Витік листування з бюро “Малахіт” показує, що Москва мислить не лише категоріями війни проти України, а й категоріями глобального переділу: від контролю над підводною інфраструктурою та Арктикою до нав’язування світу нової системи сфер впливу.
Росія готується не лише до затяжної війни, а й до боротьби за нову архітектуру глобальної безпеки. Розслідування про листування одного з провідних конструкторів бюро “Малахіт” показує, що в Кремлі мислять значно ширше за фронт в Україні: там ідеться про контроль над океаном, освоєння Арктики, диверсії проти критичної інфраструктури та спробу поділити світ на нові сфери впливу до 2035 року. У цій логіці хаос стає не загрозою для Москви, а інструментом її великої гри.
Саме тому ця історія важлива і для України, і для Європи, і для НАТО.
Не просто «злив пошти», а вікно у стратегічне мислення Кремля
За даними 24 Каналу, редакція отримала для аналізу понад 80 000 листів із пошти Андрія Курносова — заступника головного конструктора з озброєння бюро «Малахіт», одного з ключових російських центрів розробки підводних човнів і підводних систем. Саме «Малахіт», за версією розслідування, є середовищем, де поєднуються військово-технічні розробки, футурологічні концепції війни на морі та ширші ідеї про новий світовий порядок. У самому матеріалі 24 Канал також наголошує, що бюро розробило понад 100 проєктів субмарин і працює над підводним човном нового покоління «Хаскі».
Додатково відкриті російські університетські джерела підтверджують, що Курносов пов’язаний із тематикою морського підводного озброєння та робототехніки: Санкт-Петербурзький державний морський технічний університет вказує його як професора, який викладає системи пуску морського підводного озброєння та спеціальних підводних апаратів, а також працює з напрямами «корабельні комплекси морського підводного озброєння» і «підводна робототехніка». Це робить його не випадковим персонажем, а представником середовища, де стикаються академія, оборонка і стратегічне планування.
Чому підводний вимір для Росії настільки важливий
Підводний флот для Москви — це не допоміжний елемент, а одна з основ великодержавного статусу. Субмарини забезпечують ядерне стримування, розвідку, приховане спостереження, контроль маршрутів, диверсійні дії та удари крилатими ракетами. Саме з цього виміру починається російське уявлення про силу: морська глибина дає асиметрію, а асиметрія дає шанс тиснути на значно сильнішого супротивника. У розслідуванні прямо сказано, що Кремль розглядає підводні платформи як один із ключових безпекових факторів для себе, навіть попри технологічне відставання від США.
Цей акцент не випадковий. Для Росії море — це простір, де можна поєднати воєнну дію, заперечуваність і стратегічний шантаж. На суходолі вторгнення видно одразу. У повітрі майже завжди є слід. А на морському дні значна частина активності залишається в «сірій зоні»: ушкодження кабелів, спостереження за критичною інфраструктурою, тестування маршрутів, підготовка диверсій, робота безекіпажних або спеціальних апаратів. Саме тому підводна сфера ідеально відповідає російській моделі гібридної війни.
«Актор»: концепція, яка виходить далеко за межі звичайного флоту
Найцікавіша частина розслідування — опис концепції так званого «актора», над якою, за даними 24 Каналу, Курносов працював ще з 2015–2016 років. Ідеться не просто про новий човен чи окремий апарат, а про блочно-модульну систему, яка мала б поєднувати розвідку, пошук підводної інфраструктури, гідроакустичне спостереження, цілевказання, доставлення безпілотних і глибоководних апаратів, а також, імовірно, елементи прихованого забезпечення диверсійних дій. Окрема логіка цієї системи — «безкомпроматність», тобто максимальна складність доведення її приналежності до конкретної держави.
У цьому й полягає найнебезпечніший елемент задуму. Якщо традиційний флот — це демонстрація прапора, то «актор» — це інструмент розчинення у просторі. Він не має просто лякати. Він має дозволити діяти так, щоб супротивник не міг швидко довести джерело атаки, а значить — не міг миттєво і консолідовано відповісти. Це дуже російська логіка: не перемагати у відкритому зіткненні, а підточувати середовище, доводячи противника до внутрішнього виснаження.
Навіщо тут Арктика
У розслідуванні підкреслюється, що концепція «актора» мала не лише військовий, а й цивільний вимір — передусім у темі освоєння Арктики, видобутку ресурсів і навіть «очищення океану». Саме через таке подвійне позиціонування росіяни, як стверджує 24 Канал, намагалися вибудувати модель залучення зовнішнього фінансування, включно із західними корпораціями: мовляв, частина інфраструктури може мати екологічне чи господарське призначення, а отже — може бути легітимізована як цивільна.
