Україна входить у переговорну епоху з дуже дорослим висновком: паперові гарантії без «заліза», людей і виробництва — це лише слова. Саме тому в західних столицях і в Києві дедалі частіше звучить метафора «сталевого дикобраза» — держави, яку неможливо «проковтнути» вдруге: вона боляче колеться вже від першої спроби.
Формула проста, але жорстка: масивна боєздатна армія; технологічна перевага (дрони, ракети, РЕБ); стійка оборонка з передбачуваним випуском. І ще одне: гроші та інституції, які роблять усе це не разовим героїзмом, а системою на роки.
Чому «гарантії безпеки» перестали бути магічним словом
Публічний нерв — недовіра до будь-яких обіцянок, що не мають механіки виконання. Київ обережний до двосторонніх угод, бо має історичний досвід, коли «запевнення» великих держав не зупинили агресора.
На цьому тлі «план Б» формулюється як самозабезпечення: якщо зовнішні гарантії виявляться слабкими або політично мінливими, Україна має бути здатною вистояти й відбити повторний удар власними силами.
Чому ця розмова виринає саме зараз
Одразу кілька процесів зійшлися в один вузол:
- Переговорна рамка і “умови гарантій”. У США та Європі паралельно циркулюють підходи, де гарантії часто ставлять “після” угоди, а не “до” неї — і це принципово дратує Київ. Наприкінці 2025 року Вашингтон сигналізував союзникам: гарантій не буде, доки не буде мирної угоди.
- Дискусія про формат стримування після угоди. Генсек NATO Марк Рютте під час візиту до Києва 3 лютого 2026 року публічно озвучив, як це може виглядати: “війська на землі, літаки в повітрі, кораблі в Чорному морі”, а США — як “backstop” (страхувальник/опора).
- Паралельно триває війна і удари по критичній інфраструктурі. Ця реальність підживлює головний висновок: “після підписів” ризик не зникає, а часто лише змінює форму.
Саме в такій конфігурації “сталевий дикобраз” перестає бути красивою фразою і стає планом виживання.
«Сталевий дикобраз» — це не гасло, а вимога до архітектури держави
Фраза, яку публічно підхопила Урсула фон дер Ляєн, спочатку звучала як політична метафора: зробити Україну «неперетравною» для нинішніх і майбутніх агресорів. А далі це оформлюється вже як практичний план — у європейських документах і аналітиці, з чіткими “що саме робити”. У дослідницькому звіті FINABEL ця рамка прямо пов’язується з європейською «дорожньою картою оборонної готовності» та ідеєю довгострокового стримування.
Що Politico називає “планом Б” України
“План Б” зводиться до трьох опор:
Постійна, масивна армія
Не “тимчасовий ривок”, а структура, здатна довго тримати кордон, мати резерв, ротації, навчання, сучасне управління.
Ставка на дрони й ракети як “серійне стримування”
Ідеться не про одиничні “вундерваффе”, а про технології, які можна масово виробляти, швидко оновлювати і дешево масштабувати.
Оборонна промисловість як ядро гарантій
Фокус має зміститися від “обіцянок партнерів” до розуміння, що ядром гарантій мають бути українська армія й ОПК.
Ще один важливий акцент: майбутня безпека — це “стійкість виробництва”, здатність ОПК працювати довго, під тиском і з прогнозованими обсягами.
Чому “дикобраз” — це не про “покинули союзників”
Тут є тонка, але критична різниця:
- “План Б” не замінює союзників, він мінімізує фатальну залежність від політичних коливань.
- Зовнішні гарантії можуть бути сильними лише тоді, коли є внутрішня спроможність тримати удар.
Це прямо співпадає з публічною лінією НАТО: Рютте у Верховній Раді говорив, що шлях до угоди вимагатиме “важких рішень”, і паралельно підкреслював масштаби поточної підтримки (включно з тим, що програма PURL покриває значну частку протиповітряних потреб України).
“Дикобраз” у цифрах і механіці: що треба зробити, аби це не лишилося гаслом
Перезапустити оборонні закупівлі “під серійність”
Politico прямо називає реформу закупівель однією з умов “плану Б”. Практичний зміст: багаторічні рамкові контракти, швидкі процедури для фронту, незалежне тестування якості, контроль ланцюгів постачання, і — головне — прогнозований попит, без якого заводи не ростуть.
