Уявіть рекламний буклет: “маршрутами військової слави”, екскурсії “місцями боїв”, фото на тлі відновлених фасадів. Тільки це не історичний парк і не музей. Це територія, де війна триває, де міста ще пахнуть згарищем, а інфраструктура місцями працює за графіком “як пощастить”. Саме таку реальність російська окупаційна адміністрація в Донецькій області намагається упакувати в новий товар — “воєнний туризм”.
Ідея виглядає як оксюморон: туризм там, де є бойові ризики, мінна небезпека, дефіцит води та палива. Але в логіці Кремля вона працює одразу в кількох площинах — гроші, пропаганда, “нормалізація” окупації.
Що саме оголосили: “місця слави”, Бахмут і Маріуполь, 1 млрд рублів
За повідомленнями медіа, “воєнні тури” просуває окупаційна влада так званої “ДНР”. Її представник Кирило Макаров заявив, що туристів нібито возитимуть до “ключових точок військової слави”, а серед потенційних напрямків прямо називаються Бахмут і Маріуполь.
Озвучений “пакет” виглядає так:
- близько 1 млрд рублів (приблизно £9–10 млн за оцінками західної преси) — на “відновлення готелів та інфраструктури” в окупованій частині Донеччини;
- джерела грошей не розкривають;
- проєкт “прошивають” у федеральну рамку РФ «Туризм і гостинність», запуск/активна фаза якої прив’язується до 2026 року.
На папері все схоже на стандартний регіональний “інвестпроєкт”. У реальності — це спроба продати світові й власному населенню тезу: окупація = порядок = розвиток = “можна приїжджати”.
Чому це взагалі з’явилося: три мотиви Кремля
Мотив №1. “Нормалізація” окупації
Туризм — це завжди мова про безпеку й контроль. Якщо автобуси з “екскурсіями” їздять, якщо готелі “відновлюють”, якщо з’являються маршрути — значить, територія ніби “влаштована” і “вкорінена” в новій реальності. Це працює як політичний реквізит.
Мотив №2. Переписування історії на місці злочину
Окупаційний “турпродукт” не просто показує руїни — він переозначує їх. Не “місто знищили російські бомбардування”, а “місто вистояло і відроджується”. Не “масові поховання й депортації”, а “звільнення” і “місця слави”. На це прямо вказують коментатори та правозахисні огляди, які попереджають: наратив про “громадянську війну 2014-го” та інші підміни стануть частиною екскурсій.
Мотив №3. Гроші та “освоєння”
1 млрд рублів — не астрономічна сума для відбудови зруйнованого регіону. Але для “відновлення фасадів”, показових об’єктів, готелів-модулів і PR-кампаній — цілком придатна. Важливо й те, що федеральний нацпроєкт РФ про туризм офіційно ставить цілі на кшталт зростання кількості туристичних поїздок до 140 млн до 2030 року і збільшення ваги галузі в економіці — тобто “парасолька” для витрат широка.
Головна суперечність: “туризм” без води, зі зламаною комуналкою та війною поруч
Найсильніший контраргумент проти “воєнних турів” — не моральний (хоч він очевидний), а побутовий: базові сервіси там часто не працюють.
The Times описує хронічні проблеми з водою: у багатьох районах вона подається нерегулярно або зникає зовсім; люди копають колодязі чи збирають дощову воду; окремі мешканці їздять у Ростов-на-Дону, щоб просто нормально помитися.
Це не одиничний сюжет. Восени 2025 року міжнародні медіа й аналітики писали про поглиблення водної кризи в окупованому Донбасі — аж до гуманітарних ризиків: вода “кілька годин на тиждень”, зношені мережі, дефіцит персоналу, пошкодження насосних станцій і водогонів, спекотні сезони.
Додайте до цього:
- мінну небезпеку та нерозірвані боєприпаси;
- близькість фронту та “плаваючу” безпекову ситуацію;
- дефіцит пального/логістичні провали, які в окупації стають нормою.
Туризм у таких умовах — або цинічна постановка, або розрахунок на дуже специфічну аудиторію: “патріотичні” групи, чиновницькі делегації, шкільні “екскурсії”, організовані зверху.
Маріуполь як вітрина: театр, який “відкривають”, і війна за пам’ять
Якщо Кремль і вибудовує “маршрути”, то Маріуполь — майже гарантований центральний пункт. Місто стало одним із найсильніших символів руйнування і масової загибелі цивільних у 2022 році, і саме тому воно так потрібне окупаційній пропаганді: перетворити знак злочину на знак “відбудови”.