Це показує ще одну характерну рису кремлівського мислення: перетворення цивільної тематики на прикриття для стратегічного розширення. Арктика у цьому сенсі важлива не тільки через поклади ресурсів. Вона важлива як простір майбутнього переділу маршрутів, логістики, енергетики і військової присутності. Хто контролює арктичні підходи, той отримує не лише копалини, а й важелі впливу на глобальні транспортні та безпекові архітектури.
Від технічного проєкту — до політичної мережі впливу
Розслідування не зводить усе до одного інженера. Навпаки, воно показує, що подібні концепції стають небезпечними лише тоді, коли їх підхоплює політична та ідеологічна мережа. У випадку Курносова таким містком, за даними 24 Каналу, був Андрєй Безруков* — колишній російський нелегал, пов’язаний із «Роснєфтью», МДІМВ і ширшим середовищем російського стратегічного мислення. Відкриті джерела справді підтверджують його статус професора МГІМО (МДІМВ), а Клуб «Валдай» називає його професором МГІМО і президентом Асоціації експорту технологічного суверенітету.
Це дуже важливий момент. У сучасній Росії небезпечні ідеї не народжуються лише в Генштабі чи спецслужбах. Вони циркулюють між держкорпораціями, оборонними бюро, університетами, клубами на кшталт «Валдая», «експертними» платформами та наближеним до Кремля бізнесом. Саме тому межа між концептом, пропагандою, лобізмом і державною стратегією в Росії часто є умовною. Учора це презентація, сьогодні — «аналітична записка», післязавтра — елемент реальної політики.
*Андрей Безруков відомий радянський російський шпигун, що за легендою був канадцем Дональдом Гітфілдом. Разом зі своєю колегою та дружиною Оленою Вавиловою (Трейсі Лі Фоулі) він понад 20 років жив за межами СРСР, у Чехії, Франції, та Канаді. Довгий час працював у Штатах у консалтинговій агенції та спілкувався з впливовими політиками та підприємцями. Після викриття подружжя повернули до Росії у рамках обміну. Діти Безрукова та Вавилової через суд довели, що не були причетні до роботи на ворожу країну, нічого не знали про роботу батьків, та навіть не чули від них російської мови. Обидва сини шпигунів захотіли жити на Заході, але згодом нібито переїхали до країни-агресорки.
«Експорт безпеки» через виробництво небезпеки
Одна з найсильніших ідей, що випливає з оприлюднених матеріалів, — це російське уявлення про себе як про «експортера безпеки». Але тут закладено фундаментальну підміну. Кремль не хоче просто продавати безпеку як послугу. Він хоче спершу створювати або посилювати нестабільність, а потім пропонувати себе як незамінного посередника, гаранта, арбітра чи силовий «балансир». У матеріалі 24 Каналу ця логіка прив’язується до обговорень у середовищі «Валдая» ще у 2016 році: Росія мала б скористатися кризами, щоб інші країни шукали альтернативу США у сфері безпеки й технологій.
У презентації росіяни прямо вказували, що у випадку певних криз інші країни будуть шукати альтернативних Штатам постачальників технологій та безпеки.
При цьому Кремль у такому перерозподілі світу практично не брав до уваги Китай.
У цьому сенсі хаос для Москви — не провал системи, а її робочий режим. Економічні шоки, кібератаки, техногенні катастрофи, міграційні хвилі, регіональні конфлікти, ушкодження критичної інфраструктури — усе це може працювати як каталізатор попиту на «порядок». А Росія намагається зайняти позицію сили, яка нібито здатна цей порядок повернути. Це і є ядро неоімперської стратегії: підірвати стабільність, дискредитувати західні інституції, а потім нав’язати нову архітектуру домовленостей.
Підводні кабелі й критична інфраструктура: чому ця тема вже не виглядає фантастично
Особливо показово, що у матеріалі згадується інтерес російського середовища до схем прокладання кабелів ще у 2016 році.
На тлі останніх років це звучить уже не як дивина, а як частина довгої підготовки. НАТО офіційно визнає зростання загрози критичній підводній інфраструктурі: у грудні 2024 року Альянс повідомив про посилення координації щодо захисту підводних кабелів і трубопроводів, а в травні 2024 року запустив Maritime Centre for the Security of Critical Undersea Infrastructure (Центр безпеки критичної підводної інфраструктури НАТО). У січні 2025 року НАТО також оголосило місію Baltic Sentry (Балтійський вартовий) після інцидентів із пошкодженням енергетичних і комунікаційних кабелів.
