Російсько-українська війна дедалі виразніше перестає бути конфліктом, наслідки якого Європа може спостерігати з відносно безпечної відстані. Поки російська армія продовжує наступальні операції на території України, Кремль одночасно посилює інформаційний, диверсійний, кібернетичний та військово-розвідувальний тиск на країни НАТО.
Військовий оглядач The Independent Роберт Фокс вважає, що путін може бачити період до кінця вересня 2026 року як обмежене «вікно можливостей». За ці кілька місяців російський лідер нібито розраховує здобути результат, який можна буде представити росіянам як стратегічну перемогу, — на фронті, у протистоянні із Заходом або одразу на обох напрямах.
Цей прогноз не означає, що Москва вже ухвалила рішення про пряме вторгнення до однієї з країн НАТО. Немає й публічних доказів підготовки великої конвенційної атаки на Європу саме у вересні. Однак низка подій справді свідчить: Росія розширює конфронтацію, випробовує межі допустимого та дедалі активніше діє у так званій сірій зоні між миром і відкритою війною.
Саме тому формулювання «удар по Європі» варто розуміти ширше, ніж перехід російських танків через кордон НАТО. Це може бути диверсія проти оборонного підприємства, пошкодження підводного кабелю, кібератака на енергосистему, провокація в повітряному просторі, інформаційна операція проти країн Балтії або прихована атака на логістичні маршрути, якими зброя надходить до України.
Європейський Союз уже офіційно називає російські гібридні кампанії системними, тривалими та скоординованими. До них належать саботаж, кібератаки, втручання у вибори, інформаційні маніпуляції, тиск на критичну інфраструктуру й використання посередників для приховування ролі держави-агресора.
Чому Кремль може поспішати
путін неодноразово демонстрував готовність підвищувати ставки, коли відчував слабкість, розгубленість або розкол серед супротивників. Нинішня ситуація може здаватися Кремлю сприятливою через поєднання кількох обставин.
По-перше, війна на Близькому Сході відволікає політичну увагу Вашингтона та частину його військових ресурсів. Сполученим Штатам доводиться одночасно підтримувати союзників, захищати свої бази, забезпечувати судноплавство та витрачати дорогі ракети-перехоплювачі.
По-друге, європейські країни, хоча й збільшують оборонні бюджети, досі залежать від США у сферах стратегічної розвідки, протиракетної оборони, далекобійної авіації, супутникових систем і логістики.
По-третє, українська протиповітряна оборона працює в умовах постійного виснаження. Росія комбінує балістичні та крилаті ракети з великою кількістю ударних і хибних безпілотників, змушуючи Україну витрачати дефіцитні перехоплювачі.
По-четверте, Москва намагається переконати як власне населення, так і зовнішню аудиторію, що російські війська нібито невпинно просуваються, а перемога є лише питанням часу. Насправді навіть локальні успіхи часто досягаються ціною значних втрат, не створюючи автоматичного стратегічного прориву.
Фокс вважає, що саме поєднання нестабільності всередині НАТО, непослідовності американської політики, близькосхідної кризи та проблем української ППО підживлює оптимізм Кремля. путін може прагнути до кінця вересня отримати результат, який дозволить йому заявити, що Росія перехопила стратегічну ініціативу.
Проте вересень у цьому контексті — не обов’язково точна дата початку якоїсь операції. Радше це умовний політичний горизонт, до якого Кремль може намагатися використати тимчасові слабкості своїх противників.
Перша ознака: путін поводиться так, ніби час працює проти нього
Публічно Кремль продовжує демонструвати впевненість. Російське керівництво заявляє про просування «на всіх напрямках», неминуче досягнення цілей війни та нібито поступове виснаження України.
Однак за цією риторикою можна побачити протилежну логіку: Москва не впевнена, що нинішнє співвідношення сил збережеться надовго.
Європейські держави поступово перебудовують оборонну промисловість, укладають багаторічні контракти на виробництво боєприпасів і створюють нові механізми фінансування України. За підсумками саміту НАТО в Анкарі союзники задекларували €70 млрд на військову допомогу, обладнання та підготовку України у 2026 році, а також намір зберегти щонайменше такий самий рівень підтримки у 2027-му.
