Масштабне інфраструктурне будівництво на окупованому півдні та сході — це не “відновлення” і не “розвиток”. Це стратегія довгої окупації, військової логістики, економічного поглинання та політичного закріплення анексії.
Поки на фронті триває війна на виснаження, Росія на окупованих територіях України веде іншу, не менш важливу кампанію — інженерну, логістичну й економічну. Вона прокладає нові дороги, відновлює порти, тягне залізницю, продає українські надра через свої аукціони і вбудовує захоплені райони в російський транспортний та ресурсний простір. Усе це означає одне: Кремль готується не до тимчасового контролю, а до тривалого утримання цих земель.
Розслідування Reuters, опубліковане 26 березня 2026 року, дає одну з найповніших картин того, як саме Росія “перешиває” окуповані частини Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей під власні потреби. Агентство спиралося на аналіз тисяч супутникових знімків, російські тендерні документи, експортні та вантажні дані, а також інтерв’ю з українськими посадовцями і колишніми мешканцями окупованих територій. Висновок цього масиву даних жорсткий: Москва не просто контролює захоплені території силою, а намагається зробити їх частиною власної економіки, логістики та системи війни.
Росія будує не інфраструктуру, а каркас довгої окупації
Головна помилка в сприйнятті таких проєктів — дивитися на них як на суто господарські роботи. Насправді дороги, залізниці, порти, логістичні центри й доступ до природних ресурсів у зоні окупації — це інструменти влади. Вони дозволяють не лише переміщувати товари, а й перекидати війська, обходити вразливі маршрути, вивозити українські ресурси і створювати відчуття “нормалізованого” контролю. У цьому сенсі бетон, асфальт і рейки стають частиною окупаційного режиму так само, як блокпости, гарнізони чи репресивний апарат.
Reuters підрахувало, що Росія виділила близько 11,8 млрд доларів федеральних коштів на розвиток чотирьох окупованих українських регіонів у 2024–2026 роках. Це майже утричі більше, ніж сукупні кошти, спрямовані приблизно на 20 інших російських регіонів у межах подібних програм. Сам масштаб фінансування показує: йдеться не про ситуативні ремонти “для картинки”, а про великі капітальні інвестиції, які мають сенс лише в разі, якщо Кремль планує триматися за ці території роками.
Відео, опубліковані в інтернеті українськими військовими, документують їхні неодноразові диверсії на величезну залізничну систему, яку Росія будує на окупованих територіях України. Але їхніх зусиль недостатньо, щоб стримати хвилю швидкого промислового зростання Москви.
Саме тому цей процес варто розуміти не як “відбудову”, а як матеріальне закріплення анексії. Європейська рада ще у 2022 році прямо заявила, що незаконна анексія Росією Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей є нікчемною і не матиме жодних правових наслідків. Але Москва намагається компенсувати відсутність міжнародної легітимності фізичним укоріненням: якщо не можна легалізувати захоплення правом, його намагаються “узаконити” через дороги, порти, бюджетні програми та включення в російську господарську систему.
Залізниця як артерія армії та окупації
Одним із ключових проєктів є система так званих “Новоросійських залізниць”. Reuters пише про заплановану лінію протяжністю 525 км, робота над якою почалася у 2023 році. Вона має пройти через окуповані частини Донбасу, Запорізької та Херсонської областей і зв’язати їх із Росією та Кримом. На рівні російської риторики це подається як “розвиток” нових територій. Але на рівні воєнної логіки це насамперед побудова стійкішого тилового коридору.
Москва не приховує те, що вважає своїми історичними претензіями на східну та південно-східну Україну, або своїх амбіцій щодо об’єднання цих регіонів з тим, що вона вважає батьківщиною. А путін має грандіозні плани щодо «Новоросії» – терміна з царського імперського минулого Росії, який сучасні націоналісти використовують для опису цих територій.
путін виклав своє бачення щодо цих територій у публічному зверненні 30 вересня з нагоди третьої річниці їхнього «возз’єднання» з Росією. За його словами, регіони постраждали від руйнівних наслідків війни та десятиліть занедбаності, а Росія проклала там 6350 км доріг за останні три роки.
«Запущено масштабну програму соціально-економічного розвитку, по суті програму відродження наших споконвічних, історичних російських земель», – заявив путін.
