Російські ультранаціоналісти представили три варіанти майбутнього РФ — “хороший”, “поганий” та “інерційний”. ISW вважає, що ці сценарії можуть бути корисними Кремлю: на їхньому тлі путін може видавати власну агресивну політику за “помірковану”.
На Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі, який Кремль роками використовує як демонстрацію “стійкості” російської держави, цього разу прозвучала не економічна, а відверто воєнно-ідеологічна візія майбутнього. Російський ультранаціоналістичний ідеолог Олександр Дугін та пов’язаний із Кремлем олігарх, засновник медіагрупи “Царьград” Костянтин Малофєєв представили сценарії розвитку Росії до 2036-го та 2050 року.
Формально це була розмова про “загрози” для РФ у другій чверті XXI століття. Насправді — публічна презентація страхів, амбіцій і політичних фантазій російського табору “жорсткої лінії”. У цих сценаріях майбутнє Росії описане не через економічне відновлення, технологічний розвиток чи соціальну модернізацію, а через війну, окупацію українських міст, протистояння із Заходом, розпад Європейського Союзу, втрату впливу Москви або навіть можливе застосування ядерної зброї.
Інститут вивчення війни звернув увагу на цю презентацію не випадково. На перший погляд, слайди Дугіна й Малофєєва можуть здатися набором крайніх пропагандистських фантазій. Але їхня поява на ПМЕФ важлива політично. Вона показує, як російська ультранаціоналістична спільнота намагається формулювати “правильне” майбутнє для Кремля: без компромісу з Україною, без відмови від імперських цілей, без деескалації і з постійним підвищенням ставок.
ПМЕФ як майданчик не для економіки, а для імперської мобілізації
Петербурзький міжнародний економічний форум традиційно мав бути вітриною російської економіки. До повномасштабної війни Кремль використовував його для демонстрації контактів із міжнародним бізнесом, презентації інвестиційних планів та створення образу Росії як великого глобального гравця.
Після 2022 року сенс форуму змінився. Він дедалі більше перетворюється не на простір економічної дискусії, а на ритуал самозаспокоєння російської еліти: мовляв, санкції не зламали систему, країна не ізольована, війна не похитнула державу, а Росія нібито все ще здатна диктувати світові власні правила.
Саме тому поява на цьому майданчику презентації про “сценарії майбутнього” має символічне значення. На форумі, де мали б говорити про інвестиції, виробництво, ринки й технології, російські ультранаціоналісти говорили про війну, ядерну зброю, “девестернізацію”, автократію, ідеологію та окупацію українських міст.
Це показує, наскільки глибоко війна стала центральною рамкою російської політики. Вона вже не є окремою темою для Міноборони чи пропагандистських токшоу. Вона стала мовою, якою частина російської еліти описує майбутнє всієї держави — від демографії до економіки, від освіти до технологій, від культури до зовнішньої політики.
Три сценарії для Росії: “хороший”, “поганий” та “інерційний”
У презентації Дугіна та Малофєєва майбутнє РФ було розкладене на три варіанти. Така форма виглядає як спроба стратегічного прогнозування. Але насправді ці сценарії радше демонструють не прогноз, а політичну мапу бажань і страхів російських ультранаціоналістів.
“Хороший” сценарій: імперська перемога і знищення української суб’єктності
У “хорошому” для авторів сценарії Росія до 2036 року нібито має окупувати Київ, Одесу, Харків та інші українські міста. Також цей сценарій включає розпад Європейського Союзу та інші наративи про неминучу перемогу РФ у війні.
Це не просто фантазія про військовий успіх. Це максимально відверте формулювання головної мети російської “партії війни”: не обмежене територіальне захоплення, не тимчасове перемир’я, не замороження фронту, а ліквідація України як самостійної держави.
У цьому сценарії Україна не розглядається як суб’єкт. Вона постає лише як територія, яку треба підкорити, розчленувати або поглинути. Саме тому серед цілей фігурують не лише окуповані території, а й Київ, Одеса, Харків — міста, які символізують політичну, історичну, економічну та культурну цілісність України.
