Україна входить у період, коли стара модель соціальної політики перестає працювати навіть як механізм виживання. Держава більше не хоче просто роздавати гроші «за статусом» — вона намагається перейти до адресної, тимчасової і більш керованої підтримки. Інтерв’ю міністра соціальної політики, сім’ї та єдності Дениса Улютіна — це фактично анонс великої перебудови: від об’єднання різних видів допомоги в одну базову виплату до нової пенсійної архітектури без жорстко обов’язкової накопичувальної системи. Але за кожною із цих ідей стоїть головне питання: чи витримає це бюджет, суспільство і сама держава воєнного часу.
Соціальна політика в Україні давно вийшла за межі вузького бюрократичного сектора. Сьогодні це одна з ключових ліній утримання країни в умовах війни, масового переміщення людей, демографічного спаду, скорочення ринку праці та хронічного дефіциту ресурсів. Те, про що говорить Денис Улютін, — це не просто серія технічних змін у виплатах чи пенсіях. Це спроба відповісти на значно масштабніше питання: як підтримувати мільйони людей, не перетворюючи державу на систему постійної фінансової залежності.
Соціальна модель воєнної України вичерпує себе
Найсильніша теза з інтерв’ю — майже кожен другий громадянин країни сьогодні потребує підтримки держави. За оцінками Мінсоцполітики, йдеться приблизно про 13 млн людей. І це, по суті, діагноз не лише для системи соціального захисту, а й для економіки загалом.
Коли настільки велика частина населення не може втримувати базовий рівень добробуту без державної допомоги, проблема вже не в окремих пільгах чи розмірах виплат. Проблема — у самій моделі. Вона роками будувалася як мозаїка з численних статусів, винятків, категорій і спеціальних програм. У мирний час така система була громіздкою. У час великої війни вона стає ще й фінансово небезпечною.
Саме тому міністерство фактично пропонує змінити логіку: відійти від принципу «допомога за статусом» до принципу «допомога за реальною потребою». Це означає, що визначальними мають бути не формальні категорії, а рівень доходу, сімейна ситуація, здатність людини повернутися до праці та потреба в супровідних соціальних послугах.
Не скорочення, а переформатування: як держава хоче зменшити тиск на бюджет
Улютін прямо говорить: соціальні видатки не мають бути першими, які потрапляють «під ніж» у разі бюджетних проблем. Це політично важлива і соціально чутлива позиція. Загальний бюджет міністерства — 476 млрд грн, з яких понад 200 млрд грн — трансферт Пенсійному фонду. Ще понад 100 млрд грн — підтримка сімей і людей у складних життєвих обставинах.
Тут важливо інше: міністерство не заперечує, що простір для скорочення є. Але пропонує робити це не механічним урізанням виплат, а через зміну підходу. Ідея така: менше хаотичних програм, більше єдиних і зрозумілих правил. Менше довічних статусних зобов’язань, більше строкової, адресної підтримки, яка допомагає людині вийти зі скрути, а не зафіксуватися в ній.
Це звучить як раціональна реформа. Але водночас це і політична міна. Тому що будь-яка спроба перегляду статусних виплат в Україні майже неминуче викликає опір — як з боку отримувачів, так і з боку депутатського корпусу, який роками працював у логіці «розширення пільг», а не в логіці їх уніфікації.
1500 грн як антикризова надбавка: симптом, а не розв’язання проблеми
Окрема частина інтерв’ю стосується масштабної програми підтримки, яка охоплює мільйони людей із доходом до 10 прожиткових мінімумів, тобто до 25 950 грн. Цільова аудиторія — пенсіонери, люди з інвалідністю, сім’ї з дітьми.
Пояснення, чому в центрі уваги саме 1500 грн, дуже показове. Міністр фактично визнає: найбільший ризик для домогосподарств — це не абстрактна бідність, а конкретний інфляційний удар по продуктах, ліках і комунальних послугах. Саме його держава намагається частково компенсувати.
Але ця цифра також демонструє межі можливостей держави. 1500 грн — це не інструмент виходу з бідності. Це компенсаційна латка, яка має трохи пом’якшити тиск зростання цін. Тобто уряд зараз намагається одночасно робити дві речі: гасити короткострокову соціальну напругу і паралельно готувати довгострокову реформу.
Базова соціальна допомога: спроба зібрати систему докупи
Найбільш концептуальна ідея інтерв’ю — базова соціальна допомога (БСД). Саме вона має стати ядром нової системи.
Її логіка проста: об’єднати різні види допомог в одну виплату. Замість розгалуженої системи, де окремо існує допомога малозабезпеченим сім’ям, одиноким батькам, тимчасова допомога дітям та інші види підтримки, держава хоче перейти до одного зрозумілого механізму. Експеримент уже охоплює 56 000 сімей, а його бюджет цього року — 9,2 млрд грн.
