У перші дні січня 2026 року Вашингтон зробив те, що зазвичай роблять імперії, коли вирішують повернутися до «великої гри» без сорому за правила. На офіційній сторінці Держдепу США закріпили повідомлення з максимально підкресленим «НАША»: «Це НАША півкуля, і президент Трамп не дозволить, щоб її безпеці хтось загрожував». Акцент був не стилістичний — це був політичний маркер. Доктрина Донро: не про географію США, про зону контролю, яку адміністрація Трампа публічно оголошує «своєю».
Далі — більше. Спілкуючись із журналістами на борту літака, Дональд Трамп назвав це новою зовнішньополітичною доктриною, яка «тепер зветься Доктриною Донро» — гібридом Donald + Monroe. І одразу прив’язав доктрину до події, яка перетворює будь-яку теорію на практику: силової спецоперації у Венесуелі зі зміщенням Ніколаса Мадуро, якого, за описом, вивезли з президентського палацу спецпідрозділи США.
Читайте також: Як Росія хотіла «обміняти» Україну на Венесуелу –
і що (не)втратив Путін після захоплення Мадуро США
Це вже не дискусія про терміни. Це — демонстрація того, що Вашингтон повертає у світову політику старе слово з новим сенсом: півкулі, сфери впливу, право сили, контроль над «точками» і «активами». І якщо хтось думає, що це «лише про Латинську Америку», то одразу після Венесуели Трамп знову підняв тему анексії Гренландії — території союзника по НАТО. Данія попереджає, що такий крок може означати фактичний розпад Альянсу. Європа вперше за довгий час почула не натяки — а відвертий сценарій: США можуть переналаштувати світ під логіку “це моє”.
Нижче — про «Доктрину Донро», згідно якої Трамп оголосив себе власником цілою «півкулі»: звідки це взялося, що реально означає, як працює і до чого підштовхує інших гравців.
Звідки взялася «Донро» — і чому це не “доктрина” в класичному сенсі
«Донро» — це портманто (злиття слів) Donald + Monroe. ABC News прямо пояснює: термін — це ребрендинг доктрини Монро, який Трамп використав як політичну рамку після венесуельської операції.
Водночас у документах і офіційній риториці адміністрації частіше фігурує інше формулювання — «Trump Corollary» («короларій/додаток Трампа» до доктрини Монро). Воно зафіксоване і в президентському зверненні до річниці доктрини Монро, і в National Security Strategy 2025.
Тобто «Донро» — це радше медійний ярлик, який добре продається, запам’ятовується і працює як сигнал: “ми повертаємося до політики домінування в нашому регіоні — і робитимемо це жорстко”.
Доктрина Монро: що було в оригіналі — і як вона перетворилася на виправдання втручань
Щоб зрозуміти «Донро», треба повернутися до 2 грудня 1823 року: тоді президент Джеймс Монро у щорічному посланні Конгресу сформулював принцип, який згодом назвуть доктриною Монро — Європа не повинна розширювати колоніальний або політичний вплив у Західній півкулі, а США, зі свого боку, декларували невтручання у європейські війни та колонії.
Проблема в тому, що з часом доктрина Монро пережила кілька “перепрошивок”:
Перша велика мутація: «короларій Рузвельта» (1904)
У 1904-му Теодор Рузвельт додав до Монро принцип, який фактично зробив США “поліцейською силою” регіону: Вашингтон залишає за собою право втручатися як “останній засіб”, аби запобігти зовнішньому втручанню і “навести лад”, якщо країни регіону не виконують зобов’язань або виникає ризик “іноземної агресії”. Так це описує Офіс історика Держдепу США.
Друга мутація: «Good Neighbor» (1930-ті)
Після серії інтервенцій США перейшли до риторики невтручання — Good Neighbor policy. Держдеп прямо фіксує, що адміністрація Франкліна Рузвельта задекларувала курс проти збройних інтервенцій і почала згортати механізми формального права на втручання (зокрема щодо Куби).
Суть: доктрина Монро історично “гойдалась” між оборонною логікою (не лізьте сюди) і наступальною (ми самі тут наводимо порядок). І саме в цю другу традицію сьогодні намагається вбудуватися “Донро”.
«НАША півкуля» як офіційний лозунг: що змінилося в американській мові
В зовнішній політиці риторика — це не прикраса, а інструкція. Коли Держдеп закріплює меседж із наголосом на «наша», це означає:
- пріоритет регіону над глобальною роллю;
- готовність називати “чужу присутність” загрозою;
- легітимацію примусу (санкції, тарифи, силові операції, “перехідні адміністрації”) як інструменту.