Якщо ці рішення будуть реалізовані, уже з осені та протягом наступного року Україна може отримати стабільніше фінансування, більше засобів ППО, дронів, артилерійських боєприпасів і далекобійних систем. Одночасно європейські країни посилюватимуть власну оборону.
Тому Кремль може розглядати літо та початок осені як період, коли західні виробничі програми ще не вийшли на максимальну потужність, а військові ресурси США розподілені між кількома кризовими регіонами.
Ставка на виснаження української ППО
Особливе значення для Москви має стан української протиповітряної оборони. Росія прагне не просто завдати максимальних руйнувань одним ударом, а перетворити повітряну кампанію на довготривале змагання ресурсів.
Логіка проста: ударний дрон часто коштує значно дешевше за ракету, якою його перехоплюють. Масовані атаки змушують Україну розподіляти засоби ППО між Києвом, великими містами, електростанціями, військовими об’єктами, логістичними вузлами та фронтовими районами.
До цього додається дефіцит систем, здатних збивати балістичні ракети. Якщо західні партнери не забезпечують регулярного поповнення боєкомплектів, навіть найсучасніші комплекси поступово втрачають ефективність через нестачу перехоплювачів.
Для Кремля це створює спокусу посилювати удари, сподіваючись не лише зруйнувати українську інфраструктуру, а й продемонструвати Європі високу ціну подальшої підтримки Києва.
Мета може бути політичною, а не територіальною
путіну необов’язково захоплювати велике українське місто, щоб оголосити про «перемогу». Кремлівська пропаганда здатна перетворити на успіх локальне просування, загострення енергетичної кризи в Україні або будь-які розбіжності між союзниками.
Головним результатом для Москви могло б стати не стільки захоплення конкретної території, скільки нав’язування Заходу думки, що підтримка України не дає результату, а продовження війни є надто дорогим.
У такому разі ескалація проти Європи слугуватиме частиною тієї самої стратегії: залякати суспільства, поглибити політичні суперечності й змусити уряди скоротити допомогу Україні.
Друга ознака: Росія створює інформаційне виправдання для тиску на країни Балтії
Одним із найнебезпечніших сигналів є дедалі агресивніша кампанія російських посадовців проти Латвії, Литви та Естонії.
Москва звинувачує країни Балтії у тому, що вони нібито відкривають свій повітряний простір для українських безпілотників, допомагають визначати цілі на території Росії або навіть дозволяють розміщувати українську військову інфраструктуру.
Переконливих доказів цих тверджень Кремль не надає. Латвія та Україна заперечують використання латвійської території для атак на Росію. Проте відсутність доказів не робить кампанію безпечною.
Російська влада традиційно використовує інформаційні звинувачення як інструмент підготовки аудиторії. Спочатку певну державу оголошують учасницею «агресії проти Росії», потім формують образ загрози, а згодом можливу відповідь Кремля подають як вимушену та оборонну.
Саме така послідовність створює ризик провокацій.
Для чого Кремлю звинувачувати Балтію
Інформаційна кампанія може переслідувати відразу кілька цілей.
Передусім Москва намагається залякати невеликі держави, які активно підтримують Україну. Кремль розраховує, що постійні погрози, навчання біля кордонів, порушення повітряного простору та кібератаки змусять їх обережніше діяти у військовій сфері.
Друга мета — перевірити реакцію НАТО. Росія уважно стежить, наскільки швидко союзники обмінюються інформацією, піднімають авіацію, посилюють охорону кордонів і публічно підтримують державу, що опинилася під тиском.
Третя мета — посіяти сумніви всередині Альянсу. Кремль може розраховувати, що частина європейських політиків почне звинувачувати балтійські країни у «надмірній провокативності» та вимагатиме від них стриманішої позиції.
Нарешті, такі заяви можуть створювати інформаційне прикриття для власних операцій Росії — від запуску безпілотника у напрямку кордону до диверсії чи інциденту на морі.
Чи означає це підготовку вторгнення
Не обов’язково. Повномасштабний напад на країну НАТО означав би для Росії ризик війни з усім Альянсом, включно зі США, Великою Британією, Францією, Німеччиною, Польщею та скандинавськими державами.
Набагато ймовірнішим є тиск нижче порога прямої війни.
Це можуть бути:
- кібератаки на державні установи, банки й енергетичні компанії;
- глушіння GPS і порушення роботи цивільної авіації;
- диверсії проти залізниць, складів та оборонних підприємств;
- кампанії дезінформації перед виборами;
- порушення повітряного або морського простору;
- використання міграційного тиску;
- атаки через посередників, зв’язок яких із Кремлем складно швидко довести.
