Оцінка ISW за 9 березня 2026 року є важливою не лише тому, що фіксує окремі українські успіхи на фронті. Її головна цінність у тому, що вона вперше за останні тижні зводить кілька локальних епізодів у єдину оперативну картину: контратаки ЗСУ на напрямках Олександрівки, Гуляйполя та в західній частині Запорізької області вже не виглядають як розрізнені дії для покращення тактичного положення. На думку аналітиків, вони створюють тактичні, оперативні й стратегічні наслідки, здатні зірвати або щонайменше серйозно скоригувати російський план весняно-літнього наступу 2026 року. Це ще не означає, що Росія втратила наступальний потенціал, але означає, що ЗСУ змусили її воювати не за власним сценарієм.
Чому саме Запорізький напрямок знову став ключовим
Логіка російського задуму на півдні, яку відтворює ISW, виглядала доволі чітко. Москва, ймовірно, розраховувала, що її просування на гуляйпільському напрямку доповнить тиск у районі Оріхова, а це, своєю чергою, дозволить наступати на Оріхів зі сходу й заходу, обходячи добре укріплені українські оборонні лінії, а згодом — створити передумови для просування в бік самого Запоріжжя. ISW нагадує, що ще на початку грудня 2025 року оцінювала: тактичний прорив росіян північніше й північніше-східніше Гуляйполя може відкрити їм шлях до ширших оперативних успіхів. Наприкінці грудня російське командування прямо сигналізувало про намір “з’єднати” оріхівський і гуляйпільський напрямки в одну наступальну конфігурацію.
Саме тому нинішні українські контратаки на півдні мають більшу вагу, ніж звичайне “відтиснули противника на кілька кілометрів”. Вони б’ють не тільки по передньому краю, а по архітектурі російського плану. Якщо Росія розраховувала створити на півдні єдину зону тиску, в якій Оріхів і Гуляйполе мали працювати як взаємопов’язані напрямки, то успіхи ЗСУ розривають цю зв’язку. Іншими словами, Україна не просто відбиває атаки — вона позбавляє російську армію вигідної стартової геометрії для глибшого наступу.
Читайте також: Майже вся Дніпропетровська область звільнена: як ЗСУ зірвали план Росії
Як саме контратаки ЗСУ зламали цей сценарій
За оцінкою ISW, українські сили з кінця січня почали тиснути на росіян у двох суміжних контурах одночасно: на сході Запорізької області та півдні Дніпропетровщини, а також у західній Запорізькій області. 9 березня аналітики, спираючись зокрема на оцінки Костянтина Машовця, написали, що російське угруповання “Дніпро”, яке діє у західній частині Запорізької та в Херсонській областях, фактично втратило темп біля Оріхова й південніше Запоріжжя. Зокрема йдеться про те, що українські контратаки змусили російські підрозділи не розвивати наступ, а відбивати український тиск, у тому числі в районах Приморського, Лук’янівського, Новояколівки й Павлівки. Частина цих епізодів спирається на аналітичні оцінки й польові повідомлення, а не на повну незалежну верифікацію кожного маневру, але сам висновок ISW однозначний: ініціатива на окремих відтинках півдня перейшла до України.
Раніше вже фіксувалося, що від кінця січня українські війська повернули дев’ять населених пунктів у Запорізькій області, а головнокомандувач Олександр Сирський заявив: за останній місяць Україна вперше від літа 2024 року повернула більше території, ніж Росія змогла захопити. Reuters, 23 лютого повідомляв, що з кінця січня ЗСУ відновили контроль над близько 400 квадратними кілометрами на південній ділянці фронту, включно з вісьмома населеними пунктами. Це не тотожне твердженням про повне очищення кожного квадратного кілометра від противника, бо частина зони могла бути “сірою”, але сам тренд виглядає важливим: уперше за довгий час Україна не лише стримувала, а й системно відвойовувала простір на стратегічно чутливому для РФ напрямку.
