Наземний фронт дедалі більше нагадує війну на виснаження, у якій просування вимірюється десятками метрів. Натомість у небі відбувається стрімка ескалація: Росія нарощує масовані удари по українських містах, а українські дрони й ракети дедалі глибше проникають у російський тил. У Москві вже порівнюють наступний етап війни з «війною міст» між Іраном та Іраком у 1980-х роках. Але ця історична паралель пояснює не лише можливий сценарій ескалації — вона також показує межі ракетного терору як інструменту примусу.
Російсько-українська війна поступово переходить у фазу, в якій головні події дедалі частіше відбуваються не на лінії зіткнення, а за сотні й тисячі кілометрів від неї.
Росія масовано запускає по Україні балістичні, крилаті та гіперзвукові ракети, доповнюючи їх сотнями ударних і хибних безпілотників. Україна відповідає ударами по російських нафтопереробних заводах, військових підприємствах, логістичних центрах, складах, аеродромах, системах зв’язку та енергетичній інфраструктурі.
Наземний фронт при цьому залишається майже нерухомим. Російські війська продовжують атакувати на Донбасі, але платять надзвичайно високу ціну за мінімальне просування. За оцінкою Центру стратегічних та міжнародних досліджень, у 2026 році Росія втрачає приблизно 30–34 тисячі військових на місяць, тоді як темпи просування на окремих напрямках становлять менш як сто метрів на добу. Дослідники називають це одним із найповільніших наступів у сучасній воєнній історії.
Саме поєднання нерухомого фронту та інтенсивної взаємної повітряної кампанії породило порівняння з ірано-іракською «війною міст».
Російське джерело у військових колах Москви описало можливий наступний етап як «криваве повторення» повітряно-ракетного протистояння 1980-х років. У такому сценарії сторони, не маючи змоги досягти вирішального прориву на землі, дедалі активніше атакують тил, промисловість, енергетику та великі міста противника.
«Вони до цього звикли. А ми стикаємося з цим уперше», — визнав російський співрозмовник The New Yorker, говорячи про українські далекобійні удари.
Що таке «війна міст»
Термін «війна міст» виник під час ірано-іракської війни 1980–1988 років — одного з найтриваліших і найкровопролитніших конфліктів другої половини XX століття.
Після початкових маневрових операцій війна між Іраном та Іраком перетворилася на затяжне протистояння. Лінія фронту стабілізувалася, наступи приносили обмежені результати, а втрати зростали. Не маючи змоги змусити противника капітулювати на полі бою, Багдад і Тегеран почали переносити протистояння у великі міста.
У 1984 році Ірак погрожував атакувати іранські міські центри у відповідь на нові наступальні операції Тегерана. Незабаром удари авіації та ракетами по населених пунктах стали окремою складовою війни. Іран відповідав ударами по Багдаду та інших іракських містах.
Метою було не стільки безпосереднє знищення військ, скільки психологічний і політичний тиск. Сторони намагалися:
- деморалізувати населення противника;
- викликати масову втечу мешканців зі столиць;
- порушити роботу державних установ і підприємств;
- продемонструвати нездатність влади захистити власні міста;
- змусити керівництво противника погодитися на припинення війни.
Дослідження наслідків іракських ракетних ударів свідчить, що протягом війни Ірак випустив по іранській території 533 балістичні ракети. Удари зачепили 27 міст, створивши не лише фізичні руйнування, а й тривалий психологічний ефект.
Найінтенсивніший етап настав на початку 1988 року, коли Ірак масовано запускав ракети по Тегерану. Значна частина мешканців столиці залишила місто, побоюючись подальших ударів і можливого застосування хімічних боєприпасів. Ракетний тиск став одним із чинників, які підштовхнули Іран до припинення війни, але не був єдиною причиною: на рішення вплинули також виснаження економіки, невдачі на фронті, застосування Іраком хімічної зброї та міжнародний тиск.
У цьому полягає перший важливий урок історичної аналогії: атаки на міста можуть посилювати політичний тиск, але рідко завершують війну самостійно.
19 липня як символ нового етапу
Однією з найпомітніших ознак переходу до повітряної війни на виснаження стала російська атака в ніч на 19 липня 2026 року.
За даними Повітряних сил України, Росія застосувала 41 ракету різних типів і 125 безпілотників. До ударної групи входили десять ракет 3М22 «Циркон», 25 балістичних ракет «Іскандер-М» або ракет із комплексів С-400, три «Онікси» та три керовані авіаційні ракети Х-59/69. Основною ціллю був Київ. Українська ППО заявила про знищення або подавлення 18 ракет і 108 безпілотників.
