Міністерство оборони готує масштабні зміни – реформа мобілізації та служби у Силах оборони. За словами міністра оборони Михайла Федорова, перші 10 із 30 проєктів у межах цієї трансформації вже майже готові до запуску. Йдеться не лише про зміну процедур призову чи роботу ТЦК, а про значно ширшу спробу перезібрати оборонну систему: від рекрутингу й управління людьми до дронів, ППО, ракетних програм, міжнародної допомоги та економічного тиску на Росію.
Перші 100 днів Михайла Федорова на посаді міністра оборони стали періодом діагностики, аудиту та підготовки до системних змін. У своїх публічних заявах він описує Міноборони як складну й часто хворобливу систему, у якій роками накопичувалися проблеми: відсутність чітких цілей, слабка відповідальність, неефективні процеси, культура страху, закритість, бюрократія та корупційні ризики.
Водночас Федоров наголошує й на іншому боці української оборонної системи — героїзмі військових, технологічних проривах, швидкому розвитку дронів, інноваціях і здатності України воювати асиметрично проти значно більшого ворога.
Саме на цьому перетині — між глибокими системними проблемами та потужним потенціалом змін — і формується нова логіка Міноборони. Її суть: більше даних, більше технологій, більше контролю, більше відповідальності та менше хаосу.
Найчутливішою частиною цієї трансформації має стати реформа мобілізації.
Реформа мобілізації: що відомо про 10 готових проєктів
Михайло Федоров повідомив, що перші 10 із 30 проєктів у межах однієї великої реформи вже майже готові до запуску. Деталей міністр поки не розкрив, але з контексту його заяв зрозуміло: йдеться про зміну підходів до мобілізації, рекрутингу та проходження служби.
Це важливо, бо мобілізація в Україні давно перестала бути лише адміністративною процедурою. Вона стала одним із ключових суспільних питань війни. Українці очікують від держави зрозумілих правил, справедливого підходу, чесної комунікації, прогнозованості та поваги до людини.
Стара модель мобілізації дедалі частіше сприймається як така, що не відповідає реаліям довгої війни. Вона створює напруження між суспільством і державою, породжує недовіру до ТЦК, не завжди ефективно розподіляє людський ресурс і не гарантує, що людина потрапить саме туди, де її навички справді потрібні.
Тому реформа мобілізації має вирішити не одне, а одразу кілька завдань:
- зробити процес залучення до війська більш зрозумілим;
- зменшити хаос у комунікації між громадянами, ТЦК і військовими частинами;
- посилити роль рекрутингу та добровільного вибору спеціальності;
- краще враховувати цивільні навички людей;
- забезпечити прозоріші правила проходження служби;
- підвищити довіру до системи.
Фактично Міноборони стоїть перед завданням не просто “набрати більше людей”, а створити нову модель взаємодії між державою, армією та громадянином.
Чому мобілізаційну реформу не можна зводити лише до ТЦК
У суспільній дискусії мобілізація часто асоціюється насамперед із ТЦК. Однак проблема значно ширша. Вона включає весь шлях людини: від першого контакту з військовою системою до навчання, розподілу, служби, забезпечення, кар’єрного росту, переведення, відпусток, ротацій і демобілізаційних очікувань.
Саме тому реформа має бути комплексною. Якщо змінити лише один елемент, але залишити незмінними всі інші, система швидко повернеться до старих практик.
Наприклад, навіть найкраща цифрова анкета чи електронний сервіс не вирішить проблему, якщо після цього людина потрапляє в непрозорий механізм розподілу. Так само ефективний рекрутинг не працюватиме повноцінно, якщо військові частини не матимуть чіткої потреби в конкретних спеціалістах або якщо ці потреби не будуть зіставлені з реальними навичками людей.
Тому мобілізаційна реформа має торкнутися не лише форми, а й змісту служби.
Федоровська логіка: війна має керуватися даними
Один із головних акцентів Федорова — перехід до управління на основі даних. Це підхід, який він раніше просував у сфері цифровізації, а тепер намагається адаптувати до оборонної системи.
