Повномасштабне вторгнення зробило те, чого роками не могли домогтися антикорупційні кампанії: зменшило вплив найбагатших бізнес-груп на політику, медіа й державні рішення. Але зруйнувати олігархію — ще не означає побудувати систему, де вона не відродиться.
Україна десятиліттями жила у тіні олігархів — людей, які контролювали промисловість, енергетику, телеканали, партії та впливали на суди. Після 2022 року ця конструкція почала сипатися: заводи опинилися в окупації або були знищені, медіа втратили колишню роль, політичне життя завмерло під воєнним станом, а окремі магнати або втекли, або опинилися під кримінальним тиском. Foreign Policy називає це історичним переломом: війна, яка руйнує Україну, водночас руйнує і її олігархічну модель. Але головне питання — чи стане це незворотною реформою, чи лише паузою перед появою нових центрів впливу.
Війна проти олігархії: випадкова перемога чи історичний шанс
Українська олігархія ніколи не була просто про великі гроші. Її суть — у поєднанні трьох ресурсів: власності, медіа та політичного доступу. Олігарх володів заводами, енергетичними активами чи банками; мав телеканали, які формували громадську думку; і через партії, депутатів, урядовців або суди впливав на правила гри.
Саме тому боротьба з олігархією завжди була складнішою за боротьбу з окремими корупційними схемами. Йшлося не про одного бізнесмена, а про цілу модель держави, де приватний капітал міг підміняти собою інституції.
Парадокс повномасштабної війни полягає в тому, що вона вдарила по цій моделі сильніше, ніж багато років реформ. Не тому, що війна є реформою. А тому, що вона одночасно зруйнувала економічну базу старих магнатів, звузила поле політичної конкуренції, змінила роль телебачення та підняла ціну нелояльності до держави.
Чому Україну називали олігархічною державою
Після 1991 року українська економіка формувалася через приватизацію великих радянських активів — металургійних комбінатів, шахт, енергетичних компаній, банків, портів, медіа. У результаті виник клас надбагатих власників, які контролювали не лише бізнес, а й політичні канали захисту цього бізнесу.
Це була не класична ринкова конкуренція, а система взаємних послуг. Держава давала доступ до активів, тарифів, регуляторів, судів і бюджетних потоків. Олігархи натомість фінансували партії, медіакампанії, лобістів, окремих політиків і цілі фракції.
Саме ця конструкція підривала довіру до держави. Для багатьох українців політика виглядала не як боротьба програм, а як боротьба бізнес-груп. Вибори часто сприймалися як змагання телевізійних імперій, а реформи — як торг між державою, західними партнерами та власниками найбільших активів.
Після Революції гідності Україна створила нову антикорупційну інфраструктуру, почала рух до ЄС і намагалася обмежити надмірний вплив олігархів. Але навіть тоді система не була демонтована повністю. Венеційська комісія підтримувала саму мету боротьби з олігархічним впливом, але наголошувала, що деолігархізація має відбуватися через системні інструменти, а не лише через персональні списки чи політичні рішення; у 2023 році вона рекомендувала відкласти повну імплементацію українського антиолігархічного закону на час війни.
Що саме зламала війна
Повномасштабне вторгнення вдарило по олігархічній моделі з кількох боків.
По-перше, війна знищила або заблокувала активи
Старі українські олігархи виросли на важкій промисловості, енергетиці, логістиці, видобутку та металургії. Значна частина цих активів була зосереджена на сході та півдні — саме там, де Росія вела найжорстокіші бойові дії, окупацію й руйнування.
Найпоказовіший приклад — Рінат Ахметов. Його бізнес-імперія десятиліттями спиралася на Донбас, металургію, енергетику та інфраструктуру. Після 2022 року частина підприємств була зруйнована, втрачена або опинилася під окупацією. За даними, які наводяться у відкритих джерелах, російська агресія знищила або вивела з-під контролю десятки компаній, пов’язаних із його бізнес-групою, а його статки суттєво скоротилися порівняно з довоєнним рівнем.
По-друге, війна обмежила медійний вплив
До 2022 року телеканали були одним із головних інструментів олігархічної влади. Саме через телебачення великі бізнес-групи могли атакувати опонентів, захищати власні інтереси, просувати політиків і формувати порядок денний.
Після вторгнення ця система різко змінилася. Держава запустила спільний інформаційний телемарафон, а ринок телевізійних новин фактично перейшов у режим воєнної централізації. Це зменшило можливості власників телеканалів використовувати медіа як політичну зброю. Водночас такий формат створив іншу проблему — ризик надмірної залежності телепростору від держави та звуження плюралізму, на що звертали увагу правозахисні та медійні організації.
