Женевський раунд не приніс прориву. Він лише окреслив, що наступна спроба зрушити переговори з мертвої точки, найімовірніше, відбудеться на початку березня в Абу-Дабі.
Саме це після зустрічей підтвердив Володимир Зеленський: йдеться не просто про черговий контакт, а про спробу фіналізувати параметри реальних гарантій безпеки і підготувати формат зустрічі на рівні лідерів.
Але в цій новині важливіше інше: дипломатія рухається, а позиція Кремля — ні. Зеленський прямо сказав, що ознак готовності Росії до миру немає, а Путін, навпаки, готується воювати далі. Саме тому Київ знову публічно повертає на перший план те, що Москва і частина західних посередників намагаються відсунути: не “атмосферу діалогу”, а тиск — на російську нафту, енергоресурси та банки. І це, по суті, головний висновок після Женеви: без економічного примусу жоден новий майданчик не змінить російської логіки війни.
Але головний сигнал Банкової зараз не в географії й не в дипломатичному антуражі. Він у слові “директиви”. Зеленський прямо говорить, що перед кожним раундом дає команді чіткі настанови, і їхній базовий зміст незмінний: не знецінити роки війни, боротьбу, відвагу й ціну, яку вже заплатила країна.
Це означає, що Київ намагається зафіксувати політичну рамку ще до того, як почнеться новий раунд торгу: жодна угода не може виглядати як “мир”, якщо всередині неї захована капітуляція.
За словами Рустема Умєрова, 26 лютого в Женеві робота йшла у двох форматах: окремо з американською стороною та в ширшій конфігурації за участі США і Швейцарії. Зараз, за його оцінкою, команди допрацьовують безпекові параметри, економічні рішення та узгоджені позиції, які мають стати основою наступного раунду за участі США та Росії. Це важливо: Абу-Дабі готують не як символічну зустріч “для фото”, а як майданчик, де сторони спробують перейти від розмов до пакетного торгу по суті.
Інша принципова річ — переговори дедалі більше зсуваються не лише в площину війни, а й у площину післявоєнного устрою. В Женеві США та Україна обговорювали відбудову, інвестиційні механізми й так званий “план процвітання”. Київ розраховує залучити близько $800 млрд державних і приватних коштів упродовж десяти років, тоді як остання оцінка Світового банку визначає потребу у відновленні на рівні $588 млрд. Це вже не просто “супровідна тема” — це спроба зашити економічну архітектуру майбутнього в сам переговорний процес.
Проблема в тому, що паралельно з розмовами про відбудову Росія продовжує говорити мовою ударів. У ніч перед переговорами, РФ випустила по Україні 420 дронів і 39 ракет, а Зеленський у вечірньому зверненні окремо наголосив, що значна частина ударів ішла по енергетиці. Тобто реальний фон переговорів — не “вікно для миру”, а спроба домовлятися під акомпанемент масованого терору.
Саме тому ключовий вузол залишається тим самим, що й раніше: території. Попередній раунд у Женеві не дав прориву, а однією з головних причин стали розбіжності щодо землі. Москва, за цими даними, вимагає, щоб Україна віддала той фрагмент Донеччини, який досі контролює, тоді як Київ відмовляється поступатися територією, за яку вже заплачено тисячами життів. Отже, Абу-Дабі може стати не “зустріччю заради миру”, а моментом, коли на Україну знову спробують тиснути формулою: або політична поступка, або нескінченне затягування війни.
Водночас Вашингтон, схоже, тестує і економічні важелі тиску на Москву. США пригальмували продаж міжнародних активів Lukoil і продовжили дедлайн для угод до 1 квітня, прямо прив’язуючи це до ширшого переговорного контексту. Для України це важливий маркер: реальний вплив на Кремль і далі лежить не у “добрій волі” Путіна, а у фінансовому стисканні його ресурсної бази.
Тому справжній зміст нового курсу на Абу-Дабі простий: Київ іде туди не шукати красивої паузи, а намагатися зафіксувати три речі одночасно — безпекові гарантії, економічну рамку відбудови і непорушність власних політичних червоних ліній. Якщо хоча б один із цих елементів почне розмиватися, наступний раунд ризикує стати не кроком до миру, а черговою спробою легалізувати російський шантаж під вивіскою дипломатії.
Окремо переговорну рамку вже публічно зафіксував Кирило Буданов. Його позиція значно жорсткіша і політично важливіша за звичний дипломатичний супровід: територіальне питання він прямо називає головним, а будь-які поступки — неприйнятними для українського суспільства. У цій логіці Абу-Дабі для Києва — це не майданчик для торгу землею, а спроба вибудувати ефективний переговорний процес без демонтажу суверенітету. Саме тому Буданов фактично озвучує головну межу майбутнього раунду: Україна може говорити про механіку миру, але не про легалізацію окупації.
Буданов також виносить у центр те, що часто намагаються відсунути на другий план у “мирних” дискусіях: санкції проти Росії мають діяти не лише під час війни, а й після завершення бойових дій, щоб Кремль не відновив військовий ресурс. Заморожені активи РФ і майбутні доходи агресора, за цією логікою, мають працювати на репарації Україні. Тобто йдеться не просто про припинення вогню, а про модель миру, в якій Росія не отримує ані винагороди за агресію, ані передишки для нової війни.
Буданов додає переговорам не тактику, а доктрину
Найжорсткішу рамку майбутнього раунду вже озвучив Кирило Буданов. На відміну від звичної дипломатичної мови про “складний, але конструктивний процес”, він говорить про кінцеву логіку безпеки значно пряміше: єдиний безпечний сценарій для України та Європи — створити умови, за яких Росія перестане існувати як імперія. Якщо ця позиція справді є частиною мислення Банкової, то для Києва переговори — це не пошук формули співіснування з оновленою російською агресією, а спроба вибудувати такий результат, який унеможливить її нове повернення.
У цьому й полягає справжній зміст курсу на Абу-Дабі: Україна йде туди не просто за паузою у війні, а за формулою, в якій мир не дорівнює замороженню загрози. Буданов фактично переводить розмову з рівня “як зупинити стрілянину” на рівень “як зробити так, щоб імперська Росія більше не могла диктувати Європі умови”. Саме тому його лінія — це не емоційне загострення, а спроба нав’язати переговорам стратегічний масштаб, у якому компроміс без демонтажу джерела загрози виглядає лише відкладеною війною.
Женевський раунд не дав прориву, але окреслив головне: Україна заходить у нові переговори в Абу-Дабі не заради формальної “мирної паузи”, а щоб зафіксувати свої червоні лінії — гарантії безпеки, відсутність територіальних поступок, збереження санкційного тиску на РФ і основу для повоєнної відбудови. Водночас жорсткі заяви Буданова показують, що в Києві дедалі відвертіше говорять не просто про припинення війни, а про такий результат, який не дозволить Росії зберегти імперську здатність знову загрожувати Україні та Європі.
За матеріалами news.liga.net