Для російських ультранаціоналістів взяття Києва означало б не просто військову перемогу. Це був би символічний акт знищення української державності. Захоплення Одеси — спроба відрізати Україну від Чорного моря та зруйнувати її морську перспективу. Окупація Харкова — удар по великому промисловому, науковому й культурному центру сходу України.
Тобто “хороший” сценарій у їхній логіці — це не мир. Це завершення війни через повну поразку України та тріумф російського імперського проєкту.
Чому в “хорошому” сценарії фігурує розпад ЄС
Окремо важливо, що у “хорошому” сценарії поруч із окупацією українських міст з’являється розпад Європейського Союзу. Це не випадковий пункт. Для російських ультранаціоналістів Україна — лише один фронт ширшої війни проти Заходу.
У їхній картині світу українська незалежність, європейська єдність, НАТО, санкційна політика та військова допомога Києву — це частини однієї системи, яку Москва має зламати. Саме тому “перемога” над Україною для них неможлива без ослаблення Європи.
Розпад ЄС у цьому сценарії — це мрія про світ, у якому Захід втрачає здатність діяти колективно. Такий світ був би значно зручнішим для Росії: окремі європейські столиці легше шантажувати енергетикою, міграцією, дезінформацією, військовими погрозами або політичними союзниками всередині самих країн ЄС.
У цій логіці Україна є не лише ціллю агресії, а й інструментом перевірки Заходу на міцність. Якщо Європа втомиться, розколеться або припинить підтримку Києва, це стане для Москви доказом, що її стратегія довгого виснаження працює.
“Поганий” сценарій: поразка Росії, Україна в НАТО і втрата імперського простору
“Поганий” сценарій у презентації виглядає як перелік головних страхів російської імперської свідомості. Він включає військову поразку Росії в Україні, вступ України до НАТО, втрату російського впливу на пострадянські країни до 2036 року та “колонізацію Росії” до 2050 року.
Цей сценарій цікавий тим, що він показує: російські ультранаціоналісти чудово розуміють, чим для Москви може обернутися поразка в Україні. Йдеться не лише про повернення українських територій. Йдеться про руйнування всього міфу, на якому тримається сучасна путінська система.
Після десятиліть пропаганди Росія представила себе як “велика держава”, яка має право диктувати сусідам їхнє майбутнє. Поразка в Україні означала б, що це право більше не визнають. Вступ України до НАТО став би для Кремля символом остаточного провалу його головної стратегічної мети — не допустити закріплення України в західній безпековій архітектурі.
Втрата впливу на пострадянські країни також є логічним наслідком такого сценарію. Якщо Україна вистоїть, а Росія не зможе нав’язати їй свою волю, це стане сигналом для інших держав регіону: Москва не є непереможною, її погрози мають межі, а її імперський ресурс вичерпується.
Формула “колонізації Росії”: як агресор зображує себе жертвою
Особливо показовим є пункт про нібито “колонізацію Росії” до 2050 року. Це класичний прийом російської пропаганди: держава, яка сама веде колоніальну війну проти України, описує власну потенційну поразку як загрозу зовнішнього поневолення.
Така риторика виконує кілька функцій.
По-перше, вона знімає відповідальність із самої Росії. Якщо війна подається не як агресія, а як “оборона від колонізації”, тоді будь-які злочини, втрати й репресії всередині країни можна пояснювати необхідністю “виживання”.
По-друге, вона мобілізує населення через страх. Росіянам пропонують просту схему: або ми перемагаємо в Україні, або нас знищать. У такій логіці немає місця запитанню, навіщо Росія взагалі почала війну.
По-третє, вона дозволяє Кремлю й ультранаціоналістам приховувати справжню природу конфлікту. Насправді Росія воює не проти “колонізації”, а за право колонізувати інших — позбавити Україну політичної волі, контролювати її території, ресурси, населення та зовнішній курс.
