У великому інтерв’ю Кирило Буданов окреслив головне: війна триває, але паралельно триває і боротьба за умови її завершення. Він говорить про слабкі результати зимової кампанії Росії, реальну шкоду українській енергетиці, складну логіку переговорів, гарантії безпеки та межу компромісу. Це розмова не про швидкий мир, а про ціну рішення, яке ще доведеться вибороти.
Війна не закінчилася, але її логіка змінюється
У великій розмові, побудованій навколо війни, миру, фронту, переговорів і внутрішньої стійкості країни, Кирило Буданов окреслює жорстку, але досить цілісну картину: Росія не досягла стратегічного перелому взимку, Україна витримала один із найважчих сезонів, а паралельно з бойовими діями триває інший, не менш складний процес — торг за параметри можливого завершення війни.
Це не оптимістичне інтерв’ю в класичному сенсі. Тут немає обіцянок швидкого фіналу, немає легких формул і політичної заспокійливої риторики. Навпаки: у відповідях не раз повторюється проста, неприємна, але твереза теза — війна триває, і доти, доки сторони не знайдуть іншого способу дійти результату, вони продовжуватимуть намагатися досягти своїх цілей військовим шляхом.
Водночас у цій розмові звучить і інша важлива лінія: попри фронтову невизначеність, виснаження суспільства, удари по енергетиці, проблеми мобілізації та складність будь-яких домовленостей із Росією, співрозмовник прямо каже, що вірить у переговори. І не просто як у дипломатичну декорацію, а як у реальний інструмент, який, за певних умов, може привести до результату.
У цьому і полягає головний нерв інтерв’ю: Україна веде одночасно дві битви — одну на фронті, іншу за умовний майбутній мир. І жодна з них поки що не завершена.
Зимова кампанія Росії: багато шуму, мало результату, але великий удар по енергетиці
Одна з центральних тез розмови — оцінка зимової кампанії РФ. Ще раніше звучали припущення про «вікна можливостей» для Росії на межі зими та весни, про ризик нового натиску, про спроби проривів і формування кращих переговорних позицій перед можливим політичним треком. У розмові ця оцінка фактично уточнюється і фіксується: стратегічного успіху Росія взимку не досягла.
За словами Буданова, територіальні здобутки росіян за цей період були мізерними — і, можливо, навіть найменшими у порівнянні з іншими фазами повномасштабної кампанії проти України. Це принциповий момент, бо російська інформаційна машина регулярно працює на ефект перебільшення: у публічному просторі міста «захоплюються» неодноразово, напрямки «прориваються» серіями, а фронтова реальність замінюється політичною картинкою для внутрішнього споживача.
Саме на цьому тлі в інтерв’ю з’являється точне зауваження: між пропагандистським описом ситуації і реальною військовою картиною — велика дистанція. Росія може багаторазово «брати» одні й ті самі міста у власних медіа, але фактична карта бою інша. І саме вона, а не телеефіри й Telegram-істерика, є предметом реального обговорення на переговорах.
Але поруч із цією, в певному сенсі, заспокійливою оцінкою, звучить і значно жорсткіша: удари РФ по українській енергетиці були результативними. Не в сенсі соціального зламу чи внутрішнього бунту — цього Росія не добилася. Але в сенсі руйнування самої енергетичної системи — так, і це в розмові названо прямо.
І тут важлива двошарова логіка:
- Росія не зламала суспільство.
- Росія завдала системної шкоди енергетичній інфраструктурі.
Це принципова відмінність. Українське суспільство, попри втому, холод, перебої зі світлом і накопичене виснаження, не пішло в масовий соціальний вибух. Той сценарій, на який, очевидно, розраховував Кремль — коли побутова втома перетікає в масову політичну дестабілізацію, — не спрацював. Люди, як випливає з інтерв’ю, бачать причинно-наслідковий зв’язок: якщо в домі немає світла, причина не в абстрактній «неефективності системи», а в російському ракетному ударі.
Однак це не скасовує іншого факту: сама система пошкоджена серйозно, і цю шкоду країна відчуває на собі щодня.
