Російський президент намагається повернути війну у серпень 2025-го — до «духу Анкориджа», ігноруючи українські контрудари, уповільнення наступу РФ та зростання внутрішньої ціни війни для самої Росії
Президент Росії путін дедалі активніше намагається створити враження, що перемога РФ у війні проти України є лише питанням часу. Його публічні заяви побудовані навколо кількох повторюваних тез: російська армія нібито просувається майже всюди, українські далекобійні удари не мають впливу на фронт, дипломатичні умови Росії залишаються незмінними, а економічні проблеми всередині РФ — тимчасові й контрольовані.
Однак оцінка ситуації на 29 червня 2026 року показує іншу картину. Кремль не лише перебільшує власні успіхи, а й намагається замаскувати зміну стратегічного балансу: Україна після серпня 2025 року повернула частину територій, суттєво сповільнила темпи російського просування та наростила кампанію ударів по військовій, логістичній і паливній інфраструктурі РФ. Саме тому путінський наратив про «неминучу перемогу» виглядає не стільки описом реальності, скільки спробою її замінити.
Головна мета Кремля: переконати, що війна йде за російським сценарієм
Ключовий елемент нинішньої інформаційної лінії Москви — створення враження, що Росія зберігає ініціативу, а Україна нібито лише реагує на російський тиск. У цій конструкції путін намагається одночасно досягти трьох цілей.
Перша — внутрішня. Російському суспільству потрібно пояснити, чому війна триває, чому зростають економічні витрати, чому виникає дефіцит пального і чому удари по тиловій інфраструктурі Росії вже не можна повністю приховувати.
Друга — зовнішньополітична. Кремль прагне повернути переговорну рамку до серпня 2025 року, коли на саміті США і Росії на Алясці обговорювалися певні пропозиції щодо війни. Тепер путін фактично визнає, що жодної підписаної угоди в Анкориджі не було, але водночас намагається представити саміт як політичну основу для майбутніх переговорів.
Третя — військово-психологічна. Кремлю важливо переконати партнерів України, що російська армія нібито все одно просувається, тому подальша підтримка Києва не змінить підсумку війни. Саме тому путін робить акцент не лише на фронті, а й на «невідворотності» російської перемоги.
Проблема для Кремля в тому, що реальні дані з поля бою не підтверджують цієї картини.
Читайте також: ““Збитки є”. путін визнав наслідки українських ударів, але спробував видати паливну кризу й воєнну стагнацію за “контроль””
«Дух Анкориджа»: чому путін повертається до саміту, який не дав угод
Саміт США і Росії на Алясці у серпні 2025 року став важливим елементом нинішньої російської риторики. путін заявив, що тоді не було підписано документів, які б фіксували якісь домовленості, але водночас стверджує, що Росія погодилася з американськими пропозиціями щодо припинення війни.
Ця позиція виглядає подвійною. З одного боку, Кремль змушений визнати: формальної угоди не існувало. Це важливо, бо американські посадовці також наголошували, що йшлося лише про пропозиції, а не про письмову домовленість. З іншого боку, путін намагається зберегти політичну вагу Анкориджа як точки, до якої можна повернутися.
Навіщо це Росії?
Передусім для того, щоб заморозити дипломатичну рамку у моменті, який був для Кремля вигіднішим. У серпні 2025 року Росія ще могла намагатися переконувати США та інших західних гравців, що її позиція на фронті посилюється. Але з того часу ситуація змінилася: українські війська звільнили частину територій, активізували удари по російських тилах, а темпи російського просування впали.
Отже, апеляція до Анкориджа — це спроба вести переговори так, ніби подій останніх місяців не було.
Припинення вогню: Україна пропонує, Росія відкидає
Один із найважливіших політичних епізодів оцінки — згадка про дві українські пропозиції щодо припинення вогню. За словами путіна, Україна запропонувала взаємне припинення далекобійних ударів, а також припинення бойових дій у районах за межами Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей.
Фактично йшлося про два потенційні механізми деескалації.
Перший — обмеження ударів на далекій дистанції. Це могло б знизити інтенсивність атак по тиловій інфраструктурі обох сторін.
Другий — локалізація активних бойових дій і припинення вогню в окремих регіонах, зокрема на напрямках, де Росія намагається створювати додатковий тиск.
путін, однак, не прийняв ці пропозиції. Він подав їх не як спробу зупинити війну, а як нібито «порятунок» для України. Така реакція показує, що Кремль не демонструє готовності до добросовісних переговорів, якщо вони не закріплюють російські максималістські вимоги.
