Адміністрація Дональда Трампа таємно дописує з Москвою 28-пунктовий «мирний» план щодо України. Європу ставлять перед фактом, Україну — перед вибором без вибору. Кремль публічно удає, що нічого не сталося, але умови Путіна не змінюються. Що це за документ, хто його штовхає і які пастки він несе?
Американське видання Axios першим повідомило: команда президента США Дональда Трампа разом із Росією працює над новим 28-пунктовим планом завершення війни в Україні. Документ, за даними джерел, є «оновленою версією» того підходу, який Трамп уже тестував у Газі: не загальна рамкова декларація, а детальна дорожня карта із блоками про мир, гарантії безпеки та майбутню архітектуру безпеки в Європі.
Паралельно Reuters підтверджує: у Білому домі справді тривають консультації щодо такої ініціативи, а 29 пунктів (дехто називає саме так) уже обговорювали з російською стороною.
Ключовий момент — формат. Над документом працюють не класичні дипломати Держдепу, а спецпосланець Трампа Стів Віткофф та російський емісар Кирило Дмитрієв, давній переговорник Кремля й голова Російського фонду прямих інвестицій. Вони провели щонайменше кілька раундів закритих консультацій, зокрема триденну зустріч у Маямі наприкінці жовтня.
Український вимір є, але опосередкований: Віткофф уже зустрічався з секретарем РНБО Рустемом Умєровим, а запланована зустріч із Зеленським у Туреччині була відкладена.
Найбільш тривожна деталь — цитата американського чиновника, що вже розійшлася у медіа:
«Нам справді байдуже до європейців. Головне — щоб погодилася Україна».
При цьому Кремль через речника Дмитра Пєскова публічно «занижує градус»: заявляє, що «ніяких нових ініціатив» після літнього саміту Путіна й Трампа немає, а позиція Росії лишається незмінною — відмова України від НАТО і виведення ЗСУ з чотирьох окупованих областей.
Що за план: 28 пунктів без тексту
Офіційного тексту немає — є лише конструкція з витоків. З них вимальовується така логіка:
- документ поділено на чотири блоки:
- мир в Україні,
- гарантії безпеки для України,
- ширша безпека в Європі,
- майбутні відносини США з РФ і Україною;
- план задуманий як «Газа 2.0» — використання моделі, яку Трамп випробував на близькосхідному напрямку: швидке припинення вогню, пакет політичних і безпекових домовленостей, спроба продати це як особисту дипломатичну перемогу президента;
- російські співрозмовники Axios демонструють оптимізм і називають документ «реалістичним», тоді як незрозуміло, як на нього відреагують Україна і європейці.
Що залишилося за дужками:
- де саме проходитиме лінія припинення вогню;
- чи буде зафіксований де-факто контроль Росії над нинішніми окупованими територіями;
- що сказано про депортованих українських дітей;
- як прив’язано санкції: одразу полегшення чи «санкції в обмін на виконання пунктів»;
- який саме формат гарантій безпеки пропонується Україні.
Журналістам прямо кажуть: щодо територій і депортацій діє повна «туманність» — це свідомо залишили в сірих формулюваннях, щоби «не зірвати процес на старті».
Хто пише мир для України: канал Віткофф – Дмитрієв
Окремий рівень ризиків — персоналії.
Стів Віткофф — не кар’єрний дипломат, а девелопер і давній бізнес-партнер Трампа, який перетворився на його де-факто спецпосланця до Путіна. Він уже літав до Москви вести чутливі переговори про обміни полоненими й будував особисті стосунки з російським диктатором.
Кирило Дмитрієв — голова РФПІ, фігура з глибокими зв’язками в кремлівському істеблішменті, яка роками бере участь у неформальній дипломатії Росії щодо України. Саме він, за власними словами, провів у Маямі три дні з командою Трампа, допомагаючи зібрати «каркас» нового плану.
Такий «дипломатичний обхідний канал» має дві вади:
- Відсутність стандартних запобіжників. Поза процедурою й інституціями, будь-які обіцянки стають максимально персоналізованими — і так само легко відкатними.
- Максимум простору для «креативних формулювань». Там, де професійні дипломати наполягають на чітких юридичних формулюваннях, бізнесмени-емісари можуть оперувати туманними формулами, які потім інтерпретує сильніша сторона.