Читайте також: Нова фаза далекобійної війни. Чому цифра в 754 українські безпілотники над РФ і Кримом важлива не менше за самі удари
Слабке місце російської армії: не брак людей, а брак стійкості
Одна з найсильніших тез ISW полягає в тому, що успіх українських контратак частково зумовлений не лише майстерністю ЗСУ, а й внутрішньою слабкістю російської тактики. Росіяни активно використовували тактику інфільтрації: малі штурмові групи просочуються в тил або в проміжки між українськими позиціями, накопичуються, а далі намагаються розширити вклинення. Але така тактика працює лише тоді, коли просування швидко закріплюється. ISW прямо пише, що восени 2025 року російські війська, схоже, не змогли повною мірою консолідувати нові позиції, на які вийшли, і спробували тиснути далі без достатнього укріплення зайнятого. Саме це й дало Україні вікно можливостей для контратак.
До цього додалися проблеми зі зв’язком і управлінням. Після рішення SpaceX обмежити роботу частини російських терміналів Starlink наприкінці січня російські підрозділи зіткнулися з масштабними перебоями. Українське командування ДШВ прямо пов’язувало це з погіршенням ситуаційної обізнаності й фронтового управління у противника. ISW також згадує, що після блокування Starlink 1 лютого росіянам довелося швидко пристосовуватися до нових проблем зі зв’язком і C2*. Це не єдина причина російських невдач, але вона могла значно посилити ефект від українського тиску саме в той момент, коли Росія намагалася розвивати попередні осінні просування.
*С2 (Command and Control) — це системи управління та контролю, призначені для оперативної передачі наказів, забезпечення ситуаційної обізнаності та взаємодії підрозділів. Вони автоматизують процеси, підвищуючи бойові можливості на 15-20% і пришвидшуючи планування на 50%. Прикладом є українська система Hermes-C2.
Від локальної контратаки до стратегічного ефекту
Найважливіша частина оцінки ISW — не перелік боїв, а висновок про каскадні наслідки. Аналітики пишуть, що контратаки ЗСУ на напрямках Олександрівки, Гуляйполя та у західній Запорізькій області вже змушують російське командування ухвалювати рішення оперативного і стратегічного рівня. За переказом оцінок Машовця, угрупованню “Дніпро” може знадобитися додаткове посилення, зокрема за рахунок напрямку Херсона. Але перекидати війська з Херсонщини складно, бо російське командування вже раніше знімало частину ВДВ та штурмових елементів на інші ділянки, включно з напрямками Костянтинівки і Дружківки. Фактично кожне рішення “закрити дірку” на півдні створює ризик оголення іншого сектора фронту.
ISW окремо підкреслює, що цей ефект демонструє реальну обмеженість російської структури сил в Україні. Російська армія все ще чисельно велика, але її якісні резерви не бездонні. Аналітики нагадують: РФ уже змушена була використовувати сили оперативного резерву для підтримки поточних боїв, а 7 березня ISW оцінювала, що Москва, ймовірно, перекинула елітні підрозділи ВДВ і морської піхоти з Донецької області на південну лінію фронту. Якщо це так, то Кремль фактично визнає: локальні українські контратаки на півдні стали настільки небезпечними, що для їхнього стримування доводиться жертвувати наступальними можливостями на інших ключових напрямках.
Саме тому ISW робить жорсткий висновок: Кремлю, ймовірно, доведеться або відмовитися від попереднього задуму весняно-літнього наступу 2026 року, або суттєво його скоригувати — у Донецькій області, у Запорізькій або в обох одночасно. Це дуже сильне формулювання, і його слід сприймати саме як аналітичну оцінку, а не як завершений факт. Але якщо тактичні контратаки однієї сторони примушують іншу сторону переглядати весь розподіл резервів по театру бойових дій, це вже ознака не локального епізоду, а зміни оперативної динаміки війни.
