Перший місяць із того моменту, як почалась війна з Іраном із боку США та Ізраїлю, показав головне: сценарій короткої і показової кампанії, яка мала швидко зламати Тегеран, не спрацював. Іран зазнав важких ударів, але зберіг здатність відповідати, Ормузька протока перетворилася на інструмент глобального шантажу, а Дональд Трамп опинився між двома поганими варіантами — або шукати недосконалу угоду, або йти в глибшу ескалацію з ризиком затяжної війни.
Через місяць після початку бойових дій 28 лютого війна вже перестала бути лише близькосхідною кризою. Вона б’є по нафтових ринках, судноплавству, внутрішній американській політиці, розрахунках союзників США і навіть по стратегічній картині довкола України та Китаю. Саме тому нинішній етап конфлікту важливий не лише як черговий раунд протистояння Вашингтона і Тегерана, а як перевірка того, чи здатні США перетворити військову перевагу на зрозумілий політичний результат.
Читайте далі: Іран відхилив пропозицію США про припинення війни та висунув Трампу власні умови
Швидкої перемоги не сталося
На старті війни ставка була очевидною: серія масованих авіаударів мала різко послабити Іран, зруйнувати його ключову військову інфраструктуру і змусити режим або до поступок, або до внутрішнього розбалансування. Але через місяць видно, що цей розрахунок дав лише частковий ефект. Трамп тепер стоїть перед “лише важкими виборами”, бо Іран не зламаний, а переговори не дають швидкого виходу.
Дослідження CSIS показує, що повітряна кампанія вже перейшла з фази пікового темпу у фазу стійкого виснаження. Після найінтенсивніших перших днів США вийшли приблизно на 300–500 уражених цілей на день, а сам характер ударів став більш “економним”: війна перейшла з логіки шоку до логіки тривалого навантаження на ресурси, обслуговування техніки, запаси боєприпасів і здатність постійно генерувати нові цілі. Це не схоже на блискавичну кампанію, яка впевнено йде до фіналу.
Ще важливіше те, що Іран, попри втрати, не втратив можливості завдавати болючих ударів. Станом на 28 березня у війні вже поранено понад 300 американських військових, а США наростили свою присутність у регіоні приблизно до 50 тисяч військових — найбільше більш ніж за два десятиліття. Коли сторона змушена одночасно говорити про близький фінал і перекидати додаткові сили, це означає, що кампанія вийшла далеко за рамки “короткої акції”.
Читайте також: Пентагон розглядає можливість перенаправлення військової допомоги Україні на Близький Схід
Іран вистояв не тому, що сильніший, а тому, що виявився достатньо живучим
Перший місяць показав: для Тегерана головне — не перемогти США у прямому сенсі, а пережити першу хвилю ударів, зберегти частину пускових можливостей, не допустити внутрішнього розвалу і зробити ціну війни політично та економічно неприйнятною для супротивника. Саме така логіка і проглядається у нинішньому ході конфлікту. Reuters зазначає, що Іран не демонструє поспіху до миру і, схоже, виходить із припущення, що може витримувати тиск довше, ніж Вашингтон — політичні наслідки затяжної кампанії.
Це не означає, що Іран зберіг довоєнну силу. Але це означає, що навіть серйозно ослаблений Іран лишається достатньо небезпечним, щоб не дати США оголосити швидку й беззаперечну перемогу. І саме ця “достатня живучість” стала головним фактором, який зламав початковий сценарій Білого дому.
Ормузька протока стала головною зброєю Тегерана
Серцем цієї війни виявився не лише ракетний обмін і не тільки ізраїльсько-іранська дуель. Головним важелем тиску стала Ормузька протока. Через неї проходить приблизно п’ята частина світових поставок нафти і газу, тому будь-яке обмеження руху миттєво перетворює локальний конфлікт на глобальний енергетичний шок.
Саме тому війна майже відразу вийшла далеко за межі близькосхідного театру. Порушення руху через Ормуз впливає не лише на нафту, а й на вартість фрахту, страхування, добрив, логістики і ширше — на глобальні ланцюги постачання. ООН уже взялася створювати окремий механізм для захисту торгівлі через протоку, що саме по собі показує масштаб проблеми: це вже не вузька регіональна історія, а питання стабільності міжнародної торгівлі.
До цього додається ще й ризик розширення кризи на інші морські вузли. Підтримувані Іраном хусити вже увійшли у цю війну, а це підвищує загрозу і для Червоного моря. Тобто світ зіткнувся з перспективою подвійного тиску — на Ормуз і на маршрути через Баб-ель-Мандеб. Для глобальної економіки це набагато небезпечніше, ніж просто ще один конфлікт на Близькому Сході.
