Зустріч міністра закордонних справ України Андрія Сибіги з главою польської дипломатії Радославом Сікорським у Варшаві стала не просто черговим дипломатичним контактом між двома сусідніми державами. Вона відбулася в момент, коли українсько-польські відносини опинилися в одній із найглибших політичних криз за час повномасштабної війни Росії проти України.
Формально переговори стосувалися історичного діалогу, військової співпраці, економіки, відбудови України та безпеки регіону. Насправді ж ішлося про значно ширше питання: чи здатні Київ і Варшава не дозволити суперечкам про минуле зруйнувати союз, який має критичне значення для майбутнього України, Польщі та всієї східної частини Європи.
Україна запропонувала Польщі пакет “антикризових кроків”: консультації між МЗС двох країн, зустріч істориків, залучення релігійних лідерів і продовження пошукових та ексгумаційних робіт. Польща, своєю чергою, підтвердила готовність підтримувати Україну у війні проти Росії, але дала зрозуміти: питання історичної пам’яті для Варшави не зникне з порядку денного. Офіційне польське МЗС після зустрічі назвало серед головних тем конструктивний діалог, деескалацію емоцій, військову співпрацю та розвиток економічних відносин.
Чому ця зустріч стала кризовою
Українсько-польські відносини від 2022 року часто описували як стратегічне партнерство, посилене спільною загрозою з боку Росії. Польща стала одним із ключових тилових партнерів України: через її територію проходить значна частина логістики, військової допомоги, гуманітарних вантажів і політичної комунікації із Заходом.
Але навіть найміцніші союзи мають слабкі місця. У випадку України та Польщі таким місцем залишається історична пам’ять — передусім події Другої світової війни, Волинська трагедія, оцінка діяльності УПА та ставлення до постаті Степана Бандери.
Новий виток конфлікту почався після того, як президент Володимир Зеленський присвоїв одному з підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ почесне найменування на честь Героїв УПА. Для української сторони це було подано як відновлення історичної традиції та вшанування антирадянського спротиву. Для польської — як болючий символ ігнорування пам’яті про польських цивільних, убитих під час подій на Волині та в Східній Галичині у роки Другої світової війни.
Далі криза розгорталася вже не лише навколо історії. Президент Польщі Кароль Навроцький відкликав у Зеленського Орден Білого Орла — найвищу державну нагороду Польщі. Український президент у відповідь повернув орден до Варшави. За ним польські державні нагороди почали повертати й інші українські політики та посадовці.
Так історична суперечка перетворилася на дипломатичну демонстрацію. І саме на цьому тлі Сибіга поїхав до Варшави.
Що відбулося у Варшаві
За повідомленнями української сторони, зустріч Сибіги та Сікорського була “відвертою та доброю”. Це важливе формулювання: воно означає, що сторони не намагалися вдавати, ніби кризи не існує, але водночас залишили простір для діалогу.
Польська сторона після переговорів заявила, що міністри говорили про необхідність конструктивного діалогу, зниження емоцій, продовження військової співпраці та розвиток економічної взаємодії. Окремо польське МЗС наголосило, що правда, повага і пам’ять про жертв залишаються ключовими елементами двосторонніх відносин.
Український меседж був іншим, але не протилежним: Київ готовий до діалогу, але не приймає логіки, за якою партнер може диктувати Україні, кого їй вважати частиною власної історичної традиції. Сибіга заявив, що Україна поважає чужу історію і очікує такого самого ставлення до української історії та незалежності. Reuters також зазначає, що українська сторона не запропонувала перейменувати військовий підрозділ, який став приводом для конфлікту.
Це означає, що зустріч не була капітуляцією жодної зі сторін. Вона була спробою створити механізм, який дозволить не розширювати кризу далі.
Антикризовий пакет Сибіги: три головні елементи
Головним практичним результатом переговорів стала українська пропозиція пакета “антикризових кроків”. Він складається з кількох напрямів.
1. Консультації між МЗС України та Польщі
Перший елемент — започаткування консультацій між міністерствами закордонних справ двох країн.
Це не технічна деталь, а спроба повернути конфлікт у кероване дипломатичне русло. За останні тижні українсько-польська напруга значною мірою розгорталася через публічні заяви президентських офісів, міністрів, партійних політиків і речників. У такому режимі кожна фраза працює не стільки на врегулювання, скільки на внутрішню аудиторію.