Весна як фактор: терор слабшатиме, але війна не зникне
Ще одна ключова лінія — сезонний фактор. У логіці інтерв’ю завершення холодної пори року зменшує ефективність одного з найболючіших інструментів російського тиску — ударів по енергетиці як по елементу побутового й психологічного виснаження.
Йдеться не про те, що атаки припиняться, і не про те, що енергетична тема зникне. Йдеться про те, що із завершенням зими сам інструмент тиску втрачає частину сили. Узимку температура, опалення, побутова інфраструктура, ризики для житла і базового комфорту множать ефект кожного удару. Навесні це значення поступово знижується.
Але з цього не випливає ніякий автоматичний перелом у війні. Саме тут у відповідях звучить одна з найтверезіших формул: на фронтах ми побачимо те саме — спроби сторін досягти своїх цілей військовим шляхом, доки не буде досягнуто іншого, зокрема дипломатичного, результату.
Тобто сезон послаблює один із російських важелів, але не ліквідовує саму війну як систему примусу. Це не весна миру, це радше весна нового етапу боротьби, де старі інструменти просто змінюють відносну вагу.
Чи піде Росія на Київ: пряма відповідь без паніки
Один із найгостріших моментів розмови — питання про можливу нову загрозу Києву. У публічному просторі цей сюжет постійно виникає як елемент тривоги, маніпуляції, психологічного тиску або медійної спекуляції. Саме тому важливо, що на нього дається коротка і пряма відповідь: станом на зараз Росія на Київ не піде.
Це не означає, що загроза зникає назавжди або що такого сценарію не існує в теорії. Але в межах цієї розмови фіксується важливе розрізнення: поточний стан російської армії не передбачає нового походу на столицю тут і зараз.
Така відповідь не скасовує загальну небезпеку, не применшує складності ситуації на інших напрямках і не означає, що суспільству варто розслабитися. Але вона прибирає один із найбільш тривожних елементів — міф про неминучий повтор лютого 2022 року в найближчій перспективі.
У цій частині інтерв’ю також дуже виразно проговорюється ще один важливий нерв: країну тримають не абстрактні «геополітичні фактори», а конкретні люди в окопах. І саме вони, а не чужі столиці чи красиві формули про підтримку, є головною причиною того, що найгірші прогнози не справдилися.
Переговори з Росією: не ілюзія, не капітуляція, а важка механіка компромісу
Найскладніший блок інтерв’ю — мирні переговори. Саме тут Буданов формулює, можливо, найнеприємнішу, але й найчеснішу думку для суспільства, яке живе між болем, вимогою справедливості і прагненням закінчити війну: якщо сторони хочуть насправді домовитися, вони мають шукати точки перетину між двома діаметрально протилежними позиціями.
Це формула, яка об’єктивно дратуватиме частину аудиторії. Бо вона визнає очевидне: між українським максималізмом («підіть звідси всі») і російським максималізмом («віддайте нам усе») лежить простір політичного примусу, торгу і пошуку компромісу. Не морального компромісу з агресором як виправдання, а компромісу як технічного механізму завершення війни, якщо її неможливо завершити лише на полі бою.
У розмові ця логіка описана дуже прагматично. Немає романтизації переговорів. Немає уявлення, що сама наявність перемовного столу вже є перемогою. Навпаки: переговори з росіянами представлені як звичайна жорстка робота, де діє простий принцип — якщо маєш чим тиснути, тисни; якщо не маєш, порожній тиск не працює.
Це важливий меседж, тому що він знімає ілюзію про «доброчесну дипломацію» як окремий вимір, відірваний від силового балансу. Переговори, за цією логікою, не замінюють сили. Вони є продовженням боротьби іншими засобами. І саме тому вони йдуть не після зниження інтенсивності війни, а на тлі її незмінної інтенсивності.
Особливо показово звучить відповідь на тезу про те, чи не є переговори пасткою на виснаження. Позиція тут проста: оскільки бойові дії не поставлені на паузу, сам переговорний процес не створює окремої «пастки», у якій лише одна сторона виграє час. Війна триває, фронт живе за своїми законами, а переговори є паралельним треком, а не заміною фронту.