Тобто головне у розслідуванні не в тому, чи реалізований уже повний задум Курносова. Головне в тому, що сама логіка — шукати вразливості на морському дні, створювати інструменти прихованого впливу, працювати в зоні правової та атрибутивної невизначеності — вже збігається з реальними безпековими тривогами НАТО. А це означає, що ми маємо справу не з фантазією одного технократа, а з ідеєю, яка потрапляє в нерв сучасної гібридної війни.
План до 2035 року: світ як архіпелаг сфер впливу
Ще більш промовистою є частина розслідування про бачення світу до 2035 року, яке пов’язують із презентаціями, створеними за участю Безрукова. Там ідеться про перехід до багатополярного порядку, де світ фактично ділиться на «острови» або великі простори впливу. Росія в такій схемі претендує на роль окремого центру сили в Євразії, співархітектора нового техноблоку і співрозпорядника геополітичних територій. У форумних програмах Фонду «Росконгрес» справді фігурують сесії на кшталт “World Order Architecture. Inside from Russia”* та “The Transition to a Multipolar World Economy”**, що добре ілюструє ідейне середовище, в якому такі концепції циркулюють.
Саме тут стає зрозуміло, що для Кремля війна проти України — не ізольований сюжет. Це частина спроби довести, що силове перекроювання кордонів, сфер впливу, транспортних просторів і систем безпеки знову можливе. Не тому, що Росія вже достатньо сильна, а тому, що вона хоче переконати світ: старі правила більше не працюють, а нові треба писати з нею за столом.
Ще цікавішим виглядає планування розподілу країн за сферами впливу, де світ має перетворитися на умовні острови з двома чи трьома центрами впливу. Росії при цьому обрали місце центру прийняття рішень у Євразії та творця нового техноблоку. Під п’ятою Кремля, згідно з задумами та прогнозами, мало б опинитися пів Європи. Лише на Францію, Іспанію, Італію, Швецію та Норвегію з Німеччиною мав би залишитися рівноцінний вплив Вашингтона та Москви.
*«World Order Architecture. Inside from Russia» — це концепція, що просувається російською владою, яка описує прагнення Кремля змінити поточну систему міжнародних відносин, відходячи від західноцентричної моделі до «багатополярного світу». Вона передбачає посилення впливу РФ, Китаю, Індії та блоків типу БРІКС/ШОС.
Основні складові цього російського бачення включають:
- «Багатополярність»: Руйнування американської гегемонії та створення альтернативних центрів сили.
- Економічна переорієнтація: Перехід на національні валюти у розрахунках, створення нових логістичних та торговельних коридорів, що обходять санкції Заходу.
- Ідеологічне протистояння: Заперечення західних цінностей та просування концепції суверенних цивілізацій, де Росія позиціонує себе як самостійний полюс.
- «Нова архітектура безпеки»: Вимога враховувати інтереси Росії, зокрема щодо її дій в Україні, як необхідну умову глобальної стабільності.
Ця архітектура «зсередини» базується на спробах Кремля сформувати антизахідну коаліцію, що часто суперечить діям РФ на міжнародній арені.
**«The Transition to a Multipolar World Economy» (Перехід до багатополярної світової економіки) — це ключова тема та назва дискусійної сесії, що обговорювалася, зокрема, на Петербурзькому міжнародному економічному форумі (ПМЕФ) у 2021 році. Вона відображає зміщення глобального економічного впливу від домінування однієї держави (США) до кількох центрів сили, включаючи Китай, Індію та інші країни.
Основні аспекти, що зазвичай обговорюються в цьому контексті:
- Зниження ролі Заходу: Зменшення частки США та ЄС у світовому ВВП.
- Зростання ролі країн, що розвиваються: Активний розвиток БРІКС та інших регіональних союзів.
- Формування нових фінансових центрів: Розвиток альтернативних платіжних систем та зниження залежності від долара.
Ця тема часто використовується в межах російської зовнішньополітичної риторики для просування ідеї формування нового світопорядку, де Росія та її партнери відіграють значну роль.
Чому в цій картині з’являється Гренландія
Тема Гренландії в такому контексті теж не випадкова. Для Москви вона важлива не як екзотичний символ, а як елемент арктичного ребуса: контроль над північними маршрутами, ресурсами, базуванням, логістикою та доступом до ширших просторів Північної Атлантики. Якщо Росія мислить Арктику як майбутній ключ до ресурсів і геополітичного маневру, тоді інтерес до Гренландії — це не маргінальна деталь, а частина великої карти. У розслідуванні саме так і подано: як ще один вузол у проєкті перерозподілу просторів та впливу до 2035 року.