Москва зараз контролює приблизно п’яту частину України, включаючи більшу частину чотирьох областей: Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську. І вона офіційно заявила про свої права на сукупність усіх чотирьох як частини Росії. Росія засудила анексію територій Україною та її західними союзниками як незаконне захоплення земель.
Українська воєнна розвідка, яку цитує Reuters, пояснює цю логіку прямо: для Росії критично важливо розбудувати транспортну інфраструктуру і ланцюги постачання для підтримки бойових дій. Інакше кажучи, нова залізниця потрібна не просто для цивільного сполучення. Вона має забезпечити більш безпечне перевезення боєприпасів, техніки, пального та особового складу на відстані, менш уразливій до українських ударів.
За даними Reuters, із 2023 року Росія витратила близько 425 млн доларів на будівництво й обслуговування цієї мережі. Супутникові знімки, проаналізовані агентством, показали поступове прокладання нової 60-кілометрової ділянки між Новоселівкою та Колосками на північ від Маріуполя в період із липня 2023-го до листопада 2025-го. При цьому Reuters окремо зазначає, що не змогло незалежно встановити, чи ця лінія вже працює. І ця обережність важлива: вона не применшує масштабу проєкту, але відділяє підтверджене будівництво від підтвердженої експлуатації.
Однак навіть сам факт прокладання нових колій у глибині окупованої зони вже змінює стратегічну ситуацію. Росія намагається зменшити залежність від маршрутів, які можна швидко паралізувати ударами. Якщо раніше значна частина потоків ішла через Кримський міст як ключову артерію, то тепер Москва створює альтернативну сухопутну й залізничну схему, яка має бути стійкішою до атак і менш залежною від одного вузького місця. Це логіка не тимчасової присутності, а логіка довгої війни й довгої окупації.
Запланована мережа Азовського кільця та залізниці Новоросія
Росія планує побудувати нове кільцеве шосе та залізничну лінію далекого сполучення, що з’єднають окуповані території з материковою частиною Росії та Кримом.
“Азовське кільце”: географія контролю навколо всього моря
Не менш важливий напрям — дорожня інфраструктура. Reuters описує магістраль “Новоросія” як частину великого 1400-кілометрового контуру “Азовського кільця”, який має поєднати Росію, окупований південь України та Крим. Сама магістраль, за даними російських відомств, після завершення матиме довжину 630 км. Це не одна нова траса, а комбінація нових, відремонтованих і модернізованих відтинків, мостів, об’їзних доріг та розв’язок. Російські чиновники кажуть, що планують завершити будівництво цієї автомагістралі у 2030 році, з’єднавши російський Ростов-на-Дону з Маріуполем (Донецька область) та містами Запоріжжя та Криму.
Супутниковий аналіз, проведений агентством Reuters, використовував модель машинного навчання для сканування тисяч оптичних та радіолокаційних зображень з метою виявлення великих будівельних об’єктів. Він виявив, що понад 2500 км залізниць, автомагістралей та доріг було побудовано, відремонтовано або модернізовано між 2022 і 2025 роками на чотирьох окупованих територіях та прилеглих російських районах, з якими вони були з’єднані.
За підрахунками Reuters, підрядникам уже присудили 20 тендерів на суму понад 214 млн доларів, пов’язаних із будівництвом цієї магістралі. Додатково російське міністерство транспорту наприкінці минулого року заявляло, що у 2026 році на неї планують витратити ще 123 млн доларів. На супутникових знімках видно будівництво і ремонт мостів та розв’язок, розширення доріг, розчищення смуг уздовж трас, а також спорудження великої нової об’їзної дороги навколо Маріуполя.
Нова мережа автомагістралей Росії в окупованій Україні
З 2022 року Росія будувала та модернізувала основні дорожні коридори через окуповані території, включаючи ключові ділянки автомагістралі «Новоросія» та Азовського кільця.
Аналіз Reuters супутникових знімків Airbus DS, Vantor, Planet Labs, Sentinel-1 та Sentinel-2, даних Open Street Map та Інституту вивчення війни.
Згідно з аналізом Reuters, дорожні бригади завершили будівництво більшої частини 100-кілометрової ділянки між Таганрогом на південному заході Росії та поблизу Мангуша в окупованому Донецьку. Росія також будує нову велику об’їзну дорогу навколо Маріуполя, яка була значною мірою зрівняна з землею внаслідок боїв на початку війни, показує аналіз.