Масованість удару була показовою не лише через загальну кількість засобів ураження. Росія сконцентрувала значну кількість балістичних і гіперзвукових ракет у короткому часовому проміжку, намагаючись перевантажити українську систему протиракетної оборони.
Балістичні ракети є особливо небезпечними через високу швидкість і складну траєкторію. Для їхнього перехоплення Україні необхідні дефіцитні системи Patriot із ракетами PAC-3 або інші спеціалізовані комплекси протиракетної оборони. Звичайні мобільні групи, зенітні гармати й дрони-перехоплювачі, ефективні проти повільних «Шахедів», не можуть повноцінно протидіяти таким цілям.
Унаслідок удару в Києві загинула щонайменше одна людина. Початкові повідомлення говорили про 13 поранених, однак пізніше кількість постраждалих зросла щонайменше до 16. Пошкодження зафіксували в кількох районах столиці, зокрема в житлових будинках, складських і комерційних об’єктах.
Атака 19 липня стала частиною ширшої тенденції. Росія дедалі частіше використовує масовані комбіновані хвилі, де ударні безпілотники, дрони-імітатори, крилаті й балістичні ракети запускаються одночасно або кількома послідовними групами.
Завдання полягає не лише в ураженні конкретних об’єктів. Москва прагне виснажити українську ППО, змусити її витрачати дорогі перехоплювачі та знайти прогалини між різними рівнями захисту.
Наземний фронт завмирає — повітряний розширюється
Перехід до «війни міст» зазвичай відбувається тоді, коли можливості сторін на землі не відповідають їхнім політичним цілям.
Росія досі прагне захопити всю Донецьку область і тисне на український оборонний пояс навколо Костянтинівки, Дружківки, Краматорська та Слов’янська. Проте нинішні темпи наступу означають, що виконання цих завдань може вимагати років і нових величезних втрат.
За оцінкою CSIS, Росія з початку 2024 року захопила менш як півтора відсотка української території. На окремих ключових напрямках її підрозділи просувалися в середньому приблизно на 50–90 метрів на добу.
У таких умовах далекобійна зброя набуває особливого значення. Вона дозволяє впливати на противника без необхідності проривати укріплену лінію оборони.
Росія намагається компенсувати повільний наступ знищенням української енергетики, оборонної промисловості й міської інфраструктури. Україна, не маючи порівнянних запасів традиційних ракет, розвиває масове виробництво далекобійних безпілотників і власних крилатих систем.
Таким чином виникають два паралельні фронти.
На землі триває повільна війна малих штурмових груп, дронів і локальних просувань. У повітрі — швидка технологічна гонка, де сторони щомісяця збільшують кількість апаратів, дальність польоту та складність ударних комбінацій.
Москва більше не є недосяжним тилом
Ще кілька років тому удари по Москві мали переважно символічний характер. Окремі безпілотники долітали до столиці або її околиць, однак не становили системної загрози для регіону.
Улітку 2026 року ситуація змінилася.
За заявою мера Москви Сергія Собяніна, з 11 до 18 липня російські сили зафіксували 1892 безпілотники, які нібито прямували в напрямку Московського регіону. Ця цифра походить від російської влади і не може бути незалежно перевірена, однак навіть частково підтверджений масштаб повітряних тривог, закриття аеропортів і повідомлень про перехоплення свідчить про значне зростання тиску.
У ніч на 20 липня російська влада повідомила про нову хвилю приблизно з 400 українських дронів. За твердженнями Москви, 85 із них були перехоплені поблизу столиці. Повідомлялося про пожежі та пошкодження в районі Домодєдова, евакуацію логістичного комплексу та ураження інфраструктури. Українська сторона заявила, що серед цілей були логістичні об’єкти та нафтобаза в Московській області.
Навіть коли більшість дронів збивають, такі атаки створюють системний ефект.
Росія змушена закривати повітряний простір, затримувати сотні рейсів, розгортати мобільні вогневі групи, перекидати зенітні комплекси та захищати дедалі більше об’єктів. Кожна система ППО, залишена біля Москви, Санкт-Петербурга або великого НПЗ, не може одночасно прикривати військові частини, аеродроми чи окуповані території.
Саме тому далекобійна кампанія важлива навіть без гарантованого влучання кожного апарата. Україна змушує Росію витрачати ресурси на захист території, яку Кремль десятиліттями вважав безпечною завдяки її віддаленості.
Як стратегічна глибина стала слабкістю
Величезна територія традиційно була однією з головних військових переваг Росії.
Промислові підприємства, склади та енергетичні об’єкти можна було розміщувати далеко від кордонів. Потенційному противникові доводилося долати тисячі кілометрів, а захоплення кількох прикордонних регіонів не загрожувало основним центрам виробництва.