Що відбувається на інших ділянках фронту
Оцінка ISW показує, що тиск України не обмежується півднем. Аналітики фіксують, що українські сили нещодавно просунулися на Куп’янському напрямку, де геолокаційні кадри вказують на просування в районі західного Подолу. У звіті також зазначено, що російські мілблогери (військові блогери) дедалі частіше скаржаться на те, що офіційна російська картина навколо Куп’янська не відповідає реальності. Одночасно ISW пише про українське просування в тактичному районі Костянтинівка–Дружківка, де геолокація від 8 березня вказує на нові українські позиції в районі, який росіяни намагалися тримати під тиском артилерії й дронів.
Не менш показовий Покровський напрямок. ISW зазначає, що росіяни 9 березня продовжували там наступальні дії, але не досягли підтвердженого прогресу. Ключова теза аналітиків — українська “зона знищення” робить російське просування повільним і надзвичайно дорогим. За даними зі звіту, російські підрозділи продовжують використовувати тактику малих груп, але українські FPV-дрони дедалі глибше перекривають їхні наземні лінії комунікацій. Російський мілблогер навіть скаржився, що російській логістиці в 15-кілометровій зоні від фронту завдано настільки сильного ураження, що вона стає “практично відсутньою”. Це не означає краху фронту РФ під Покровськом, але означає, що для росіян дорожчає кожен метр просування, а для України з’являється ширше поле для маневру резервами між секторами.
Крим і глибокий тил: друга половина українського задуму
Другий великий сюжет звіту — посилення української кампанії далеких і середніх ударів по російській військовій інфраструктурі. У ніч з 8 на 9 березня, за даними Генштабу, українські сили вразили радар С-300 біля Спокійного в окупованому Криму та “Бук-М3” біля Лиманчука. Також повідомлялося про удар по тимчасовому пункту дислокації російського Центру передових безпілотних технологій “Рубікон” у районі Зачатівки. Окремо ССО заявили про знищення в Євпаторії радарів “Оборона-14”, “Небо-У” та ще двох РЛС під радіопрозорими куполами. Критична загроза для РФ тут не тільки в самій вартості техніки, а в тому, що Україна послідовно розрізає контур виявлення й прикриття російського тилу на південному театрі.
ISW окремо підкреслює: від 11 лютого українські сили завдали щонайменше 14 ударів по російській військовій інфраструктурі в Криму. Мішенями переважно були системи ППО, радари, дронова інфраструктура та склади боєприпасів. Логіка очевидна: що слабший радіолокаційний і протиповітряний контур росіян у Криму, то легше Україні проводити наступні хвилі ударів — як по півострову, так і по прилеглому тилу на півдні. Це не гарантує оперативного обвалу російської оборони, але створює для РФ постійну необхідність витрачати ресурси не на наступ, а на відновлення й латання тилового щита.
Повітряна кампанія: Росія тисне дронами, але дедалі частіше повертається до балістики
У ніч проти 9 березня 2026 року Росія запустила по Україні дві балістичні ракети “Іскандер-М” і 197 безпілотників різних типів, з яких близько 120 були Shahed. За даними Повітряних сил, українська оборона знешкодила 161 дрон, але дві ракети та 36 безпілотників влучили у вісім локацій, а уламки впали ще в одному місці. ISW і українські офіційні повідомлення вказують, що під удар потрапили об’єкти в Харківській, Херсонській, Полтавській, Одеській та Запорізькій областях, а Південне повітряне командування повідомляло, що дві балістичні ракети вдарили по Одещині.
Окремо важливою виглядає заява речника Повітряних сил Юрія Ігната від 9 березня, що взимку 2025–2026 років Росія почала використовувати більше балістичних ракет під час масованих ударів і, ймовірно, продовжить цю тенденцію протягом 2026 року. На тлі війни на Близькому Сході цей аспект набуває особливої ваги – конфлікт навколо Ірану може відтягувати на себе частину дефіцитних Patriot-перехоплювачів, які потрібні Україні для захисту від саме таких балістичних ударів. Тобто повітряна кампанія РФ може дедалі більше будуватися не лише на масі дронів, а й на розрахунку, що західна система постачання протиракетних засобів працює на межі можливостей.