“Інерційний” сценарій: якщо війна не дає перемоги, радикали пропонують ядерну ескалацію
Найбільш тривожним елементом презентації став “інерційний” сценарій. Він описує варіант, у якому нинішня військова ситуація в Україні суттєво не змінюється. У такому разі автори сценарію допускають збереження загрози великої війни та зниження порогу застосування ядерної зброї.
ISW трактує це як фактичну ядерну погрозу: якщо війна продовжиться у нинішній логіці, російські ультранаціоналісти вже зараз намагаються нормалізувати думку про можливе застосування ядерної зброї.
Тут важливо розуміти: йдеться не обов’язково про конкретний військовий план. Значно важливіше інше — політичне привчання аудиторії до думки, що ядерна ескалація може бути “логічним” або “неминучим” варіантом, якщо Росія не досягає своїх цілей звичайними засобами.
Це один із ключових механізмів російського ядерного шантажу. Його мета — не лише залякати Україну. Насамперед він спрямований на Захід: на уряди, парламенти, виборців і політичні еліти, які ухвалюють рішення про військову допомогу Києву.
Сигнал простий: якщо ви підтримуватимете Україну надто активно, Росія може піти на ескалацію. Саме на цьому страху Кремль роками намагається будувати політику стримування Заходу від рішучіших дій.
Ядерна риторика як ознака не сили, а стратегічної пастки
Показово, що ядерна тема виникає саме там, де Росія не отримує бажаної перемоги. У “хорошому” сценарії ультранаціоналісти мріють про окупацію українських міст і крах ЄС. У “поганому” — бояться поразки. А в “інерційному” — говорять про ядерну зброю як про можливий наслідок затягування війни.
Це означає, що ядерний шантаж у їхньому мисленні є не проявом впевненості, а реакцією на глухий кут. Якщо Росія не може досягти максималістських цілей звичайною війною, радикали пропонують не переглянути цілі, а підняти ставки.
Саме в цьому полягає небезпека російської ультранаціоналістичної логіки. Вона не передбачає політичного виходу. Вона не допускає, що цілі можуть бути нереалістичними. Вона не визнає права України на спротив. Якщо реальність не відповідає імперській фантазії, така логіка вимагає ще більшого насильства, ще більшої мобілізації, ще більшого тиску.
Водночас це демонструє і слабкість російської позиції. Держава, яка змушена постійно погрожувати катастрофічною ескалацією, фактично визнає, що її звичайні інструменти примусу не гарантують результату. Ядерний шантаж має сприйматися серйозно, але не як доказ всесилля Кремля.
Хто такі Дугін і Малофєєв у російській системі
Олександр Дугін давно позиціонує себе як ідеолог російського неоєвразійства та “цивілізаційної війни” проти Заходу. Його часто називають одним із символів радикального імперського мислення в Росії. Водночас його реальний вплив на ухвалення рішень у Кремлі не варто перебільшувати: він не є державним чиновником, не командує армією і не визначає безпосередньо воєнну політику РФ.
Але недооцінювати його теж не можна. Дугін важливий як виробник ідеологічної мови. Він формулює ті концепції, які потім можуть проникати у пропаганду, освіту, медіа, публічні виступи та середовище радикальних прихильників війни.
Костянтин Малофєєв — інший тип фігури. Це не лише ідеологічний союзник ультраконсервативного табору, а й медійний та фінансовий гравець, пов’язаний із “Царьградом” і православно-імперським середовищем. Для нього війна проти України — не просто геополітична кампанія, а частина ширшого проєкту перетворення Росії на жорстку, антизахідну, ідеологізовану автократію.
Разом Дугін і Малофєєв не є “офіційним Кремлем”, але вони представляють важливу частину навколокремлівської екосистеми — табір, який постійно штовхає владу до більшої радикалізації.
Чому Кремлю вигідні такі радикали
ISW звертає увагу на важливий політичний ефект: Кремль може використовувати екстремальність таких сценаріїв, щоб на їхньому тлі виглядати “поміркованішим”.