У війську це означає, що рішення мають ухвалюватися не на основі інтуїції, звичок чи паперової звітності, а на базі реальної інформації: де є втрати, які підрозділи показують найкращу ефективність, які дрони працюють краще, де не вистачає людей, яке озброєння дає найбільший результат, які закупівлі справді впливають на фронт.
Федоров заявляє, що в системі вже діагностовано більшість причин фундаментальних проблем — із цифрами, фактами та прізвищами. Його теза звучить жорстко: на брехні неможливо побудувати ефективну систему.
Це фактично означає спробу змінити культуру управління в Міноборони. Не приховувати проблеми, не прикривати провали звітами, не імітувати результат, а бачити реальний стан речей і відповідати за нього.
Читайте також: “Війна даних замість війни брендів. Як закупівлі дронів за новою системою можуть змінити фронт”
Mission Control: спроба прибрати хаос із дронової війни
Одним із символів нового підходу стала система Mission Control. Вона має об’єднувати дані про роботу екіпажів безпілотників у цифровій системі DELTA.
На практиці це може означати суттєве посилення управління дроновими підрозділами. Якщо раніше значна частина рішень могла ухвалюватися фрагментарно, то тепер Міноборони прагне бачити повнішу картину: які екіпажі працюють, які цілі уражаються, які дрони ефективні, які напрямки потребують підсилення, де потрібно змінювати тактику.
Це особливо важливо, бо дрони стали одним із ключових факторів війни. Вони виконують розвідку, коригують вогонь, атакують техніку, уражають логістику, перехоплюють ворожі БпЛА та дедалі більше впливають на тактику наземних підрозділів.
Однак масове використання дронів створює й нову проблему: величезну кількість даних потрібно не просто збирати, а правильно аналізувати. Без системного управління навіть велика кількість дронів не гарантує максимальної ефективності.
Mission Control має стати відповіддю саме на цей виклик.
Читайте також: “Війна алгоритмів: як Mission Control перетворює дрони на єдину бойову систему”
Наземна війна: головне завдання — зупинити просування РФ
Один із ключових напрямів плану Федорова — наземна війна. Йдеться про стримування російського наступу, підвищення втрат ворога та зменшення темпів окупації українських територій.
У січні–березні російські війська окупували 531 кв. км українських територій. Це майже на 19% менше, ніж за аналогічний період попереднього року. Середній темп просування РФ у перші три місяці 2026 року становив близько 5,5 кв. км на добу проти 10 кв. км за аналогічний період 2025-го.
На перший погляд, це позитивна динаміка. Вона свідчить про те, що українська оборона стала стійкішою. Але ситуація не є однозначною. Темпи російського просування традиційно знижуються в холодні місяці, а навесні й улітку ворог може знову активізувати наступальні дії.
Саме тому для України критично важливо не просто тимчасово сповільнювати ворога, а змінювати саму ціну російського просування.
Федоровська логіка полягає в тому, що кожен кілометр має коштувати Росії надто дорого — у техніці, ресурсах, логістиці та живій силі. Якщо Кремль не зможе перетворювати втрати на територіальні здобутки, його стратегія війни на виснаження почне втрачати сенс.
Читайте також: “Нова модель війни: як Україна переводить штурм у дроновий формат”
KPI у війні: амбітна, але складна модель
Федоров прийшов до Міноборони з планом, у якому є вимірювані цілі. Серед них — знищення 50 тисяч російських військових щомісяця та співвідношення 200 втрат ворога на кожен окупований квадратний кілометр.
Це дуже амбітні показники. У січні–березні сумарні втрати РФ становили близько 90 тисяч військових, тобто в середньому майже 30 тисяч на місяць. Це менше від заявленого KPI.
Водночас сама поява таких цілей демонструє зміну управлінської мови. Війна описується не лише політичними гаслами, а конкретними показниками: темпи просування, втрати, ефективність засобів ураження, кількість збитих цілей, обсяг закупівель, результативність підрозділів.
