Заява Пєскова про неактуальність «стамбульських принципів» свідчить, що Москва більше не хоче навіть удавати прихильність до старої переговорної рамки й намагається нав’язати нові, жорсткіші умови завершення війни.
Заява Дмитра Пєскова про те, що «стамбульські принципи» 2022 року більше неактуальні, стала важливим сигналом у всій історії переговорів між Україною та Росією. Москва роками використовувала «Стамбул» як аргумент на користь власної версії можливого миру, але тепер сама ж відмовляється від цієї рамки. Це свідчить не про пом’якшення позиції Кремля, а радше про спробу переглянути стартові умови майбутніх домовленостей на свою користь.
11 березня 2026 року прессекретар Кремля Дмитро Пєсков фактично перекреслив одну з головних російських переговорних формул останніх років. На запитання, чи залишається Москва відданою «принципам Стамбула» 2022 року, він відповів негативно й пояснив це коротко: «реальність змінилася». Водночас Кремль не відкинув саму ідею подальших переговорів — навпаки, Пєсков дав зрозуміти, що процес триватиме, а Стамбул і далі розглядається як один із можливих майданчиків.
На перший погляд це може виглядати як чергова тактична репліка російського чиновника. Але насправді йдеться про дещо більше: Кремль публічно відмовляється від тієї рамки, на яку сам роками посилався як на нібито «реалістичну основу миру». І саме тому ця заява важлива. Вона означає не стільки зміну курсу, скільки зміну стартової ціни, з якою Москва заходить у наступний раунд торгу про війну, території, безпеку й післявоєнний порядок.
Чому «Стамбул-2022» був таким важливим для Москви
Після провалу початкового плану швидкого захоплення України навесні 2022 року саме стамбульський трек став для Кремля зручною політичною опорою. Москва постійно поверталася до тези, що нібито «мир був можливий ще тоді», якби Київ погодився на запропоновані умови. У квітні 2024 року Пєсков прямо говорив, що зірвана угода 2022 року могла б бути базою для нових переговорів. У березні 2025 року Кремль знову заявляв, що і Росія, і США бачать проєкт стамбульських домовленостей як можливу основу для майбутнього врегулювання.
Саме тому нинішня відмова від «стамбульських принципів» має особливу вагу. Якщо ще в 2024–2025 роках Москва намагалася представити Стамбул як втрачений «компроміс», то тепер вона фактично каже: навіть той пакет, на який ми посилалися раніше, більше не відповідає нашим інтересам. Це руйнує міф про російську прихильність до якоїсь сталої переговорної формули. Кремль демонструє, що для нього переговори — це не шлях до фіксованого компромісу, а механізм постійного перегляду вимог залежно від ситуації на фронті та міжнародного контексту.
Що насправді означали «стамбульські принципи»
Російська риторика навколо Стамбула довго будувалася так, ніби йшлося про умовно нейтральну переговорну основу. Насправді оприлюднені деталі тих проєктів свідчили про зовсім інше:
- Москва вимагала від України відмови від курсу до НАТО,
- закріплення постійного нейтралітету в Конституції,
- заборони на іноземні війська та військові угоди,
- а також глибокого скорочення українських Збройних сил (ліміт у 85 000 військових, 342 танки, 519 артилерійських систем і обмеження дальності українських ракет до 40 км).
Окремо критичним був сам принцип гарантій безпеки. У стамбульських проєктах Росія наполягала, щоб сама РФ була серед держав-гарантів поряд із США, Великою Британією, Францією, Китаєм і Білоруссю. Іншими словами, держава-агресор хотіла отримати формальну роль «гаранта» безпеки країни, на яку сама ж напала. Така конструкція не давала Україні змістовного захисту, а радше створювала механізм блокування реальних безпекових рішень.
Тому важливо називати речі своїми іменами: «Стамбул» ніколи не був нейтральною мирною базою. Це був проєкт різко асиметричної угоди, яка обмежувала б український суверенітет, обороноздатність і зовнішньополітичну свободу. Саме цим пояснюється, чому Зеленський у 2024 році публічно називав стамбульський трек історією ультиматумів, а не справжніх домовленостей.
Чому відмова Кремля від «Стамбула» не означає пом’якшення
Найнебезпечніша помилка — прочитати слова Пєскова як сигнал, що Москва стала гнучкішою. Доступні факти показують протилежне. В січні 2026 року Кремль під час переговорів наполягав на передачі йому всього Донбасу та замороженні лінії фронту в інших частинах сходу й півдня як умові майбутньої угоди. Наприкінці лютого Пєсков знову заявляв, що головні теми переговорів — це «території» та «все інше, пов’язане з висунутими нами вимогами».
