Україна пропонує новий, обмежений формат деескалації у війні з Росією — так зване «аеропортне перемир’я». Його суть проста: сторони утримуються від ударів по аеропортах і аеродромах одна одної. Але за цією на перший погляд технічною ідеєю стоїть значно більша дипломатична конструкція: Київ намагається повернути переговорний процес із глухого кута, залучити Європу до практичного посередництва і водночас не дозволити Москві перетворити часткові перемир’я на інструмент виграшу часу.
Що саме запропонувала Україна
Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга заявив, що Європа могла б відіграти нову роль у мирних зусиллях, допомігши досягти взаємного припинення ударів по аеропортах. За його словами, це могло б стати окремим, вузьким форматом домовленості — не загальним припиненням війни, а конкретною угодою щодо одного типу цілей. Сибіга озвучив цю ідею в Брюсселі, на полях зустрічей із європейськими дипломатами, і зазначив, що президент Володимир Зеленський уже обговорював її з деякими європейськими лідерами.
Формула виглядає так: Україна і Росія не атакують аеропорти, а Європа створює платформу або спеціальну групу, яка допомагає обговорити, зафіксувати і потенційно контролювати таку домовленість. При цьому Київ наголошує: йдеться не про заміну американського треку, а про його доповнення.
Чому саме аеропорти стали предметом можливої угоди
Ідея «аеропортного перемир’я» виникає не у вакуумі. За останній рік російська авіаційна інфраструктура стала значно вразливішою до українських далекобійних ударів. Йдеться як про військові аеродроми, так і про об’єкти, пов’язані з цивільною авіацією, робота яких дедалі частіше порушується через загрозу атак безпілотників.
Саме тому Сибіга припустив, що Москва теоретично може бути зацікавлена в такій вузькій домовленості: українські удари вже створюють для Росії не лише військові, а й політичні та логістичні ризики. Особливо чутливими для Кремля є великі повітряні хаби на кшталт московського «Шереметьєво» чи петербурзького «Пулково», адже їхня вразливість демонструє російському суспільству, що війна більше не є далекою і «телевізійною».
Для України це також чутлива тема. Росія протягом війни системно атакує українську інфраструктуру, зокрема енергетичну, транспортну та військову. Тому будь-яка часткова угода має сенс лише тоді, коли вона не обмежує Україну односторонньо, а створює взаємну ціну порушення.
Дипломатична логіка Києва: малий крок замість великої ілюзії
Україна фактично пропонує не «мирний план» у широкому сенсі, а тестову угоду довіри. Її завдання — перевірити, чи можливо взагалі домовлятися з Росією про обмежені режими тиші, які мають чіткий предмет, конкретні об’єкти і зрозумілий механізм контролю.
Це важливо з кількох причин.
По-перше, широке припинення вогню залишається політично складним через питання територій, гарантій безпеки, контролю лінії фронту, Запорізької АЕС, військових обмежень і довгострокової підтримки України.
По-друге, попередні часткові формати вже показали: домовленості без примусу, контролю і санкцій за порушення швидко перетворюються на декларацію. Київський досвід із так званими морськими, енергетичними чи короткостроковими перемир’ями доводить, що Росія часто використовує паузи не як крок до миру, а як оперативну можливість перегрупуватися.
По-третє, вузьке перемир’я навколо аеропортів може стати індикатором реальних намірів Кремля. Якщо Москва відмовиться навіть від такого обмеженого формату, це буде додатковим аргументом для Європи: Росія не готова до деескалації навіть там, де має власний інтерес.
Чому Україна звертається саме до Європи
Ключова новизна цієї ініціативи — не лише в темі аеропортів, а в адресаті. Київ прямо говорить про нову роль Європи у мирному процесі.
Це відбувається на тлі того, що американське посередництво, за оцінками самих американських посадовців, зайшло у глухий кут. Державний секретар США Марко Рубіо нещодавно визнав, що переговорні зусилля Вашингтона щодо України фактично «застопорилися».
Водночас ЄС уже обговорює не лише військову й фінансову підтримку України, а й елементи майбутніх гарантій безпеки та інструменти моніторингу можливого припинення вогню. За підсумками Ради ЄС із закордонних справ 11 травня серед тем були підтримка України, енергетична, фінансова й військова допомога, безпекові гарантії та посилення Супутникового центру ЄС для підтримки моніторингу перемир’я.