Це вкладається у ширшу логіку Москви: не просто вести війну, а вимагати політичної капітуляції України під виглядом переговорів.
Максималістські цілі Росії залишаються незмінними
путін та інші російські посадовці продовжують публічно артикулювати цілі, які фактично означають заперечення українського суверенітету. Російський президент називає головною метою «остаточне захоплення Донбасу та Новоросії», а Кремль і далі посилається на вимоги, озвучені у червні 2024 року: виведення українських військ із контрольованих Україною територій чотирьох областей і відмова від вступу до НАТО.
Ці умови не є компромісом. Вони означали б, що Україна має поступитися територіями, які Росія навіть не контролює повністю, і відмовитися від ключового елементу власної безпекової політики.
Ще радикальніші заяви лунають від представників російського політичного істеблішменту. Зокрема, в Держдумі РФ звучить теза, що Росія зможе забезпечити свою безпеку лише тоді, коли Україна «перестане існувати».
Саме це важливо для розуміння переговорного контексту: Кремль говорить про переговори, але не відмовляється від цілей, які несумісні з реальною мирною угодою.
Фронт як театр інформаційної війни: де путін перебільшує найбільше
Окремий блок путінської риторики стосується ситуації на фронті. Російський президент стверджує, що війська РФ швидко просуваються майже на всіх ділянках, а українські удари не впливають на російські операції. Проте оцінки реальної ситуації суттєво відрізняються від цих заяв.
Лиман, Слов’янськ і Краматорськ
путін заявляє про просування російських військ у напрямку ключового фортифікаційного поясу Донецької області — Лимана, Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки та Добропілля. Він стверджує, що російські сили нібито очистили більшу частину Лимана, підійшли до Миколаївки, перебувають за кілька кілометрів від Слов’янська і Краматорська.
Однак наведені оцінки показують інше: російська присутність у Лимані оцінюється лише у 4,3% міста, а відстані до Слов’янська та Краматорська суттєво більші, ніж заявляє путін.
Це не просто помилка у цифрах. Це спроба створити враження, що російські війська вже стоять на порозі ключових міст Донеччини, хоча фактично їхнє положення значно менш вигідне.
Костянтинівка
Ще показовіший приклад — Костянтинівка. путін заявив, що російське Південне угруповання військ нібито захопило 96% міста. Реальна оцінка — російські сили мають присутність приблизно у 36,98% Костянтинівки, причому йдеться не про повноцінний контроль, а про просування або проникнення.
Це принципова різниця. Присутність у частині міста, інфільтрація або нестійкі позиції — не те саме, що контроль. Кремль змішує ці поняття, щоб подати складну та нестабільну тактичну ситуацію як завершене захоплення.
Добропілля
На Добропільському напрямку путін також намагається створити враження швидкого російського просування. Він заявляє, що російські війська просунулися до Ганнівки і Добропілля, натякаючи на можливість обходу українського фортифікаційного поясу із заходу. Реальна оцінка вказує, що російські сили перебувають приблизно за сім кілометрів від Ганнівки та Добропілля.
Отже, Кремль намагається перетворити потенційний напрямок тиску на вже майже доконаний оперативний прорив.
Сумщина, Куп’янськ і Борова: наратив тиску без підтвердженого прориву
На півночі Сумської області путін говорить про розширення «буферної зони» і стверджує, що російські війська перебувають за 10,5 км від Сум. Водночас оцінка показує, що російські розвідники можуть бути приблизно за 13 км від міста, а реальне просування — приблизно за 17 км.
На Куп’янському напрямку путін уникає чітких формулювань — і це теж показово. Кремль неохоче визнає українські контратаки в районі Куп’янська наприкінці 2025 року. За оцінкою, російська присутність у Куп’янську становить 2,39%, а в Куп’янську-Вузловому — 2,77%, без утримання консолідованих позицій у цих населених пунктах.
На Боровському напрямку путін заявляє майже про оточення українського угруповання, але оцінка не виявила доказів того, що російські війська близькі до такого результату або загрожують українським силам у спосіб, описаний Кремлем.
Це ще один приклад, коли Москва не стільки інформує про фронт, скільки створює психологічний тиск: мовляв, Україна нібито всюди перебуває на межі втрати позицій.
Південь: українські успіхи, які Кремль намагається приховати
Особливо незручною для путіна є ситуація на півдні. Він заявляє, що російське Східне угруповання військ просувається на Запорізькому напрямку зі швидкістю 1–1,3 км на день і заперечує нещодавні українські звільнення територій.
Однак оцінка вказує, що з 1 січня 2026 року українські сили звільнили понад 400 квадратних кілометрів території на Олександрівському напрямку.