Консультації між МЗС можуть знизити ризик нових публічних вибухів. Вони дозволяють узгоджувати формулювання, обговорювати чутливі теми до того, як вони стають політичним скандалом, і шукати компромісні рішення там, де публічно компроміс виглядає як поступка.
Для Києва це спосіб не допустити, щоб історичний конфлікт почав впливати на військову допомогу, логістику та євроінтеграцію. Для Варшави — спосіб показати власному суспільству, що Польща не ігнорує історичні питання і змушує Україну говорити про них серйозно.
2. Зустріч істориків
Другий елемент — організація зустрічі істориків, які займаються темами Другої світової війни та вже брали участь у польсько-українському історичному діалозі. Саме така пропозиція фігурує в повідомленнях про український антикризовий пакет.
Це принципово важливо, бо конфлікти пам’яті майже неможливо розв’язати лише політичними заявами. Політики зазвичай шукають короткі формули — “герої”, “злочинці”, “провокація”, “образа”, “національна гідність”. Історики працюють з контекстом, документами, регіональними відмінностями, мотиваціями, відповідальністю конкретних структур і людей.
Звісно, історики не знімуть політичну напругу автоматично. Але їхній діалог може створити основу для більш точних формулювань: як говорити про УПА, не заперечуючи української боротьби за незалежність і водночас не применшуючи польського болю; як вшановувати українських борців проти СРСР, не перетворюючи пам’ять на інструмент приниження сусідів; як говорити про злочини, не перетворюючи весь народ на винного.
Це складна робота. Але без неї сторони й далі будуть говорити не одна з одною, а до власних виборців.
3. Залучення релігійних лідерів
Третій елемент — звернення до релігійних лідерів України та Польщі з проханням використати їхній авторитет у діалозі.
Цей пункт може здатися символічним, але в польсько-українському контексті він має сенс. Тема Волині, поховань, ексгумацій, прощення і примирення має не лише політичний, а й моральний вимір. Тут ідеться про пам’ять родин, могили, місця поховань, церковні громади, символічні жести.
Релігійні лідери можуть зробити те, що часто не вдається політикам: говорити не мовою вимог і взаємних звинувачень, а мовою співчуття, визнання болю і відповідальності. Саме такий формат може бути потрібен там, де політична риторика вже зайшла в глухий кут.
Ексгумації як головний тест на щирість
Окрема й дуже практична частина домовленостей — пошукові та ексгумаційні роботи.
Для Польщі це один із центральних пунктів. Варшава роками наполягає на можливості проводити пошук, ексгумацію та гідне перепоховання польських жертв. Для польського суспільства це не абстрактна історична тема, а питання родинної пам’яті та людської гідності.
Сибіга заявив, що Україна й надалі видаватиме дозволи на проведення пошукових та ексгумаційних робіт. Польське МЗС також назвало прогрес у процесі ексгумацій позитивним прикладом і підкреслило, що цей поступ є найкращим за багато років.
Саме ексгумації можуть стати реальним індикатором того, чи зустріч у Варшаві мала практичний результат. Якщо процес продовжиться, обидві сторони отримають аргумент, що діалог дає не лише заяви, а й конкретні рішення. Якщо ж він знову заблокується, будь-які слова про деескалацію швидко втратять вагу.
Польська позиція: підтримка України, але не без умов пам’яті
Польща після зустрічі надіслала Києву подвійний сигнал.
З одного боку, Варшава не зацікавлена в руйнуванні відносин з Україною. Прем’єр Дональд Туск заявив, що бачить сигнали готовності української сторони знижувати напругу, але водночас наголосив: добрі відносини потребують чесної розмови про минуле. Reuters передає, що Туск пов’язав примирення з європейською перспективою України, наголосивши на важливості визнання історичних кривд.
З іншого боку, польські урядовці не збираються прибирати історичне питання з політичного порядку денного. Міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш раніше жорстко формулював цю позицію тезою, що Україна “з Бандерою до ЄС не ввійде”. Це не просто емоційна фраза для польського електорату. Вона відображає ширшу тенденцію: у Польщі дедалі більше політиків готові пов’язувати українську євроінтеграцію з питаннями історичної пам’яті.
Для Києва це небезпечний сигнал. Вступ до ЄС вимагає одностайності держав-членів на багатьох етапах переговорного процесу. Польща теоретично може використовувати це як інструмент тиску — не обов’язково для повного блокування України, але для висування умов, пов’язаних із пам’яттю, ексгумаціями, підручниками, пам’ятниками, назвами вулиць чи офіційною риторикою.