Найважливіше — підміна рамки. Раніше США говорили: «ми за стабільність, демократію, правила». Тепер лунає: «це наша зона, ми тут господарі». Така мова автоматично знижує вагу міжнародних норм — бо в ній нема потреби щось доводити, достатньо заявити.
Читайте також: Операція Трампа у Венесуелі: навіщо вона йому –
і чим може обернутися для США та світу
Доктрина Монро: як принцип “не лізьте в Америку” став правом США “наводити порядок”
Щоби зрозуміти «Донро», треба чесно визнати: це не революція, а реанімація старої моделі.
У 1823 році президент Джеймс Монро проголосив: Західна півкуля — зона, куди європейські держави не мають поширювати свій вплив. Історичний контекст зрозумілий: молоді США боялися повернення колоніальної гри європейців.
Але майже одразу доктрина еволюціонувала: від «не втручайтеся» — до «ми тут арбітр». У ХІХ–ХХ століттях під цю рамку підводили:
- воєнні кампанії та “стабілізаційні” вторгнення;
- контроль стратегічних точок (канали, порти, острови);
- зміну режимів під приводом безпеки.
Навіть коли США намагалися “відкотити” доктрину (курс «Good Neighbor» у 1930-х або заява Джона Керрі 2013 року про завершення “ери Монро”), логіка «особливої ролі» нікуди не зникала. Вона просто чекала моменту.
Трамп цей момент створив.
Доктрина Донро: що саме додає Трамп до старої доктрини
Трамп не просто “відроджує Монро”. Він робить три важливі модернізації.
Новий ворог: не Європа, а «позапівкульні конкуренти»
Двісті років тому США хотіли ізолювати Америку від європейських імперій. У 2026-му головний подразник — Китай, а також будь-хто, кого Вашингтон запише в «конкуренти». Саме слово “конкуренти” в такій доктрині — ключова деталь: це ширше, ніж “вороги”. Це означає: тиск може бути не лише проти супротивника, а й проти тих, хто просто вигідно торгує або інвестує.
Перехід від “правил” до “активів”
У новій рамці головні слова: ключові точки, стратегічно важливі активи, доступ, контроль. Це зміщує центр тяжіння з дипломатії до інструментів, які найкраще працюють у «майновому» мисленні: санкції, блокади, контроль логістики, силові операції.
Персоналізація і доктрина як бренд
Назва “Donroe” — напівжарт, але він робить доктрину персональною. Це важливо, бо:
- персоналізована доктрина живе не як закон, а як воля лідера;
- її простіше радикалізувати, не пояснюючи зміст;
- вона стає політичним інструментом “для бази”, який виправдовує зовнішню силу внутрішньою логікою (“ми наддержава”).
Не випадково з боку Білого дому звучить фраза на кшталт: “ми наддержава і будемо поводитися як наддержава”. У цій формулі вже закладено відмову від потреби погоджуватися з кимось.
Венесуела як демонстрація: чому саме вона і що означає такий “прецедент”
Силове усунення режиму у Венесуелі в межах «Донро» — це не просто кейс. Це вітрина.
Чому Венесуела зручна
- нафта і ресурси — класична “цінність” у логіці контролю;
- тривалий політичний і економічний хаос — зручний аргумент для “стабілізації”;
- присутність зовнішніх гравців і кредиторів — привід говорити про “втручання позапівкульних сил”.
Що означає прецедент
У міжнародних відносинах важить не тільки те, що ти зробив, а й що ти дозволив собі зробити. Якщо США показують, що можуть:
- зайти силою;
- вивезти лідера;
- оголосити це реалізацією доктрини;
то інші держави отримують два уроки:
- правила можна обійти, якщо ти достатньо сильний;
- сфери впливу повертаються як легітимна мова.
І це вже не про Венесуелу — це про світ.
Гренландія: тест на розпад НАТО і “переворот” логіки союзництва
Після Венесуели Трамп знову повернувся до теми анексії Гренландії “з міркувань нацбезпеки”. Тут з’являється головний європейський страх: США можуть застосувати логіку “півкулі” не лише до Латинської Америки.
Гренландія — це:
- Арктика і нові маршрути;
- військова інфраструктура;
- ресурсний потенціал;
- символ суверенітету союзника (Данії).
Якщо Вашингтон починає трактувати територію союзника як “проблему чужої півкулі” (мовляв, Данія — зі “східної півкулі”, а тому її контроль над Гренландією — “зазіхання”), це означає: союзництво перестає бути недоторканною категорією.
Тоді НАТО перетворюється з “спільного договору” на “умовний клуб”, де сильніший може переглянути правила, якщо вирішить, що йому треба.