Такий підхід має переваги, але й ризики.
Перевага — у появі вимірюваної відповідальності. Якщо є показники, можна оцінити, чи працює стратегія.
Ризик — у тому, що війна не завжди підкоряється плановим таблицям. На результат впливають погода, логістика, дії союзників, рішення ворога, стан особового складу, боєприпаси, моральна стійкість і десятки інших факторів.
Тому KPI можуть бути корисним інструментом управління, але вони не повинні перетворюватися на самоціль або красиву звітність заради звітності.
Читайте також: “Ціль «50 тисяч на місяць»: що насправді означає найгучніша заява Михайла Федорова”
Дрони та роботизовані платформи: ставка на асиметрію
За словами Федорова, за один квартал було закуплено більше якісних дронів і роботизованих платформ, ніж за весь попередній рік. Крім того, 400 млн грн додатково спрямували на розвиток дроново-штурмових підрозділів.
Це один із найважливіших напрямів трансформації війська. Україна не може змагатися з Росією лише кількістю людей, артилерії чи авіації. Тому головний шанс — асиметрія: технології, точність, швидкість, гнучкість і здатність дешевшими засобами знищувати дорожчі цілі ворога.
Дрони стали українською відповіддю на російську перевагу в ресурсах. Але тепер ідеться вже не просто про масове виробництво FPV чи розвідувальних БпЛА. Наступний етап — поєднання дронів із наземними підрозділами, роботизованими платформами, цифровими системами управління, розвідкою, РЕБ і вогневим ураженням.
Федоров говорить про новий концепт ведення бою — синергію дронів і наземних підрозділів. Його суть у тому, щоб не просто реагувати на дії ворога, а системно виявляти, ізолювати, виснажувати й знищувати його сили до того, як вони зможуть просунутися.
Читайте також: “Весняний перезапуск оборони: як Міноборони намагається перевести війну з режиму «гасіння пожеж» у режим системного управління”
Повітряна війна: “мала” ППО як відповідь на масові атаки
Другий великий напрям плану Федорова — повітряна війна. Тут Україна має дві різні, але взаємопов’язані проблеми.
Перша — масові атаки дронів типу “Шахед”. Росія робить ставку на дешеві, численні та регулярні повітряні удари, які виснажують українську ППО, тримають у напрузі цивільне населення та змушують витрачати дорогі ракети на дешевші цілі.
Друга — ракетні атаки, особливо балістичні. Їх значно складніше перехоплювати, а найефективнішим засобом залишаються системи Patriot і ракети до них.
У випадку з “Шахедами” Україна активно розбудовує так звану “малу” ППО — систему дешевших і масштабованіших засобів перехоплення. Це можуть бути мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі, РЕБ, сенсорні мережі, автоматизоване виявлення цілей та координація між підрозділами.
Ідея проста: не можна постійно збивати дешеві дрони наддорогими ракетами. Потрібна багаторівнева система, у якій кожен тип цілі уражається найбільш економічно доцільним способом.
Україна вже досягла високого рівня перехоплення “Шахедів” — близько 90%. Але виклик у тому, що Росія нарощує кількість запусків. Тобто навіть високий відсоток збиття не означає повної безпеки, якщо загальна кількість атакованих цілей зростає.
Читайте також: “Україна масштабує “малу” ППО: дронами-перехоплювачами керуватимуть дистанційно”
Ракетний дефіцит: найболючіше місце української ППО
Найскладніша частина повітряної війни — балістика. За перші 100 днів Федорова РФ запустила сотні крилатих і балістичних ракет. Крилаті ракети Україна перехоплює значно ефективніше, тоді як балістичні залишаються надзвичайно складними цілями.
Саме тут критичною є роль Patriot. Але Україна стикається з дефіцитом ракет-перехоплювачів PAC-3. Цей дефіцит загострюється через глобальні безпекові кризи, зокрема конфлікти на Близькому Сході, які також потребують великих запасів американських і західних боєприпасів.
