Тарифи не мають бути інструментом соціальної політики: чому підвищення цін на електроенергію — лише питання часу і чому це може бути «ліками» для енергоринку.
Чому тема «підняття тарифів» повернулась саме зараз
В Інфляційному звіті за січень 2026 року Національного банку України прямо закладене технічне припущення: до кінця опалювального сезону тарифи по більшості позицій ЖКГ лишаються «замороженими», але після сезону у прогнозі враховано підвищення ціни електроенергії для побутових споживачів і поступове коригування інших «мораторних» тарифів до економічно обґрунтованих рівнів. Водночас НБУ окремо підкреслює: це не порада уряду, а припущення для макропрогнозу.
Тобто «сигнал» не в тому, що завтра обов’язково подорожчає. Сигнал у тому, що модель утримання низької ціни вічно не масштабується, якщо енергосистему треба відновлювати та захищати.
Що означає «дешева електрика»: ПСО і кроссубсидії
Сьогодні для населення працює механізм ПСО (покладання спеціальних обов’язків) — це коли держава адміністративно тримає ціну нижче «ринкової», а різниця компенсується через інші елементи системи. Його базова рамка закріплена постановою №483 (2019) про ПСО на ринку електроенергії.
Восени 2025 року Кабінет Міністрів України продовжив дію ПСО до 30 квітня 2026 року, тобто на весь опалювальний сезон, із тарифом 4,32 грн/кВт⋅год (та пільговими умовами для електроопалення).
Ключове: «дешево для всіх» не означає «безкоштовно для системи». За даними Енергоатома, компанія у 2025 році сплатила за послугу ПСО 168,546 млрд грн (з ПДВ), фактично беручи на себе основне фінансове навантаження соціальної ціни.
А Energy Community у своєму звіті прямо називає побутову ціну некосторефлексивною (тобто такою, що не відбиває реальні витрати), і описує, що державні генеруючі компанії (зокрема Укргідроенерго) та інші учасники ринку де-факто «доплачують» різницю. Там же зафіксована проблема: чітких критеріїв енергетичної вразливості та таргетованої підтримки все ще бракує.
Війна та дефіцити: економіка електрики стала жорсткішою
У мирний час «перекладання» витрат між сегментами ще можна тягнути довго. У війні — складніше, бо:
- пошкоджуються генерація та мережі й потрібні постійні ремонти;
- зростає роль імпорту, а він зазвичай дорожчий;
- ринок потребує інвестицій у маневровість і резерви, а їх не зробиш «із повітря».
World Bank Group у RDNA4 (оцінка потреб України на відновлення та відбудову) описує енергетичний контекст так: через атаки та пошкодження доступна встановлена потужність для використання станом на 31.12.2024 становила близько 15 ГВт, тоді як піковий попит узимку оцінювався 18–19 ГВт, а потенційний дефіцит у сезон — до 6 ГВт (залежно від погоди та нових ударів).
Імпорт теж став «фактором ціни». У січні 2026 Україна імпортувала рекордні обсяги електроенергії (близько 894 тис. МВт⋅год), і це помітно більше, ніж місяцем раніше. Це не означає «імпорт винен у всьому», але означає, що собівартість на системному рівні зросла, а підтримувати низьку ціну «як раніше» дедалі дорожче.
Чому тариф — це не про «покарати людей», а про сигнал для інвестицій
Логіка фрази «тарифи не мають бути інструментом соціальної політики» проста:
- Тариф має показувати реальну вартість ресурсу й стимулювати ефективне споживання та інвестиції (утеплення, автоматика, накопичувачі, власна генерація).
- Соціальна підтримка має бути адресною — тим, хто реально не витягує базові потреби.
Коли ціна «занижена для всіх», держава субсидує і тих, кому допомога не потрібна, і часто — неефективне споживання. Саме цю думку озвучує Святослав Павлюк, виконавчий директор Асоціації “Енергоефективні міста України”, пояснюючи, що в платіжках видно значно більшу «загальну» вартість, а різницю покривають інші учасники системи, зокрема Укренерго та держкомпанії.
Читайте також: “Блекаути повертаються по колу: три рішення, які вже запізнилися”
Соціальна справедливість: де має бути «соціальна політика»
Тут важлива чесність формулювання:
Підвищення тарифу без захисту вразливих = удар по бідності.
Збереження заниженої ціни для всіх = деградація енергокомпаній і накопичення «квазіборгів».
НБУ окремо попереджає: тривале відтермінування приведення тарифів до економічно обґрунтованих рівнів може накопичувати квазіфіскальні дисбаланси, погіршувати фінансовий стан держкомпаній і підривати інвестиційний потенціал галузі.
Тому «правильна» соціальна політика в цій темі — це не «тримати всім дешево», а:
- чітко визначити вразливі та енергобідні домогосподарства;
- зробити підтримку прозорою і адресною (субсидії та компенсації);
- залишити тариф як економічний сигнал.
Які моделі підвищення виглядають найменш болісними
Нижче — не прогноз «як буде», а найреалістичніші конструкції, які обговорюють експерти й які зменшують шок.
Поетапне підвищення
Поступове зближення до «ближчої до витрат» ціни (2–4 кроки протягом року), щоб:
- уникнути разового стрибка,
- дати час оформити субсидії,
- дати час ринку й домогосподарствам адаптуватися.
«Соціальний мінімум» та ринкова ціна понад норму
Ідея, яку описує Павлюк: базовий обсяг лишається відносно доступним, а все, що понад — дорожче, як спосіб стимулювати енергоефективність. Це схоже на те, як деякі країни проходили перехід (згадується Молдова як приклад поєднання ринковішої ціни й адресної підтримки).
Збереження та розширення диференціації для електроопалення
Сьогодні вже є елемент «диференціації» — пільгова ціна для споживачів з електроопаленням до 2000 кВт⋅год/міс. Подібні «м’які винятки» часто використовують, щоб не підрізати найбільш залежні від електрики домогосподарства.
«Рахунок на пальцях»: як змінюється платіжка
Щоб прибрати магію, достатньо формули:
Платіжка ≈ споживання (кВт⋅год) × тариф (грн/кВт⋅год)
Приклад 1: 150 кВт⋅год/міс
- за 4,32 грн → 150×4,32 = 648 грн
- за 6 грн → 900 грн
- за 8 грн → 1200 грн
- за 10 грн → 1500 грн
Приклад 2: 250 кВт⋅год/міс
- за 4,32 грн → 1080 грн
- за 6 грн → 1500 грн
- за 8 грн → 2000 грн
- за 10 грн → 2500 грн
Саме тому «правильна» реформа майже завжди йде пакетом: тариф + субсидії + правила для вразливих, інакше суспільна ціна занадто висока.
Підвищення тарифів у нинішній конструкції — радше неминуче, бо:
- енергосектор під ударами й потребує відновлення та резервів,
- «соціальна ціна для всіх» фінансується кроссубсидіями, що виснажують держкомпанії,
- відкладання рішень накопичує перекоси й робить майбутній стрибок болючішим.
Але якість цього підвищення — питання політики: або це буде керований перехід із захистом вразливих, або «тарифний шок». І саме тут теза «тарифи не мають бути інструментом соціальної політики» — не про черствість, а про правильне місце соціальної допомоги: не в заниженій ціні для всіх, а в адресній підтримці тим, кому справді важко.
За матеріалами unn.ua
