Корупція у серці ядерної енергетики, «плівки Міндіча», атака на НАБУ та роль Офісу президента. Чому The Economist каже, що Зеленський стоїть перед вибором рівня хірургічної ампутації – і що буде, якщо цього не зробити.
ЩО СТАЛОСЯ (КОРОТКО)
– НАБУ та САП 15 місяців розслідували схему відкатів в Енергоатомі.
– Мінімальний масштаб збитків — близько $100 млн, відкат 10–15% із контрактів.
– На «плівках Міндіча» фігурують колишній бізнес-партнер Зеленського, високі чиновники енергетики та ексвіцепрем’єр.
– Частина грошей, за версією слідства, виводилася в Москву, інша — йшла на вілли під Києвом.
– На тлі розслідування — спроби тиску на НАБУ/САП, затримання детективів СБУ і скандальний законопроєкт, що підривав незалежність антикорорганів.
– The Economist називає це найбільшою кризою для України з часу російського наступу на Київ і попереджає: президент стоїть перед вибором «ампутація або смерть».
«Мідас» як дзеркало війни: найбільша криза з часів танків під Києвом
Україна зайшла у війну як держава, що обіцяла стати антикорупційною історією успіху. Вона третій рік стримує Росію, претендує на членство в ЄС і щороку просить у партнерів десятки мільярдів доларів допомоги. І саме у цей момент з глибин енергетичного сектору виринає корупційна схема, яку The Economist описує як «удар атомної бомби» по політичній системі.
Операція НАБУ/САП із промовистою неофіційною назвою «Мідас» – це 15 місяців прослуховувань квартир та офісів у Києві, стеження, дублікати ключів, робота під контрспостереженням. У якийсь момент, коли фігуранти розуміють, що їх слухають, «полювання» перетворюється на гонку в кішки-мишки: за детективами стежать, на них тиснуть, а паралельно в парламенті з’являється законопроєкт, що різко скорочує незалежність антикорсистеми.
Попри це, розслідування доводять до публічної фази. З’являються витоки стенограм: золотий унітаз у квартирі колишнього партнера Зеленського, скарги на «спину, що болить від сумок з готівкою» та репліки про те, що вкладати гроші в захист підстанцій біля АЕС — «марна трата», хоча ці об’єкти через кілька місяців стануть ціллю російських ударів.
Для країни, де мільйони людей живуть із графіками відключень і де сотні тисяч мобілізованих несуть ризик щодня, цей дисонанс – майже токсичний коктейль.
Саме тому The Economist ставить дуже жорсткий діагноз: це не просто черговий корупційний кейс. Це найбільша політична криза з часу, коли російські танки стояли під Києвом.
Анатомія схеми: старі метастази в новому тілі
Скандал вразив не тільки масштабом, а й тим, як глибоко його коріння йде в минуле.
- Об’єкт – Енергоатом, держкомпанія, яка відповідає за більшу частину виробництва електроенергії в Україні й є критично важливою як для фронту, так і для економіки.
- Механіка – класична схема «сидіння на крані»:
– компаніям, що хотіли працювати з Енергоатомом, нібито пропонували «умови» — 10–15% відката;
– тих, хто не погоджувався, могли викидати з торгів, затягувати оплату, блокувати контракти;
– частина грошей виводилась за кордон, у тому числі, за даними слідства, в Росію;
– інша частина спрямовувалася на чотири елітні вілли під Києвом.
За даними медіа й The Economist, в епізодах розслідування фігурують:
- Тимур Міндіч – давній бізнес-партнер Зеленського з часів «Кварталу 95», якого слідство вважає ключовим координатором схеми; він встигає виїхати з України за кілька годин до приходу детективів;
- впливові менеджери й чиновники, пов’язані з енергетичним блоком та попередніми командами;
- історичні зв’язки з епохою Андрія Деркача, який очолював Енергоатом ще в 2000-х і нині переховується в Росії.
Для міжнародних партнерів це виглядає як суміш старої пострадянської молі й нової воєнної реальності: люди зі старих схем у критичній галузі продовжують заробляти «по-старому», поки країна живе в умовах високоточного терору по енергосистемі.
Антикорупційний Геркулес: як НАБУ/САП пройшли через тиск
Окремий сюжет, на якому наголошує The Economist, – це робота самих антикорорганів. Журнал називає цей кейс «геркулесовим подвигом» НАБУ та САП.
По хронології вимальовується така картина:
- Перший період — тихе розслідування, прослуховування, документування контактів, відстеження маршрутів готівки.
- Літо 2025-го — фігуранти усвідомлюють, що за ними стежать; починаються погрози, збір персональних даних детективів, стеження за ними та їхніми родинами.