Сполучені Штати Америки у баченні російських діячів до 2035 року мають бути розділені на два полюси: англомовну північ та іспаномовний південь.
При цьому левову частину Південної Америки, майже весь так званий Ближній Схід та багато країн Африки путінські однодумці віднесли до так званої “діри” – місць постійних конфліктів та нестабільності. Таку ж роль до повномасштабного вторгнення Москва готувала для Донбасу.
Що це означає для Європи
Для Європи головний висновок неприємний, але очевидний: Москва не обмежується театром війни в Україні. Вона дивиться на весь континент як на простір для розхитування, фрагментації та вибіркового тиску. Якщо підводна інфраструктура вразлива, якщо окремі держави бояться ескалації, якщо між союзниками є різні оцінки ризику, якщо популісти підживлюють втому від війни — Росія сприймає це як набір точок входу.
Саме тому російська морська стратегія не є суто флотською темою. Це тема єдності Заходу. Тому що пошкоджений кабель — це не лише технічний інцидент. Це перевірка політичної волі: чи буде атрибуція, чи буде реакція, чи буде солідарність, чи кожен знову почне рахувати власні короткі ризики окремо від системного ризику для всіх.
Росія програла бліцкриг, але не відмовилася від великої гри
Провал плану швидкого захоплення Києва не означає, що Кремль відмовився від своїх глобальних амбіцій. Росія не досягла жодної зі стартових стратегічних цілей великої війни, однак це не призвело до перегляду її ревізіоністського курсу. Навпаки, Москва просто перейшла до іншої моделі дій: замість швидкого силового зламу — довге виснаження, замість прямого домінування — поетапне розхитування.
Сьогодні Кремль намагається не стільки перемогти Захід у відкритому протистоянні, скільки довести його до внутрішньої дезорієнтації. Росія працює на фрагментацію Євросоюзу, підважує єдність НАТО, підтримує політичні сили, які грають проти спільної європейської лінії, та використовує будь-яку кризу як інструмент впливу. Від морських диверсій і повітряних провокацій до дестабілізації в Африці та гри на конфліктах навколо США й Ірану — Москва системно розширює поле керованої нестабільності.
Саме тому російську стратегію не варто оцінювати лише через призму невдач на фронті. Кремль адаптується, перегруповується і шукає нові способи тиску. Його довгострокові проєкти не зникли — вони лише змінили форму. І якщо Захід не відповість на це рішуче, Росія зможе не обов’язково виграти, але цілком реально — остаточно розбалансувати світовий безпековий порядок.
Що це означає для України
Для України цей сюжет має подвійне значення.
По-перше, він підтверджує: Росія не відмовилася від стратегічних амбіцій, навіть якщо провалила швидку війну і не змогла реалізувати свої максималістські плани на суші.
По-друге, він показує, що допомога Україні — це не лише про фронт, а й про стримування більшої архітектурної загрози. Якщо Кремль не зупинити в Україні, він і далі перевірятиме на міцність підводний, кібернетичний, політичний та енергетичний контури безпеки Європи.
Тому українська війна в цій рамці — не периферійний конфлікт, а перша лінія оборони проти моделі світу, де сильні держави через шантаж, диверсії й контроль криз диктують слабшим нові правила. Саме це і є головним нервом усієї історії.
Розслідування про «Малахіт», Курносова, Безрукова та плани Росії до 2035 року варто читати не як сенсаційний сюжет про дивакуватого конструктора чи набір конспірологічних схем. Його варто читати як карту російського стратегічного мислення. У цій карті море — це простір прихованого тиску, Арктика — простір майбутнього переділу, підводна інфраструктура — точка шантажу, а глобальна нестабільність — не загроза для Кремля, а ресурс.
Саме тому головний висновок жорсткий: Росія хоче бути не просто учасником нової системи безпеки, а її силовим переписувачем. І якщо Захід не навчиться відповідати не лише на танки й ракети, а й на диверсійні, підводні, інфраструктурні та політичні форми агресії, Москва й далі намагатиметься перетворювати хаос на свою геополітичну валюту.
Головний урок цього розслідування полягає в тому, що Росія не відмовилася від імперського мислення, навіть попри провали у війні проти України. Кремль і далі намагається діяти через шантаж, диверсії, розхитування союзів і створення керованої нестабільності. Саме тому стримування Росії — це вже не лише питання українського фронту, а питання безпеки всієї Європи й збереження чинного світового порядку.
За матеріалами 24tv.ua