Україна вже не лише просить зброю — вона продає досвід війни
Ще одна нова риса ситуації — експорт українського бойового досвіду. 9 березня Володимир Зеленський заявив: Україна вже відправила дрони-перехоплювачі та команду фахівців для захисту американських баз у Йорданії, а також отримала 11 запитів від країн Близького Сходу, Європи та США щодо допомоги в протидії іранським ударам. Також повідомлялося, що США і Катар ведуть перемовини щодо закупівлі українських дронів-перехоплювачів. Це надзвичайно важливий геополітичний зсув: Київ поступово перетворюється з отримувача безпекової допомоги на постачальника конкретних оборонних рішень, перевірених реальною війною.
Для України це відкриває не лише політичний, а й промисловий шанс. ISW прямо вказує, що іранські удари по Близькому Сходу створюють можливість для партнерів України вкладати кошти в її оборонно-промислову базу, насамперед у виробництво перехоплювачів, засобів РЕБ та пов’язаних технологій. Якщо цей попит буде інституціоналізований у контракти, спільне виробництво чи довгострокові програми, Україна зможе масштабувати те, що вже стало її конкурентною перевагою: дешеві, адаптивні й масові системи протидії ударним дронам.
Путін намагається перетворити близькосхідну війну на економічний бонус
Паралельно Кремль, як і очікувалося, намагається конвертувати нову кризу в енергетичний і політичний ресурс. 9 березня путін заявив про фактичний прихід “глобальної енергетичної кризи”, спричиненої війною навколо Ірану, наголосив на ризиках для транспортування через Ормузьку протоку і водночас дав зрозуміти, що Росія готова знову працювати з європейськими покупцями, якщо ті повернуться до довгострокової співпраці. На тлі стрибка цін на нафту вище $100 за барель Кремль явно бачить шанс частково компенсувати економічний тиск війни й санкцій.
Цей блок важливий ще й тому, що він напряму пов’язаний із фронтом. Зеленський 9 березня сказав, що США попросили відкласти заплановану зустріч щодо переговорів через концентрацію уваги партнерів на Ірані, а також попередив, що Росія намагається перетворити іранські удари на “другий фронт” своєї війни проти України і ширше — проти Заходу. На практиці це означає, що Росія прагне одночасно отримати три вигоди: менше уваги до України, більший тиск на західні арсенали ППО і вищі доходи від енергоносіїв. У цьому сенсі українські успіхи на півдні мають ще більшу вагу: вони зменшують шанс, що Кремль зможе використати міжнародне відволікання для швидкого оперативного ривка на фронті.
Чи можна вже говорити про перелом
Поки що — радше про зрив темпу, ніж про перелом усієї війни. Росія продовжує атакувати майже по всій довжині фронту: від Сумщини й Харківщини до Покровського та Запорізького напрямків. ISW не стверджує, що російський наступ зупинився всюди. Але вона показує інше: Україна змогла в кількох точках нав’язати Росії невигідний режим бойових дій, де противник змушений реагувати, перерозподіляти сили, латати тил і втрачати оперативну свободу. Це і є той тип змін, з якого часто починаються більші зрушення — не з одного великого прориву, а з накопичення ситуацій, у яких один бік змушений відмовлятися від власного задуму.
Станом на 9 березня 2026 року найточніший висновок виглядає так: українські контратаки на півдні перетворилися з тактичної відповіді на російський натиск на інструмент руйнування російського оперативного плану. Вони ускладнили задум охоплення Оріхова, зірвали комфортну для РФ зв’язку між гуляйпільським і оріхівським напрямками, оголили слабкість російських резервів, змусили ворога думати про перекидання сил із Херсона й Донеччини та збіглися в часі з активною кампанією українських ударів по Криму й дальньому тилу. Це ще не остаточний зрив усієї російської весняно-літньої кампанії, але вже достатньо серйозний удар по її логіці, щоб говорити: на початку березня 2026 року південний фронт став для Росії не плацдармом упевненого наступу, а зоною стратегічного ускладнення.
За матеріалами understandingwar.org