Саме тому Кремль намагається переосмислити українські успіхи як дії диверсійно-розвідувальних груп. Така риторика дозволяє Москві не визнавати, що йдеться про реальні зміни на полі бою.
Південь важливий не лише сам по собі. Він впливає на ширшу російську логістику, зокрема на зв’язок між материковою Росією, окупованим сходом України та Кримом. Українські удари по мостах, дорогах, складах і командних пунктах у цій зоні створюють для РФ дедалі більші проблеми.
Чому темпи російського просування впали
Найбільш промовиста цифра в оцінці — зміна темпів російського просування після серпня 2025 року. У серпні 2025-го російські війська просувалися в середньому на 16,65 кв. км на день. У червні 2026 року — лише на 3,79 кв. км на день.
Це не означає, що російська армія втратила здатність наступати. Але це означає, що її наступ уже не має тієї динаміки, яку Кремль намагається показати.
Причин кілька.
По-перше, українські контратаки на окремих напрямках змушують російські війська витрачати ресурси не лише на просування, а й на утримання та відновлення позицій.
По-друге, українська кампанія середньо- і далекобійних ударів впливає на логістику, командні пункти, ППО, паливну інфраструктуру та транспортні маршрути РФ.
По-третє, Росія змушена дедалі більше уваги приділяти обороні власного тилу — зокрема в Криму, окупованих регіонах і на території самої РФ.
Саме це і намагається приховати путінська риторика: Росія все ще атакує, але ці атаки стають дорожчими, повільнішими й менш результативними.
Українські удари по Росії: війна повертається в російський тил
Окрема частина оцінки присвячена українським операціям у Російській Федерації та на окупованих територіях. Генштаб України повідомив про удар 26 червня по двох російських військових об’єктах зв’язку поблизу Міняєва в Московській області, внаслідок чого одну будівлю було знищено, а іншу суттєво пошкоджено.
БпЛА Сил оборони України уразили 476-й центральний пункт прийому та обробки інформації ГУ ГШ (в/ч 03770) в с. Мерещино Ступінського району Московської області.
Про це повідомляє Exilenova+.
Відомо про пошкодження технічних будівель пункту, побудованого ще 1968 року.
Попередні удари по станціям супутникового зв’язку
10 вересня 2025 року українські дрони влучили у радіотелескоп РТ-70 Центру космічного зв’язку в Криму.
22 червня Сили оборони вразили Центр космічного зв’язку «Дубна» та «Владимир».
Зазначений об’єкт у місті Дубна — найбільший наземний комплекс супутникового зв’язку в росії. Центр використовується для військового зв’язку, керування супутниковими ретрансляторами, які застосовуються міноборони рф для зв’язку, розвідки та координації військ.
Систематичні атаки БпЛА по центрах космічного зв’язку РФ пов’язані з російською розробкою супутникової системи зв’язку, подібної до Starlink, названою «Рассвет».
Такі удари мають не лише тактичне, а й стратегічне значення. Вони демонструють, що Україна здатна впливати не тільки на передову, а й на російську систему управління, логістики та забезпечення.
На окупованих територіях українські війська продовжують бити по логістичних об’єктах. Зокрема, повідомлялося про удари по залізничних мостах в окупованій Луганській області, складу матеріально-технічного забезпечення поблизу Новосвітлівки, автомобільному мосту біля Новоазовська та об’єктах у Донецькій області.
Сили оборони зруйнували автомобільний міст у районі тимчасово окупованого міста Новоазовськ Донецької області.
Про ураження мосту повідомив Генеральний штаб ЗСУ, а фотографію руйнувань опублікував Telegram-канал «ЧП Донецк».
Судячи з оприлюднених фото, одна сторона мосту повністю обвалилася, а інша отримала суттєві пошкодження.
За твердженням місцевої окупаційної адміністрації, міст з’єднував береги річки Грузький Єланчик, яка розділяє місто. Мостом можуть пройти пішоходи, але рух автомобілів з однієї частини Новоазовська в іншу обмежений.
Як заявив призначений окупантами «мер», міст «дуже пошкоджений», і наразі невідомо, чи можливий його ремонт, чи потрібно буде демонтувати його повністю.
Це вже друга атака на цю переправу у Новоазовську у червні 2026 року. Попередня атака відбулася в ніч на 15 червня, після чого окупанти обмежили рух, дозволивши проїзд транспорту лише однією смугою.
Цей міст є частиною так званого «сухопутного коридору», який російська армія використовує для перекидання особового складу, боєприпасів, пального та техніки між Росією, окупованими Маріуполем, Мелітополем і Кримом. У 2024 році росіяни відремонтували цю переправу, що дозволило суттєво збільшити обсяги вантажопотоку.