Найгучнішим символом цього перелому стало рішення Ахметова вийти з медіабізнесу у 2022 році. Він оголосив, що його SCM залишає медіаринок і передає ліцензії телеканалів та друкованих медіа державі, пояснивши це необхідністю відповідати антиолігархічному законодавству. Reuters тоді назвав це одним із найбільших ударів по старій медійній моделі українського олігархату.
По-третє, війна заморозила звичну політичну гру
Олігархія потребує політичного ринку: виборів, партійних переговорів, доступу до парламентських груп, регіональних еліт, медійних кампаній. Воєнний стан різко звузив це поле. Вибори не проводяться, партійна конкуренція обмежена, публічна політика підпорядкована логіці виживання держави.
Це не означає, що вплив великих бізнес-груп зник повністю. Але він перестав бути таким відкритим, масовим і структурним, як до 2022 року. Колишні інструменти — телеканал, партія, фракція, судова домовленість, регіональна вертикаль — або втратили силу, або стали значно ризикованішими.
Зеленський і нова формула: не партнери держави, а умовні союзники
Один із головних висновків матеріалу Foreign Policy — президент Володимир Зеленський не стільки ліквідував олігархів, скільки змінив їхнє місце в системі. До війни вони могли бути самостійними центрами влади. Після вторгнення вони дедалі більше перетворюються на умовних союзників держави: підтримуєш оборону, демонструєш лояльність, не граєш проти влади — зберігаєш частину позицій. Не граєш за цими правилами — ризикуєш активами, свободою або політичним майбутнім.
Ця формула має практичну логіку. У воєнний час держава потребує ресурсів: сталі, логістики, гуманітарної допомоги, промислового виробництва, благодійних програм, підтримки армії. Тому частина великих бізнесменів стала не стільки політичними гравцями, скільки постачальниками ресурсів для оборони й гуманітарної сфери.
Ахметов та його структури після 2022 року активно просували проєкти допомоги військовим і цивільним, зокрема через ініціативи, пов’язані з укріпленнями, броньованими конструкціями, захистом техніки та гуманітарною підтримкою. Віктор Пінчук посилив роль своїх фондів у сфері реабілітації, допомоги ветеранам і гуманітарних програм. Це не скасовує їхнього минулого впливу, але показує зміну формату: від політичного патронажу — до публічної лояльності й корисності для держави.
Коломойський як символ кінця старої недоторканності
Ігор Коломойський — один із найяскравіших прикладів того, як змінилася атмосфера навколо старих магнатів. У 2014 році він сприймався частиною суспільства як бізнесмен, який допоміг утримати Дніпропетровщину від російської дестабілізації. Але після 2022 року його роль різко змінилася: він опинився під слідством і втратив статус недоторканного гравця.
Коломойський перебуває під вартою з вересня 2023 року та фігурує у кількох кримінальних провадженнях, зокрема щодо шахрайства й відмивання коштів; у 2026 році медіа повідомляли про нові підозри у справі, пов’язаній із банківськими коштами.
Окремо важливим був міжнародний контекст справи ПриватБанку. У 2025 році Приватбанк виграв у Високому суді Лондона справу проти колишніх власників Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова щодо приблизно $1,9 млрд, пов’язаних із шахрайськими схемами; обидва заперечували звинувачення.
Цей кейс важливий не лише юридично. Він демонструє, що стара модель, у якій надвеликий власник міг десятиліттями залишатися в центрі політики, медіа й фінансів, більше не гарантує безпеки. Але він також показує межу нинішнього процесу: персональні справи проти окремих фігур не замінюють системної реформи судів, регуляторів і ринків.
Головний ризик: олігархія не зникла, а змінила форму
Найнебезпечніша ілюзія — вважати, що війна автоматично завершила українську олігархічну епоху. Насправді вона радше демонтувала стару конфігурацію, але ще не створила гарантій проти нової.
Стара олігархія була промислово-медійною. Вона виростала з металургії, енергетики, банків, телеканалів і політичних партій. Нова потенційна олігархія може вирости з інших секторів: оборонних закупівель, дронової індустрії, енергетичної відбудови, міжнародних грантів, інфраструктурних контрактів, цифрових платформ і приватизації воєнних або післявоєнних активів.
Саме тому ключове питання — не лише в тому, що сталося з Ахметовим, Коломойським, Фірташем чи Медведчуком. Ключове питання — чи зможе Україна не допустити появи нових «незамінних» бізнес-груп, які через кілька років отримають контроль над критичними галузями, медіа, судами або політикою.
Чому без реформ перемога над олігархами буде тимчасовою
Війна створила унікальне вікно можливостей. Старі групи ослаблені, суспільство не готове миритися з довоєнними правилами, західні партнери пов’язують допомогу та вступ до ЄС із реформами, а держава отримала шанс перебудувати економіку.