Тобто Європа поступово переходить від ролі донора і санкційного координатора до ролі потенційного архітектора механізмів контролю. Саме тут «аеропортне перемир’я» може бути для ЄС практичним полігоном: не абстрактні розмови про мир, а конкретна домовленість, яку можна перевіряти супутниками, розвідданими, авіаційними повідомленнями, даними ППО і відкритими джерелами.
Чому це не заміна США
Сибіга окремо підкреслив: Україна не пропонує Європі замінити США в переговорах. І це важлива деталь.
Для Києва американський трек залишається критичним через військову допомогу, розвідку, політичну вагу Вашингтона і здатність впливати на глобальні санкційні та фінансові механізми. Але війна США проти Ірану, внутрішньополітичні обмеження Вашингтона і втома від безрезультатних переговорів створюють вакуум, який Європа може частково заповнити.
Саме тому формула Києва виглядає як подвійний трек:
| Трек | Роль |
|---|---|
| США | стратегічне посередництво, військова підтримка, політичний тиск на Росію |
| ЄС | додаткові переговорні платформи, контроль часткових домовленостей, санкційний тиск, гарантії безпеки |
Це не конкуренція між Вашингтоном і Брюсселем, а спроба розширити дипломатичний простір, у якому Україна не залишається залежною від одного переговорного каналу.
Контекст: тристоронні переговори без прориву
Перед цим Україна, Росія і США вже провели кілька раундів переговорів.
Перші прямі тристоронні консультації відбулися 23–24 січня в Абу-Дабі. Головною темою були можливі умови завершення війни, але конкретного результату тоді не досягли.
Другий раунд в Абу-Дабі 4–5 лютого був зосереджений на механізмах припинення вогню та американському моніторингу. Сторони змогли просунутися в гуманітарному питанні — було домовлено про обмін, після якого додому повернулися 157 українців. Але політичні питання залишилися невирішеними.
17–18 лютого переговори продовжилися в Женеві. За словами Зеленського, військові майже погодили технічні механізми моніторингу припинення вогню, але в політичних питаннях — території, ЗАЕС, гарантії — прориву не сталося.
Останній раунд у Женеві 26 лютого був присвячений, зокрема, економічному блоку і довгостроковій підтримці України. На початку квітня Зеленський запропонував американській делегації приїхати до Києва для роботи на рівні технічних груп, фактично шукаючи альтернативу повноцінній тристоронній зустрічі з РФ.
На цьому тлі «аеропортне перемир’я» виглядає як спроба звузити предмет переговорів до рівня, де домовленість теоретично можлива, але при цьому не втратити ширший політичний горизонт.
Після перемир’я 9–11 травня: чому довіра майже нульова
Ідея нового часткового перемир’я з’явилася одразу після чергового короткого режиму тиші 9–11 травня. Це перемир’я було оголошене за участі США, але повністю воно не зупинило бойові дії. Російські та українські сторони звинувачували одна одну в порушеннях, а на фронті тривали обмежені операції.
Після завершення цього режиму Росія знову атакувала Україну дронами. У ніч після завершення перемир’я Росія запустила понад 200 безпілотників, Україна повідомила про перехоплення 192 із 216 дронів. Удари зачепили житлову, енергетичну, транспортну та іншу інфраструктуру.
Цей епізод важливий політично: він показує, що будь-яке нове перемир’я не може будуватися на довірі до заяв Кремля. Воно має будуватися на перевірці, примусі і заздалегідь визначених наслідках за порушення.
Чим «аеропортне перемир’я» відрізняється від попередніх пауз
Попередні часткові домовленості часто були розмитими: сторони по-різному трактували, що саме заборонено, які об’єкти підпадають під захист і як фіксувати порушення.
«Аеропортне перемир’я» потенційно може бути чіткішим, бо має конкретний предмет:
- аеропорти цивільної авіації;
- військові аеродроми;
- інфраструктура злітно-посадкових смуг;
- паливні, навігаційні, диспетчерські та ремонтні об’єкти;
- пов’язані з авіацією логістичні вузли.
Але саме тут виникає головна проблема: Росія може спробувати звузити поняття «аеропорт» лише до цивільних хабів, залишивши за собою можливість бити по українських військових аеродромах. Україна ж, імовірно, наполягатиме на ширшій логіці: якщо перемир’я має бути взаємним, воно повинно охоплювати саме ті об’єкти, які використовуються у війні.
Що може виграти Україна
Для України така ініціатива має кілька переваг.