Це добре знайома технологія авторитарної політики. Поруч із владою існує радикальніше крило, яке озвучує максимально жорсткі, іноді абсурдні або небезпечні вимоги. Офіційний лідер на цьому тлі може позиціонувати себе як нібито раціонального арбітра: мовляв, є гарячі голови, які хочуть більшого, але Кремль діє “виважено”.
У російському випадку це особливо цинічно. Адже сам путін продовжує війну проти України, не відмовляється від максималістських вимог, заперечує українську суб’єктність і використовує погрози як частину політичної стратегії. Але поруч із Дугіном і Малофєєвим навіть така політика може подаватися російській та частково зовнішній аудиторії як “серединна”.
Для Кремля це зручно. Радикали розширюють межі допустимого. Те, що ще вчора здавалося немислимим, після їхніх заяв починає обговорюватися як один із можливих варіантів. А офіційна влада може не брати на себе повну відповідальність за ці ідеї, водночас користуючись ними як інструментом тиску.
Але радикали створюють для Кремля і проблему
Водночас ультранаціоналістичний табір є для Кремля не лише корисним, а й небезпечним. Путінська система роками вирощувала мілітаристську пропаганду, імперські міфи й культ “історичної місії”. Тепер ці ідеї живуть власним життям і формують очікування серед найбільш радикальної частини російського суспільства.
Якщо Кремль піде на компроміс, який не виглядатиме як очевидна перемога, саме цей табір може сприйняти його як зраду. Для ультранаціоналістів недостатньо утримати частину окупованих територій або заморозити війну. Їхня уява налаштована на “остаточну” перемогу — з Києвом, Одесою, Харковом, розгромом України і приниженням Заходу.
Це звужує простір для маневру самого путіна. Він може використовувати радикалів як фон, але не може повністю ігнорувати їхні очікування. Бо саме вони є однією з груп, для яких продовження війни стало не лише політичним курсом, а частиною ідентичності.
Що ця презентація говорить про російську “партію війни”
Сценарії Дугіна й Малофєєва показують, що для російської “партії війни” сам конфлікт з Україною вже давно вийшов за межі питання територій. Це не просто спроба втримати окуповані регіони або добитися поступок від Києва. Це спроба перебудувати Росію і весь навколишній простір під логіку тривалого протистояння.
У цьому баченні Росія має бути:
- більш закритою;
- більш ідеологізованою;
- більш мілітаризованою;
- менш залежною від Заходу;
- більш автократичною;
- готовою до довгого конфлікту;
- здатною примушувати сусідів силою;
- налаштованою на реванш навіть у довгостроковій перспективі.
Саме тому в презентації поруч із війною з’являються ідеологія, демографія, економіка, технології та “державне управління”. Ультранаціоналісти не просто говорять про фронт. Вони описують модель держави, яка має жити війною, виправдовувати себе війною і пояснювати громадянам майбутнє через війну.
Що це означає для України
Для України ця презентація важлива не тому, що Дугін і Малофєєв точно передбачають майбутнє. Навпаки: їхні сценарії радше показують відірваність російської ультранаціоналістичної уяви від реальності. Але вони демонструють, яким є бажаний горизонт для частини російської елітної та навколоелітної спільноти.
У цьому горизонті немає місця для українського суверенітету. Немає місця для рівноправних переговорів. Немає визнання, що Україна має право сама обирати союзи, безпекові гарантії, політичний курс і майбутнє.
Це означає, що будь-які розмови про “втому Росії від війни” мають бути обережними. Так, Росія стикається з економічними, демографічними, військовими й політичними обмеженнями. Але це не означає автоматичної готовності до справедливого миру. Усередині російської системи залишається сильний тиск на продовження війни, максималізацію вимог і недопущення української перемоги.
Для Києва це ще один аргумент на користь довгострокової стратегії стримування Росії. Україна має виходити з того, що навіть якщо Москва тактично говорить про переговори, значна частина російської політичної екосистеми продовжує мислити категоріями реваншу.
