Світ, здається, увійшов у фазу, коли політика все рідше схожа на обережну реконструкцію — і все частіше нагадує демонтаж. Саме цю зміну інтонації фіксує щорічний звіт Мюнхенської безпекової конференції (MSC) за 2026 рік із промовистою назвою «У стані руйнування» / Under Destruction: правила й інституції не «підкручують», їх ламають — інколи з аплодисментами частини електорату.
Нижче «розбір механіки»: чому руйнівна політика стала масовою спокусою, чому Європа застрягла між запереченням і прийняттям нового світу, і що означає вимога “стати постачальником безпеки” — для континенту і для України.
Що таке «політика руйнування» — і чому це більше, ніж метафора
У звіті MSC формула звучить жорстко: світ входить у період «політики демонтажної кулі», де руйнування переважає над поступовими реформами й «виправленням курсу». У центрі уваги — не хаос як випадковість, а хаос як метод управління.
Це важливо відрізнити від «антисистемності» як емоції. «Політика руйнування» — це коли:
- правила оголошують перешкодою, а не запобіжником;
- інституції виставляють ворогом народу, а не інструментом контролю влади;
- складні компроміси таврують як слабкість;
- перемогу вимірюють не результатом, а масштабом зламаного.
Логіка проста й небезпечна: якщо суспільство не вірить, що систему можна полагодити, воно починає вірити, що її треба знести — а потім “якось побудувати нову”. Проблема в тому, що «потім» часто не настає: на місці ремонту з’являється вакуум, який найкраще заповнюють ті, хто вміє керувати страхом.
Чому західні демократії самі підживлюють руйнівний запит
MSC описує зростання підтримки політичних сил, які воліють ламати інституції, а не реформувати їх. Причини названі доволі приземлені: розчарування в ефективності демократичних механізмів, недовіра до здатності системи змінюватися, відчуття «забюрократизованості» та неадаптивності держави.
Сюди додається психологія «швидкої відповіді»:
- реформи повільні й не дають миттєвого відчуття контролю;
- руйнація дає негайний ефект «я щось зробив»;
- скандал і конфлікт простіше комунікувати, ніж складні policy-пакети (реформа, компроміс, налаштування системи).
І тут у звіт вбудовано тривожний маркер: за даними опитування Munich Security Index 2026, у ключових демократіях G7 лише невелика частка респондентів вірить, що політика чинних урядів зробить життя майбутніх поколінь кращим — зокрема 13% у Німеччині та 12% у Франції.
Це не «соціологія настрою». Це соціологія легітимності: коли майбутнє здається гіршим, зникає терпіння до правил, процедур і балансів.
США й ефект «волатильного гаранта»: пастка, у яку загнали себе європейці
Найболючіший шмат звіту — про те, як зміна підходів США до безпеки Європи множить невизначеність. Нинішній Вашингтон сприймається як нестабільний і суперечливий — сигнали коливаються між підтримкою, умовністю й тиском.
У звіті прямо вказано на другу адміністрацію Дональда Трампа як на приклад «демонтажного» стилю, що «звільняє від обмежень порядку» — і тим самим пришвидшує ерозію післявоєнної архітектури міжнародного порядку.
Далі — психологія Європи. Звіт описує стан «пастки між запереченням і прийняттям»: європейці, прагнучи утримати США в безпековому порядку, відкладали важче завдання — підготовку до майбутнього, де американська участь може скорочуватися незалежно від обставин.
Тобто проблема не лише в позиції США. Проблема в тому, що Європа надто довго робила ставку на інерцію, а не на власну здатність тримати удар.
Росія як «найближча загроза» і сила двозначності
Звіт MSC називає Росію найбільш значущою та безпосередньою загрозою безпеці Європи й НАТО, а війну проти України — руйнуванням європейської архітектури кооперативної безпеки та норми територіальної цілісності.
Окрема увага — гібридним операціям у Європі: саботаж, підпали, кібератаки, шпигунство, порушення повітряного простору. Їхня «фішка» — навмисна двозначність, щоб уникати прямої відповідальності, але чинити психологічний тиск і провокувати політичний параліч.
