7 липня в Анкарі стартував саміт НАТО, який може стати для України одним із найважливіших із початку повномасштабної війни. Формально це саміт про оборонні витрати, промисловість і майбутнє Альянсу. Насправді — це перевірка трьох речей: чи здатна Європа взяти на себе більшу частину підтримки України, чи готовий Дональд Трамп не зруйнувати трансатлантичну єдність і чи отримає Київ те, що йому потрібно найтерміновіше, — більше систем ППО та ракет-перехоплювачів.
Президент України Володимир Зеленський прибув до столиці Туреччини з пакетом очікувань, який можна звести до кількох ключових пунктів: нові домовленості щодо дронів, посилення ППО, ракети до систем Patriot, ліцензії на виробництво окремих оборонних систем, а також політичне закріплення довгострокової військової підтримки України.
Саміт відбувається 7–8 липня у президентському комплексі Бештепе в Анкарі. На офіційній сторінці НАТО його головну логіку описано як перехід від обіцянок до результатів: більше інвестицій, більше оборонного виробництва і продовження підтримки України. Сам Альянс формулює завдання так: переглянути прогрес після саміту 2025 року в Гаазі й визначити дорожню карту подальшого виконання ключових цілей НАТО.
Це важливо, бо нинішній саміт не про гучні декларації щодо членства України в НАТО. У Вашингтоні 2024 року союзники говорили про «незворотний шлях» України до членства. У Гаазі 2025-го — про історичне збільшення оборонних витрат до 5% ВВП. В Анкарі 2026-го ключове слово інше: виконання. Україна очікує не нових красивих формул, а конкретних рішень — грошей, ракет, контрактів, виробництва й політичного сигналу, що війна Росії проти України лишається центральним викликом для євроатлантичної безпеки.
Головна цифра саміту: €70 млрд на 2026 рік і потенційно €140 млрд за два роки
Найбільшим політичним результатом для України може стати фінансове зобов’язання європейських членів НАТО та Канади. У проєкті декларації, за даними західних медіа й українських матеріалів, ідеться про €70 млрд військової підтримки Україні у 2026 році та намір зберегти щонайменше еквівалентний рівень у 2027 році.
Якщо ця формула залишиться у фінальному документі, загальна рамка підтримки може становити €140 млрд за 2026–2027 роки.
Однак тут важливе уточнення: це не означає, що Україна автоматично отримає €140 млрд абсолютно нових грошей. Частина суми вже складається з раніше погоджених програм, двосторонніх пакетів і європейського кредитного механізму. Тобто рішення НАТО радше зводить наявні й майбутні потоки допомоги в одну політичну рамку, ніж створює повністю новий фонд із нуля.
У цьому і сила, і слабкість рішення.
Сила — у передбачуваності. Для України критично важливо планувати оборону не від пакета до пакета, а хоча б на два роки вперед. Війна давно стала змаганням не лише армій, а й бюджетів, промисловості, логістики та політичної витривалості. Якщо Київ розуміє, що партнери закладають щорічний рівень допомоги в десятки мільярдів євро, це дає змогу планувати закупівлі, виробництво, ремонт, навчання й довгострокові контракти.
Слабкість — у тому, що декларація не міститиме чіткого механізму розподілу навантаження. Хто саме, скільки і коли внесе — це питання союзники ще мають розв’язувати між собою. Саме тому так багато застережень: сума велика, але політична обіцянка ще має бути конвертована у реальні поставки.
Чому платитимуть переважно Європа і Канада
Найпоказовіша деталь — основний тягар фінансування мають узяти на себе європейські члени НАТО та Канада, а не США. Це відображає нову реальність у відносинах між Вашингтоном і союзниками.
Адміністрація Дональда Трампа послідовно тисне на Європу, вимагаючи, щоб вона більше витрачала на власну безпеку. Генсек НАТО Марк Рютте напередодні саміту вимагав від союзників «чітких, конкретних і переконливих планів» досягнення нових оборонних цілей. За даними AP, країни НАТО торік погодили ціль у 5% ВВП: 3,5% — безпосередньо на оборонні бюджети, ще 1,5% — на інфраструктуру, потрібну для швидкого перекидання військ і техніки.