Федоров говорить про пошук довгострокових рішень: спільне виробництво, консорціуми з партнерами, контракти на ракети, залучення європейських компаній. Але проблема в тому, що ракетні програми не дають миттєвого результату. Навіть якщо контракти підписані сьогодні, виробництво та постачання можуть зайняти місяці або роки.
Тому Україна живе між двома часовими горизонтами.
Перший — негайна потреба в ракетах тут і зараз.
Другий — стратегічна необхідність створити таку систему виробництва й постачання, яка не залежатиме повністю від політичних коливань партнерів.
“Рамштайн” і $38 млрд: ставка на якість допомоги
Федоров також говорить про оновлення підходу до залучення коштів через механізм “Рамштайн”. Серед досягнень він називає рекордний анонс $38 млрд на 2026 рік і роботу над якістю та контролем постачання допомоги.
Цей момент важливий, бо міжнародна допомога — це не лише питання суми. Для фронту критично важливо, коли саме приходить зброя, у якому стані, з якими боєприпасами, чи є ремонтна база, чи достатньо запасних частин, чи збігаються поставки з реальними потребами військ.
Інакше навіть великі пакети допомоги можуть втрачати частину ефективності через затримки, логістичні проблеми або неправильну пріоритезацію.
Новий підхід Міноборони, судячи із заяв Федорова, полягає в тому, щоб не просто просити більше, а домагатися кращої якості планування, контролю й відповідності допомоги реальним потребам війни.
Читайте також: “Підсумки «Рамштайну» в Брюсселі: PURL, ППО, дрони та план війни на 2026”
Економічна війна: чому нафта стала окремим фронтом
Третій стовп плану Федорова — економічна війна проти РФ. Її головна мета — позбавити Росію ресурсів для тривалих бойових дій.
Російська воєнна машина значною мірою залежить від доходів від експорту енергоносіїв. Саме ці гроші дозволяють Кремлю фінансувати армію, виробництво ракет і дронів, контракти для військових, оборонні заводи, пропаганду та репресивний апарат.
Тому удари по нафтовій інфраструктурі РФ, санкції проти “тіньового флоту” й обмеження морських перевезень російської нафти — це не другорядні елементи, а частина ширшої воєнної стратегії.
У перші місяці 2026 року Україна активізувала удари по об’єктах російської нафтової інфраструктури. Також посилився тиск європейських країн на судна “тіньового флоту”, які допомагають РФ обходити санкції.
Однак масштаби проблеми залишаються величезними. Навіть затримання кількох суден або окремі удари по інфраструктурі не можуть одномоментно обвалити російські нафтові доходи. Для реального ефекту потрібна системність: регулярні санкції, контроль перевезень, страхування, порти, логістика, фінансові посередники та постійний військовий тиск на критичну інфраструктуру.
Ормузький фактор: чому світова криза може допомагати РФ
Окрема складність — ситуація на світових енергетичних ринках. Якщо через кризу в Ормузькій протоці або інші конфлікти ціни на нафту зростають, Росія потенційно може отримувати більше доходів навіть за умов санкцій.
Це створює для України небезпечну дилему. З одного боку, потрібно посилювати тиск на російську нафту. З іншого — партнери можуть боятися надто різких кроків, щоб не спричинити глобальний стрибок цін на енергоносії.
Саме тому економічна війна є не менш складною, ніж фронтова. Тут Україна залежить не лише від власних ударів чи дипломатії, а й від рішень США, ЄС, G7, страхових компаній, трейдерів, портів, судновласників і глобального ринку.
Федоровський підхід у цій частині полягає в тому, щоб поєднувати військові удари, санкційний тиск і роботу з партнерами. Але ефективність цього напряму залежатиме від того, чи зможе Захід діяти системно, а не ситуативно.
