Українсько-данське оборонне партнерство за останні півтора року пройшло шлях, на який іншим союзникам часто бракувало і політичної волі, і швидкості. Спочатку Данія першою серед західних партнерів почала напряму фінансувати виробництво української зброї. Потім — допомогла перетворити цю схему на масштабований міжнародний механізм, до якого долучилися інші країни та кошти від доходів із заморожених російських активів. А далі — зробила наступний крок: погодила запуск українського оборонного виробництва вже на власній території.
У цій логіці Данія більше не виглядає просто донором. Вона стає майданчиком, де український військово-промисловий досвід отримує захищене середовище, стабільніші ланцюги постачання і доступ до європейської індустріальної екосистеми. Для України це спосіб винести частину критичного виробництва з-під ракетної загрози. Для Копенгагена — інвестиція у власну безпеку, доступ до українських технологій війни та посилення власної ролі в європейській оборонній архітектурі.
Ключові цифри
- 18 САУ «Богдана» — перша публічна реалізація «данської моделі», профінансована Данією у 2024 році.
- 1,2 млрд данських крон — рішення про виділення коштів із Ukraine Fund на закупівлі в української оборонної промисловості в межах старту моделі.
- майже €538 млн — вартість озброєнь, які ЗСУ отримали у 2024 році через «данську модель», за підсумками Міноборони України.
- DKK 4,4 млрд (близько €590 млн) — загальний обсяг коштів, які Данія спрямувала в український ОПК через «данську модель» у 2024 році, за даними посольства Данії.
- DKK 3,2 млрд — додатковий пакет рішень через «данську модель», погоджений у червні 2025 року за участю Данії, Швеції, Канади, Норвегії та Ісландії.
- DKK 9,4 млрд — саме на такий загальний обсяг Данія планувала у 2025 році закупівлі через модель у українських виробників.
- понад DKK 6 млрд — на таку суму, за даними Міноборони Данії, до кінця жовтня 2025 року вже було поставлено українського озброєння й техніки, профінансованих переважно за рахунок доходів від заморожених російських активів.
- DKK 500 млн — саме стільки Данія офіційно виділила у 2025 році на прискорення запуску українського оборонного виробництва на своїй території.
Читайте також: “Рік без Америки: як Європа втримала підтримку України”
Як з’явилася «данська модель»
Поворотний момент настав улітку 2024 року, коли Данія формалізувала новий підхід до військової допомоги: не просто передавати Україні західні системи чи гроші «в бюджет», а закуповувати зброю безпосередньо в української оборонної промисловості. Саме так з’явилася те, що пізніше закріпилося як «данська модель». У Міноборони Данії тоді прямо назвали це «парадигмальним зсувом» у логіці підтримки, що має забезпечити швидшу й ефективнішу допомогу прямо біля фронту.
Першим публічним пілотом стали 18 самохідних артилерійських установок «Богдана», вироблених в Україні й профінансованих Данією. У липні 2024 року данське Міноборони повідомило, що очікує їхню поставку «протягом найближчих місяців», а також підтвердило, що на закупівлі в українського ОПК уже було вирішено спрямувати 1,2 млрд крон із фонду допомоги Україні.
Символізм тут важливий не менше за цифри. «Богдана» була не просто новою гарматою в українському строю, а доказом того, що західний союзник готовий поставити гроші на українського виробника як на повноцінного постачальника зброї, а не лише на одержувача допомоги. Цим Данія першою вивела український ОПК із ролі «внутрішнього ресурсу воюючої країни» в роль елемента ширшої західної системи забезпечення війни.
Від експерименту до масштабної схеми
Уже на початку 2025 року Міноборони України підбило перші підсумки: у 2024-му через «данську модель» ЗСУ отримали озброєння майже на €538 млн. За даними українського оборонного відомства, у цю суму входили внески Данії, Швеції, Ісландії та — що принципово — доходи від заморожених російських активів. Там же прямо зазначено, що на першому етапі модель профінансувала «Богдани», а згодом — виробництво далекобійних дронів, а також протитанкових і протикорабельних ракет.
У квітні 2025 року посольство Данії в Україні уточнювало масштаб: у 2024 році Копенгаген загалом спрямував близько DKK 4,4 млрд у український ОПК через цю модель. Це вже був не пілот, а повноцінний фінансовий інструмент, який став ядром нового формату співпраці.
