Максим Колесніков провів у російському полоні майже 11 місяців. Його фотографія з яблуком одразу після звільнення облетіла усі соціальні мережі та зробила чоловіка впізнаваним. Зараз, після двох років вдома, Максим працює директором з маркетингу, надає психологічну допомогу військовим та радить, як краще адаптуватися до повернення з полону — і самим звільненим, і їхнім близьким.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії відбулося 69 обмінів полоненими, додому повернулися понад 7 тисяч громадян України.
Повернення з полону — це непростий період, коли людині потрібен час для адаптації: нових звичок, виходу зі страху і постійних обмежень. Хтось зазнає тортур, хтось роками не знає про події в країні чи власній родині.
Максим Колесніков, який нині проводить лекції про поводження з колишніми полоненими, та психолог Володимир Багненко розповіли BBC News Україна про те, як говорити зі звільненими з полону та яких питань краще уникати.
Внутрішні опори під час полону
Доброволець Максим Колесніков потрапив у російський полон під час оборони Київщини у березні 2022-го року. Він мав військовий досвід під час АТО, після повернення до цивільного життя був директором з маркетингу у великих торгівельних мережах.
Каже, оскільки мав знання із психології, потрапивши у полон, внутрішньо налаштовував себе на довгу боротьбу, шукав внутрішні опори.
“На той момент у мене була за плечима психоаналітична освіта. І розуміння того, як працює людська психіка. Я розумів, що мені не можна впадати ані в ейфорію, ані в зневіру чи знесилення”, — згадує Максим.
Він повторював собі та людям поруч таку фразу: “Я не знаю, коли це закінчиться, але закінчиться обов’язково”.
“Коли немає інформації, немає зв’язку з рідними і близькими, немає ніякого розуміння, що далі буде з тобою, ти шукаєш сили в собі, на що спертися. Одна із таких опор — це минуле”, — каже Максим.
Він детально згадував, що цікавого в житті встиг зробити, свої стосунки з рідними, спільні ситуації. Періодично рахував країни, які відвідав, кількість видатних музеїв або пам’яток культури, які бачив.
“Минуле не може бути єдиною опорою. Треба думати про мрії: поїхати кудись, щось побачити, з’їсти якусь їжу. Важливо було максимізувати детальність того, про що ти думаєш. Не просто повернутися і спробувати на смак банан чи манго. А дуже конкретно — я прийду в Сільпо, який біля мого дому, уявляв, як саме я туди потраплю. Деталізація дозволяє відчути, що це все реально, колись це відбудеться”, — каже чоловік.
Усі ці думки у камері його відволікали, нагадували, що існує інша реальність, куди він обов’язково повернеться.
Після фільтраційного табору у Білорусі, Колесніков потрапив у тюрму в Брянській області, де перебував до звільнення. Разом із ним були українські військові і цивільні, яких росіяни захопили переважно на Київщині на початку вторгнення. Максим згадував, що до полонених ставилися як до в’язнів суворого режиму.
Під час 11 місяців полону чоловік втратив 32 кілограми, мав синдром м’язової атрофії та потребував операції на нозі і тривалої реабілітації.
Вдома Колесніков по-новому оцінив людське ставлення — знову відчув, що комусь цікавий, люди щиро питають про почуття і емоції, відчув типову для повернення з полону ейфорію, яка, втім, швидко проходить.
Після повернення додому Максим уважно слідкує за обмінами. Радіє, коли повертаються ті, з ким він був в одній камері. Вони спілкуються, підтримують контакт, їздять разом у госпіталь до тих, кого тільки повернули — аби підтримати, поділитися власним досвідом, допомогти розібратися з тим, що робити далі.
Майже рік у полоні він не бачив фруктів. Смакові та нюхові рецептори дуже загострилися через постійний голод. Тому навіть звичайне яблуко здавалося чимось фантастичним.
Коли зараз Максим бачить своє фото з яблуком, думає: “Боже, який жах”. Я виглядав, як якийсь старий, замучений дід”.
Чому після полону так потрібне терпіння
Протягом першого року вдома Максиму найскладніше було щось планувати.
“Спочатку взагалі важко щось вирішувати. З довгим досвідом полону, коли є звичка робити все за наказом, люди часто впадають в таку от стадію, що не можуть нічого зробити, якщо їм цього не скажуть”, — розповідає Колесніков.