У чисто військовому сенсі “Азовське кільце” дає Росії одразу кілька переваг. По-перше, воно дозволяє швидше перекидати сили між різними ділянками окупованого півдня та сходу. По-друге, зменшує логістичну вразливість, бо створює мережу маршрутів, а не один головний шлях. По-третє, об’єднує окуповані райони в єдиний простір управління, де кожне нове транспортне з’єднання посилює і цивільний, і військовий контроль. Тобто дорога тут — це не лише асфальт, а й геометрія панування.
Особливо показово, що нові дороги й залізничні зв’язки вже дозволяють перевозити людей і вантажі в обхід Кримського мосту. Reuters прямо зазначає: міст, який довгий час був головним сухопутно-залізничним сполученням Росії з Кримом, став для Москви “вузьким місцем” через повторні українські удари й перебої. Отже, “Азовське кільце” — це спроба Росії не просто покращити логістику, а переписати карту вразливостей на свою користь.
Порти Маріуполя і Бердянська: окупація виходить у море
Ще один ключовий вимір — захоплені порти Азовського моря. Reuters встановило, що Маріуполь і Бердянськ, які в перші роки повномасштабної війни були переважно неактивними, зараз модернізуються і знову вводяться в обіг уже як елементи російської транспортно-експортної системи. Москва додала їх до списку російських портів, відкритих для міжнародних суден, а в межах тендерів ведуться роботи з днопоглиблення, розширення каналів та іншої портової модернізації. Вартість лише цих зафіксованих Reuters тендерів перевищує 13 млн доларів.
Reuters також наводить дуже конкретний візуальний доказ: на супутникових знімках Маріуполя, зроблених у серпні минулого року, на доках видно нову велику споруду зі сріблястим куполом приблизно футбольної довжини, а поруч — насип, схожий на вугілля, підготовлене до експорту. Це важлива деталь, бо вона показує не лише юридичне “перепризначення” порту, а й фактичне створення нової інфраструктури під окупаційні вантажопотоки.
Двоє портових працівників Маріуполя, які говорили з Reuters анонімно, розповіли, що порт останніми місяцями став значно жвавішим: судна приходять і відходять, завантажені зерном і вугіллям, хоча масштаби роботи ще нижчі за довоєнні. Дані відстеження суден LSEG, проаналізовані Reuters, показують, що в період із липня по листопад 2025 року було зафіксовано 18 виходів вантажних суден із Маріуполя та Бердянська, причому більшість прямували до турецьких портів. При цьому у 2024 році, за цими ж даними, руху суден у цих портах не фіксували.
Це означає, що Росія поступово повертає морський вимір окупації. Захоплений порт — це не тільки символ контролю над містом. Це ще й механізм включення окупованої території у зовнішню торгівлю, нехай навіть частково й нерівномірно. А отже, це вже не лише військовий, а й колоніально-експортний контур: захоплене виробляє і відвантажує, метрополія організовує та заробляє.
Вугілля, кар’єри, золото: як окупація перетворюється на бізнес-модель
Інфраструктура потрібна не сама по собі. Вона має обслуговувати потоки — вантажні, фінансові, ресурсні. Саме тому друга частина російської стратегії — це захоплення і комерціалізація природних ресурсів окупованих територій. Reuters пише, що Москва виставляє на державні аукціони десятки активів — від шахт і кар’єрів до сільськогосподарських угідь. Серед уже проданих — права на видобуток пісковику, щебеню, граніту й крейди на чотирьох шахтах у Луганській області.
Найбільш промовистий приклад — Бобриківське золоторудне родовище на Луганщині. За документами, які вивчило Reuters, права на його розробку за 9,7 млн доларів придбала компанія “Алчевськпромгруп”, що контролюється російською гірничодобувною компанією “Полянка”. За аукціонними документами, запаси цього родовища становлять близько 1,64 тонни золота, що за спотовими цінами тягне майже на 260 млн доларів.
Австралійська гірничодобувна компанія Korab Resources раніше розробляла цю ділянку. Але Korab призупинила свою роботу у 2014 році, коли територію захопили підтримувані Росією сепаратисти, що унеможливило для компанії доступ до регіону, який потрапив під санкції Заходу, і вона знецінила вартість проекту, згідно з заявою виконавчого голови Андрія Карпінського та загальнодоступними українськими корпоративними документами.
