається дуже повільно. Почали модернізацію харчоблоків, але не скрізь і коштів на проєкт не вистачає. В результаті мами, як і раніше, не можуть розраховувати, що в школі дітей смачно нагодують. Проблема з підручниками — стабільна. «Нехай цього року вона пов’язана з логістикою. Але ж сподівалися, що нарешті буде краще, а маємо — на 15 вересня ще є регіони, куди їх не довезли і невідомо, коли доставлять», — розповідає Парфьонова. Причому, існує певний резерв і школи могли би звернутися по підручники раніше. Але для цього треба було виявити заздалегідь, що є нестача, спланувати, розрахувати і подати запит — то й отримали б протягом літа. Але школам простіше розв’язати проблему іншим шляхом: батькам просто кажуть: дітям потрібні підручники, купіть.
Всесильні батьки
З цього випливає наступна традиція — розв’язувати проблеми за рахунок батьків. Треба в класі розібрати шафу чи прибити поличку — терміново в батьківському чаті шукають тат. Немає паперу чи зламався ксерокс, зносилася штора — батьки придбають. Хоча у держбюджеті закладені видатки на такі потреби закладів освіти.
«Якщо директори будуть звертатися, писати запити про ці потреби в райуправління та департаменти освіти, ситуація зміниться. Але часто чула від керівників, що коли вони ці запити пишуть, їм дорікають, що вони “погано працюють з батьками”», — говорить Олена Парфьонова.
І виходить, простіше звернутися до батьків, ніж до керівних структур — звісно, з аргументом «це ж все для ваших дітей», який спрацьовує безвідмовно.
Фото: school23.lviv.ua / Урок у 1Б львівської ЗСШ №23
Вперше приводячи дітей у 1 клас, батьки мають величезний кредит довіри до школи, ще не знаючи, що їх там чекає, пояснює громадська діячка. Бо віддають своє найдорожче майже на цілий день і сподіваються на краще. «А потім на цій довірі просто спекулюють і маніпулюють. Але велика кількість батьків це вже розуміють.
«Вибух, який спричинили “київські шорти”, свідчить, що ми останні 10 років недаремно вели просвітницьку роботу, — впевнена Парфьонова. — Може, освітяни ще не усвідомили, але дуже багато батьків знають свої права і готові боротися за якісну освіту для дітей».
Змінам бракує молодих кадрів, грамотної комунікації і активних батьків
Чому ж так важко в школі приживаються зміни на краще? Не вистачає ще якихось рішень МОН, критичної маси незгодних з таким станом речей батьків, система освіти аж надто інертна? Всього потроху. Система надзвичайно консервативна і дуже повільно піддається перебудовам, вважає Олена Парфьонова, але й МОН не допрацьовує комунікаційно. Це підсвічує, наприклад, сприйняття у школах рекомендацій міністерства. У 2018 році, коли почалася реформа НУШ, вчителям початкової школи рекомендували не давати домашніх завдань дітям і не виставляти оцінок, забути про червону пасту. Але і д/з, і оцінки червоним нікуди не поділися.
Фото: nus.org.ua
«Там нагорі вже переналаштувались на те, що рекомандації даються, щоб полегшити процеси, а знизу не відчувають, що вони обов’язкові до виконання», — пояснює Олена. Бо у школах звикли: є прямий наказ — треба робити, а якщо лиш рекомендують — значить, можна не виконувати і навіть не читати.
На додачу в школи дуже слабко заходять молоді кадри. Середній вік освітян — 45-49 років, понад третина вчителів — люди пенсійного і передпенсійного віку, йдеться у дослідженні «Вчителі України: кадровий потенціал». Педагогічний склад дуже важко оновлюється, то звідки ж взятись новим підходам і світобаченню. А великий відсоток з тих 20% (цю кількість неодноразово озвучував голова комітету ВР з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак) випускників педвишів, що йдуть працювати в школи, після першого року роботи тікають. Не витримують внутрішнього середовища, що пригнічує все нове.