Після полону чоловік хотів повернутися на службу. Однак через проблеми зі здоров’ям його демобілізували. Відтак він не розумів, що йому робити далі.
“Це не була історія про те, що я втратив робочі навички. Я втратив навички особистого планування життя. З часом потроху це повернулося. Тому я завжди кажу про дуже щире терпіння, яке потрібно проявити до звільнених полонених. Їм потрібен час”, — каже Максим.
Він говорить це, наприклад, HR-директорам, які наймають колишніх полонених або військових. Якщо звичний випробувальний термін триває місяць чи два, їм варто дати три-чотири.
“Але потім ветеран буде відданим і вдячним цій організації, яка змогла до нього проявити своє терпіння”.
Максим Колесніков також згадує про посттравматичне зростання, яке часто відбувається зі звільненими полоненими.
“Люди, яким вдається переоцінити своє попереднє життя, дуже багато бачать пропущених моментів: що вони не робили, на що не звертали увагу. Вони часто повертаються з жагою щось змінити у своєму житті”, — ділиться спостереженнями Колесніков.
Підтримка і хейт
Колесніков радить не випитувати у щойно повернених жодних деталей. Натомість дати час звикнути до нової реальності. Крім того, на початку небезпечно розповідати про конкретні колонії та українців, які там залишаються. Зрештою, про це попереджають спецслужби. Але з часом звільнені полонені можуть розповідати свої історії, ділитися пережитим.
“Хтось відчуває таку необхідність. Тому що прожита травма, несправедливість, цей жах викликає бажання з цим якось боротись. Комусь треба все це розповісти: як погано росіяни ставляться і це треба припиняти. У цьому може бути користь, тому що це не дає забути про те, що відбувається”, — каже Максим.
Вдома він не надто хотів розповідати про свій досвід в полоні. Ділитися своєю історією хотів хіба з іноземцями, аби вони почули від нього особисто, яким є російський полон.
Йому було приємно, що суспільство загалом ставилося до нього та побратимів з підтримкою.
“Поки у госпіталі був, часто ходив у магазин. Не тому, що погано годують, а тому, що хочеться отримати цей кайф. І постійно щось намагалися ще нам дати. У нас же це в крові — прояв турботи через їжу. Якась дуже-дуже особлива специфіка така українська”, — розповідає військовий.
З неприємних моментів згадує деякі коментарі в соцмережах, коли його звинувачували у підтримці влади.
“Хейтери в соцмережах питали, чому не критикую, чому не питаю, хто розмінував Чонгар. Ще якісь теми, про які я після полону навіть не знав. Але здебільшого люди підтримували”.
Після 2022-го, каже чоловік, він спілкується переважно з тими, хто має стосунок до війська. Спілкуватися з цивільними чоловіками, які не пішли служити, йому не хочеться. Як психолог працює лише із військовими та ветеранами.
“Хоч я не можу зараз воювати, але коли в мене є кілька військових у роботі, я підтримую їх сили та допомагаю тримати цей важкий вантаж. Так я розумію свій особистий внесок”.
Етапи повернення до нормального життя
Володимир Багненко, який почав психологічну практику після повномасштабного вторгнення, нині працює у госпіталі, куди часто потрапляють звільнені полонені.
Він наголошує, що завдання психолога — це створити безпечне середовище і допомогти опрацювати травматичний досвід, а родини — просто бути поруч і підтримувати.
“Найчастіше після повернення люди спочатку відчувають ейфорію, шок. Вони переживають величезне щастя і радість від того, що вони тут. А спогади і досвід, які треба опрацювати, з’являються пізніше. Часто це може бути через пів року, іноді рік. Потрібен час”, — розповідає Володимир.
Потім починається стабілізація. Звільнений полонений має отримати комплексну медичну і психологічну допомогу. Це називається біопсихосоціальна модель реабілітації після полону — цілісний підхід до відновлення людини, який враховує взаємозв’язок її біологічних, психологічних та соціальних аспектів здоров’я. Відновити документи, вирішити всі справи з військовою частиною, отримати комплексну медичну допомогу, отримати підтримку в соціальній адаптації
“Цей травматичний досвід полону має перейти в біографічний, перестати боліти. Він може стати фундаментом, якщо людина готова працювати з цим. Один хлопець розказував, що постійно цитував собі подумки вірш Стуса: “Терпи, терпи, терпець тебе шліфує”. Вийшов з полону і зараз він каже: “Це був найтяжчий досвід, але тепер мені нічого не страшно, я став набагато сильнішим завдяки цьому”, — розповідає Володимир.