Ключова цифра тут — 4500 грн на людину. Саме на такому рівні міністерство приблизно бачить базовий гарантований дохід на одного члена сім’ї. Це більше за офіційний прожитковий мінімум, який держава фактично визнає відірваним від реальності.
Сама модель виглядає так: держава оцінює доходи конкретної сім’ї і, якщо дохід на одного члена домогосподарства не дотягує до базового рівня, доплачує різницю до мінімально необхідного рівня для кожного. Наприклад, у сім’ї з чотирьох осіб, де один дорослий отримує 10 000 грн, доходи розподіляються між усіма членами сім’ї, а державна допомога доповнює суму до необхідного рівня для кожного. На дітей та першого дорослого – 4500 грн, а на другого – 70% від суми.
Це важливий поворот: замість набору пільг держава переходить до моделі мінімального гарантованого доходу.
Гроші плюс послуги: головна зміна, про яку говорять менше
Найбільш сучасна частина цієї концепції навіть не у самій виплаті, а в тому, що Улютін постійно прив’язує її до соціальних послуг. Тобто йдеться не лише про фінансову підтримку, а й про:
- перенавчання;
- допомогу з працевлаштуванням;
- догляд за дітьми;
- психосоціальний супровід;
- підтримку в кризових життєвих обставинах.
У цьому і є головна ідея нової соціальної філософії: виплата має бути не кінцевою точкою, а містком до економічної активності.
На папері це виглядає правильно. Проблема — в інституційній спроможності. Українська держава історично вміє адмініструвати виплати значно краще, ніж якісні соціальні послуги. І саме тут буде головний тест реформи: чи зможе система реально допомогти людині повернутися на ринок праці, а не просто переіменувати стару допомогу на нову.
ВПО, верифікація і черги: де реформа стикається з реальністю
Інтерв’ю чітко показує розрив між реформаторською мовою уряду і щоденною реальністю людей.
Пенсіонери-ВПО масово скаржилися на затримки виплат через необхідність підтвердити, що вони не отримують пенсій від Росії. Формально міністерство подає це як стандартний механізм верифікації. І з точки зору держави логіка тут є: кошти платників податків мають виплачуватися підконтрольно.
Але з точки зору людини, особливо літньої, переміщеної, травмованої війною, така процедура часто виглядає як ще один бар’єр у доступі до законної пенсії. Те саме стосується ідентифікації, передачі десятків видів допомог від ЦНАПів до Пенсійного фонду, живих черг, перевантаження сервісних центрів.
Міністр пояснює це організаційно: не всі вчасно реагують, не скрізь однакова ситуація, є онлайн-запис, є навчання для працівників. Але проблема глибша. У соціальній політиці важлива не лише правильність процедури, а й довіра до процедури. Якщо людина сприймає перевірку не як захист системи, а як покарання за вразливість, держава програє навіть тоді, коли формально права.
Повернення українців з-за кордону: головний фактор не гроші, а безпека
Одна з найчутливіших тем — повернення українців з-за кордону. Міністр не дає політичних декларацій і зводить усе до ключового чинника: безпека буде вирішальною.
За словами Улютіна, міжнародні дослідження показують, що у випадку припинення вогню протягом року можуть повернутися близько 2 млн людей. Це велика цифра, але вона водночас підкреслює інше: повернуться не всі. І не швидко.
Держава намагається готувати інфраструктуру для такого повернення — інформувати про житло, роботу, можливості громад, цифровізувати маршрут підтримки. Водночас сам міністр фактично визнає: жодна комунікаційна кампанія не переважить питання фізичної безпеки, стабільності доходу й прогнозованості майбутнього.
Тобто повернення українців — це не класична соціальна програма. Це комбіноване завдання для сектора безпеки, ринку праці, житлової політики, місцевого самоврядування та довіри до держави в цілому.
Житло для ВПО: поки що це радше антикризове розміщення, а не повноцінна житлова політика
У співпраці з Фондом держмайна та АРМА міністерство шукає нові приміщення для тимчасового проживання ВПО. На сьогодні, за словами міністра, існує понад 1100 місць тимчасового проживання і понад 80 000 місць для переселенців. Окремо громадам спрямували 1 млрд грн на облаштування таких просторів, включно з адаптацією для людей з інвалідністю.
Це важлива робота, але вона все ще перебуває в площині тимчасового реагування, а не створення сталої житлової моделі. Для сотень тисяч переселенців ключовою проблемою залишається не просто дах над головою на кілька місяців, а довгострокова інтеграція: доступне житло, робота, школи, медицина, соціальні зв’язки.
І тут держава поки що радше закриває критичні прогалини, ніж формує нову архітектуру внутрішнього переселення.
Нова пенсійна реформа: три опори замість однієї хиткої системи
Інша велика тема інтерв’ю — пенсійна реформа. Вона виглядає як спроба створити трирівневу конструкцію.