1. Київ демонструє конструктивність
Україна показує партнерам: вона не відкидає переговори як такі, а пропонує конкретні, перевірювані кроки. Це важливо для західних столиць, де дедалі частіше звучить вимога «дипломатичного треку».
2. Україна не відмовляється від права на оборону
На відміну від широкого перемир’я, яке могло б заморозити фронт у вигідний для Росії момент, «аеропортне перемир’я» не означає припинення всіх бойових дій. Воно стосується лише одного класу цілей.
3. Київ підштовхує ЄС до відповідальності
Європа давно говорить, що війна Росії проти України — це також питання європейської безпеки. Тепер Україна пропонує ЄС не лише підтримувати, а й брати участь у створенні конкретного механізму деескалації.
4. Ініціатива тестує готовність Росії
Якщо Кремль відмовиться, Україна отримає аргумент: Москва не готова навіть до обмеженого перемир’я, яке захищає і російську інфраструктуру також.
Що може виграти Росія — і чому це ризик
Росія також може побачити в такій угоді вигоду. Українські далекобійні удари дедалі частіше створюють проблеми для російської авіаційної системи, а вразливість великих аеропортів б’є по іміджу Кремля.
Але саме тому для України є ризик: Москва може спробувати використати «аеропортне перемир’я» як спосіб захистити власну критичну інфраструктуру, не припиняючи ударів по інших українських об’єктах — енергетиці, житлу, промисловості, залізниці чи прифронтових містах.
Тому будь-яка домовленість має містити щонайменше три елементи:
- чіткий перелік об’єктів;
- незалежний моніторинг;
- автоматичні наслідки за порушення.
Без цього «аеропортне перемир’я» ризикує стати не кроком до миру, а ще одним тимчасовим режимом, який Росія використає вибірково.
Європейський інтерес: не лише Україна, а й безпека континенту
Для ЄС така ініціатива має ширший сенс. Європейські країни дедалі частіше говорять про власну оборонну готовність, майбутні гарантії безпеки для України і необхідність мати інструменти моніторингу потенційних перемир’їв. Рада ЄС 11–12 травня обговорювала і підтримку України, і оборонну готовність, і вплив війни на європейську безпеку.
Якщо Європа зможе допомогти створити робочий механізм навіть для вузького перемир’я, це стане важливим прецедентом. Вона покаже, що здатна бути не лише фінансовим донором і санкційним блоком, а й політичним гравцем, який бере участь у врегулюванні війни на власному континенті.
Але для цього ЄС доведеться відповідати на складні питання: хто саме буде посередником, як фіксувати порушення, чи буде доступ до розвідданих, які санкції запускати в разі зриву угоди і як не допустити, щоб Росія використовувала переговори для затягування часу.
Головна дилема: перемир’я як деескалація чи як пастка
Уся логіка «аеропортного перемир’я» тримається на тонкому балансі. З одного боку, будь-яке зменшення ударів по інфраструктурі — це потенційно менше руйнувань, менше жертв, менше хаосу в цивільній авіації та менше ризику ескалації.
З іншого боку, Росія неодноразово демонструвала, що може використовувати обмежені паузи для перегрупування, інформаційних маніпуляцій і дипломатичного тиску на Україну. Саме тому Київ не пропонує безумовної тиші. Він пропонує вузький тест, де Росія має показати, чи здатна дотримуватися бодай мінімального правила.
Фактично це не лише пропозиція перемир’я. Це дипломатична пастка для Кремля: погодишся — мусиш дотримуватися; відмовишся — покажеш, що не хочеш навіть обмеженої деескалації; порушиш — даси аргументи для нових санкцій і посилення підтримки України.
«Аеропортне перемир’я» — це не мирна угода і не кінець війни. Це спроба України створити малий, конкретний і перевірюваний дипломатичний формат у ситуації, коли великі переговори зайшли в глухий кут.
Його сенс — не в тому, щоб довіритися Росії, а в тому, щоб перевірити її готовність до бодай мінімальної деескалації під європейським наглядом. Для України це спосіб показати конструктивність, зберегти право на оборону і втягнути ЄС у практичну роль у мирному процесі. Для Європи — шанс довести, що вона може бути не лише спонсором безпеки, а й учасником її архітектури.
Але успіх такої ініціативи залежатиме від головного: чи буде це перемир’я з механізмом відповідальності, чи чергова пауза, яку Москва спробує використати як прикриття для наступної хвилі ударів.
За матеріалами babel.ua