Рекрутинг і резерв як система, а не кампанія
“Масивна армія” — це не лише кількість людей. Це:
- навчальні потоки і стандарти підготовки,
- ротації і відновлення,
- резерв, який реально можна розгорнути,
- мотиваційна модель, що не розвалює тил.
Або простими словами: “оновити систему набору персоналу”.
ОПК як “інфраструктура часу”
Ключовий нерв “дикобраза”: витримати довгу гонку виробництва. Ідеальна модель — коли частина виробництва розосереджена, є дублюючі лінії, запас компонентів, можливість швидко міняти виріб під нову тактику ворога.
Кейс Gripen: як виглядає “довга ставка” на спроможності
У Politico згадується орієнтир на угоду щодо до 150 винищувачів Saab JAS-39E Gripen.
Що важливо в цьому прикладі:
- Восени 2025 року Reuters писав, що угода складна у фінансуванні (експортні кредити, пакети допомоги, потенційно заморожені російські активи тощо), і що перші поставки не очікувалися щонайменше три роки (станом на листопад 2025).
- Financial Times повідомляв, що Saab розглядав фінальне складання в Україні як частину потенційного великого замовлення — але також підкреслював, що фінансування й виробнича спроможність є ключовими вузлами.
- Деякі медіа паралельно писали про “перші поставки у 2026”, але це суперечить обережнішій оцінці Reuters; тож правильний висновок тут такий: “дикобраз” — це про 3–10 років системного будівництва, а не про швидкі чудеса.
Що робить Росія у відповідь: спроба заборонити саму ідею гарантій
Москва заздалегідь виступає проти будь-яких гарантій для України. Це логічно: для Кремля найзручніша Україна — “сіра зона” без сильних союзницьких зобов’язань і без власної промислової стійкості. Саме тому “дикобраз” — ідея, яку Росія намагатиметься підривати політично, економічно і ударами по виробництву.
5 моделей безпеки після війни: де “дикобраз” стоїть у реальній архітектурі
- Членство в НАТО — золота гарантія, але політично найскладніша.
- “схожі на Статтю 5 НАТО” двосторонні та багатосторонні угоди — сильні, якщо ратифіковані й мають механізми виконання.
- Європейська “коаліція спроможностей” та контингент стримування (те, про що говорить Рютте) — працює, якщо є сталі ресурси та правила застосування.
- ЄС як “парасолька” через інтеграцію ринків, індустрій і фінансування оборони — підсилює, але сам по собі не завжди замінює військові гарантії.
- “Сталевий дикобраз” (самостійне стримування) як базовий шар — те, що не можна “відкрутити” зміною уряду в іншій країні.
Реалістично, найміцніша конструкція — це гібрид пунктів 3 та 5: внутрішня спроможність та зовнішній контур стримування.
«Сталевий дикобраз»: як Європа хоче зробити Україну “неперетравною” для нової агресії — і що стоїть за цим планом
Розберемо концепцію — з акцентом на те, що саме має робити ЄС, які “вузькі місця” він бачить, де взяти гроші і чому в центрі — не лише зброя, а серійність виробництва, стандарти, навчання й логістика.
Серце концепції: “якісна військова перевага” (QME) як мова вимірюваної підтримки
Ключовий термін звіту — Qualitative Military Edge (QME). Автор пояснює: це підхід, який США історично застосовували, щоб компенсувати чисельну слабкість союзника (приклад — підтримка Ізраїлю). Для України ця логіка теж працює, бо російський ресурс у “масі” більший.
Важлива деталь: QME — це не “мати щось сучасне”, а вміти “стримувати й перемагати” будь-яку реалістичну конвенційну загрозу завдяки кращим засобам, які є в достатній кількості. Саме “в достатній кількості” — ключ до всієї дискусії про серійність.
Єврокомісія, за логікою звіту, намагається “дзеркалити” цей підхід — зробити підтримку цільовою, вимірюваною і такою, що дає результат, а не набором разових пакетів.
Дві першочергові задачі ЄС для “дикобраза”
Звіт виділяє дві ініціативи, які мають бути “№1” для нарощування QME України. І тут несподіванка: у топі не “ще більше різних систем”, а навчання і боєприпаси.