1. Базова виплата
Після досягнення певного віку. Її завдання — запобігти бідності серед літніх людей, особливо тих, хто мав низькі зарплати й, відповідно, малі страхові пенсії. Це фактично соціальний запобіжник від старості в злиднях. Сьогодні такі пенсії не покривають навіть базових потреб, і нова система має це змінити.
2. Страхова складова
Безпосередньо залежатиме від тривалості трудової діяльності та обсягу сплачених за цей час внесків. Вона не буде прив’язана до конкретного року виходу на пенсію чи середнього рівня заробітної плати. Має стати більш прозорою і жорсткіше прив’язаною до реального трудового стажу та внесків. Це спроба повернути пенсії до логіки страхування, а не політичного ручного регулювання.
3. Професійні пенсійні схеми
Саме тут закладено потенційне вирішення проблеми спеціальних пенсій — для тих категорій, які мають пільгові умови виходу на пенсію чи додаткові виплати. Логіка міністра така: ці зобов’язання не мають висіти на солідарній системі та бюджеті для всіх, а повинні фінансуватися окремо. Йдеться про чітке відокремлення цієї складової від загальної пенсійної системи.
Це одна з найважливіших заяв. Бо тема спеціальних пенсій — не лише про справедливість, а й про фінансову стійкість усієї системи.
Читайте також: “Три пенсії замість однієї: як планують змінити пенсійну систему”
Без обов’язкової накопичувальної системи: чому держава відступає від жорсткого сценарію
Найбільш нетривіальне рішення — відмова від повністю обов’язкової накопичувальної системи.
Замість цього пропонується модель автозапису з правом відмови. Спочатку всіх автоматично зараховуватимуть до накопичувальної системи зі сплатою внесків, але людина зможе відмовитися від цієї опції. В такому разі вона має чітко розуміти, що отримуватиме виплати лише із солідарної системи. Міністр посилається на польський досвід і прямо визнає, що європейська практика не підтверджує ефективності повністю жорстких обов’язкових моделей.
Це доволі прагматичний хід. По-перше, в умовах війни та низьких доходів населення примусові накопичення могли б викликати серйозне соціальне несприйняття. По-друге, довіра до фінансових інститутів в Україні все ще недостатня, щоб люди безболісно сприйняли обов’язкове відрахування «на майбутнє» під час економічної нестабільності.
Втім, ця м’яка модель теж містить ризик: якщо надто багато людей відмовляться, накопичувальний компонент може так і не стати по-справжньому системним.
Головне слабке місце реформи — не концепція, а гроші після 2027 року
На папері міністерство запевняє, що нову систему можна профінансувати в межах бюджету Пенсійного фонду на 2026 і навіть 2027 роки. На наступний рік орієнтовна потреба оцінюється приблизно у 150 млрд грн, тоді як стара система коштуватиме близько 120–140 млрд грн.
І саме тут починається найцікавіше. Фактично міністр визнає, що коротка дистанція більш-менш прорахована, а на довшу перспективу тривають додаткові 15-річні розрахунки з урахуванням:
- демографії;
- ВВП;
- фонду оплати праці;
- обсягів внесків зайнятого населення.
Інакше кажучи, уряд пропонує реформу, яка виглядає логічною концептуально, але ще не має повністю переконливого горизонту фінансової стійкості. А в країні зі старінням населення, виїздом мільйонів громадян і воєнними витратами це не технічна деталь, а центральне питання.
Що насправді пропонує Улютін
Якщо прибрати бюрократичну термінологію, бачення міністра можна звести до кількох базових тез.
По-перше, держава хоче зменшити хаос у системі соцвиплат і замінити десятки фрагментованих механізмів однією більш зрозумілою логікою.
По-друге, вона хоче перестати фінансувати бідність як довічний статус і перейти до підтримки, яка веде людину назад до економічної активності.
По-третє, держава намагається перекроїти пенсійну систему так, щоб базова пенсія захищала від злиднів, страхова — була чеснішою, а спеціальні пенсії — не руйнували загальну конструкцію.
По-четверте, уряд намагається підготуватися до майбутнього повернення частини українців, але сам визнає: безпека все одно буде сильнішим фактором, ніж будь-яка соціальна програма.
Інтерв’ю Дениса Улютіна — це фактично презентація нової соціальної доктрини держави. Її суть у тому, щоб перейти від розпорошеної системи пільг і статусних виплат до більш адресної, уніфікованої і керованої підтримки. У теорії це правильний напрямок: менше хаосу, більше справедливості, більше зв’язку між допомогою і поверненням людини до активного життя.
Але справжній іспит почнеться не під час презентації законопроєктів, а тоді, коли нові правила доведеться застосовувати до мільйонів людей. Бо в Україні соціальна політика — це вже не про бухгалтерію держави. Це про те, чи зможе країна втримати суспільство в момент, коли війна виснажує ресурси швидше, ніж відновлюються можливості.
За матеріалами forbes.ua