За інформацією Генерального штабу, окрім мосту в Новоазовську, під удар також потрапили два залізничні мости на Луганщині.
Такі дії мають накопичувальний ефект. Окремий удар може не змінити всю ситуацію на фронті за одну ніч, але системна кампанія руйнує маршрути, ускладнює перекидання техніки, підвищує вартість логістики й змушує Росію розпорошувати ресурси.
Паливна криза в Росії: проблема, яку путін уже не може ігнорувати
Одна з найважливіших змін останніх місяців — паливна напруга всередині Росії. путін 28 червня визнав зростання дефіциту бензину та обговорював заходи для стабілізації постачання: використання резервів, збереження заборони на експорт бензину й авіаційного палива, можливе поширення обмежень на дизель, прискорення ремонту НПЗ та імпорт бензину.
Це визнання важливе саме по собі. Кремль довго намагався применшувати наслідки українських далекобійних ударів, але тепер проблема стала достатньо помітною, щоб її довелося коментувати публічно.
Дефіцит пального впливає не лише на споживачів. Російське видання «Коммерсант» повідомляло, що перебої з постачанням бензину починають бити по ринку автомобільних перевезень, а транспортні компанії попереджають клієнтів про підвищення тарифів щонайменше на 10% з 1 липня 2026 року.
Це означає, що українські удари по паливній інфраструктурі створюють не лише військові, а й економічні наслідки для РФ. Вони підвищують витрати бізнесу, ускладнюють логістику та створюють додатковий тиск на населення.
Логістика РФ дорожчає: українські удари змінюють ціну війни
Показовим є й різке зростання вартості транспортування вантажів трасою М-14, яка має значення для сполучення материкової Росії з окупованим Кримом через окупований схід України. За повідомленням російського опозиційного джерела Astra, вартість перевезень цим маршрутом досягла 260–500 тисяч рублів через українські удари по логістиці.
Це важливо з двох причин.
По-перше, війна для Росії стає дорожчою не лише у бюджетному сенсі, а й на рівні конкретних операційних витрат.
По-друге, логістичний тиск впливає на темпи й масштаби бойових дій. Армія, якій складніше доставляти паливо, боєприпаси, запчастини й техніку, повільніше реагує, гірше підтримує наступ і змушена змінювати маршрути.
Це пояснює, чому путін так наполегливо заперечує вплив українських ударів на фронт. Визнати цей вплив означало б визнати, що Україна знайшла спосіб підривати російську наступальну машину не тільки в окопах, а й у тилу.
Кремль і мілблогери: контрольована критика замість реальної правди
Ще один важливий елемент російської інформаційної системи — воєнні блогери. путін публічно хвалить військових кореспондентів, які, за його словами, «об’єктивно» висвітлюють фронт. Міністр оборони РФ Андрій Бєлоусов зустрічається з відібраними мілблогерами, серед яких є ті, кого оцінюють як уже кооптованих або керованих Кремлем.
Сенс цієї політики — не повністю заборонити критику, а спрямувати її в безпечне для Кремля русло.
Наприклад, мілблогерам можуть дозволяти критикувати проблеми з ППО, ударами або паливом. Така критика навіть корисна для влади: вона створює враження «чесної розмови» і дозволяє знімати напругу. Але є межа, яку Кремль не хоче дозволяти переходити: не можна руйнувати головний міф про успішний російський наступ і неминучу перемогу.
Отже, контрольована критика стає частиною пропаганди. Вона не заперечує путінський наратив, а обслуговує його.
Російські удари по Україні: дрони, прифронтові області та атаки по АЗС
На тлі власних проблем Росія продовжує масштабну ударну кампанію проти України. У ніч з 28 на 29 червня російські війська запустили 108 ударних і безпілотників різних типів, зокрема «Шахед», «Гербера», «Італмас» і дрони-приманки «Пародія». Українські сили збили 82 безпілотники, але 25 влучили в 11 локацій.
Удари зачепили житлову, комерційну та енергетичну інфраструктуру в низці областей. Також повідомлялося про відключення електроенергії в Сумській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській і Полтавській областях.
Окремо російські війська продовжують бити по українських автозаправних станціях. Це виглядає як спроба дзеркально відповісти на українську кампанію проти російської паливної інфраструктури.
Крім того, Росія адаптує тактику ударів: дедалі більше уваги приділяє прифронтовим областям і частіше використовує балістичні ракети. За поясненням речника Повітряних сил України Юрія Ігната, перехоплювати дрони поблизу лінії фронту складніше, а Росія змогла накопичити більшу кількість безпілотників у травні 2026 року.