Для Трампа це головний критерій лояльності союзників. США хочуть бачити, що європейці не просто ухвалюють декларації, а реально нарощують оборонні бюджети, виробництво, логістику й командні спроможності.
Рютте намагається подати це як історію успіху. За оцінками НАТО, європейські союзники та Канада у 2025–2026 роках інвестують в оборону на $258 млрд більше, ніж у попередні роки. Це має продемонструвати Трампу, що його тиск дав результат.
Але для України така логіка має подвійний ефект. З одного боку, Європа нарешті бере на себе більшу відповідальність — саме те, чого Київ давно прагнув. З іншого — роль США стає менш передбачуваною, особливо у питаннях, де без американських технологій або запасів важко обійтися. Найочевидніший приклад — ракети-перехоплювачі до Patriot.
ППО — найтерміновіша тема Анкари
Зеленський прибув до Анкари після нових масованих російських ударів по Києву. Саме вони зробили тему ППО не просто одним із пунктів порядку денного, а головним практичним тестом саміту.
Україна може отримувати довгострокові фінансові гарантії, але якщо зараз бракує перехоплювачів до Patriot, це означає, що українські міста залишаються вразливими для балістичних ударів. Під час останньої атаки Росія запустила 23 балістичні ракети, десятки крилатих ракет і сотні дронів; українська ППО збила більшість дронів і крилатих ракет, але не перехопила жодної балістичної ракети. Зеленський прямо пояснив це недостатньою кількістю ракет-перехоплювачів.
Це ключовий момент. Українська ППО загалом залишається ефективною проти багатьох типів цілей. Але проти балістики потрібні специфічні можливості — передусім Patriot і відповідні перехоплювачі. Їх мало, вони дорогі, їхні запаси обмежені, а виробництво не встигає за темпом війни.
Саме тому Україна просить партнерів не лише про нові системи, а й про ракети до них. Система без перехоплювачів не розв’язує проблему. А перехоплювачі, які лежать на складах союзників, з української точки зору мають працювати там, де вони щодня рятують життя.
Зеленський також порушує питання ліцензійного виробництва. Логіка проста: якщо світова оборонна промисловість не здатна швидко виробляти достатню кількість перехоплювачів, Україна хоче брати участь у виробничому ланцюжку. Це вже не лише прохання про допомогу, а претензія на роль співвиробника безпеки.
Drone Deals і оборонна промисловість: Україна вже не тільки отримувач допомоги
Окрема тема Анкари — оборонна промисловість. 7 липня в межах саміту проходить NATO Summit Defence Industry Forum — майданчик, який НАТО описує як ключову подію для трансатлантичного оборонного виробництва, інвестицій та інновацій. Форум збирає посадовців НАТО, союзників, партнерів і промисловість для обговорення найнагальніших викликів виробництва й технологій.
Для України це особливо важливо. За останні роки вона перетворилася з країни, яка здебільшого просила зброю, на країну, яка може пропонувати союзникам власний бойовий досвід, дронові рішення, технології адаптації до сучасної війни й виробничі партнерства.
Зеленський у своїй заяві після прибуття до Анкари назвав серед пріоритетів «нові Drone Deals» та інші домовленості з партнерами. Йдеться не лише про постачання дронів Україні, а й про спільне виробництво, масштабування українських технологій і включення України в оборонно-промисловий простір Заходу.
Це змінює політичну рамку. Україна дедалі менше виглядає як «споживач безпеки» і дедалі більше — як контрибутор безпеки. Європейська правда пише, що саме таке формулювання може з’явитися в декларації саміту. Якщо це станеться, це матиме не лише символічне значення. Для НАТО здатність країни бути внеском у спільну безпеку — один із важливих критеріїв, коли йдеться про майбутню інтеграцію.