Але це вікно може закритися. Якщо після війни почнеться масштабна відбудова без прозорих правил, Україна ризикує отримати не деолігархізацію, а перерозподіл олігархії. Тобто старі центри впливу частково відійдуть, але на їхнє місце прийдуть нові — ближчі до оборонного сектору, державних контрактів або політичної вертикалі.
Саме тому Європейський парламент у звіті щодо України наголошував на необхідності захисту незалежності та ефективності НАБУ і САП, прозорих процедур призначення, захисту антикорупційних органів від політичного втручання та посилення їхньої інституційної автономії.
Показовим попередженням стала криза 2025 року навколо спроб обмежити автономію антикорупційних органів. Парламент проголосував за закон, який зменшував незалежність НАБУ і САП, що викликало занепокоєння партнерів; після протестів і критики Зеленський подав новий законопроєкт для відновлення їхньої незалежності.
Це показує головне: навіть під час війни боротьба за інституції не завершена. Слабкі суди, залежні правоохоронні органи, непрозора приватизація, ручні регулятори та монополії в медіа можуть дуже швидко відтворити стару логіку — навіть із новими прізвищами.
Що має зробити Україна, щоб олігархія не повернулася
Справжня деолігархізація — це не конфіскація кількох активів і не арешт кількох великих бізнесменів. Це створення правил, за яких жоден власник не може купити собі політичну недоторканність.
Перший крок — незалежні суди
Без судової реформи будь-яка деолігархізація залишиться політичною кампанією. Якщо суди залежні, то вони можуть бути інструментом як проти олігархів, так і на користь олігархів. Справжній тест — не в тому, кого карають, а в тому, чи працює закон однаково для всіх.
Другий крок — сильні антимонопольні правила
Олігархія народжується там, де ринок закритий. Якщо одна група контролює енергетику, логістику, медіа або критичний ресурс, вона неминуче стає політичним гравцем. Тому важлива не лише приватизація, а й демонополізація.
Третій крок — прозора відбудова
Післявоєнна відбудова може стати або найбільшим антикорупційним проєктом в історії України, або новим джерелом надприбутків для наближених груп. Вирішальними будуть відкриті тендери, аудит, доступ громадськості до даних і реальна відповідальність за змови.
Четвертий крок — медійний плюралізм
Олігархічні телеканали не мають повернутися як інструмент політичного шантажу. Але й державна інформаційна монополія не може стати нормою мирного часу. Україні потрібен сильний суспільний мовник, прозоре фінансування медіа, відкритість власності та правила проти прихованого політичного контролю.
П’ятий крок — контроль за новими воєнними капіталами
Оборонна промисловість, дрони, РЕБ, кібербезпека, виробництво боєприпасів і військова логістика стануть одними з найперспективніших секторів України. Це добре для держави. Але саме там можуть з’явитися нові «суперпідрядники», які з часом перетворяться на політичних гравців. Щоб цього не сталося, потрібні прозорі оборонні закупівлі, парламентський і громадський контроль там, де це не шкодить безпеці, та чесна конкуренція.
Чи можна вже сказати, що Україна більше не олігархічна держава?
Відповідь залежить від того, що саме вважати олігархією.
Якщо олігархія — це система, в якій кілька магнатів відкрито контролюють телеканали, фракції, міністерські рішення й великі регіони, то ця модель справді переживає найглибшу кризу з 1991 року. Війна зруйнувала її економічну базу, а воєнний стан обмежив її політичні інструменти.
Але якщо олігархія — це ширше явище, коли великі гроші можуть купувати доступ до держави, судів, регуляторів і медіа, то остаточної перемоги ще немає. Україна лише отримала шанс завершити те, що не змогла зробити в мирний час.
Сильна теза Foreign Policy полягає в тому, що війна «вбиває» українську олігархію. Але точніше сказати так: війна знесла стару олігархічну архітектуру. Тепер питання в тому, чи держава побудує на її місці інституції — чи дозволить новим гравцям приватизувати післявоєнне майбутнє.
Повномасштабна війна стала найсильнішим ударом по українській олігархії за всю історію незалежності. Вона знищила промислові активи, зменшила роль олігархічних медіа, обмежила політичні канали впливу та показала, що навіть найбільші бізнесмени більше не є недоторканними. Але це ще не остаточна перемога. Без незалежних судів, сильних антикорупційних органів, прозорої відбудови, демонополізації та медійного плюралізму Україна ризикує перейти від старої олігархії до нової. І саме після війни вирішиться, чи стане нинішній злам історичним очищенням системи — чи лише паузою перед її перезавантаженням.
За матеріалами foreignpolicy.com