Далі обсяги лише зростали. 4 червня 2025 року Міноборони Данії повідомило про нове рішення на ще DKK 3,2 млрд через «данську модель», уже не лише з данськими грошима, а й за участю Швеції, Канади, Норвегії та Ісландії. Йшлося про артилерійські системи, ударні дрони, ракети та протитанкове озброєння, вироблені в Україні, причому данська сторона окремо наголошувала: поставки вже почалися.
Тоді ж Копенгаген озвучив ще важливішу цифру: у 2025 році через «данську модель» планувалося закупити зброї та техніки в українських оборонних компаній на суму близько DKK 9,4 млрд. Це означало, що модель перестала бути одиничною політичною ставкою Данії й стала фактично міжнародною рамкою для масштабного фінансування українського виробництва.
Заморожені російські активи як паливо для українського виробництва
Ще один стратегічний зсув — використання доходів від заморожених російських активів. У серпні 2024 року Міноборони Данії повідомляло, що саме Данія отримала відповідальність за розподіл приблизно DKK 2,9 млрд таких коштів через «данську модель» у межах Європейського фонду миру.
До листопада 2025 року масштаби ще зросли. Данське Міноборони заявило, що на кінець жовтня вже було поставлено українського озброєння більш ніж на DKK 6 млрд, профінансованого коштом доходів від заморожених російських активів. Також воно уточнило, що в період 2024–2027 років через «данську модель» очікується фінансування на DKK 19,3 млрд, із яких DKK 9,7 млрд мають надходити саме з таких доходів, а ще майже DKK 6,6 млрд — із данського Ukraine Fund.
Фактично це означає, що Данія не лише першою запропонувала модель прямої закупівлі української зброї, а й стала оператором схеми, яка дозволяє конвертувати західні фінансові ресурси та заморожені російські гроші у реальні українські ракети, дрони, артсистеми й боєприпаси. Це вже не символічна допомога — це системне масштабування українського оборонного виробництва.
«Build with Ukraine»: коли виробництво переноситься за кордон
Наступний крок Данія й Україна формалізували влітку 2025 року. 24 червня Міноборони України повідомило про підписання листа про наміри між Рустемом Умєровим і Троельсом Лундом Поульсеном щодо створення українського оборонного виробництва на території Данії. Документ прямо передбачав запуск українських оборонних підприємств у Данії та глибшу інтеграцію оборонних секторів обох країн.
У тій же заяві Київ уточнив, що Данія виділяє DKK 500 млн, аби пришвидшити запуск цього виробництва. Українська сторона назвала це «першим кроком» до практичної реалізації довгострокового безпекового партнерства, а данська — підкреслила, що така співпраця дає й Збройним силам Данії доступ до українських технологій та експертизи.
У серпні 2025 року в Києві цю логіку ще раз закріпили політично: тодішній міністр оборони Денис Шмигаль заявив, що Україна і Данія готують великий індустріальний проєкт у межах ініціативи Build with Ukraine, який має масштабувати виробництво української зброї в Данії. Він прямо назвав це «наступним етапом співпраці», що виріс із «данської моделі».
Тобто 2025 рік став роком переходу від моделі «Копенгаген фінансує український завод в Україні» до моделі «Копенгаген відкриває двері для українського заводу в Данії». І це якісно інший рівень довіри, інтеграції та стратегічної взаємозалежності.
Читайте також: “Данія запускає найбільший в історії спецпроєкт для України”
Fire Point: перша українська оборонна компанія, що виносить виробництво в Данію
Першою публічною компанією, яка перейшла від політичних домовленостей до конкретного виробничого проєкту, стала Fire Point. Reuters 3 вересня 2025 року повідомив, що саме ця українська компанія почне в Данії виробництво палива для далекобійних ракет, і це стане першою міжнародною експансією української оборонної компанії.
Читайте також: “Балістика, Данія і космодром. Як Fire Point перетворюється з «заводу Фламінго» на український ракетно-космічний холдинг”
За даними Reuters, майданчик для цього виробництва розташовують поблизу авіабази Skydstrup, де базується парк данських F-16. Саме це розміщення важливе не лише символічно: воно свідчить, що Данія не ховає співпрацю в «сірій зоні», а вбудовує її в захищений національний оборонний контур.
Важливо й інше: йдеться не про просте «складання» окремих компонентів, а про ракетне паливо — одну з найбільш чутливих ланок будь-якої ракетної програми. У воєнних умовах саме таке виробництво особливо вразливе до ударів, аварійних зупинок і проблем із логістикою. Перенесення його в Данію означає, що Україна намагається винести в безпечнішу юрисдикцію не декоративну, а критично важливу частину свого майбутнього ракетного циклу.