Це не означає, що Анкара відкриє Україні двері до НАТО. Консенсусу щодо членства немає, і позиція США за Трампа залишається ключовим обмеженням. Але це означає, що Альянс поступово визнає очевидне: без українського досвіду, технологій і стримування Росії європейська безпека вже не може бути повноцінною.
Зустріч Зеленського і Трампа: головний політичний тест
На полях саміту очікується двостороння зустріч Зеленського з Дональдом Трампом. Reuters повідомляє, що президент США має зустрітися із Зеленським у середу в Анкарі, а після цього може знову контактувати з путіним.
Ця зустріч може стати найважливішою подією саміту для України.
Для Зеленського завдання мінімум — утримати Трампа в конструктивному полі. Завдання максимум — переконати його, що зараз є шанс посилити тиск на Росію і змусити путіна до реальних переговорів, не ціною українських поступок, а через демонстрацію сили.
Українська аргументація змінилася. Якщо раніше Київ часто був у позиції прохача, то тепер Зеленський може говорити про успіхи українських далекобійних ударів, тиск на російську економіку, проблеми з паливом у РФ, зростання вартості війни для Кремля і здатність України не лише оборонятися, а й переносити війну ближче до її джерела.
Reuters цитує Трампа, який після розмов із путіним і Зеленським заявив, що завершення війни нібито «ближче, ніж люди думають». Водночас він не навів конкретних підстав для такого оптимізму, а Кремль заявляє, що позиція США, на його думку, суттєво не змінилася.
Це і є головний ризик. Трамп може дивитися на війну як на проблему, яку треба швидко «закрити». Україна ж прагне пояснити: швидке врегулювання без реального тиску на Росію лише створить паузу перед новою агресією. Тому Зеленському потрібно переконати американського президента, що підтримка України — не благодійність, а інструмент завершення війни на умовах, які не винагороджують агресора.
Чому Трамп їде в Анкару в складному настрої
Саміт проходить у нервовій атмосфері. Трамп незадоволений європейськими союзниками — через оборонні витрати, через Іран, через Гренландію, через те, що частина країн НАТО не підтримала окремі дії США.
The Guardian пише, що саміт відбувається на тлі спроб союзників уникнути публічного конфлікту з Трампом і водночас показати йому, що Європа виконує оборонні зобов’язання. У фінальному комюніке, за даними видання, очікується повторне підтвердження «залізної» відданості статті 5 НАТО — принципу, за яким напад на одного союзника вважається нападом на всіх.
Це формулювання саме по собі не було б сенсаційним у нормальні часи. Але у 2026 році його доводиться спеціально підкреслювати, бо союзники не до кінця впевнені, як далеко може зайти Трамп у перегляді американської ролі в Європі.
Саме тому Анкара — це саміт стримування не лише Росії, а й внутрішньої турбулентності в НАТО. Європейські лідери хочуть вийти з нього без скандалу, без руйнування єдності й із документом, який одночасно задовольнить Трампа, підтримає Україну й покаже Москві, що Захід не втомився.
Росія як довгострокова загроза
Ще один важливий елемент декларації — формулювання про Росію як довгострокову загрозу євроатлантичній безпеці. Рютте ще до саміту заявляв, що союзники мають продовжувати тиск на Росію, а навіть після завершення війни проти України РФ залишатиметься довгостроковою загрозою для євроатлантичної безпеки.
Для України це принципово. Москва намагається продавати Заходу тезу про «першопричини» війни — нібито власну агресію вона почала через розширення НАТО, Україну, Захід, безпекові страхи тощо. Анкара може зафіксувати протилежну логіку: першопричина нестабільності — сама російська політика, російський реваншизм, готовність силою змінювати кордони й вести війну проти цивільної інфраструктури.
Це означає, що навіть потенційне припинення вогню не поверне відносини НАТО з Росією до старої моделі. Довіра зруйнована, а оборонна політика Європи перебудовується на десятиліття.
Туреччина як господар: шанс показати вагу в НАТО
Для Туреччини саміт також має окреме значення. Анкара хоче показати, що залишається незамінним членом НАТО: із другою за чисельністю армією в Альянсі, важливим географічним положенням, сильним оборонним сектором і здатністю говорити з різними центрами сили.