Перед Трампом справді вибір між поганим і гіршим
Головна проблема для Трампа тепер у тому, що обидва базові варіанти несуть високу ціну. Якщо Білий дім піде на компромісну угоду, це можна буде подати як незавершену війну, в якій Іран вистояв і зберіг частину своїх важелів. Якщо ж Вашингтон обере ескалацію, ризик затяжного конфлікту лише зросте — разом із втратами, витратами й ударом по політичному іміджу самого Трампа. Саме цю дилему і фіксує Reuters у своєму ключовому матеріалі про перший місяць війни.
Паралельно Білий дім уже шукає дипломатичний вихід. Reuters пише про 15-пунктову пропозицію, яку США передали через Пакистан, але Тегеран вважає її нереалістичною. Тобто дипломатія формально активізувалася, однак реального “шляху до відступу”, який би дозволив Вашингтону зберегти обличчя і швидко зупинити війну, поки не видно.
Війна стає для Трампа внутрішньополітичною проблемою
Усередині США ця кампанія вже вдарила по Трампу. За даними Reuters/Ipsos, рейтинг його схвалення опустився до 36%, а 61% американців не підтримують удари по Ірану. AP-NORC також показує, що 59% вважають військові дії США такими, що зайшли надто далеко, а близько шести з десяти виступають проти введення сухопутних військ. Інакше кажучи, обмежена силова операція ще лишається для частини американців прийнятною, але перспектива довгої війни вже виглядає політично токсичною.
Водночас у Республіканській партії немає повної ідеологічної єдності. Reuters пише і про поколіннєвий розкол у консервативному середовищі, і про те, що молодші праві значно скептичніше дивляться на затяжні закордонні війни, ніж старше проізраїльське крило. Поки на офіційному рівні республіканці тримаються довкола Трампа, але що довше триває кампанія і що сильніше вона б’є по паливних цінах, то важче буде зберігати цю дисципліну.
Це вже не лише війна США та Ірану, а тест на межі американської сили
Перший місяць війни уважно вивчають не тільки в Тегерані. У Пекіні, Тайбеї, Європі та країнах затоки зараз дивляться на те, чи здатні США витримувати одночасно високу інтенсивність війни, захист глобальних маршрутів, підтримку союзників і внутрішньополітичний тиск. Тайвань побоюється: Китай може використати близькосхідне відволікання Вашингтона як вікно можливостей для посилення тиску в Азії. Це означає, що війна з Іраном стала тестом не лише для Близького Сходу, а й для всієї архітектури американського стримування.
Саме тому нинішня фаза особливо небезпечна для США. Американська військова міць дозволяє швидко руйнувати цілі, але не автоматично дає політичний фінал. А коли такого фіналу немає, кожен новий день війни починає працювати не на демонстрацію сили, а на накопичення стратегічних витрат.
Для України ця війна — і ризик, і шанс
Для України наслідки двоїсті. З одного боку, затяжна війна на Близькому Сході означає жорсткішу конкуренцію за увагу США, системи ППО, боєприпаси і виробничі спроможності. Крім того, високі ціни на нафту об’єктивно грають на руку російському бюджету. Це один із найнебезпечніших непрямих ефектів цієї війни для Києва.
З іншого боку, саме ця криза різко підняла цінність українського бойового досвіду. Зеленський під час близькосхідного турне уклав оборонні домовленості з Катаром та ОАЕ, а раніше — із Саудівською Аравією. Україна пропонує країнам затоки знання у сфері протидії дронам, захисту критичної інфраструктури і багатошарової ППО, а Київ уже направив до регіону понад 200 фахівців. Це важливий перелом: Україна дедалі більше виглядає не лише як споживач безпеки, а як постачальник практичних рішень.
Головний висновок першого місяця
Перший місяць війни з Іраном показав: найпростіший сценарій не реалізувався. США і Ізраїль змогли завдати Ірану важких втрат, але не змогли швидко перетворити цю військову перевагу на стійкий політичний результат. Тегеран вистояв достатньо, щоб зробити ціну війни болючою. Ормузька протока перетворилася на центр глобального шантажу. Американська адміністрація дедалі активніше шукає дипломатичний вихід, але не має очевидної формули, яка дозволила б зупинити конфлікт без репутаційних втрат.
Отже, через місяць після початку війни головне питання звучить вже не так: чи можуть США завдавати Ірану ударів? На це відповідь очевидна. Справжнє питання інше: чи можуть Сполучені Штати завершити цю війну на умовах, які виглядатимуть як перемога, а не як вимушений вихід із конфлікту, що виявився складнішим, дорожчим і довшим, ніж здавалося на старті. Поки що відповідь на це питання для Трампа виглядає значно менш впевненою, ніж його перші заяви.
Перший місяць війни в Ірані показав межі силового сценарію. Іран не переміг, але й не зламався. США не програли, але й не отримали швидкого фіналу. А Дональд Трамп тепер змушений шукати вихід із війни, яка дедалі більше нагадує не контрольовану операцію, а стратегічну пастку.
За матеріалами reuters.com