Є календарний план, але миру не можна бути “вічно в процесі”
Ще одна важлива теза — визнання того, що переговори не можуть тягнутися безкінечно. У розмові прямо проговорюється існування внутрішнього календарного плану. Його не озвучують, конкретних дедлайнів не дають, але сам факт важливий: переговорний процес не розглядається як відкрита нескінченна конструкція.
Це, по суті, спроба окреслити межі. Мир не може бути «постійним процесом без результату», бо тоді сам процес перетворюється на імітацію. Якщо немає етапів, вимірюваних показників і моментів, коли треба фіксувати — «дійшли» чи «не дійшли» — будь-які перемовини можуть розмазатися на роки.
Саме тому в інтерв’ю звучить важлива думка: рано чи пізно доведеться підвести підсумки. Або сторони знаходять рішення, яке дозволяє завершити війну, або вони констатують, що рішення не знайдено, і продовжують вбивати одне одного.
Це, можливо, одна з найжорсткіших і найточніших формул розмови. Вона прибирає дипломатичний туман і повертає дискусію до первинної реальності: переговори — це не красива форма, а спроба зупинити вбивство. Якщо вони не дають результату, лишається попередня реальність — продовження війни.
Території — головний вузол, решта питань другорядніша
Якщо з усього інтерв’ю витягнути один головний конфліктний вузол, то це безперечно територіальне питання. У розмові воно не просто згадується — воно визначається як центральне. Саме території названо тим «наріжним каменем», без вирішення якого решта параметрів не мають остаточного сенсу.
І тут риторика максимально прагматична. Співрозмовник не приховує: компромісу ще не знайдено. Між двома полярними позиціями сторони тільки шукають модель перетину. Це означає, що саме територіальна тема лишається тією точкою, де і зосереджена справжня політична вага всього переговорного процесу.
Водночас показовим є й інший момент: за логікою, озвученою в розмові, інші питання можуть бути технічно розв’язуваними значно легше, ніж питання землі. Це означає, що дискусії про модальності, процедури, механізми моніторингу, безпекові формули й технічні деталі — хоч і важливі, але не визначальні, якщо немає зрушення в питанні територій.
Саме тут і проходить межа між ілюзією швидкого прориву і реальною складністю. Поки немає відповіді на головне питання, усе інше залишається або супровідною рамкою, або підготовкою до того моменту, коли доведеться вирішувати головне.
Безпекові гарантії: найважливіше після територій
Друга велика тема переговорного треку — гарантії безпеки. І тут у розмові з’являється обережно-оптимістична оцінка: в цьому питанні, за словами Буданова, є певний прогрес.
Особливо вагомо звучить теза про те, що російська сторона нібито вже дала зрозуміти: гарантії безпеки, які Україні пропонують Сполучені Штати, їй доведеться прийняти. Це важливий момент не тому, що він означає завершення суперечки, а тому, що він окреслює межу російського маневру. Якщо США залишаються стороною, чий безпековий формат Кремль змушений хоч би формально враховувати, це означає, що американський фактор залишається критичним.
У розмові також з’являється важлива модель того, як це може виглядати на практиці: гарантії безпеки, найімовірніше, не передуватимуть завершенню війни як повністю готовий пакет, а активуватимуться паралельно з процесом її завершення.
Це дуже важливе уточнення. Воно знімає ілюзію, ніби можливий ідеальний сценарій, у якому Україна спершу отримує повну й бездоганну систему захисту, а вже потім переходить до решти етапів. Реальна політика, як випливає з інтерв’ю, працює інакше: елементи майбутньої безпеки, ймовірно, будуть запускатися в синхронізації з виходом із самої гарячої фази війни.
Інакше кажучи, в цій моделі гарантії — не пролог, а частина самого переходу.
США, Китай, Європа: хто реально впливає на фінал
У міжнародному вимірі в інтерв’ю простежується досить чітка ієрархія впливу.
США — ключовий важіль
Американський фактор у розмові лишається визначальним. Саме США розглядаються як гравець, здатний запропонувати формат гарантій, який Росія не може просто ігнорувати. Водночас немає публічного підтвердження якимось ультиматумам чи офіційним «дедлайнам», які часто приписують Вашингтону в медіа. Замість цього є більш стримана логіка: існує певний узгоджений темп процесу, і українська сторона орієнтується на нього.