Чому Сікорський говорить про “тиху дипломатію”
Радослав Сікорський після зустрічі уникав різких формулювань. Його головний меседж полягав у тому, що дипломатія потребує тиші, а емоції мають вщухнути.
Це важливий політичний сигнал. Польський міністр не заперечує історичних претензій Варшави, але фактично застерігає від перетворення цих претензій на постійний публічний конфлікт. Бо такий конфлікт шкодить не лише Україні, а й Польщі.
Польща хоче залишатися одним із головних голосів у східноєвропейській політиці, впливати на переговори про майбутню безпекову архітектуру, бути ключовим партнером у відбудові України й водночас утримувати роль держави, яка найкраще розуміє російську загрозу.
Але якщо Варшава занадто глибоко загрузне у конфлікті з Києвом, вона ризикує втратити частину цього впливу. Її партнери в ЄС і НАТО можуть сприймати польсько-українську напругу як внутрішньорегіональну проблему, що заважає загальній стратегії підтримки України.
Саме тому Сікорський намагається балансувати: не відмовлятися від історичної правди, але й не дозволяти політичним підприємцям перетворити її на зброю проти стратегічного партнерства.
Військова співпраця: лінія, яку сторони не хочуть перетинати
Попри всю гостроту історичної суперечки, Київ і Варшава розуміють: безпекова співпраця не може стати заручником емоцій.
Польське МЗС після зустрічі повідомило, що Сікорський підтвердив підтримку України у боротьбі проти агресора і наголосив на стратегічному значенні поглиблення військової співпраці для стабільності регіону та безпеки Європи.
Для України польський напрям критично важливий. Польща — це логістичний хаб, тиловий простір, політичний союзник у ЄС і НАТО, країна, яка прийняла мільйони українців і стала одним із головних каналів зв’язку України із західними партнерами.
Для Польщі Україна — це держава, яка стримує Росію далеко на схід від польського кордону. У Варшаві чудово розуміють: поразка України означала б зовсім іншу безпекову реальність для Польщі, Балтії та всього східного флангу НАТО.
Саме тому повний розрив або навіть різке охолодження військової співпраці було б невигідним обом сторонам. Але це не означає, що політична криза не матиме наслідків. Вона може впливати на тональність підтримки, готовність Варшави брати на себе нові зобов’язання, публічну підтримку українських ініціатив у ЄС і НАТО.
Reuters зазначає, що Туск закликав польську делегацію бути обережною щодо нових фінансових зобов’язань для України, пояснюючи це також витратами Польщі на захист східного кордону ЄС.
Це сигнал: підтримка триває, але її політична ціна зростає.
Читайте також: “Провокація замість великої війни. Чому Польщу називають можливою ціллю Росії для перевірки НАТО”
Економіка і відбудова: другий фронт нормалізації
Окремий блок переговорів стосувався економічної співпраці, польських компаній і відбудови України. Це важливо, бо українсько-польські відносини не зводяться лише до історії та війни.
Польща зацікавлена в участі у відновленні української інфраструктури, енергетики, логістики, будівництва, промисловості та прикордонних регіонів. Для польського бізнесу Україна може стати великим ринком післявоєнної реконструкції. Для України польські компанії — це близькі партнери, які мають географічну перевагу, розуміння регіону і практичний досвід роботи в українських умовах.
Польське МЗС після зустрічі прямо пов’язало економічний блок із підсумками Конференції з відбудови України у Гданську та можливостями для польського бізнесу.
Економічна взаємозалежність може стати стабілізатором. Якщо польські компанії будуть зацікавлені в українських проєктах, а українська відбудова — у польських інвестиціях і логістиці, політикам буде складніше доводити конфлікт до точки неповернення.
Але економіка не здатна повністю замінити політичну довіру. Якщо історичний конфлікт поглибиться, він неминуче впливатиме і на бізнес-клімат, і на суспільні настрої, і на готовність урядів підтримувати спільні проєкти.
Читайте також: “Не просто гроші на відбудову. Що Україна привезла з URC-2026 у Гданську — і чому це був тест на довіру інвесторів”
Російський фактор: хто виграє від сварки Києва і Варшави
У заяві Сибіги прозвучала фраза про “оплески в Москві”. Це не риторичне перебільшення.
Росія роками використовує українсько-польські історичні конфлікти як інструмент інформаційної війни. Її мета проста: послабити довіру між суспільствами, зменшити підтримку України в Польщі, розхитати єдність ЄС і НАТО та показати, що союз України з сусідами є нестійким.