Найнебезпечніша частина: «Донро» як сигнал, що США не проти світу сфер впливу
Повернення до Монро з приставкою “Трамп” робить одну фундаментальну річ: нормалізує поділ світу на зони домінування.
Це підштовхує інших гравців до дзеркальної логіки:
- Китай може сказати: “якщо у вас — півкуля, у нас — наші моря і острови”;
- Росія може сказати: “якщо ви забираєте собі право сили в Америці, ми вимагатимемо права сили у ‘нашому регіоні’”;
- регіональні держави починають озброюватися і шукати покровителів, бо правила слабнуть.
Тут і народжується “новий поділ світу”: не у вигляді конференції, а як повзуча легалізація сильного.
Парадокс Китаю: чи не суперечить “півкуля” курсу стримування Пекіна
Є ще один вузол: протягом 2025 року Трамп просував лінію протистояння Китаю. А тепер США демонструють концентрацію на “американському континенті”. Це може виглядати як суперечність — але насправді можливі два варіанти:
Варіант А: Західна півкуля як фронт проти Китаю
США вирішують, що найефективніше бити по Китаю не тільки в Азії, а через:
- обмеження доступу до ресурсів і портів у Латинській Америці;
- витіснення китайських інвестицій з критичної інфраструктури;
- встановлення “правил входу” на ринки.
Тоді “півкуля” — це анти-китайський інструмент.
Варіант Б: Самоізоляція під виглядом “півкулі”
США фактично зменшують увагу до Азії, а союзники (Японія, Філіппіни, Тайвань) отримують менше гарантій. Тоді Пекін може виграти, бо вакуум в Азії дорожчий, ніж контроль над кількома портами в Латинській Америці.
Вашингтон поки залишає це у “тумані”. Але сам факт туману — вже сигнал союзникам.
Наслідки для Європи: між шоком і необхідністю дорослішати
Для ЄС “півкуля Трампа” — це не тільки про Гренландію. Це про те, що:
- трансатлантична безпекова модель може стати умовною;
- міжнародне право стає інструментом вибіркового застосування;
- Європа має або нарощувати автономну силу, або погоджуватися на роль статиста.
Тут є жорстка логіка: якщо США починають дивитися на світ як на карту доменів — Європа або стане власним доменом (своєю силою), або чужим доменом (чужими рішеннями).
Наслідки для України: не “про нас”, але дуже “для нас”
Україна не в Західній півкулі. Але Україна живе в світі, де:
- сила Росії стримується не “моральною правотою”, а коаліціями та інструментами;
- міжнародне право — важливе, але працює сильніше, коли його підтримує сила.
Якщо «Донро» нормалізує “сфери”, це підвищує ризик того, що:
- Росія ще активніше просуватиме ідею “своєї зони” (і торгуватиме нею);
- частина партнерів почне думати у категоріях “балансу інтересів великих”;
- гарантії безпеки, договори і механізми стримування доведеться робити ще більш конкретними й жорсткими, а не декларативними.
Для України висновок простий і неприємний: у світі сфер впливу виживає той, хто має власну силу, власні інституції та союзницькі зобов’язання, зашиті в механізми, а не в риторику.
Три сценарії 2026 року: як «півкуля Трампа» може розвиватися
Сценарій 1. «Доктрина як шантаж»
Вашингтон використовує “півкулю” як інструмент тиску: тарифи, санкції, контроль угод, демонстраційні операції — але без масштабних окупацій. Найімовірніше. Найменш руйнівне — але все одно підточує правила.
Сценарій 2. «Каскад спецоперацій»
Після Венесуели з’являються нові “кейси”: країни, які “впускають конкурентів”, країни з кризою, країни з ресурсами. Тоді США входять у цикл: успіх → спокуса повторити → зростання спротиву → ще більша ставка на силу.
Сценарій 3. «Великий розрив із союзниками»
Якщо питання Гренландії переходить із заяв у примус — Європа відповідає консолідацією проти США, НАТО руйнується де-факто, а світ остаточно переходить у режим блоків і доменів. Це найгірше — але вже не неможливе, бо самі заяви створили політичну реальність.
«Півкуля Дональда Трампа» — це не про карту, а про право називати чужі простори своїми. «Доктрина Донро» — не стільки документ, скільки публічна ліцензія на примус, виправдана статусом наддержави й страхом перед “позапівкульними конкурентами”.
Її головний наслідок — навіть не Венесуела і не Гренландія. Головний наслідок — психологічний і політичний: світ знову вчиться говорити мовою сфер впливу, а не правил. У такому світі ростуть ставки, зменшується довіра, дорожчають союзи — і збільшується спокуса вирішувати питання силою, бо сила повертається як “норма”.
За матеріалами eurointegration.com.ua