Китай — впливовий, але не вирішальний
Окремо і прямо спростовується популярна формула про те, що «ключ до миру — в Китаї». Буданов цього не підтверджує. Він визнає, що Пекін має серйозний вплив на РФ, і що китайський фактор завжди існуватиме. Але при цьому звучить важлива межа: Україна не має тут і зараз можливості ефективно конвертувати цей китайський вплив у потрібний результат.
Тобто Китай — важливий гравець, однак не чарівна кнопка. І його участь не знімає з порядку денного головних питань — ані територій, ані гарантій, ані ролі США.
Європа — теж фактор, який не можна виносити за дужки
Хоча в інтерв’ю європейська тема не розкрита так детально, як американська, вона не зникає. Навпаки, в одній із відповідей прямо зазначається: результат залежить не тільки від України, Росії та США, а й від Європи та третіх країн. Це означає, що, за логікою співрозмовника, архітектура завершення війни не може бути суто трикутником “Київ — Москва — Вашингтон”.
Саміт трьох президентів: потрібен, але поки не гарантований
Ще одна інтригуюча частина — перспектива саміту на найвищому рівні. У розмові прямо визнається: зустріч такого масштабу для завершення війни все одно знадобиться. Від неї «нікуди не відійдеш». Тобто, в логіці інтерв’ю, персоналізована зустріч лідерів — це не політичний бонус, а фактично необхідний фінальний механізм.
Втім, водночас підкреслюється: можливість такого саміту — ще не гарантія, що він відбудеться. Росія на момент розмови не дала на нього згоди. А це означає, що будь-які публічні очікування про «швидкий великий саміт» поки залишаються на рівні потенціалу, а не факту.
Це знову повертає до загальної теми інтерв’ю: можливості існують, але кожна з них упирається в політичну волю сторін і в те, чи встигнуть вони дійти до рамки, де така зустріч матиме сенс.
Армія, яку тримає піхота, і проблема командирів, яких немає поруч
Один із найсильніших і найгостріших внутрішньо-військових блоків розмови — критика стану командування на тактичному рівні. У цій частині Буданов говорить не про нестачу чарівної зброї, не про брак чергових концепцій, а про значно простішу і болючішу річ: одна з головних проблем — це відсутність командирів поруч із бійцями на позиціях.
Його теза тут максимально жорстка: командир, який керує «через екран» за десятки кілометрів від лінії зіткнення, не може забезпечити ту якість бойової роботи, яку дає фізична присутність з людьми. Боєць під вогнем, наляканий і виснажений, не воює в абстрактному штабному сценарії. Він або відчуває присутність свого командира, або лишається сам на сам із первинним інстинктом страху.
Це дуже важлива й нетипово відверта теза. Вона зміщує акцент із традиційної дискусії про «чого не вистачає армії» в бік питання управління, дисципліни й культури командування. І в цьому формулюванні проблема виглядає не як ресурсна, а як управлінська. Не гроші, не зброя і навіть не завжди мобілізаційний ресурс є головною вадою, а те, як працює зв’язок між командиром і солдатом.
Ця лінія логічно продовжує іншу думку з інтерв’ю: війна — це не тільки про великі стратегії, а й про якість повсякденного військового менеджменту.
Мобілізація: проблема не зникне, якщо просто краще пояснювати
Окремий важкий блок — тема мобілізації, ротацій і термінів служби. Тут у розмові немає жодного бажання спростити проблему до рівня «потрібна лише краща комунікація». Навпаки, звучить дуже точне зауваження: проблема не тільки в браку комунікації, а в несвоєчасності та в тому, що комунікація без реальних рішень перетворюється на виправдання.
Це, мабуть, одна з найточніших думок усього інтерв’ю. Суспільство можна багато разів переконувати, що «ми працюємо над змінами», але якщо самі правила, підходи, болючі вузли не змінюються, жодне пояснення не дає ефекту. Люди не сприймають нескінченну аргументацію як відповідь, коли не бачать дії.