Далекобійні безпілотники частково зруйнували цю логіку.
Порівняно дешевий апарат може летіти за складним маршрутом, обходити основні райони ППО і атакувати об’єкт, віддалений від фронту на сотні або тисячі кілометрів. Росії тепер потрібно захищати не лише Москву та лінію фронту, а й тисячі потенційних цілей, розкиданих по одинадцяти часових поясах.
Найяскравішим прикладом став удар по Омському нафтопереробному заводу — найбільшому НПЗ Росії.
Підприємство розташоване приблизно за 2700 кілометрів від контрольованої Україною території, неподалік кордону з Казахстаном. Після удару 6 липня завод зупинив переробку: пошкоджень зазнали ключові виробничі установки, а продаж бензину й дизельного пального через біржу був призупинений.
Відстань до Омська демонструє нову проблему Кремля. Навіть віддалення підприємства в Сибір більше не гарантує його безпеки.
Для повного прикриття Росія мала б створити надзвичайно щільну мережу радарів, винищувальної авіації, мобільних груп і зенітних систем. З огляду на площу країни та кількість важливих підприємств це практично неможливо.
«Їм доводиться багато чого захищати, але вони не мають достатньо ППО, щоб захистити все», — пояснив український аналітик Микола Бєлєсков.
Нафтопереробка як фронт війни
Україна не просто збільшує дальність ударів — вона дедалі системніше концентрується на російській паливній інфраструктурі.
Нафтопереробні заводи є складними промисловими комплексами. Навіть якщо безпілотник не знищує підприємство повністю, пошкодження ключової установки може зупинити значну частину виробництва на тижні або місяці.
Reuters повідомляв, що українські удари вивели з ладу значні потужності російської нафтопереробки, спричинили зростання цін, черги на автозаправних станціях і дефіцит пального в багатьох регіонах. Станом на липень виробництво бензину в Росії, за даними галузевих джерел агентства, забезпечувало лише близько 65% внутрішнього попиту.
Москва була змушена обмежувати експорт пального та збільшувати імпорт. Морські поставки російського дизеля і газойлю в червні скоротилися на 39% порівняно з травнем і на 46% у річному вимірі.
Наслідки вже відчувають сусідні країни Центральної Азії та Афганістан, які залежать від російського пального. У червні російські поставки авіаційного гасу до регіону впали більш ніж на 90%, а бензину — приблизно на третину.
Для України це спосіб одночасно впливати на кілька складових російської воєнної машини.
По-перше, пальне необхідне для військового транспорту, авіації, бронетехніки та генераторів.
По-друге, нафтова промисловість забезпечує російський бюджет і валютні надходження.
По-третє, дефіцит бензину робить наслідки війни помітними для населення регіонів, які раніше майже не відчували її безпосередньо.
Однакова форма ударів — але не однакові цілі
Порівняння з ірано-іракською «війною міст» не повинно створювати хибне уявлення про повну симетрію дій України та Росії.
Обидві сторони справді застосовують ракети й безпілотники на великій відстані. Проте характер, масштаб і декларовані цілі кампаній суттєво відрізняються.
Росія протягом усієї повномасштабної війни системно атакує українські міста й енергетичну інфраструктуру. Масовані удари призводять до руйнування житлових будинків, лікарень, освітніх закладів і міських мереж. У червні 2026 року інтенсивність атак знову різко зросла, а балістичні та гіперзвукові ракети дедалі частіше застосовувалися проти Києва, Дніпра та інших великих міст.
Україна заявляє, що її далекобійна кампанія спрямована переважно на об’єкти, пов’язані з російськими військовими можливостями: НПЗ, військові заводи, склади, логістичні центри, аеродроми, системи ППО, нафтобази й транспортні вузли.
Цивільні наслідки можуть виникати в обох країнах, особливо через падіння уламків або розташування промислових об’єктів поблизу населених пунктів. Проте принципова відмінність полягає в тому, що Україна намагається підірвати матеріальну здатність Росії вести війну, тоді як російська кампанія також виконує функцію прямого терору проти українських міст і населення.
Тому поняття «війна міст» корисне насамперед для опису географії та інтенсивності протистояння — але не як твердження про тотожність стратегій.
Чому повітряна ескалація може прискорюватися
Існує кілька причин, через які обмін далекобійними ударами, найімовірніше, продовжуватиме наростати.
Масове виробництво
Україна та Росія збільшують випуск безпілотників значно швидше, ніж можна нарощувати виробництво складних зенітних ракет.
Дрон дальнього радіуса дії зазвичай дешевший за ракету, якою його намагаються збити. Навіть якщо більшість апаратів знищують, сторона, яка обороняється, може витрачати непропорційно більше ресурсів.