Європейська рада визначає гібридну загрозу саме як поєднання різних шкідливих дій, навмисно організованих так, щоб ускладнити їх виявлення, атрибуцію та відповідь і водночас залишитися нижче порога формального акту війни.
Російський літак біля британського авіаносця: розвідка і демонстрація сили
Окремим свідченням підвищення напруженості став інцидент у Норвезькому морі поблизу британського авіаносця HMS Prince of Wales.
У деяких переказах матеріалу російський літак називали Ту-95. Однак британське Міністерство оборони та профільне видання USNI News ідентифікували його як Ту-142 Bear-F — морський патрульний і протичовновий літак, створений на базі конструкції Ту-95.
Ту-142 кілька разів наближався до британського авіаносця, пройшов на небезпечно близькій відстані та скинув гідроакустичні буї. Російський екіпаж, за повідомленням британської сторони, не відповідав на виклики на міжнародних частотах безпеки. Для перехоплення літака з авіаносця підняли два винищувачі F-35B, які супроводжували його, доки він не залишив район.
Сам собою цей епізод не був атакою. Російський літак не застосував зброю проти кораблів НАТО. Проте його поведінка мала одразу кілька вимірів.
По-перше, це була розвідувальна операція. Гідроакустичні буї використовуються для виявлення підводних човнів і спостереження за підводною обстановкою. Росію цікавив склад авіаносної групи, характер її охорони та можлива присутність субмарин.
По-друге, це була перевірка швидкості реакції НАТО: скільки часу знадобиться для підняття винищувачів, як діятимуть кораблі й чи спробує Альянс уникнути публічності.
По-третє, інцидент мав демонстративне значення. Москва показувала, що здатна наближатися до найважливіших військово-морських сил НАТО навіть у Північній Атлантиці.
Небезпека таких маневрів полягає не лише у свідомій ескалації, а й у можливості випадкового зіткнення. Помилка екіпажу, неправильне трактування маневру або технічна несправність можуть спричинити інцидент, політичні наслідки якого буде складно контролювати.
Підводний фронт: кабелі, трубопроводи та енергетичні комунікації
Особливу тривогу викликає російська активність поблизу підводної інфраструктури.
Сучасна Європа залежить від розгалуженої мережі телекомунікаційних кабелів, енергетичних ліній і трубопроводів. Вони забезпечують інтернет-зв’язок, фінансові операції, енергопостачання, роботу державних установ і військове управління.
За даними НАТО, підводними кабелями передається приблизно 95% глобальних потоків даних, а через морську інфраструктуру щодня проходять фінансові операції на трильйони доларів. Саме тому пошкодження кількох ключових ліній може мати непропорційно великі наслідки.
Після диверсії на газопроводах «Північний потік» та низки пошкоджень кабелів у Балтійському морі НАТО розширило патрулювання і створило спеціальні механізми координації. У січні 2025 року Альянс запустив операцію Baltic Sentry, у межах якої для захисту морської інфраструктури застосовуються кораблі, патрульна авіація та безпілотні системи.
Для Росії підводні комунікації є привабливою ціллю з кількох причин.
Їх важко постійно охороняти, пошкодження не завжди можна швидко приписати конкретній державі, а наслідки можуть відчути мільйони людей. Крім того, навіть без реальної диверсії присутність російських кораблів і субмарин змушує європейські країни витрачати значні ресурси на спостереження.
Це класична стратегія виснаження: супротивник має захищати тисячі кілометрів інфраструктури, тоді як нападнику достатньо знайти одну слабку ділянку.
Третя ознака: внутрішні проблеми Росії підвищують, а не знижують ризик ескалації
Третій сигнал, на який звертає увагу Фокс, — погіршення становища всередині самої Росії.
Українські далекобійні удари по нафтопереробних заводах, нафтобазах і транспортній інфраструктурі дедалі відчутніше впливають на російський внутрішній ринок. Проблеми, які Кремль тривалий час намагався приховати від населення, проявляються у вигляді дефіциту пального, черг на автозаправках, перебоїв у логістиці та зростання цін.