Іншими словами, Москва не відмовляється від логіки примусу. Вона лише перестає прив’язувати цю логіку до старого пакета 2022 року. Якщо тоді Росія вимагала нейтралітету, демілітаризації й зовнішньополітичних обмежень, то тепер вона, схоже, хоче виставляти нову переговорну рамку вже з урахуванням «зміненої реальності» — тобто після років війни, окупації частини територій, нових раундів американського посередництва та дипломатичної паузи, спричиненої близькосхідною кризою.
Що змінилося між 2022-м і 2026-м
Змінився не лише фронт — змінилася сама архітектура переговорів. У 2026 році між Україною, США та Росією пройшли раунди в Абу-Дабі та Женеві. В Женеві, прориву не сталося: військові делегації певною мірою просунулися в питанні механізму моніторингу припинення вогню, але політичні розбіжності — передусім щодо територій і гарантій безпеки — залишилися майже неподоланими. Зеленський після цього говорив, що угода щодо моніторингу близька, але земельне питання потребуватиме рішення на рівні лідерів.
Паралельно Україна просувала окремий трек із гарантіями безпеки від США. У січні Зеленський заявляв, що американський документ щодо гарантій безпеки фактично готовий до фіналізації. А вже у лютому-березні стало зрозуміло, що наступний раунд переговорів може пройти в турецькому форматі, але його відклали через те, що увага Вашингтона переключилася на ескалацію довкола Ірану.
Саме в цій точці Пєсков і робить свою заяву. Це важливо: Кремль говорить про «змінену реальність» не в момент дипломатичного прориву, а в момент паузи, невизначеності й високої турбулентності. Тобто Москва намагається використати перерву, щоб заздалегідь переписати зміст наступної розмови. Не йдеться про відмову від жорсткої позиції — йдеться про спробу зайти в новий раунд із ще вигіднішої для себе точки.
Чому це поганий сигнал для ідеї «компромісного миру»
Суть проблеми в тому, що Кремль знову демонструє: для нього будь-який переговорний документ — це не взаємна рамка, а інструмент легалізації здобутого силою. Поки одні дипломати говорять про процедури припинення вогню, моніторинг і механізми деескалації, Москва продовжує тримати в центрі території, статус України та обмеження її майбутнього. Таке поєднання несумісних підходів і пояснює, чому раунди в Абу-Дабі та Женеві не дали політичного прориву.
Для України це означає, що будь-яка нова «реалістична формула миру», яку просуватиме Росія, треба буде перевіряти не за її звучанням, а за наслідками. Якщо з неї випливає обмеження армії, замороження суверенітету, фактичне визнання окупації чи право Москви впливати на українські гарантії безпеки, то це не мирна формула, а модернізована версія капітуляційних вимог. Історія зі «Стамбулом» показує, що Кремль легко змінює обгортку, але не змінює базову логіку тиску.
Що це означає для України і Заходу
Для України слова Пєскова мають і негативний, і корисний ефект. Негативний — бо Москва дає зрозуміти, що планує торгуватися ще жорсткіше. Корисний — бо знімає частину ілюзій. Тепер ще важче говорити, що Кремль просто хоче «повернення до старих напрацювань»: він сам визнав, що старі напрацювання його вже не влаштовують. Це робить російську позицію прозорішою для партнерів України.
Для США та Європи це теж момент істини. Якщо Захід приймає російську тезу про «змінену реальність» як норму, то переговори поступово перетворюються на процес адаптації міжнародної політики до наслідків агресії. Якщо ж партнери України наполягають, що зміна лінії фронту не скасовує принципів суверенітету, права на оборону й справжніх гарантій безпеки, тоді простір для російського диктату звужується. Не випадково питання гарантій залишається центральним майже в усіх раундах переговорів 2026 року.
Відмова Кремля від «стамбульських принципів» — це не жест поступливості. Це сигнал про інше: Москва вважає, що тепер може вимагати ще більше, ніж вимагала у 2022 році, і хоче увійти в наступний раунд переговорів уже не з «пакетом Стамбула», а з оновленим пакетом тиску. Формула змінилася, але зміст залишився тим самим: нав’язати Україні та Заходу такий мир, який закріплює результати російської сили, а не створює справедливу й безпечну модель завершення війни.
Саме тому заява Пєскова — це не просто новина про риторику Кремля. Це маркер того, що Москва переходить до нової фази переговорної гри: від спроби продати «Стамбул» як нібито втрачений компроміс — до спроби нав’язати ще жорсткішу реальність як нову точку відліку. І чим раніше це буде усвідомлено в Києві, Вашингтоні, Брюсселі й Анкарі, тим менше шансів, що наступний дипломатичний раунд перетвориться на легалізацію старих ультиматумів під новою назвою.
За матеріалами nv.ua