Драмтеатр: “відбудова” як спосіб стерти трагедію
У грудні 2025-го The Guardian повідомив, що Маріупольський драмтеатр — зруйнований російським ударом у березні 2022 року — відкривають під окупацією з показом російської казки. У тексті звучить визначення колишніх акторів і мешканців: це “танці на кістках” — спроба повернути розвагу туди, де мала бути пам’ять.
Ключовий факт, який робить будь-які “екскурсії” навколо театру токсичними: за висновками Amnesty International, удар по будівлі був ймовірно навмисним і є воєнним злочином; організація зібрала свідчення та цифрові докази й відкинула версію РФ про “провокацію/підрив зсередини”.
“Мільйон туристів до 2030-го”
Окупаційний мер Маріуполя Олег Моргун, за повідомленнями, озвучував ціль — до 1 млн відвідувачів до 2030 року, навіть визнаючи серйозні інфраструктурні проблеми. У контексті водної кризи та руйнувань це звучить як план не про місто, а про картинку.
Пропагандистська “обслуга” туризму: блогери, інфлюенсери, “школи”
Туризм починається не з готелю — а з реклами. І тут у РФ уже є напрацьована модель: проплачені блогери та медійні “поїздки”, які знімають “нормальне життя” в окупації.
Про використання російських інфлюенсерів для “відбілювання” окупації Маріуполя писали медіа, посилаючись, зокрема, на розслідування CNN: контент будується навколо “відбудови”, “нових будинків”, “гарних парків”, водночас замовчується причина руйнувань і доля мешканців.
Окрема історія — вирощування лояльних авторів на місці. The Moscow Times описував, як у окупованих територіях Кремль підтримує та “готує” нове покоління проросійських блогерів. А вже в самій логіці “воєнних турів” такі блогери стають безкоштовним PR-відділом: вони не просто показують “картинку”, а створюють емоційний сценарій для майбутнього туриста — що саме він “має відчути” і “правильно зрозуміти”.
Майно як “ресурс” окупації: від “відбудови” до перерозподілу квартир
Ще один нерв “туристичної” теми — житло. Бо паралельно з розмовами про “гостинність” РФ розширює механізми вилучення майна в окупації.
У грудні 2025 року з’явилися повідомлення про закон/практику, що дозволяє окупаційним адміністраціям оголошувати житло “безхазяйним” і передавати/перерозподіляти його. The Times писав про десятки тисяч таких об’єктів у різних окупованих регіонах, а також про критику з боку міжнародних посадовців щодо відповідності міжнародному гуманітарному праву. Про цю ж тенденцію повідомляли й інші джерела новин.
Навіщо це в контексті “туризму”? Бо “потік туристів” часто продають разом із тезою “можна переїжджати/інвестувати/купувати”. Тобто туризм стає не лише про гроші з екскурсій — а про колонізаційний маркетинг.
Юридична рамка: що говорить міжнародне гуманітарне право
Ключове тут — просте: окупація не дає права перетворювати захоплену територію на комерційний атракціон за рахунок місцевих і їхнього майна.
- Пограбування заборонене Женевською конвенцією (IV), стаття 33.
- Гаазькі правила (1907) також формулюють: “пограбування формально заборонене” (ст. 47).
Це не означає, що будь-яка економічна активність “автоматично” дорівнює пограбуванню. Але це означає: окупант зобов’язаний діяти в межах права окупації, а не використовувати територію як трофей і майданчик для політичних шоу. Коли ж “туризм” стає інструментом легітимізації анексії, прикриттям для перерозподілу житла чи стирання доказів злочинів — це вже не про “гостинність”.
Як може виглядати “воєнний тур” на практиці
Якщо читати сигнали з російського боку, вимальовується типова конструкція:
- маршрут “героїки” (пам’ятники, “місця слави”, “звільнені міста”);
- вітринні об’єкти (театр, центральні площі, нові житлові комплекси для камери);
- керований контакт із місцевими (ті, хто скаже “правильні” фрази, або взагалі ніякого контакту);
- інфлюенсерський супровід (щоб контент поїхав у соцмережі й підштовхнув наступні групи).
Справжні руїни, масові поховання, зниклі безвісти, депортації, тортури, фільтраційні практики — усе це або замовчується, або перепаковується в міфологію “боротьби”.
“Воєнний туризм” на окупованому Донбасі — це не про подорожі. Це про монетизацію руїн, політичне шоу “нормальності” і війну за пам’ять, у якій Кремль намагається перетворити місця злочину на декорацію для тріумфу.
І найважливіше: навіть якщо такі тури справді поїдуть — вони не доведуть “мир” чи “відродження”. Вони доведуть лише одне: окупація прагне не лише контролювати територію, а й контролювати сенси — щоб світ бачив руїни так, як вигідно агресору.
За матеріалами rbc.ua