Що означає прихід Федорова для Міноборони
Михайло Федоров прийшов у Міноборони з репутацією людини, яка вміє будувати цифрові сервіси, запускати швидкі управлінські зміни й працювати з технологічними командами. Але оборонне відомство — це набагато складніша система, ніж цивільна цифровізація.
Тут неможливо просто “перезапустити застосунок” або швидко змінити інтерфейс. Міноборони працює в умовах великої війни, залежності від партнерів, внутрішньої бюрократії, обмежених ресурсів, фронтових потреб і постійного тиску часу.
Тому головне питання не в тому, чи зможе Федоров принести в Міноборони цифрову культуру. Питання в тому, чи зможе він змінити культуру відповідальності.
Бо саме вона є основою всіх інших реформ.
Без відповідальності дані перетворюються на статистику.
Без чесності KPI стають красивими цифрами.
Без довіри мобілізація лишається джерелом конфлікту.
Без контролю закупівлі знову можуть стати полем для зловживань.
Без системності технології не дадуть очікуваного ефекту.
Реформа мобілізації як тест на довіру
Серед усіх напрямів саме реформа мобілізації буде найважчим політичним і суспільним тестом для Федорова.
Дрони, ракети, ППО, санкції й міжнародні контракти — надзвичайно важливі, але для більшості громадян вони залишаються темами великої державної політики. Мобілізація ж стосується майже кожної родини безпосередньо.
Тому будь-яка помилка в комунікації або реалізації реформи може мати серйозні наслідки. Якщо суспільство не зрозуміє, що саме змінюється, це породить страхи. Якщо правила будуть нечіткими, зросте недовіра. Якщо система залишиться непрозорою, навіть правильні рішення можуть бути сприйняті як чергова імітація.
Щоб реформа спрацювала, Міноборони доведеться пояснити громадянам кілька речей:
- хто, як і за якими правилами залучатиметься до служби;
- як враховуватимуться спеціальності, досвід і навички;
- як працюватиме розподіл між підрозділами;
- які гарантії матимуть військовослужбовці;
- що зміниться в роботі ТЦК;
- як держава боротиметься зі зловживаннями;
- якою буде роль цифрових інструментів;
- чи стане служба більш прогнозованою.
Без цього реформа ризикує залишитися адміністративним пакетом, а не справжнім суспільним договором.
Читайте також: “Мобілізація, СЗЧ і терміни служби: Міноборони готує не точкові правки, а нову рамку для фронту”
Чому армії потрібні не лише люди, а й правильні люди на правильних місцях
Одна з головних проблем довгої війни — якість розподілу людського ресурсу. Сучасна армія потребує не тільки стрільців, штурмовиків чи артилеристів. Вона потребує операторів БпЛА, інженерів, механіків, програмістів, фахівців із РЕБ, аналітиків, логістів, медиків, зв’язківців, водіїв, ремонтників, операторів роботизованих систем.
Якщо людина з цінними технічними навичками потрапляє не туди, де її знання можуть дати найбільший ефект, держава втрачає ресурс. Якщо підрозділ не отримує потрібних спеціалістів, він втрачає бойову ефективність. Якщо військовий не бачить логіки у своєму призначенні, падає мотивація.
Тому реформа мобілізації має бути пов’язана з реформою військового HR. Україні потрібна система, яка бачить не просто “людську одиницю”, а конкретну людину з досвідом, освітою, фізичними можливостями, мотивацією та професійними навичками.
Це складніше, ніж класична мобілізаційна модель. Але без цього сучасну технологічну війну виграти дедалі важче.
Головний ризик: система може опиратися змінам
Будь-яка велика реформа стикається з опором. У Міноборони цей опір може бути особливо сильним, бо йдеться про велику бюрократичну систему, де багато процесів формувалися роками.
Частина людей може не хотіти втрачати вплив. Частина — боятися прозорості. Частина — не вміти працювати по-новому. Частина — саботувати зміни не через злий умисел, а через інерцію.
Федоров сам фактично визнає цю проблему, коли говорить про людей, які “повинні сісти”, і таланти, яким потрібно просто дати можливість працювати.