Туреччина давно балансує між союзниками по НАТО та власною автономною політикою. Вона мала конфлікти з США через російські С-400, блокувала вступ Швеції та Фінляндії, зберігала складні відносини з Росією, але водночас відігравала роль у підтримці України, зокрема в оборонно-промисловому вимірі.
Анкара для Ердогана — це шанс показати, що Туреччина не периферійний союзник, а майданчик, без якого неможливо говорити про безпеку Чорного моря, Близького Сходу, Східного Середземномор’я і південного флангу НАТО.
Чого реально може чекати Україна
Українські очікування від саміту можна поділити на три рівні.
Перший — фінансовий. Якщо декларація закріпить €70 млрд на 2026 рік і аналогічний рівень на 2027-й, це стане важливою рамкою для довгострокового планування оборони. Але після саміту треба буде дивитися не лише на суму в документі, а й на графік, джерела й конкретні інструменти фінансування.
Другий — військово-практичний. Найбільша потреба — ППО, ракети-перехоплювачі, нові системи, виробничі ліцензії, контракти через механізми на кшталт PURL, а також двосторонні домовленості з окремими державами. Саме тут можливі рішення, які не обов’язково гучно оголосять у фінальному комюніке, але які матимуть реальний ефект для фронту й тилу.
Третій — політичний. Визнання України як контрибутора безпеки, збереження Росії в документах НАТО як довгострокової загрози, участь Зеленського в ключових подіях саміту, зустріч із Трампом і розвиток Ради Україна–НАТО — усе це формує нову рамку відносин. Україна не стає членом НАТО зараз, але дедалі глибше входить у простір оборонного планування Альянсу.
Головні ризики
Перший ризик — нестабільність позиції США. Навіть якщо зустріч Зеленського і Трампа пройде добре, це не гарантує різкого збільшення американської допомоги. Європейські чиновники, за повідомленнями медіа, не очікують, що Трамп автоматично посилить санкційний або збройовий тиск на Росію.
Другий ризик — розрив між деклараціями та поставками. Україна не може збивати ракети політичними формулюваннями. Їй потрібні реальні перехоплювачі, реальні системи, реальні контракти й реальні терміни.
Третій ризик — втома і суперечки всередині Європи. Італія, за даними медіа, вагалася щодо жорсткої фіксації допомоги на 2027 рік. Словаччина має скептичну позицію щодо фінансової підтримки України. Польсько-українські суперечки також ускладнюють політичний фон. Тобто єдність є, але вона потребує постійного утримання.
Четвертий ризик — російська ескалація. Москва вже намагається впливати на саміт ударами по Україні, дипломатичними сигналами до Вашингтона і пропагандистською кампанією, в якій Росія знову намагається виставити себе «готовою до миру», а Україну — «перешкодою». Саміт в Анкарі має зруйнувати цю рамку.
Анкара може стати успіхом, якщо цифри перетворяться на ракети
Саміт НАТО в Анкарі не дасть Україні запрошення до Альянсу. Він, найімовірніше, не стане моментом великого політичного прориву у питанні членства. Але він може стати іншим важливим рубежем — моментом, коли НАТО фактично визнає, що підтримка України має бути довгостроковою, промисловою, фінансово передбачуваною і менш залежною від щоденних коливань у Вашингтоні.
Для України головний результат вимірюватиметься не красою декларації, а трьома практичними речами: чи буде підтверджено фінансову рамку на 2026–2027 роки; чи вдасться отримати більше ППО і ракет-перехоплювачів; чи зможе Зеленський переконати Трампа, що тиск на Росію зараз має сенс.
Анкара — це не саміт про швидке членство України в НАТО. Це саміт про те, чи готовий Захід зробити українську оборону довгою, стабільною і промислово забезпеченою. Якщо так — тоді €70 млрд на рік стануть не просто цифрою в декларації, а частиною нової архітектури стримування Росії.