Україна та Європа у «другій кімнаті»
З того, що вже просочилося в медіа, постає досить цинічна картина:
- спочатку США і Росія між собою вибудовують рамку;
- потім цю рамку презентують Україні як «майже готове рішення»;
- Європейським союзникам повідомляють у стилі «ми вас інформуємо, а не питаємо дозволу».
Риторика про «нам байдуже до європейців» добре накладається на попередні витоки: ще в серпні Axios писав, що Білий дім дратують європейські лідери, які «підбурюють Зеленського не погоджуватися на будь-що» і заважають Трампу стати «миротворцем».
Для України це означає подвійний ризик:
- розкол західного табору, коли Вашингтон тисне на Київ за одним сценарієм, а ЄС — або не згоден, або відкрито проти;
- спроба представити будь-яке українське «ні» як зрив миру — і з боку частини американського істеблішменту, і з боку прокремлівських сил у Європі.
Чого хочуть гравці
США / Дональд Трамп
У Трампа — водночас зовнішньополітичні й внутрішньополітичні мотиви:
- Продати американцям образ «людини, яка зупинила війни» — і в Україні, і на Близькому Сході.
- Зменшити пряму ціну підтримки України для бюджету США, перевівши фокус із багатомільярдних пакетів на одноразову «угоду».
- Повернути контроль над порядком денним у Європі — за рахунок того, що саме Білий дім, а не Брюссель чи Берлін, привезе «формулу миру».
При цьому Конгрес уже рухається у протилежному напрямку: саме там з’явився Sanctioning Russia Act — законопроєкт, який пропонує жорсткі санкції проти РФ і її партнерів, якщо Кремль відмовиться від реальних переговорів або порушить досягнуту угоду.
Наріжний камінь — контроль наративу: або Трамп — герой, який «зупинив безглузду війну», або «українці й європейці зірвали шанс на мир».
Росія / Володимир Путін
Цілі Кремля значно прозоріші:
- зафіксувати територіальні здобутки — навіть без юридичного визнання, але з фактичним закріпленням контролю над нинішніми окупованими територіями;
- домогтися послаблення санкцій та створити шпарини для відновлення торгівлі енергоносіями й критичними товарами;
- розколоти Захід, виставивши США «конструктивними миротворцями», а Європу — «яструбами, які заважають миру».
Пєсков недаремно повторює: позиція РФ «залишається незмінною» — відмова України від НАТО й вихід ЗСУ з усіх чотирьох областей, заявлених як «російські». Це максимум; у будь-якій торгівлі Кремль намагатиметься зберегти якомога більше з цього списку.
Україна
Формальна позиція Києва не змінюється:
- суверенітет і територіальна цілісність у міжнародно визнаних кордонах;
- курс на ЄС і НАТО;
- «Формула миру Зеленського» та нещодавно ухвалений «План перемоги», як базові рамки для переговорів.
Водночас у публічному просторі з’являлися натяки на тактичну гнучкість. У жовтневому інтерв’ю Axios Зеленський, наприклад, погоджувався розглядати поточну лінію фронту як базу для переговорів — за умови, що Україна отримає довгобійні ракети й інші інструменти тиску на Росію.
Саме це «вікно гнучкості» тепер, схоже, хочуть максимально розширити Трамп і Путін.
Три великі пастки для України
1. Де-факто легітимізація окупації
Судячи з попередніх ідей, які озвучувалися командою Трампа, базова логіка проста: «припинення вогню по поточній лінії фронту, без формального визнання анексій». Формально Україна нічого не визнає, але:
- Росія зберігає контроль над окупованими районами;
- будь-які розмови про їхнє повернення відкладаються на «колись потім»;
- через кілька років, після перевоозброєння, Кремль може повернутися по «решту України» — уже з кращих стартових позицій.
Це сценарій «замороженої війни», де лід спочатку виглядає як мир, а потім тане в новий наступ.
2. Сурогатні «гарантії безпеки»
Другий ризик — розмивання поняття гарантій. НАТО для Кремля — червона ганчірка; навіть частина американського істеблішменту не готова до швидкого членства України в Альянсі.
У такій ситуації Трамп може запропонувати проміжну конструкцію:
- якісь двосторонні угоди США–Україна про поставки зброї;
- «коаліцію охочих» замість повноцінного НАТО;
- загальні обіцянки «не залишити Україну наодинці».
На папері це виглядатиме як посилення, на практиці — може виявитися новим Будапештом: багато політичних декларацій, мало юридично жорстких зобов’язань.