«Часто це молоді натхненні активні люди, що здобули знання, вже поїздили по світу і мають прагнення до змін. Але вони потрапляють в заклади, де у педагогів абсолютно інше мислення і ментальне відчуття, як має працювати школа, і їм не дають розвиватися», — каже співзасновниця ГО. Тож вони йдуть в репетитори чи інші сфери і чудово реалізуються. А новітні підходи до навчання в наших школах, відповідно, — ні.
Під час недавнього візиту до Великої Британії Олена Парфьонова знайомилась, зокрема, зі складною тамтешньою системою освітніх закладів (різних рівнів, форм). Якщо муніципальна школа забажає перейти з однієї форми роботи на іншу, це може зайняти 16 років, пояснили їй. Бо — політичні процеси, дискусії у громаді, яка довго зважує, варто переходити чи ні. Системні зміни взагалі дуже складні, а система освіти в Україні — дуже розгалужена, велика і неповоротка. Тож, для оцінки змін треба відрахувати мінімум 12 років до початку впровадження НУШ, вважає експертка в галузі освіти. Хоча замало освітньої аналітики, досліджень, що показували б, як відбувається рух в ході реформи. «Думаю, років 40 — якраз підходящий термін для оновлення», — каже вона.
Фото: EPA/UPG / Учні початкової школи Брідж-Фарм розглядають мурал «Бенксі», який з’явився на стіні школи під час канікул у Вітчерчі, Велика Британія,
У батьківській спільноті воно відбувається швидше — батьки ж більш зацікавлені і проактивні. 10 років тому, коли з’явилася спільнота “Батьки SOS”, скарги надходили ті ж, що й сьогодні, але тепер батьки вже не бояться називати конкретні прізвища, міста та заклади. «Раніше не готові були говорити вголос, боялись за дітей, але межа страху вже перейдена», — говорить активістка руху.
Освітня омбудсменка Надія Лещик навпаки — вважає, що участі батьків у русі до змін має бути більше. Реформа української школи, за задумом, мала подолати пострадянські проблеми, що залишилися у спадок. Та щоб зміни тривали, кожен має діяти на своєму місці — педагоги, батьки і учні.
Яскравий приклад — благодійні внески. Від початку повномасштабної війни їх певний час майже не збирали та проблема знов актуалізувалася. «Мені з різних міст повідомляють про це. І тут позиція батьків дуже важлива: вони повинні мати мужність сказати «ні, не будемо здавати гроші»», — говорить омбудсменка. Мужність і єдність, бо часто батьки або пасивні, або навіть агресивно виступають «за» всі збори та ініціативи адміністрації.
«Я закликаю об’єднуватися з іншими батьками, шукати однодумців. Двоє-троє батьків, які борються з примусовими внесками — вже сила, яку так званому батьківському комітету буде складно цькувати», — говорить Лещик.
Бували випадки, коли батьків просили перерахувати кошти на якісь потреби закладів освіти, а вони через Prozorro виявляли, що заклад насправді вже все закупив. Щоб не платити зайве, батьки мають бути активнішими, перевіряти інформацію і не боятися звертатися з запитами до закладу освіти, органу управління для контролю виділених і витрачених на потреби закладу коштів. Особливо, коли просять перерахувати на рахунки БФ чи ГО, які мають законне право витрачати внески на власні адміністративні та статутні цілі.
Фото: Дмитрій Єршов / Урок англійської мови у третьокласників ЗОШ 12, м.Ірпінь
«Неодноразово траплялося, що кошти потім йшли не на потреби закладу освіти, ними розпорядилися на свій розсуд. Хочете допомогти школі — тільки на офіційний казначейський рахунок, і треба вказати, на які саме потреби якого класу кошти мають бути витрачені», — пояснює Надія Лещик.
Тоді вони будуть використані за призначенням і про це публічно відзвітують. Здавати чи відмовитися — рішення завжди за батьками, а суми, відверто, чималі. За словами освітньої омбудсменки, нещодавно був скандал у комунальному ліцеї, де від батьків вимагали по 5000 грн «вступних» і ще по 12 тис. грн щосеместрово. В іншому випадку заклад за дітей, що навчаються з-за кордону, наполегливо просили перераховувати 500 грн на місяць на рахунок громадської організації. «Коли підрахували — виявилось, йшлося про мільйонні суми», — розповідає Лещик.