Це принципова рамка для 2026 року:
- фронт в Україні — лише один рівень конфлікту;
- другий рівень — тиск на європейські суспільства через страх, втому, недовіру;
- третій рівень — тест на здатність ЄС і НАТО реагувати швидко, не загрузнувши в процедурності.
Ключовий висновок MSC: Європа має стати постачальником безпеки
У звіті звучить фраза, яка насправді означає зміну історичної ролі: Європа входить у «тривалу еру конфронтації» й має перейти від споживача безпеки до її постачальника.
Що це означає «в перекладі на дії»?
Гроші — необхідні, але не достатні
MSC підкреслює: потрібне не разове збільшення витрат, а стабільне нарощування оборонних бюджетів і спільні пріоритети. Інакше Європа отримає не силу, а колекцію дорогих, несумісних між собою проєктів.
Промислова автономія: “купувати більше” ≠ “стати автономними”
Звіт попереджає: навіть на тлі зростання оборонних витрат Європа залишається значною мірою залежною від американських озброєнь і технологій — що «вкорінює залежність», замість формувати автономію. Тобто, якщо Європа збільшує бюджети, але витрачає їх переважно на імпорт, вона підсилює себе тактично, але стратегічно лишається вразливою до політичної «умовності» гарантій.
Гібридна стійкість як “внутрішня оборона”
У звіті прямо поруч із оборонпромом згадані цивільна готовність і системна протидія гібридним загрозам. Це означає: енергостійкість, кіберзахист, захист критичної інфраструктури, контррозвідка, інформаційна гігієна — стають не “додатком”, а ядром оборони.
Україна в цій картині: не “тема співчуття”, а вузол європейської безпеки
У логіці MSC підтримка України — це не благодійність і не “політичний жест”, а рубіж, на якому вирішується:
- чи зупиняється ревізія кордонів силою;
- чи залишається дієвим принцип територіальної цілісності;
- чи здатна Європа діяти швидко й масштабно, коли США дають змішані сигнали.
Важливий практичний маркер MSC-2026: на конференції вперше має з’явитися Ukraine House як окремий майданчик. Це символічно: Україна перестає бути «пунктом порядку денного» і стає постійною лінзою, через яку читається безпека Європи.
Оскільки звіт ставить тезу, що оборона континенту та підтримка України — передусім відповідальність Європи, логіка допомоги поступово має зміщуватися:
- від “підтримати, поки США лідирують” → до “підтримати, бо це власна безпека Європи”;
- від реактивних пакетів → до планування на роки (виробництво, постачання, навчання, ремонтні спроможності, ППО, боєприпаси, дрони, РЕБ тощо);
- від “допомога Україні” → до інтеграції України в європейську оборонну екосистему (де Україна стає не лише отримувачем, а й джерелом досвіду, інновацій і промислової кооперації).
Тут важливий нюанс: “самостійна Європа” не автоматично означає “сильніша підтримка”. Але доповідь підводить до думки, що зволікання ризикує залишити континент у «сірій зоні» між сферами впливу — а отже, і Україну в зоні підвищеної стратегічної невизначеності.
Контекст Munich Security Conference 2026
Згідно з анонсами, 62-га конференція відбудеться 13–15 лютого 2026 у Hotel Bayerischer Hof та Rosewood Munich. Очікуються близько 200 урядових представників із ~120 країн, майже 60 голів держав і урядів, 56 міністрів закордонних справ і понад 30 очільників оборонних відомств, а також керівники понад 40 міжнародних організацій. Також медіа повідомляють про очікувану присутність, зокрема, Володимира Зеленського, Марко Рубіо та Фрідріха Мерца.
Час “будівельників”, а не лише “пожежників”
У звіті MSC є думка, яку медіа цитують майже як маніфест: у світі «руйнівної політики» недостатньо реактивно “підлатувати старе” — треба укріплювати критичні конструкції й проектувати нові, стійкіші.
Для Європи це означає дорослішання: менше віри в інерцію старого порядку, більше — в інституційну, промислову й суспільну здатність вистояти. Для України — шанс, що підтримка дедалі менше залежатиме від настрою зовнішнього гаранта, і дедалі більше — від усвідомлення Європою власного інтересу.
За матеріалами ukrinform.ua