Цей фактор особливо важливий на тлі попереджень про можливі російські провокації проти Польщі. Reuters повідомляв, що польська влада попереджала про прагнення Росії використати напругу довкола України через диверсійні операції.
У такій ситуації сварка Києва і Варшави стає не лише двосторонньою проблемою. Вона стає вразливістю всієї регіональної безпеки. Якщо Польща й Україна входять у затяжний конфлікт пам’яті, Росія отримує можливість посилювати його інформаційно, дипломатично й, можливо, через провокації.
Це не означає, що історичні питання треба замовчувати “заради боротьби з Росією”. Навпаки: замовчування лише накопичує образи. Але це означає, що говорити про минуле треба так, щоб не руйнувати спільну оборону теперішнього.
Чи є це початком примирення
Зустріч Сибіги та Сікорського не стала проривом. Жодна зі сторін не змінила базової позиції.
Україна не заявила про готовність відмовитися від назви військового підрозділу. Польща не відмовилася від вимоги говорити про Волинь, жертв і відповідальність. Київ наполягає на повазі до української історії та незалежності. Варшава — на правді, пам’яті та визнанні польського болю.
Але ця зустріч стала спробою зупинити найнебезпечніше — неконтрольовану ескалацію.
До Варшави конфлікт розвивався як ланцюг публічних ударів: рішення, обурення, відкликання ордена, повернення нагород, нові заяви, нові образи. Після зустрічі з’явився хоча б мінімальний механізм: консультації МЗС, історики, релігійні лідери, ексгумації, економічна співпраця, підтвердження військової підтримки.
Це ще не примирення. Але це вже спроба керувати кризою.
Що буде далі
Найближчими тижнями стане зрозуміло, чи антикризовий пакет Сибіги був дипломатичною формулою для заспокоєння ситуації, чи початком реального процесу.
Перший тест — чи почнуться регулярні консультації між МЗС. Якщо вони будуть лише одноразовою реакцією на скандал, ефект швидко зникне. Якщо ж сторони створять постійний канал для чутливих питань, це може знизити ризик нових криз.
Другий тест — зустріч істориків. Важливо не лише те, чи вона відбудеться, а й чи матиме політичну вагу. Якщо її висновки не впливатимуть на державну риторику, це буде лише експертна дискусія без практичного результату.
Третій тест — ексгумації. Саме вони можуть стати найконкретнішим доказом, що сторони здатні рухатися від символічної боротьби до людського виміру пам’яті.
Четвертий тест — тональність заяв політиків. Якщо президентські офіси, урядовці та партійні лідери продовжать використовувати історичну тему для внутрішньої мобілізації, дипломатам буде важко втримати процес.
П’ятий тест — євроінтеграція України. Якщо Польща почне прямо прив’язувати переговорний процес України з ЄС до історичних вимог, криза вийде на новий рівень.
Українсько-польська суперечка не має простого розв’язання, бо в її основі — не лише політика, а пам’ять, біль, ідентичність і різні національні міфи.
Для українців УПА часто є символом боротьби за незалежність у ХХ столітті. Для поляків ця сама абревіатура пов’язана з трагедією, жертвами і незагойною історичною раною. Обидві ці пам’яті існують одночасно. Проблема починається тоді, коли одна сторона вимагає від іншої повністю відмовитися від своєї оптики.
Зустріч Сибіги та Сікорського показала: Київ і Варшава ще мають достатньо політичної волі, щоб не довести конфлікт до розриву. Але вона також показала, що старі формули вже не працюють. Просто говорити про “стратегічне партнерство” недостатньо, якщо суспільства відчувають, що їхній біль ігнорують.
Україні важливо зберегти Польщу як ключового союзника у війні, євроінтеграції та відбудові. Польщі важливо не втратити Україну як головного східного партнера і бар’єр проти Росії. Обом країнам важливо не дозволити Москві перетворити історичну пам’ять на зброю проти їхнього майбутнього.
Тому головне питання після зустрічі у Варшаві звучить так: чи зможуть Україна і Польща навчитися говорити про минуле без руйнування теперішнього союзу.
Якщо зможуть — нинішня криза може стати болючим, але корисним етапом дорослішання двосторонніх відносин.
Якщо ні — історія знову стане тим полем, на якому виграватиме не Київ і не Варшава, а Москва.
За матеріалами eurointegration.com.ua