Reuters також наводить ознаки того, що роботи на родовищі вже могли початися: на супутникових знімках видно сліди техніки й об’єкти, схожі на екскаватор та контейнерні споруди. Тут особливо важливо бачити не лише суму потенційного прибутку, а сам принцип. Окупація дедалі більше набуває рис самоокупної моделі, коли захоплена територія повинна не просто контролюватися силою, а ще й приносити дохід — через вугілля, метал, зерно, кар’єри, порти й надра.
Reuters окремо наводить і митні дані: із березня 2022-го по березень 2025 року з окупованих регіонів було експортовано щонайменше 508 500 метричних тонн вугілля, коксу та антрациту на 13,2 млн доларів. Основними покупцями були торговельні компанії з Туреччини та ОАЕ, а також одержувачі в Індії, Індонезії, Єгипті та Алжирі. Це показує, що окупація вже працює не лише у внутрішньоросійському контурі, а й пробує вбудовуватися у ширші зовнішні ланцюги збуту.
Чому все це ускладнює деокупацію
Найгірша для України новина в цій історії полягає в тому, що кожен новий міст, кожна залізнична ділянка, кожен поглиблений портовий канал і кожен проданий ресурсний актив збільшують “ціну відступу” для Росії. Коли окупація спирається лише на військову присутність, її теоретично можна швидше згорнути. Але коли вона обростає інфраструктурою, контрактами, бюджетними лініями, митними потоками і бізнес-інтересами, вона перетворюється на складну систему, яку Кремль намагатиметься боронити вже не тільки з політичних, а й з економічних причин.
Саме тому наукова співробітниця ISW Кароліна Гірд, яку цитує Reuters, вважає, що масштаб інвестицій і довгостроковий характер цих проєктів свідчать: Кремль не має наміру повертати ці території Україні в межах майбутнього мирного врегулювання. Більше того, російські вкладення у промисловість та економіку окупованих територій, за її оцінкою, фінансово втягують Україну в російську систему. І це дуже точне формулювання: війна тут ведеться не лише за землю, а й за архітектуру залежності.
Для України це означає, що питання деокупації — це вже давно не тільки про лінію фронту. Це ще й про майбутній демонтаж побудованої Росією логістики, повернення контролю над портами, відсікання незаконних ланцюгів експорту, скасування квазіугод на надра, а також реінтеграцію регіонів, які Москва цілеспрямовано перепідв’язує до себе транспортно, фінансово й адміністративно.
“Як у Криму, тільки швидше”
Окремо Reuters наводить важливе порівняння, озвучене представницею президента України в Криму Ольгою Куришко: за її оцінкою, Росія за три роки окупації нових територій зробила приблизно стільки, скільки за десять років в анексованому Криму. У цьому порівнянні — ключ до розуміння того, як Кремль навчився працювати з окупованими просторами. Крим став для нього полігоном: там Москва відпрацювала модель швидкого інфраструктурного пришивання території, а тепер масштабує її на південь і схід України, але в значно жорсткішому і швидшому темпі.
Після анексії Криму Росія також почала з великих символічних і практичних проєктів — мосту, магістралей, енергетичних об’єктів. Тепер те саме відбувається на нових окупованих територіях, тільки в умовах активної війни. Це означає, що Кремль розглядає інфраструктуру як перевірений механізм: спершу фізично відрізати регіон від України, потім матеріально зв’язати з Росією, а далі підвести під це адміністративну, пропагандистську та ресурсну базу.
Росія будує на окупованих територіях України не дороги заради доріг і не порти заради торгівлі. Вона створює цілісну систему, яка одночасно обслуговує фронт, вивезення ресурсів, адміністративне поглинання і політичне закріплення анексії. Залізниця потрібна для боєприпасів і техніки. Магістралі — для обхідних маршрутів і швидкого перекидання сил. Порти — для експорту захопленого. Аукціони на надра — для того, щоб окупація ставала прибутковою. Саме тому ця інфраструктура — не ознака розвитку, а доказ того, що Кремль намагається зробити окупацію довгостроковою, стійкою і, по можливості, незворотною.
За матеріалами reuters.com