Навчання через EUMAM: не просто “тренувати”, а тренувати правильно
Йдеться про EU Military Assistance Mission (EUMAM) — місію ЄС із підготовки українських військових, запущену у 2022 році й продовжену до листопада 2026-го. У звіті зазначено масштаб: підготовку вже пройшли десятки тисяч військових, і це допомогло ефективніше використовувати західні системи.
Але автор підкреслює проблеми, які з’їдають ефект:
- “зоопарк” техніки: тренування часто прив’язані до конкретних зразків, водночас Україна отримує обладнання з різних джерел, інколи навіть кілька моделей одного типу (наприклад, різні танки). Це ускладнює підготовку й обслуговування.
- “де-контекст”: частина навчання (тактичного й оперативного рівня) може бути відірваною від реалій українського поля бою. Автор прямо каже: європейським арміям треба відходити від “доктрини низькоінтенсивних конфліктів”, бо вона погано підходить для великої конвенційної війни держав.
- координація: потрібні узгоджені рамки закупівель і навчання, щоб солдат не стикався з різними стандартами “в кожній новій школі”.
Окремо згадується ідея розширення мандату місії, включно з варіантом тренувань на українській території як політичного сигналу стійкості підтримки.
Суть: без якісного та релевантного навчання “сталевий дикобраз” буде мати колючки на параді, але не на фронті.
Боєприпаси: “базова математика війни”, яку Європа проспала
Друга першочергова тема — артилерійські боєприпаси і запаси. У звіті теза жорстка: затяжна війна показала структурну слабкість Заходу — нестачу виробництва й складів через роки неправильних припущень, мовляв, “високоінтенсивна війна в Європі малоймовірна”.
Є кілька “ударних” висновків:
- західні обіцянки в мільйонах снарядів — це важливо, але темп витрат у великій війні робить ці цифри недостатніми без постійного нарощування;
- РФ швидше перейшла на воєнні рейки, а також має доступ до зовнішніх ланцюгів постачання і великих ринків сировини.;
- “QME неможлива без базових запасів”: автор пропонує використовувати інструменти планування й огляду оборонних можливостей (наприклад, CARD) і — паралельно — стимулювати виробників нарощувати випуск, за логікою, схожою на механіку стимулів часів COVID, коли держави “підштовхували” виробництво вакцин.
Суть: “дикобраз” без боєприпасів — це дикобраз із поламаними голками.
Гроші: без багаторічного фінансування “дикобраз” не живе
Звіт прямо називає потребу: потрібен передбачуваний мульти-річний план фінансування, інакше ні навчання, ні виробництво, ні спільні проєкти не масштабуються.
Далі розбираються інструменти, які ЄС може/хоче використовувати.
SAFE loans: кредити на оборону з умовою “європейської локалізації”
SAFE (Security Action for Europe) — кредитний інструмент для термінових оборонних інвестицій. Важливий нюанс, який підкреслює звіт: контракти мають бути сконструйовані так, щоб не більше 35% вартості компонентів походили з-поза ЄС/ЄЕЗ/України — тобто Україна вбудовується у спільну систему, але й Європа зберігає контроль над “критичною часткою” ланцюга.
Це одночасно:
- інструмент оборонної готовності,
- інструмент індустріальної політики,
- і спосіб “підв’язати” Україну до європейських виробничих циклів.
Ukraine Support Instrument: правильна ідея, але замало масштабу
У звіті згадується Ukraine Support Instrument (USI) — механізм для інвестицій у масштабування українського ОПК та закупівлі української продукції. Але звучить і критика: на той момент обсяги фінансування виглядають недостатніми порівняно з оцінками потреб.
Заморожені російські активи: “реалістичний, але політично-юридично складний” шлях
Окремий блок присвячено використанню доходів та залишків від іммобілізованих російських активів як джерела “репараційного” фінансування.
Вузькі місця тут, за автором:
- юридичні гарантії й ризики позовів,
- репутаційні ризики для фінансової системи,
- політична втома частини держав, які бояться “продовжити війну без гарантії перемоги” і хочуть зберегти активи як важіль на післявоєнних переговорах.