Це означає, що реформа Міноборони — не лише про сервіси, закупівлі чи нові проєкти. Це також про кадрові рішення, очищення системи, зміну правил гри та створення умов, у яких ефективні люди отримують більше повноважень, а неефективні — втрачають вплив.
Що може змінитися для військових
Якщо заявлена трансформація буде реалізована, військові можуть відчути зміни у кількох напрямах.
По-перше, має покращитися планування потреб. Підрозділи повинні отримувати не те, що “є на складі”, а те, що справді відповідає їхнім завданням.
По-друге, дані про втрати, забезпечення, ефективність і потреби мають швидше доходити до рівня ухвалення рішень.
По-третє, дронові й технологічні підрозділи можуть отримати більше ресурсів, оскільки їхня роль у війні стрімко зростає.
По-четверте, реформа рекрутингу може дати більше можливостей потрапити на конкретні посади відповідно до навичок.
По-п’яте, у перспективі може змінитися сама культура служби — від “людина в системі” до “людина як ресурс, який потрібно правильно застосувати й зберегти”.
Але все це залежить від реалізації. Бо між красивою концепцією і реальним досвідом військового часто лежить величезна відстань.
Що може змінитися для цивільних
Для цивільних громадян головним питанням буде передбачуваність.
Люди хочуть розуміти, які правила діють, хто підлягає мобілізації, які є варіанти служби, чи можна обрати підрозділ, як враховуються навички, що відбувається після оновлення даних, як працюють відстрочки, які гарантії має військовослужбовець і що держава робить для захисту його прав.
Якщо реформа дасть чесні відповіді на ці питання, вона може зменшити напругу. Якщо ж зміни будуть подані фрагментарно або запущені без належної комунікації, недовіра може лише посилитися.
Саме тому інформаційний супровід реформи буде не менш важливим, ніж її юридичне чи технічне наповнення.
Велика картина: Міноборони хоче воювати інакше
Усі заявлені напрями — мобілізація, дрони, ППО, ракети, економічний тиск, Mission Control, закупівлі, “Рамштайн” — складаються в одну загальну картину.
Міноборони намагається перейти від реактивної моделі до системної.
Реактивна модель — це коли держава реагує на проблеми після того, як вони вже стали критичними: не вистачає людей, не вистачає ракет, не вистачає дронів, не працює логістика, виникає скандал із закупівлями.
Системна модель — це коли проблеми видно заздалегідь, рішення ухвалюються на основі даних, відповідальні мають чіткі завдання, а результат можна виміряти.
Федоров намагається перенести саме цю логіку в оборону.
Але головне питання залишається відкритим: чи зможе система воєнного управління змінитися достатньо швидко, щоб ці зміни встигли вплинути на фронт.
Анонс 10 майже готових проєктів у межах реформи мобілізації — це лише один елемент значно ширшої трансформації Міноборони. За перші 100 днів Михайло Федоров окреслив модель, у якій війна має управлятися через дані, технології, KPI, контроль закупівель, розвиток дронів, посилення ППО та економічний тиск на Росію.
Однак саме мобілізаційна реформа стане найскладнішим тестом. Бо вона стосується не лише фронту, а й довіри між державою та громадянами. Україна потребує людей для війська, але ще більше вона потребує справедливої, зрозумілої та ефективної системи, яка вміє правильно використовувати людський потенціал.
Якщо Міноборони зможе поєднати цифрові інструменти, чесну комунікацію, реальну відповідальність і повагу до військових та цивільних, реформа може стати одним із найважливіших кроків у перезавантаженні оборонної системи.
Якщо ж зміни залишаться лише набором проєктів без глибокої перебудови культури управління, вони ризикують не виправдати очікувань.
У будь-якому разі найближчі місяці покажуть, чи зможе Міноборони перейти від діагностики проблем до їхнього реального вирішення. Саме це і стане головним показником перших великих реформ Федорова на чолі оборонного відомства.
За матеріалами forbes.ua