На початку липня російський віцепрем’єр Олександр Новак публічно визнав дефіцит пального та нестабільну роботу частини заправних станцій, пов’язавши ситуацію з ремонтами на нафтопереробних заводах. Російська влада також обмежила експорт дизельного пального та почала розглядати імпорт нафтопродуктів.
За оцінкою The Guardian, повторні удари пошкодили значну частину російських нафтопереробних потужностей, а дефіцит, який спочатку особливо гостро відчувався в окупованому Криму, поширився на інші регіони Росії.
До цього додаються перебої з мобільним інтернетом. Російська влада часто пояснює відключення необхідністю захисту від українських дронів. Однак для населення результат однаковий: порушується робота банківських сервісів, таксі, доставки, торгівлі та інших повсякденних послуг.
Чому криза не обов’язково змусить путіна зупинитися
У демократичній державі погіршення економічної ситуації може змусити уряд переглянути політику під тиском виборців. У російській авторитарній системі цей механізм значною мірою зруйнований.
Кремль контролює основні медіа, переслідує опозицію та придушує протести. Тому суспільне невдоволення не відразу перетворюється на політичний тиск.
Більше того, сама російська економіка дедалі глибше залежить від війни. Значна частина промисловості працює на державні оборонні замовлення, регіони залежать від виплат військовим, а військове виробництво підтримує зайнятість і формальні показники економічної активності.
Завершення війни без результату, який Кремль міг би назвати перемогою, створило б для путіна серйозну політичну проблему. Довелося б пояснювати величезні втрати, падіння рівня життя, міжнародну ізоляцію та відсутність досягнутих цілей.
Саме тому внутрішня криза може не пом’якшити російську політику, а навпаки — підштовхнути Кремль до пошуку нового ворога, посилення репресій і зовнішньої ескалації.
Що може зробити путін, якщо не досягне успіху до осені
Якщо російська армія не отримає бажаного результату на полі бою, а удари України по російській інфраструктурі продовжаться, перед Кремлем постане вибір між переглядом цілей та подальшим підвищенням ставок.
Перший варіант — нова мобілізація.
Росії потрібні люди не лише для наступу, а й для ротації виснажених частин, охорони кордонів, прикриття тилових районів і компенсації втрат. Нова хвиля мобілізації могла б дати сотні тисяч військовослужбовців, але водночас посилила б невдоволення населення і створила додаткове навантаження на економіку.
Другий варіант — подальше посилення ударів по українській енергетиці та містах.
Москва може намагатися використати зиму як інструмент тиску, завдаючи ударів по генерації, підстанціях, газовій інфраструктурі та системах теплопостачання.
Третій варіант — розширення диверсійної кампанії у Європі.
Мішенями можуть стати підприємства, що виробляють озброєння для України, залізничні вузли, склади, порти, енергетичні об’єкти та цифрова інфраструктура. Такі операції Кремль, імовірно, намагатиметься проводити через завербованих виконавців, кримінальні мережі або структури, формально не пов’язані з російською державою.
Четвертий варіант — небезпечні військові провокації.
Російська авіація та флот можуть частіше наближатися до сил НАТО, порушувати повітряний простір, імітувати атаки, глушити навігаційні сигнали або проводити навчання поблизу кордонів.
П’ятий варіант — нові інформаційні ультиматуми.
Кремль може оголосити окремі країни Європи «безпосередніми учасниками війни» через постачання зброї, навчання українських військових або розміщення оборонних підприємств.
Чи здатна Росія найближчим часом напасти на НАТО
Між здатністю завдати шкоди Європі та готовністю розпочати повномасштабну війну проти НАТО існує суттєва різниця.
Росія зберігає великий ракетний арсенал, ядерні сили, потужні спецслужби, кіберможливості та значну армію. Водночас значна частина її сухопутних сил залучена до війни проти України. Напад на країну НАТО відкрив би для Москви ще один фронт і створив ризик прямого зіткнення з набагато потужнішою коаліцією.
Тому у короткостроковій перспективі найреалістичнішою загрозою є не велике вторгнення, а системна гібридна ескалація.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте заявляв, що Росія залишається найсерйознішою загрозою для Альянсу, безперервно виробляє військову техніку та випробовує західні держави кібератаками, диверсіями й іншими ворожими діями. За його оцінкою, Москва готується до тривалого протистояння, а не до швидкого повернення до нормальних відносин із Заходом.