Реакція Москви лише підкреслила чутливість рішення. 12 вересня 2025 року Reuters повідомив, що МЗС РФ назвало данський план розмістити в себе виробництво палива для українських далекобійних ракет «ворожим» і таким, що нібито підвищує ризики ескалації. Але ключове тут інше: попри цю реакцію, Копенгаген від свого курсу не відступив.
Skyfall: другий крок, але вже в сегменті дронів
24 лютого 2026 року з’явився ще один важливий сигнал: Міноборони Данії офіційно повідомило, що уряд веде переговори з українською компанією Skyfall про можливе відкриття виробництва в Данії. У формулюванні данського відомства це звучало прямо: Skyfall може стати другою українською компанією, яка розмістить там виробництво.
І Reuters, і саме данське міністерство описують Skyfall як виробника безпілотних систем, включно з ударними дронами та дронами-перехоплювачами. Для Данії це не лише допомога Україні: у заяві Копенгагена прямо сказано, що така продукція є стратегічно важливою і для України, і для Данії.
Тут, однак, є принципова процесуальна деталь: станом на 24 лютого 2026 року йдеться саме про переговори, а не про підписану фінальну угоду. Міноборони Данії зазначило, що паралельно з можливими контрактними переговорами має пройти поглиблений скринінг і due diligence*, включно з перевіркою питань корупції, структури власності та ризиків відмивання коштів. Також у разі входження Skyfall у Данію компанію заохочуватимуть до кооперації з місцевими данськими фірмами.
Це важливий нюанс. Він показує, що Данія не просто «відкриває двері» будь-якому українському виробнику, а намагається поєднати швидкість із контрольованістю: інтегрувати українські miltech-компанії в західне середовище, не скасовуючи аудиту, перевірок і процедурної безпеки.
*Due Diligence («належна обачність») — це комплексна незалежна перевірка компанії, інвестиційного об’єкта чи партнера перед укладанням угоди (злиття, поглинання, купівля бізнесу). Процедура виявляє приховані фінансові, юридичні, податкові та операційні ризикиоцінює реальну вартість активів та допомагає прийняти обґрунтоване рішення.
Чому саме Данія, а не хтось інший
У цій історії Данія виявилася не найбільшою, а найшвидшою. Вона першою погодилася перейти від класичної логіки «ми вам щось передамо зі своїх складів» до логіки «ми фінансуємо ваше виробництво», а потім — до логіки «ми запускаємо ваше виробництво в себе». Це не жест емоційної солідарності, а прагматична ставка на те, що українська оборонна промисловість здатна дати швидший, дешевший і бойово релевантніший результат, ніж багато традиційних західних процедур.
Саме це прямо проговорюється в офіційних джерелах. Міноборони України серед переваг закупівель у власного ОПК називає швидкі терміни поставки, конкурентну ціну та можливість організовувати навчання й обслуговування близько до фронту. Данське Міноборони, зі свого боку, неодноразово підкреслює, що таким чином посилюється не лише Україна, а й власна безпека поставок (Supply Security) Данії.
Додатковий вимір — технологічний. У червневій угоді 2025 року данська сторона прямо сказала, що, розміщуючи українські компанії в Данії, вона забезпечує для своїх Збройних сил доступ до передових технології та української експертизи. Це вже не риторика про «допомогу слабшому», а мова взаємовигідного оборонного обміну.
Що це дає Україні
Для України у цієї моделі є кілька очевидних стратегічних переваг.
Перша — фізична безпека. Будь-яке критичне виробництво, винесене на територію Данії, автоматично виходить із прямої досяжності російської балістики та більшості інших засобів ураження, якими РФ системно полює за українськими виробничими вузлами. Це особливо важливо для таких чутливих напрямів, як ракетне паливо, боєприпаси, електроніка чи спеціалізовані вузли для безпілотників.
Друга — стабільність виробничого циклу. Навіть найкраща зброя нічого не варта, якщо її неможливо випускати рівномірно. Данія в цій моделі — це не просто «ще одна адреса заводу», а спосіб зробити частину українського оборонного конвеєра менш залежною від відключень, ударів по інфраструктурі, аварійних релокацій і ризиків зупинки. Це прямо корелює з тією логікою, яку і Київ, і Копенгаген описують як зміцнення ланцюгів поставок.
Третя — доступ до західної індустріальної екосистеми. Запуск виробництва в країні ЄС і НАТО спрощує інтеграцію у регуляторне, промислове й постачальницьке середовище, де легше масштабувати закупівлю компонентів, будувати кооперацію з місцевими підприємствами й закладати довший горизонт контрактів. Данія в офіційних заявах прямо наполягає саме на такій кооперації між українськими та данськими компаніями.