Про те, що шкільної форми не існує, досі періодично доводиться нагадувати адміністраціям шкіл, а з подоланням інших «спадкових» проблем — навпаки, їм самим потрібна допомога. «Одне з таких явищ, з якими борюся — школи зобов’язують проводити величезну кількість заходів», — говорить омбудсменка. Часто вони нудні і незрозумілі для дітей (можливо, через невдало обрані формати). А вчителі, згідно з дослідженнями, і без того перевантажені.
«Це теж ще пострадянська традиція, і я пишу звернення в управління освіти, щоб не порушували академічну свободу вчителів і автономію закладів, — говорить Надія Лещик. —- Інколи читаєш тему заходу чи назву звіту, який з вчителя вимагають — вони абсурдні».
Фото: nus.org.ua / освітня омбудсменка Надія Лещик
Частина педагогів вже помітно змінили підходи до батьків і учнів, але брак грамотної комунікації все ж відчувається. Зміни неможливі без культури спілкування, і чимало скарг, що надходять освітньому омбудсмену, пов’язані саме з її відсутністю.
«Опитування батьків і дітей, що виїхали за кордон, показали, що найголовніша відмінність закордонних закладів освіти від наших — взаємоповага між учасниками освітнього процесу. Це те, чого нам усім не вистачає”, — говорить Надія Лещик.
Директор теж буває в шортах
Слідом за відео з директоркою київського ліцею №109, що не допускала школярів у шортах до навчання, мережею ширилося інше – з директором школи №25 (теж столичної), який сам полюбляє ходити на роботу в школу в шортах. Схоже, атмосфери муштри у цьому навчальному закладі немає. Зате є власні способи попередження булінгу. В класах школи — прозорі скляні двері. По усій території — відеонагляд.
«Це створює повністю безпечний простір. Діти, батьки, вчителі — всі звикли і всім спокійно», — пояснює ідею директор Федір Губенков.
Фото: facebook/Федір Губенков / Федір Губенков
Каже, встановили камери у квітні і відтоді конфліктних ситуацій поменшало на 70 %. Бо відео пишеться зі звуком, зберігається два тижні (директор видаляти його не може) і будь-чию провину легко з’ясувати. «Ніхто не скасовував виховні бесіди, але, на мою думку, вони — лиш 10 % успіху, а найголовніше — контроль», – говорить він.
Контроль — заради прозорості і відкритості, а не створення режиму тюрми, уточнює. Бо у 25-й школі підтримується дух свободи.
«Діти мають хотіти йти до школи, — каже директор. — Це забезпечується просто нормальними відносинами з ними і створенням родинної атмосфери».
Кожен учень може зайти до Федора Миколайовича в кабінет, якщо є потреба щось обговорити. Може написати йому в Інстаграм чи на месенджер. На перервах діти і педагоги виходять на подвір’я пограти в волейбол, настільний теніс, потанцювати.
«В табори їх возимо, я лише цього літа пропустив — ремонти були в школі», — каже Губенков.
Запровадили дні туризму — ходять з дітьми на Труханів острів, фестивалі борщу, бограчу. «Просто на подвір’ї школи (у центрі міста, біля посольства Великої Британії) ставимо мангал, казан, вони навколо бігають, допомагають готувати… конкурси, активності», — розповідає колишній вчитель фізкультури Губенков.
Фото: facebook/Yana Ryzak / Федір Губенков з учнями на святі 1-го вересня у школі.
Не обов’язково, щоб школа була спеціалізована, з поглибленим вивченням предметів тощо, переконаний він, — якщо вибудувати правильно комунікацію і створити «другу родину» в школі, діти із задоволенням ходитимуть до неї, добре вчитимуться, здаватимуть ЗНО і вступатимуть, куди запланували.
«А потім повертатимуться до школи, щоб провідати вчителів і директора. Але для того вони повинні працювати від душі», — каже керівник 25-ї школи.
А щодо радянських методів вишколу — з дітьми можна іноді й строго поговорити, каже, але, звісно, не кричати. «У нас собі цього ніхто з учителів не дозволяє, — запевняє Губенков. — Я ще й додатково поговорив про це — мовляв, ви ж не хочете виглядати, як дама в джинсовій жилетці на відео».
За матеріалами lb.ua