У цій частині також звучить дуже неприємна, але принципова теза: проблему мобілізації не вирішив жоден воюючий світ, і Україна не стане винятком. Це не виправдання, а радше спроба повернути дискусію до реалістичної площини. Питання полягає не в тому, чи можна магічно зняти мобілізаційну напругу, а в тому, як зробити систему справедливішою, зрозумілішою і менш вибірковою в очах суспільства.
Це підводить до ще одного нервового вузла — запиту на рівність. Тема справедливості проходить крізь увесь суспільний фон, і мобілізація — лише один із її проявів. Саме тому в інтерв’ю логіка «пояснити людям, чому так» доповнюється логікою «змінити те, що саме по собі викликає недовіру».
Єдність як ресурс, який у 2022-му був природним, а зараз потребує окремого відновлення
Ще один важливий пласт розмови — внутрішня стійкість країни. Тут звучить, по суті, дуже проста і дуже точна соціальна діагностика: загроза не зникла, але змінилося ставлення до неї. Якщо на початку великої війни суспільство було мобілізоване самим фактом екзистенційної небезпеки, то тепер включився фактор звикання.
І саме це звикання називається небезпечним.
На старті повномасштабного вторгнення рівень єдності був не наслідком вдалої комунікаційної кампанії чи чийогось управлінського генія. Він був породжений самою глибиною загрози. Тепер, коли війна стала частиною щоденної реальності, ця автоматична мобілізація зникає. Її треба відновлювати вже не страхом, а політикою, рішеннями, якісною комунікацією і відчуттям спільної мети.
Ця тема в інтерв’ю напряму пов’язується з роллю державних інституцій, зокрема Офісу президента: не як карального чи зверхнього центру, а як структури, яка має працювати як партнер для інших інституцій, бізнесу та громадян. Це, очевидно, спроба описати іншу модель внутрішньої взаємодії: не вертикаль примусу заради примусу, а вертикаль координації.
Корупція і справедливість: два головні запити суспільства, які нікуди не зникли
Попри те, що інтерв’ю зосереджене на війні та переговорах, у ньому окремо проговорюється й те, що не зникає навіть на тлі фронту: запит на справедливість і запит на боротьбу з корупцією.
Це важливо, бо війна часто використовується як аргумент для відкладення незручних внутрішніх питань. У цій розмові такого відкладення немає. Корупція названа прямо — «бічем держави». І водночас підкреслюється, що робота з антикорупційним середовищем, громадськими рухами та відповідними органами не має бути формальністю чи війною держави проти критиків.
Фактично це спроба втримати іншу важливу рамку: війна не скасовує вимоги до держави бути чесною і дієвою. Навпаки, під час війни ця вимога стає ще жорсткішою, бо будь-яка вибірковість, поблажливість до «своїх» чи відчуття подвійних стандартів працює не просто проти довіри — вона працює проти стійкості країни як такої.
Telegram, вербування і “дешеві операції” Росії всередині України
Окрема і дуже актуальна тема — внутрішні диверсійні ризики. У розмові прямо проговорюється, що Росія може активізувати дешеві, низькорівневі, але масові інструменти дестабілізації: вербування, підбурювання, використання месенджерів і анонімних каналів для диверсійної діяльності.
Ключова думка тут полягає в тому, що такі операції дешеві для ворога, а значить — потенційно масштабовані. Якщо Кремль робить ставку на подібний тип дій, суспільство має бути готове до того, що подібних епізодів може стати більше.
Саме на цьому тлі звучить жорстка позиція щодо Telegram. Ідеться не стільки про тотальну заборону як самоціль, скільки про необхідність упорядкування:
- ідентифікація тих, хто стоїть за великими каналами;
- реєстрація;
- відповідальність за контент;
- руйнування анонімної сірого зони, через яку може йти не тільки інформаційний, а й безпосередній безпековий вплив.
Тут важливо, що тема подається саме в безпековій логіці. Не як боротьба з незручними думками, а як спроба обмежити інструмент, через який може здійснюватися вербування, координація диверсій і системна підривна діяльність.