Що це дає Данії
Для Данії ця співпраця — теж не благодійність.
По-перше, вона отримує доступ до перевірених війною українських рішень — насамперед у сфері дронів, швидких виробничих циклів, адаптивного miltech та інновацій, які народжуються під реальним бойовим тиском, а не в комфортному темпі класичних тендерів. Саме тому Копенгаген у своїх заявах наголошує, що українські компанії можуть посилити безпеку самої Данії.
По-друге, Данія зміцнює свою роль як оператора європейського оборонного масштабування України. Вона не просто дає гроші, а фактично адмініструє великі потоки коштів — включно з доходами від заморожених російських активів — і перетворює їх на поставки конкретного озброєння. Такий статус автоматично підвищує політичну вагу Копенгагена всередині союзницької архітектури.
По-третє, це інвестиція у власну оборонну модернізацію без прямого входження у війну. Данія допомагає Україні воювати, але водночас будує для себе доступ до тих технологій і виробничих практик, які, ймовірно, визначатимуть європейську війну нового типу — насамперед у сегменті дронів, швидкого нарощування випуску та асиметричного високоточного ураження. Це вже не периферійний гуманітарний жест, а частина довшої стратегії виживання.
Що змінюється в самій природі допомоги Україні
Найважливіше тут навіть не окремі заводи й не окремі мільярди. Найважливіше — зміна самої філософії західної допомоги.
Стара модель була побудована на передачі готових систем: союзники знімали щось зі складів, ремонтували, погоджували, політично торгувалися і зрештою передавали Києву. Нова модель, яку першою системно почала Данія, виглядає інакше: Україна сама виробляє потрібну їй зброю, а союзники фінансують, масштабують і тепер уже частково розміщують це виробництво у себе.
Це означає, що український ОПК перестає бути просто «внутрішнім резервом воюючої держави». Він стає частиною ширшої європейської оборонної екосистеми — з міжнародним фінансуванням, спільними виробничими майданчиками, західними перевірками, кооперацією з іноземною промисловістю та все більшою інтеграцією у загальний безпековий контур.
І якщо ця логіка закріпиться, то Данія виявиться не просто одним із найпослідовніших союзників України, а державою, яка першою запропонувала робочу модель того, як перетворити українську війну на школу переозброєння Європи.
Ризики і межі цієї моделі
Втім, ця схема не позбавлена ризиків. По-перше, не вся українська miltech-екосистема автоматично готова до інтеграції у західне правове поле. Саме тому Данія в кейсі Skyfall одразу зафіксувала вимогу до розширеного due diligence, включно з перевіркою власності, антикорупційних ризиків і фінансової прозорості.
По-друге, навіть успішна релокація чи зовнішнє розміщення не замінює потреби розвивати виробництво всередині України. Данська модель ефективна не тому, що «переносить усе за кордон», а тому, що дає Україні другий, захищеніший контур — паралельно з власним. Інакше країна ризикувала б просто замінити залежність від чужих поставок на залежність від чужої території.
По-третє, сама політична сміливість Данії не означає автоматичної готовності всіх інших союзників копіювати її підхід у тому ж темпі. Але вже сам факт, що до «данської моделі» долучилися Швеція, Канада, Норвегія та Ісландія, а ЄС довірив Данії адміністрування частини коштів від заморожених російських активів, показує: цей підхід уже вийшов за межі «однієї сміливої столиці».
Історія українсько-данського військового партнерства — це вже не просто історія про допомогу. Це історія про перетворення українського ОПК на спільний оборонний ресурс, який одночасно працює на фронт, на виживання української держави і на майбутню безпеку Європи.
Від 18 «Богдан» як першого символічного кроку — до мільярдних пакетів закупівель, від фінансування українських виробників — до запуску українських підприємств у Данії, від ударних дронів — до виробництва ракетного палива: кожен наступний етап цієї кооперації показує, що Копенгаген не просто підтримує Україну, а допомагає їй будувати більш стійкий, менш уразливий і значно масштабніший оборонний контур.
І в цьому, власне, головне. Данія стає не лише союзником, а зовнішнім тилом українського ВПК — місцем, де українська зброя може вироблятися тоді, коли Росія намагається зірвати саму можливість її виробництва. А це вже не про тактичну підтримку. Це про зміну правил війни на виснаження.
За матеріалами lb.ua