Що це означає для Заходу
Для Заходу слайди Дугіна й Малофєєва — це нагадування: російська війна проти України не є локальним конфліктом, який можна швидко “закрити” поступками. Для ультранаціоналістичного табору ця війна є частиною ширшого протистояння із західним світом.
Якщо Росія отримає винагороду за агресію, це не зменшить її апетити. Навпаки, це стане доказом, що стратегія сили, шантажу й довгого виснаження працює. Саме тому підтримка України є не лише питанням солідарності, а й питанням європейської безпеки.
Особливо важливим є те, що російська ядерна риторика спрямована на те, щоб паралізувати західні рішення. Кожного разу, коли Захід відкладає критично важливу допомогу Україні через страх “ескалації”, Москва отримує сигнал, що шантаж ефективний.
Це не означає, що ядерні погрози треба ігнорувати. Але реагувати на них слід не поступками, а стримуванням, єдністю та чітким сигналом: ядерний шантаж не дає Росії права на окупацію чужої території.
Чому ці сценарії не варто сприймати як прогноз
Важливо не перебільшувати прогностичну цінність презентації. Сценарії Дугіна й Малофєєва — це не аналітичний документ у західному розумінні, не реалістичне моделювання ризиків і не план із чіткими ресурсними розрахунками. Це радше ідеологічна карта: де “хороше” — це імперська перемога, а “погане” — поразка Росії та посилення України.
Їхня мета — не точно передбачити майбутнє, а нав’язати рамку, у якій війна є неминучою, Захід є вічним ворогом, Україна не має права на суб’єктність, а будь-яка деескалація виглядає як шлях до національної катастрофи для РФ.
Саме тому ці сценарії треба читати не як прогноз, а як політичний сигнал. Вони показують, які ідеї циркулюють у російському радикальному середовищі, які страхи там культивуються і який тиск це середовище може чинити на Кремль.
Росія планує не мир, а довгу війну смислів
Слайди Дугіна й Малофєєва на ПМЕФ — це симптом не сили, а радикалізації. Вони демонструють, що в російському ультранаціоналістичному середовищі майбутнє країни дедалі більше мислиться через війну, ізоляцію, реванш і шантаж.
У центрі цієї картини немає модернізації. Немає добробуту громадян. Немає нормальної економічної конкуренції. Немає навіть спроби відповісти на питання, як Росія має розвиватися після війни. Є лише одна ідея: перемога через примус, страх і руйнування чужої суб’єктності.
Для Кремля така риторика може бути корисною, бо дозволяє путіну виглядати менш радикальним на тлі ще жорсткіших голосів. Але водночас вона створює пастку: що більше влада годує суспільство імперськими фантазіями, то складніше їй буде пояснити будь-який результат, який не виглядатиме як абсолютна перемога.
Для України ж висновок очевидний: російський ультранаціоналістичний проєкт не передбачає компромісного співіснування з незалежною українською державою. Саме тому безпекова стратегія України має будуватися не на сподіванні, що Москва “одумається”, а на здатності стримувати Росію, посилювати оборону, зберігати міжнародну підтримку і позбавляти Кремль ілюзії, що час працює на нього.
Презентація Дугіна й Малофєєва на ПМЕФ — це не просто пропагандистський епатаж. Це демонстрація того, як російська “партія війни” бачить майбутнє: окупація українських міст як “перемога”, поразка Росії як “катастрофа”, а ядерний шантаж як інструмент тиску, якщо війна заходить у глухий кут.
ISW вважає, що Кремль може використати ці екстремальні сценарії для власної гри: показувати путіна нібито “раціональнішим” на тлі ультрарадикалів. Але сама поява таких сценаріїв на великому державному форумі свідчить: російський політичний простір продовжує радикалізуватися, а війна проти України залишається центральною частиною його уявлення про майбутнє.
За матеріалами nv.ua