- Паралельно СБУ затримує кількох детективів НАБУ, задіяних у розслідуванні, а у Верховній Раді блискавично з’являється законопроєкт, який фактично урізає незалежність НАБУ/САП і посилює контроль над ними.
- На вулицю виходять протестувальники, міжнародні партнери дають сигнал тривоги. Закон відкочують.
Голова САП Олександр Клименко вже публічно говорить: якби цей закон не зупинили, справу просто б «закатали в асфальт».
Фактично «Мідас» став краш-тестом для всієї антикорупційної архітектури, яку Україна будувала з 2014 року:
- НАБУ/САП показали, що здатні працювати проти топів навіть у ситуації прямого тиску;
- суспільство й партнери продемонстрували, що готові виходити на вулицю й тиснути на владу, коли бачать спроби «прибрати» антикороргани;
- сама ж влада продемонструвала неоднорідність: частина політичної й силової вертикалі явно хотіла «поставити НАБУ на місце», але не змогла довести цю історію до кінця.
У підсумку вийшла парадоксальна картинка: криза, яка одночасно показує і слабкість системи (корупція в енергетиці, спроби тиску), і її силу (антикороргани, що не здаються).
Модель «супер-ОП»: чому під ударом опинився не тільки енергетичний блок
У центрі більш широкої політичної рамки в The Economist — Офіс президента та його керівник Андрій Єрмак.
За останні роки в Україні склалася модель, яку умовно можна назвати «супер-ОП»:
- ключові рішення концентруються у вузькому колі навколо президента;
- ОП виступає не стільки секретаріатом, скільки надінституцією, яка впливає на уряд, парламент, силові структури, держкомпанії;
- багато питань вирішуються не прозорими процедурами, а «ручним режимом».
The Economist описує Єрмака як людину, що монополізувала доступ до Зеленського і фактично стала архітектором цієї системи. При цьому журналісти прямо зазначають: Єрмак не є фігурантом справи, йому не висунуто підозри, він не звинувачується в участі в схемі.
Але в логіці політичної відповідальності цього замало. Якщо:
- схема масштабу $100 млн роками працює в критичній галузі;
- на антикороргани тиснуть через законопроєкти та силові структури;
- частина людей з оточення президента фігурує на «плівках;
то неминуче виникає питання: чи не стала сама модель «все через ОП» середовищем, де такі історії легше проростають і важче ріжуться?
Саме тут з’являється головний політичний нерв тексту The Economist: навіть якщо Зеленський особисто зосереджений на війні й не знає всіх деталей, стиль управління країною через суперконцентрований Офіс тепер працює проти нього.
Подвійний удар: внутрішня мотивація і зовнішня довіра
The Economist говорить про два фронти, на яких цей скандал б’є по Україні.
Внутрішній фронт: цинізм замість мобілізації
Україна вже живе в умовах:
- складних рішень щодо мобілізації;
- зростання втоми й дезертирства;
- сильного психологічного виснаження суспільства.
На цьому тлі історії про золоті унітази, вілли і готівку в білих пакетах звучать як ляпас:
- для людей, які живуть із генераторами, пауербанками й свічками;
- для родин військових, які збирають донати на турнікети й дрони;
- для тих, хто щодня чує новини про загиблих.
Ризик тут очевидний: поширення цинізму («усі крадуть»), падіння довіри й мотивації, перехід від відчуття «ми разом» до «вони там, ми тут». Для країни, яка тримає фронт по всій лінії зіткнення, це майже екзистенційний виклик.
Зовнішній фронт: аргумент для скептиків
Другий вектор — міжнародний.
Україна вже зараз залежить від зовнішньої підтримки в масштабі десятків мільярдів доларів на рік – і на оборону, і на бюджет, і на реконструкцію. Кожне продовження пакетів у США чи ЄС супроводжується внутрішніми дискусіями:
- консервативні політики, популісти й проросійські сили із задоволенням хапаються за будь-які історії про корупцію;
- виборці в західних країнах запитують, чому їхні податки йдуть у країну, де під час війни хтось купує вілли з відкатів.
У теорії цей скандал можна подати як доказ зрілості: Україна не боїться чіпати «своїх», антикорупційні органи реально працюють, навіть якщо зачіпають людей з оточення президента. Але ризик протилежної інтерпретації — не менший: «ви боретеся з корупцією, бо її дуже багато».
Саме тому The Economist застерігає: у найближчі місяці скандал «Мідас» стане аргументом у руках тих, хто хоче скоротити підтримку Києва.
ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ ДЛЯ ЕНЕРГЕТИКИ Й БІЗНЕСУ
– Аудити держкомпаній стануть неминучими. Уже оголошено про масштабну перевірку найбільших держактивів — від енергетики до інфраструктури.