Це, безперечно, один із найбільш дискусійних фрагментів розмови, бо він упирається в баланс між безпекою, свободою комунікації та політичними ризиками регулювання. Але саме тому він і важливий: влада явно підходить до питання Telegram не як до медійної забаганки, а як до елементу воєнної безпеки.
Управлінський стиль: не ламати все, а змусити працювати те, що є
У частині, де розмова переходить від війни до ролі самого керівника, проявляється ще одна лінія — управлінська філософія. Вона описується досить просто: ефективний керівник — не той, хто приходить і одразу все замінює під себе, а той, хто змушує працювати наявну систему.
Це не означає, що кадрові рішення не потрібні взагалі. Навпаки, в розмові звучить ідея про необхідність підсилення певних напрямків, зокрема економічного блоку. Але базовий принцип інший: не «все знести і набрати своїх», а спершу спробувати перетворити наявну конструкцію на робочий механізм.
Саме в цій логіці Офіс президента описується як структура, яка має еволюціонувати в партнера, а не в інструмент нависання над усіма. Партнер для державних органів, для бізнесу, для людей, які приходять із проблемою чи пропозицією.
Звісно, ця модель поки лишається радше політичною декларацією, ніж доведеним фактом. Але в межах інтерв’ю вона важлива як заявлений принцип: внутрішнє управління під час війни має будуватися не лише на дисципліні, а й на здатності координувати різні середовища.
Що головне в цьому інтерв’ю насправді
Якщо відкинути персональні вставки, ліричні моменти, фрагменти про стиль керування, побутові деталі та розмовні відступи, то в сухому залишку інтерв’ю формує досить жорсткий політичний і воєнний портрет ситуації.
Перше
Росія не здобула перелому на фронті взимку, але завдала серйозної шкоди енергетиці.
Друге
Українське суспільство витримало зиму й не дало Росії реалізувати сценарій внутрішнього розхитування через побутове виснаження.
Третє
Війна не входить у фазу автоматичного згасання. Навіть якщо навесні частина сезонного тиску зменшиться, на фронті триватиме та сама боротьба.
Четверте
Переговори — реальні, але це не дорога легких поступок і не дипломатична декорація. Це важкий пошук точки перетину між двома взаємовиключними позиціями.
П’яте
Головний вузол — території. Без відповіді на це питання решта тем лишається або технікою, або додатком.
Шосте
Безпекові гарантії — другий ключовий трек, і тут основний зовнішній фактор — США.
Сьоме
Китай важливий, але він не є «ключем від миру» в простому і прямому сенсі.
Восьме
Всередині країни головні больові точки нікуди не зникли: мобілізація, справедливість, корупція, єдність, управлінська ефективність, внутрішня безпека.
Дев’яте
Одна з найнеприємніших, але найважливіших армійських проблем — розрив між командиром і бійцем.
Десяте
Україна фактично вже живе не лише у великій війні, а й у фазі боротьби за форму її завершення.
Це розмова не про швидкий мир, а про ціну реалістичного результату
Головна цінність цього інтерв’ю в тому, що воно не намагається продати аудиторії просту емоцію — ані солодку надію, ані суцільний фаталізм. Натомість воно пропонує значно важчу, але дорослішу рамку: Україна одночасно воює, виснажується, торгується, шукає гарантії, тримає тил і намагається не втратити внутрішню єдність.
Тут немає обіцянки, що все вирішиться швидко. Немає гарантії, що переговори обов’язково дадуть результат. Немає ілюзії, що Росія раптом стане передбачуваною чи доброю стороною. Але є інше — визнання, що війна не може бути вічним процесом без спроби вийти на фінальну конструкцію, навіть якщо ця конструкція буде важкою, незручною і вимагатиме рішень, які суспільству буде непросто прийняти.
Саме тому ключова фраза, яка проходить крізь увесь зміст розмови, звучить так: або сторони знаходять рішення і зупиняють війну, або не знаходять — і продовжують убивати одне одного.
Це й є справжня суть інтерв’ю. Не про комфортний мир, не про красиві переговори, не про телевізійну надію. А про реалістичний, складний і дуже дорогий шлях до результату, який досі не гарантований, але за який уже йде боротьба.
З матеріалами unn.ua