Чому наратив Кремля небезпечний
Путінська конструкція «неминучої перемоги» небезпечна не тому, що вона точно описує ситуацію. Навпаки — саме тому, що вона її спотворює.
Для російського суспільства цей наратив пояснює, чому потрібно терпіти економічні проблеми. Дефіцит пального, дорожчі перевезення, удари по інфраструктурі й зростання витрат подаються як тимчасова ціна майбутньої перемоги.
Для російської армії це спосіб підтримувати наступальний міф навіть тоді, коли темпи просування падають, а окремі напрямки не дають підтверджених результатів.
Для Заходу це сигнал: Москва хоче переконати, що подальша підтримка України лише затягує неминуче. Але саме факти, наведені в оцінці, показують протилежне: українська підтримка, контратаки та далекобійні удари вже змінюють ситуацію.
Що насправді показує ситуація на 29 червня 2026 року
Станом на кінець червня 2026 року війна не виглядає так, як її описує Кремль.
Росія продовжує наступати, але не демонструє підтвердженого прогресу на низці напрямків. 29 червня ні російські, ні українські сили не мали підтвердженого просування.
Україна не лише обороняється, а й веде системну кампанію ударів по російській логістиці, військових об’єктах, ППО, мостах, складах і паливній інфраструктурі. У червні українські Сили безпілотних систем завдали ударів по 31 об’єкту російської ППО, переважно в окупованому Криму, а ГУР повідомляло про удари по паливних цистернах, вантажних поїздах, радіолокаційній системі та іншій техніці.
Ударні дрони спецпідрозділу «Примари» Головного управління розвідки (ГУР) МО України уразили російську радіолокаційну станцію «Каста», два вантажні локомотиви та цистерни з паливом у трьох залізничних ешелонах.
Відео ураження опублікувала пресслужба ГУР.
Під удар також потрапили шість вантажівок-паливозаправників та військова техніка на одному з уражених потягів.
«Дебензинізація окупантів у Криму — “Примари” ГУР продовжують системне знищення ворожої військової логістики. Майстри спецпідрозділу ГУР МО України “Примари” продовжують системну роботу із демілітаризації тимчасово поневоленого Криму — нищать і виводять з ладу військові цілі російського окупаційного угруповання», — зазначили у пресслужбі.
Таким чином, «Примари» долучилися до комплексного тиску на російську логістику, що поєднує ураження цілей у стратегічній глибині Росії, а також у тактичному й оперативно-тактичному тилу російського угруповання на тимчасово окупованих територіях.
Результатом перших неповних двох місяців систематичних ударів стало ускладнення постачання російських військ, особливо на південному напрямку, суттєве погіршення ситуації з пальним на окупованих територіях і поява дефіциту окремих видів пального вже у регіонах самої Росії.
Росія водночас намагається розширювати атаки по Україні, зокрема за допомогою дронів, авіабомб, балістики та ударів по енергетичній і паливній інфраструктурі. Це означає, що війна залишається інтенсивною, а її ціна для цивільного населення — високою.
Але головний висновок інший: Кремль дедалі більше змушений витрачати зусилля не лише на війну, а й на пояснення, чому вона нібито йде за планом.
путін продає образ перемоги, але реальність стає складнішою для Росії
путін намагається переконати росіян, Україну, США та Європу, що Росія перебуває у сильній позиції, а її перемога — неминуча. Для цього Кремль перебільшує просування на фронті, повертає у публічний обіг «дух Анкориджа», відкидає українські пропозиції припинення вогню, зберігає максималістські вимоги та контролює інформаційний простір через лояльних мілблогерів.
Проте реальна картина значно менш зручна для Москви. Темпи російського просування впали. Україна повернула частину територій. Далекобійні удари по Росії та окупованих територіях б’ють по логістиці, ППО, паливу і транспортних маршрутах. Паливна криза в РФ уже стала настільки помітною, що путін мусить визнавати її публічно.
Саме тому нинішній кремлівський наратив — це не демонстрація сили, а спроба втримати контроль над сприйняттям війни. Росія все ще небезпечна, має значні ресурси й продовжує наступальні дії. Але образ «неминучої перемоги», який просуває путін, дедалі більше суперечить фактам на землі, в тилу і в самій російській економіці.
І в цьому полягає ключова зміна: війна для Росії стає не лише фронтовою кампанією, а й боротьбою за те, щоб приховати власні втрати, обмеження та дедалі вищу ціну продовження агресії.
За матеріалами understandingwar.org