– Кадрові чистки будуть, питання — глибина. Мінімальний сценарій — зміни в керівництві Енергоатому та профільних відомств; максимальний — повне переформатування енергетичного блоку.
– Ризики для інвесторів у держсекторі ростуть, але й вікно можливостей розширюється. Після таких скандалів часто запускають нові механізми прозорості й корпоративного управління.
– Міжнародні фінорганізації посилюватимуть умови. Кредити та гранти для енергетики дедалі більше прив’язуватимуть до конкретних антикорупційних запобіжників.
«Ампутація або смерть»: які варіанти має Зеленський
Ключова метафора, що її цитує The Economist, належить одному з українських високопосадовців:
або «ампутувати ногу», або «дозволити інфекції вразити весь організм».
У перекладі на політичну мову йдеться про два сценарії.
Сценарій 1. «Ампутація»: болісне, але життєздатне рішення
Цей сценарій передбачає:
- глибоке перезавантаження оточення — включно з відставками найвпливовіших фігур, символічним скороченням ролі «супер-ОП» і поверненням частини повноважень до уряду та інституцій;
- публічний, максимально прозорий процес у справі «Мідас» – із вироками, конфіскацією майна, демонстрацією того, що воєнна корупція карається жорсткіше, ніж «звичайна»;
- системні рішення щодо енергетики та оборонних держкомпаній: реформа корпоративного управління, колективні наглядові ради, міжнародні аудитори.
Політично це боляче для Зеленського:
- він має піти на конфлікт із частиною людей, які забезпечували йому управлінський «комфорт» у найважчі роки війни;
- він ризикує короткостроковим ослабленням своєї позиції всередині еліт.
Зате стратегічно це:
- підсилює довіру суспільства;
- дає партнерам чіткий сигнал: корупція – це «червона лінія», а не частина «нормальної політики»;
- зменшує токсичність теми Енергоатому й оборонних закупівель.
Сценарій 2. «Смерть»: повільне загнивання
Другий сценарій – напівміри:
- обмежитися кількома гучними відставками й кадровими перестановками без зміни моделі управління;
- спробувати «забалакати» справу — затягнути процеси у судах, віддано підтримуючи НАБУ/САП на словах, але не на ділі;
- зберегти «супер-ОП» як єдиний центр прийняття рішень.
Тоді:
- всередині країни закріпиться відчуття, що «своїх не здають», незалежно від масштабів скандалу;
- у партнерів з’явиться стійке відчуття, що підтримка України — це не тільки боротьба за демократію, а й постійна війна з внутрішньою корупцією;
- будь-які нові удари по енергетиці або проблеми на фронті легко будуть пояснювати через корупцію, навіть там, де її немає.
Це не смерть «відразу» — це повільна ерозія довіри. А в країні, що воює, довіра — такий самий ресурс, як бюджет чи снаряди.
ЩО ДАЛІ
- Чи отримає справа «Мідас» реальні вироки? Без рішень ВАКС через 1–2 роки цей кейс перетвориться на «ще один скандал, який заговорили».
- Якою буде роль Єрмака? Відставка, «пониження» впливу або збереження позицій стануть головним маркером того, який сценарій обрав Зеленський.
- Наскільки глибокими будуть аудити держкомпаній? Поверхнева перевірка чи справжнє «витрушування шаф», зокрема в оборонці.
- Як відреагує Захід? Чи використають партнери скандал як аргумент «за» — мовляв, Україна не боїться зачіпати «своїх», — чи як привід урізати підтримку.
- Чи буде створено нові запобіжники для воєнних закупівель? Система прозорості й контролю за контрактами у війні стане лакмусовим папірцем для наступних років.
Між касетним скандалом і євровибором
Багато українців уже проводять паралелі з касетним скандалом часів Кучми. Тоді теж були записи, скандал, вулиця й довга політична ерозія режиму. Але є дві принципові відмінності:
- Україна зараз у стані повномасштабної війни, а не відносного миру. Помилки й затягування тут коштують не тільки рейтингів, а й територій, інфраструктури, життів.
- Україна йде до ЄС і НАТО, де верховенство права та реальна боротьба з корупцією — не красиві слова, а формальні умови.
Саме тому «справу Енергоатому» варто сприймати не як один із багатьох скандалів, а як тест на зрілість держави під обстрілами:
- чи здатна вона чистити себе без нової революції;
- чи готова політична еліта жертвувати власним комфортом заради виживання системи;
- чи зуміє Україна перетворити найболючіший корупційний кейс воєнного часу з аргументу ворогів на доказ власної сили.
Вибір між «ампутацією» й «інфекцією» жорстокий. Але в логіці The Economist й багатьох українських експертів іншого просто немає.
За матеріалами liga.net