Суть: без вирішення цього блоку “дикобраз” може залишитися проєктом, який усі підтримують словами, але фінансують уривками.
“Дронова вісь”: чому ЄС робить ставку на Drone Alliance і що з цього отримує сам
Дуже сильна частина звіту — про Drone Alliance (альянс дронів) як взаємовигідну історію: Україна отримує інтеграцію, компоненти, масштабування, а Європа — доступ до практик і темпів сучасної війни.
Автор описує європейську проблему: в ЄС і на східному фланзі НАТО з’являються інциденти проникнення БпЛА, а реакції інколи змушують витрачати дорогі ракети та перехоплювачі — що показує нестачу дешевих, масових контрзаходів.
Українська сторона, натомість, вимушено створила “економіку дронів”:
- масове виробництво,
- швидкі цикли доопрацювання,
- “фронтові лабораторії”, де тестують, ремонтують та модернізують,
- децентралізацію закупівель на рівні підрозділів для прискорення.
ЄС, за логікою звіту, може допомогти зробити те, чого часто бракує навіть найшвидшим системам під тиском війни: формалізувати інновацію (мережі обміну знаннями, стандарти, симетрія інформації між частинами, інституційні процеси), а також винести частину виробництва компонентів у Європу, зменшивши вразливість українських заводів до ударів.
Окремо згадується і “пакет вигоди” для ЄС:
- використання цивільної інновації (бо дрони — технології подвійного призначення),
- розвиток контрдронових спроможностей (РЕБ, GPS-спуфінг, глушіння, радіоелектронна розвідка),
- вивчення “agile production” (гнучке виробництво) — короткого циклу “зворотний зв’язок → нова конфігурація → серія”.
Суть: Drone Alliance у звіті подається як тест зрілості Європи — чи здатна вона адаптуватися до війни, де маса недорогих безпілотних платформ “ламає” старі системи.
Яким має бути “сталевий дикобраз” на практиці: 10 елементів, що складаються в систему
Якщо перекласти ідеї звіту з “політичних фраз” у конструктор, виходить такий набір:
- Підготовка під реалії великої війни, а не “миротворчі сценарії”.
- Уніфікація навчання й логіки постачання, щоб зменшити ефект “різних стандартів”.
- Боєприпаси як довгий контракт, а не разовий пакет.
- Європейські стимули виробникам для швидкого нарощування випуску.
- Інтеграція українського ОПК у європейський через SAFE-логіку компонентів та спільні закупівлі.
- Окремий інструмент для інвестицій у виробництво в Україні (USI) — але з масштабом, співмірним потребам.
- Фінансування через російські заморожені активи як найпотужніший “мультиплікатор”, якщо ЄС подолає юридичні й політичні страхи.
- Drone Alliance як фабрика уроків війни і як канал перенесення українських практик у ЄС.
- Контрдронова оборона (РЕБ, радіоелектронна розвідка, дешеві перехоплення) як новий “обов’язковий стандарт” безпеки для Європи й України.
- Європейська політична суб’єктність: ЄС має бути залученим у переосмислення архітектури безпеки континенту, а не “спостерігачем”, бо ставка — його власна безпека.
Головний висновок: “дикобраз” — це стратегія, яка змінює Європу не менше, ніж Україну
Фінальна думка звіту дуже сильна: перетворення України на “сталевого дикобраза” — це не тільки про Україну. Це каталізатор оборонної готовності самого ЄС, бо війна оголила європейські вразливості: виробництво, запаси, темпи, адаптація до безпілотної високої інтенсивності.
І якщо коротко:
- Україні потрібні стійкі спроможності й серійність,
- ЄС потрібна здатність мислити війною “на роки”, а не “на пресреліз”.
“Сталевий дикобраз” — це не відмова від партнерів і не красива метафора. Це спроба відповісти на найболючіше питання після будь-якої паузи у війні: “а що, як Росія прийде знову?” І відповідь звучить так: навіть якщо гарантії союзників коливатимуться, у країни має бути власна сила, серійна технологічна перевага і промисловість, що витримує удар роками. Саме тому “план Б” зводиться до армії, дронів та ракет, ОПК; а НАТО та ЄС — до зовнішнього контуру, який підсилює базу.
За матеріалами unn.ua