Отже, питання полягає не в тому, чи розпочалася конфронтація Росії з Європою. Вона вже триває. Питання — наскільки далеко Кремль готовий зайти і де НАТО проведе межу, після якої приховані атаки отримають відкриту колективну відповідь.
Чого бракує європейській обороні
Війна проти України показала, що навіть заможні держави можуть виявитися неготовими до тривалого високоінтенсивного конфлікту.
Європі необхідно не просто закуповувати більше танків, літаків або ракет. Їй потрібно створити багаторівневу систему стійкості.
Передусім ідеться про протиповітряну та протиракетну оборону. Російські ракети й дрони можуть загрожувати не лише військовим базам, а й портам, аеродромам, електростанціям та логістичним центрам.
Другий напрям — охорона морської інфраструктури. Неможливо фізично закрити всі підводні кабелі, але можна посилити спостереження, створити резервні маршрути зв’язку та забезпечити швидкий ремонт пошкоджених ділянок.
Третій напрям — контррозвідка і боротьба з диверсіями. Європейським службам доведеться активніше стежити за вербувальними мережами, підозрілими фінансовими операціями та діяльністю структур, які можуть використовуватися Росією як прикриття.
Четвертий — захист оборонної логістики. Залізниці, мости, склади, порти й автомобільні маршрути, якими озброєння надходить до України, мають розглядатися як потенційні цілі.
П’ятий — цивільна готовність. Лікарні, органи влади, банки та енергетичні компанії повинні мати резервні системи зв’язку, автономне живлення і плани роботи під час кібератак або масштабних відключень.
Що це означає для України
Для України розширення російської активності в Європі має подвійне значення.
З одного боку, гібридні атаки можуть залякати частину європейських суспільств і посилити голоси політиків, які вимагають скоротити підтримку Києва заради «уникнення ескалації».
З іншого боку, кожна російська провокація дедалі переконливіше доводить, що Україна захищає не лише власну територію. Українські сили стримують основну частину російського військового потенціалу, який у разі перемоги Москви міг би бути перекинутий до кордонів НАТО.
Саме тому допомога Україні є не благодійністю, а інвестицією у європейську безпеку.
Український досвід протидії дронам, ракетним ударам, кібератакам, диверсійним групам та інформаційним операціям уже має значення для всього Альянсу. Україна фактично стала полігоном, на якому перевіряються сучасні технології та моделі війни.
Якщо Росія переконається, що масштабний терор, ядерний шантаж і гібридні операції дозволяють домагатися політичних поступок, ці методи неминуче застосовуватимуться й проти інших держав.
Твердження про те, що путін неодмінно нападе на Європу до вересня 2026 року, було б перебільшенням. Публічних доказів підготовки Росії до повномасштабного вторгнення в одну з держав НАТО у найближчі місяці немає.
Проте три тенденції, описані Робертом Фоксом, справді заслуговують на увагу.
Кремль поводиться так, ніби прагне використати обмежене «вікно можливостей», поки Україна відчуває дефіцит засобів ППО, США відволікаються на інші кризи, а Європа лише розгортає нові оборонні програми.
Москва створює інформаційне підґрунтя для тиску на країни Балтії, звинувачуючи їх у прямій участі у війні та перевіряючи готовність НАТО реагувати на погрози й провокації.
Одночасно Росія активізує розвідувальну діяльність поблизу сил Альянсу та критичної морської інфраструктури, а внутрішні економічні труднощі можуть підштовхнути путіна не до компромісу, а до ще більшої мілітаризації й репресій.
Отже, найближча загроза для Європи — не обов’язково класичне вторгнення. Значно ймовірнішою є серія контрольованих ескалацій: диверсій, кібератак, інформаційних операцій, морських інцидентів і провокацій біля кордонів НАТО.
Головний розрахунок Кремля полягає в тому, щоб кожна окрема атака здавалася недостатньо масштабною для колективної відповіді, але разом вони поступово виснажували, залякували та роз’єднували Європу.
Саме тому відповіддю має бути не паніка через умовний вересневий дедлайн, а системна підготовка до тривалого протистояння. Посилення України, захист критичної інфраструктури, розвиток ППО, контррозвідки та оборонної промисловості залишаються найефективнішим способом переконати Кремль, що нова ескалація не принесе йому політичної або військової вигоди.
