Цієї зими військовий оглядач Юліан Рьопке (BILD) описує російську кампанію як «зимову війну на виснаження», де ставка робиться одразу на два важелі тиску: масовані удари по теплу й електриці та безперервні атаки вздовж фронту. Але ключовий висновок автора звучить парадоксально: тактика стала жорсткішою й ефективнішою на рівні руйнувань — проте стратегічного зламу не відбулося.
Нижче — що саме названо «двома невдачами», на чому тримаються аргументи, де вони підкріплені цифрами, а де потребують обережних уточнень.
Ставка на холод і темряву: що Кремль намагався зробити
Ідея не нова: змусити країну попросити “мир за будь-яку ціну” через побутову катастрофу — тепло, вода, електрика, транспорт, зв’язок. Цієї зими, стверджує BILD, російським військам краще вдавалося “діставати” тепло- та електростанції на тлі морозів до -30°C, і автор прямо називає це найважчим воєнним зимовим періодом за весь час повномасштабної війни.
Чому “працює краще”, ніж раніше (за версією Рьопке):
- у Росії зросли можливості виробництва та імпорту ракет і дронів;
- у України — високий тиск на запаси перехоплювачів ППО, зокрема через затримки та зміни в зовнішній підтримці.
Чому це стало першою великою невдачею: «енергетичний терор» не зламав суспільство
Ключовий тест будь-якої «зими як зброї» — не кількість влучань, а політичний ефект: чи з’являється масовий запит на капітуляцію чи поступки, чи починає суспільство тиснути на владу з вимогою «зупинити все за будь-яких умов».
У Рьопке відповідь однозначна: ні — попри щоденний тиск і руйнування, більшість українців не вимагає від влади здати Донбас чи прийняти умови Росії.
Це важливо, бо цю тезу можна перевіряти соціологією — і тут аргумент підсилюється даними КМІС:
- У січні 2026 року 88% респондентів прямо вважали, що удари по енергетиці мають на меті залишити без світла та тепла і примусити до капітуляції.
- При цьому КМІС у своїх матеріалах зазначає, що немає сплеску підтримки «миру на будь-яких умовах» навіть на тлі атак та зими.
- В опитуваннях про Донбас частка тих, хто не приймає передачу територій в обмін на гарантії, залишається суттєвою (приблизно половина, залежно від формулювання питання й моменту вимірювання).
Тобто «злам волі» не став масовим трендом — і це справді можна назвати провалом політичної цілі зимової кампанії.
Чому так відбувається (поза “героїчними” кліше):
- Адаптація: суспільство та інфраструктура вже мають досвід попередніх зимових хвиль ударів;
- Децентралізовані рішення (ремонти, резервні схеми, генератори, локальні котельні та пункти обігріву) знижують шанс “тотального блекауту”;
- Низька довіра до гарантій: навіть якщо “паузу в ударах” обіцяють, значна частина людей сумнівається, що це дасть тривалий мир — це видно в опитуваннях.
Друга ставка: «фронт без прориву» — і чому це теж названо невдачею
Паралельно з ударами по тилу Кремль намагається досягти результату на фронті: або оперативного прориву, або хоча б стійкого темпу просування, який можна “продати” як неминучість перемоги.
Рьопке описує картину так: уздовж понад 1000 км фронту тривають безперервні атаки, але результати обмежені; за два тижні — лише кілька невеликих населених пунктів у Запорізькій області; на Донецькому напрямку — відносна стабільність; на Харківщині навколо Купʼянська — заяви РФ, які автор називає пропагандою.
Але найсильніша частина цієї аргументації — динаміка територіальних захоплень. У матеріалі BILD наведено такі оцінки: близько 250 км² у січні проти 445 у грудні та 505 у листопаді.
Цю тенденцію підтверджують і дані OSINT-проєкту DeepState: наприклад, у січні фігурує ~245 км², і наголошується, що кількість штурмових дій впала незначно, а територіальні здобутки — майже вдвічі.
Отже, друга “невдача” — не те, що РФ зовсім не рухається, а те, що “ціна просування” зростає, а ефект падає: багато зусиль — відносно малий результат у кілометрах.
Чому дві невдачі складаються в одну проблему Кремля
Якщо звести «енергетику» і «фронт» в одну рамку, виходить проста стратегія: виснажити і примусити.
- Якщо суспільство ламається — з’являється шанс на політичні поступки.
- Якщо фронт сиплеться — поступки стають “питанням часу”.
Але цієї зими Кремль уперся в дві стіни:
- побутовий терор не конвертується в політичну капітуляцію;
- військовий тиск не дає швидкого операційного результату, а темпи просування скорочуються.
Тому РФ лишається у сценарії “довго і дорого”: бити по тилу, шукати слабкі місця ППО, тиснути на окремих ділянках фронту — і паралельно грати на зовнішній політиці (втома партнерів, торги довкола поставок, переговорні паузи тощо).
Логіка BILD зводиться до тверезого підрахунку: так, Росія посилила удар по українському тилу в мороз і створює важчі побутові умови, але не отримала того, заради чого це робиться — суспільного запиту на капітуляцію та швидкого фронтового прориву.
Найнебезпечніше в цій формулі — не “ефект сьогодні”, а здатність продовжувати кампанію довго, граючи на дефіциті ППО та втомі союзників. Але на цей момент “дві великі ставки зими” виглядають радше як кампанія залякування й виснаження без стратегічного перелому, ніж як шлях до швидкого політичного диктату Путіна.
За матеріалами bbc.com