3. Політичний шантаж Києва
Третя пастка — інформаційно-політична. Якщо план презентують як «майже узгоджений із Москвою», Києву залишать роль того, хто або:
- погоджується і бере на себе політичну ціну компромісу, ризикує внутрішньою легітимністю й підтримкою суспільства;
- відмовляється — і тоді на нього вішають ярлик країни, яка «не хоче миру», «затягує війну» й «просить усе більше грошей».
Для уряду, який паралельно живе під тиском фронтових втрат, ракетних ударів, енергетичної кризи та корупційних скандалів, це виглядає як спроба підвести до компромісу «з усіх боків» одночасно.
Уроки Будапешта: чому «просто зупинити війну» небезпечно
Україна вже один раз підписувала політичний документ без чітких юридичних гарантій — Будапештський меморандум 1994 року. Його порушення Росією стало першим ланцюгом нинішньої війни.
Якщо нині Київ погодиться на чергову «угоду без зобов’язань», ризики будуть ще вищими:
- РФ отримає перепочинок і можливість підготувати нову хвилю агресії;
- інші автократії побачать, що силова зміна кордонів у 21 столітті може бути «легалізована» через «мирний план»;
- система міжнародного права зробить ще один крок до повної профанації.
Саме тому будь-яка угода, яка не включає:
- чітких механізмів верифікованого виведення російських військ,
- реального гарантійного механізму безпеки,
- прив’язки санкцій до дотримання Росією умов,
має розглядатися не як «мир», а як паузa — і дуже небезпечна.
Що може зробити Україна
Попри всю асиметрію, Україна має інструменти впливу.
1. Синхронізуватися з Європою
Якщо Київ і ключові столиці ЄС (Берлін, Париж, Варшава, Вільнюс, Стокгольм) займуть узгоджену позицію, Трампу буде набагато складніше продавати угоду як «консенсусну».
ЄС залишається головним донором відновлення України та ключовим гравцем у енергетиці й санкційній політиці; без нього будь-який план буде неповним і нестійким.
2. Працювати з Конгресом та європейськими парламентами
Навіть найпотужніший президентський радар у США не скасовує того, що:
- Конгрес контролює санкції та оборонні бюджети;
- у Європі національні парламенти впливають на ратифікацію будь-яких «великих угод».
Тут Україна має продовжувати лінію, яку вже бачимо в історії із Sanctioning Russia Act та вимогами посилити військову допомогу — паралельно з будь-якими «мирними ініціативами».
3. Наполягати на своєму порядку денному
«Формула миру Зеленського» та «План перемоги» — не просто піар. Це рамка, яка дозволяє Києву:
- показувати, що Україна має конструктивну пропозицію;
- вбудовувати в будь-які переговори тематику репарацій, дітей, безпеки АЕС, трибуналу;
- не зводити дискусію до «скільки територій ви готові віддати».
Україна не може диктувати всім умови, але може не погоджуватися на рамки, де її інтереси йдуть останніми в списку.
4. Працювати з суспільствами Заходу
Фраза «нам байдуже до європейців» — це не лише про еліти. Це сигнал, що частина американського істеблішменту взагалі не бачить ЄС важливим гравцем, а Україну — як змінну в своїх внутрішніх розкладах.
Відповідь — прямі кампанії з донесення української позиції до громадської думки:
через медіа, лідерів думок, експертні спільноти. Це довше й складніше, ніж зустріч із одним президентом, але саме так формуються рамки, у межах яких політики можуть (або не можуть) «продати» певний план.
Що далі
Сценарії на найближчі тижні виглядають так:
- План лишається «чернеткою», яка використовується як важіль тиску.
Трамп показує його Зеленському й європейцям, Кремль — своїй аудиторії, але до реального підписання ще далеко. - Спроба «продавити» швидкий рамковий договір.
Якщо Білий дім вирішить, що момент сприятливий, план можуть офіційно презентувати як «історичний шанс на мир», підключити до тиску частину союзників і медіа. - Еволюція документа під тиском України та ЄС.
Якщо Київ і Європа не обмежаться роллю глядачів, частину небезпечних пунктів можна буде відсікти або пом’якшити ще на етапі проєкту.
У кожному з цих сценаріїв головне — не дати перетворити себе на статиста у власній війні.
Таємні плани можуть писатися де завгодно: в Маямі, Москві чи Вашингтоні. Але без підпису України це лишається лише PDF-файлом, а не новою архітектурою безпеки в Європі.
За матеріалами espreso.tv