Важливо також знайти новий сенс, будувати нові соціальні зв’язки. Колишнім полоненим корисно спілкуватися з людьми із подібним досвідом, бо ніхто інший зрозуміти їх по-справжньому не зможе.
Володимир Багненко також наголошує на терпінні та індивідуальності — кожен потребує певного часу, аби стабілізуватися.
“Я кажу пацієнтам — просто відчепіться зараз від себе, дайте собі час фізично відновитись, психологічно адаптуватись. Не треба ставити великі цілі. Щодня якась маленька справа. Ось це вміння вільно щось планувати — воно в полоні зникає. Це можна порівняти із м’язом, яким ти не користувався роками. Він атрофувався і потрібен час на відновлення”.
Що робить полон особливо травматичним
За словами Багненка, є кілька рівнів, на яких відбувається порушення меж в полоні.
По-перше — це фізичний. Примусове перебування в замкненому просторі, відсутність контролю над власним тілом, порушення режиму сну, харчування, гігієни. Тіло більше не сприймається як власність.
По-друге — це емоційні межі. Постійне приниження, знецінення почуттів, заборона виражати страх. Заборона проявляти свої цінності.
“Тобто ти любиш Україну, віриш в неї, але ти маєш вивчати гімн Росії, співати його кожен день, читати російські вірші”, — наводить приклад психолог.
Крім того, часто відбуваються покарання за емоційні реакції. Людина просто не розуміє, що їй можна відчувати. Також є психологічний тиск через погрози, нав’язування провини та безпорадності.
Порушуються межі приватності: постійний контроль, нагляд, заборона залишатись наодинці, втручання в інтимну сферу.
“І останнє — це межі в стосунках. Полон знищує довіру, хто друг, хто ворог — неясно. У полоні дуже часто “здають” за якісь трішки кращі умови, наприклад. Тому є обмежене коло, кому ти точно довіряєш”, — розповідає Багненко.
Типові помилки, коли говориш зі звільненим з полону
Володимир Багненко нагадує — не варто говорити звільненому полоненому, що ви його розумієте. Такій людині просто потрібне місце, де його приймають, створюють безпечний простір. З одного боку не розпитують, з іншого — не замовчують.
Загалом, важливо відчути темп відновлення людини після полону — він завжди індивідуальний і залежить від глибини травми, ресурсів людини, підтримки оточення, а також фізичного стану.
“Варто спитати, чи хоче людина говорити про полон. Більшість звільнених полонених беруть контакти родичів тих, з ким сиділи в камері, знаходять їх і кожному розповідають, як там їхні близькі. Відповідно вони вже не один раз переповідали свою історію і, можливо, більше не хочуть”.
Родичам не варто надмірно опікуватися звільненим, це може його дратувати, адже вторгнення в його особистий простір він відчуває надто гостро. Варто детально пояснювати свої наміри і дії, аби уникнути тригерних ситуацій, відчуття небезпеки.
“Перші пів року пов’язані з дуже високою виснаженістю нервової системи. Люди реагують дуже бурхливо на речі, тригерні для себе. Загалом стають надто емоційні. І в позитивну реакцію — коли сміються щиро, і навпаки — дуже різко впадають в негативний стан. Щодо питань про пережите у полоні, я завжди кажу так: якщо ви не готові почути відповіді, не питайте”, — каже Максим Колесніков.
Володимир Багненко родом з Херсона і деякі його друзі пережили досвід “підвалу”, викрадення, фізичного насильства. Ці люди зазвичай не потрапляють в офіційну статистику повернених із полону, але також мають травматичний досвід, який впливає на їхнє життя.
“Ви ніколи не знаєте, з ким спілкуєтесь, і чи є такий досвід у людини. А особливо, якщо людина була в окупації. Тому розуміння цих принципів і повага до людини має бути у кожного з нас”, — каже психолог.
За матеріалами bbc.com