Перевантаження ППО
Комбіновані атаки створюються так, щоб одночасно поставити перед ППО різні завдання. Повільні безпілотники летять на малих висотах, хибні цілі імітують ударні апарати, крилаті ракети маневрують, а балістичні атакують із великою швидкістю.
Захисник повинен швидко визначити, які цілі є справжніми, які становлять найбільшу небезпеку і які перехоплювачі проти них застосувати.
Політична демонстрація
Для Росії удари по Києву залишаються способом показати, що Москва здатна завдавати Україні масштабних втрат попри невдачі або повільне просування на фронті.
Для України удари по Москві, Санкт-Петербургу, Омську та інших віддалених центрах демонструють, що Росія більше не може вести війну винятково на чужій території.
Відсутність дипломатичного прориву
Поки жодна сторона не вважає, що досягла прийнятних умов для припинення війни. Росія продовжує вимагати територіальних поступок, а Україна намагається посилити свої позиції перед можливими переговорами.
За таких умов далекобійні удари перетворюються на інструмент примусу: кожна сторона прагне довести іншій, що продовження війни коштуватиме дорожче, ніж компроміс.
Чи може «війна міст» змусити Кремль зупинитися
Історія ірано-іракської війни показує, що масовані удари по тилу можуть мати політичний ефект. Вони здатні посилювати втому населення, порушувати економічну діяльність і змушувати владу переглядати оцінку витрат.
Однак для такого результату необхідне поєднання кількох факторів.
У 1988 році Іран погодився на припинення вогню не лише через удари по Тегерану. Важливими були невдачі на фронті, економічне виснаження, страх хімічної ескалації, тиск на морські комунікації та активніше втручання США.
У випадку Росії політичний ефект повітряної кампанії може бути ще складнішим.
Кремль контролює більшість медіа, придушує антивоєнні настрої й може перекладати основний тягар дефіциту на регіони. Авторитарна система здатна довше витримувати невдоволення населення, особливо якщо воно не перетворюється на конфлікт усередині еліт.
Навіть значні економічні втрати не гарантують зміни політики путіна. Для Кремля війна давно стала питанням не лише територій, а й особистого престижу, виживання режиму та спроби змінити систему безпеки в Європі.
Тому українські удари можуть наблизити припинення війни лише за умови, що вони доповнюватимуться:
- стабілізацією фронту;
- подальшими санкціями;
- скороченням російських нафтових доходів;
- виснаженням військових резервів;
- надійним захистом українських міст;
- політичними суперечностями всередині Росії.
Без цього повітряна війна ризикує перетворитися на тривале взаємне виснаження без вирішального результату.
Головна загроза для України
Україна отримала здатність бити по російському тилу, але залишається значно вразливішою до повітряних ударів.
Росія має більші запаси балістичних ракет, розвиненішу ракетну промисловість і можливість комбінувати удари різними типами озброєння. Українська енергосистема вже зазнала масштабних пошкоджень, а запаси ракет Patriot залишаються обмеженими.
Атака 19 липня показала, що Росія може сконцентрувати десятки балістичних і гіперзвукових ракет проти одного міста. Навіть ефективна система ППО не гарантує повного захисту від настільки щільного залпу.
Це створює небезпечну асиметрію: Україна може завдати Росії дедалі більшої економічної та логістичної шкоди, але Москва здатна відповідати ударами, що безпосередньо загрожують життю міст, енергетиці та функціонуванню держави.
Тому результат «війни міст» залежатиме не лише від кількості українських далекобійних дронів. Не менш важливим буде постачання перехоплювачів Patriot, розвиток дешевших засобів боротьби з реактивними дронами, захист електростанцій і децентралізація енергосистеми.
Не шлях до швидкої перемоги, а нова форма війни
Повітряна кампанія вже змінила баланс російсько-української війни.
Москва більше не може розраховувати, що величезна територія автоматично захистить її промисловість і тил. Нафтопереробні заводи в Сибіру, логістичні центри біля Москви, порти Балтійського моря та підприємства у Поволжі опинилися в зоні досяжності українських засобів.
Росія змушена захищати тисячі потенційних цілей, розосереджувати ППО, зупиняти аеропорти, ремонтувати пошкоджені підприємства й боротися з дефіцитом пального.
Водночас Кремль намагається використати перевагу в ракетах, щоб перетворити українські міста на головну арену тиску. Масовані атаки на Київ мають продемонструвати, що Україна заплатить високу ціну за перенесення війни на російську територію.
Саме це робить аналогію з ірано-іракською «війною міст» дедалі актуальнішою.
Але історичний досвід також застерігає від надмірних очікувань. Повітряні удари здатні погіршити становище противника, зруйнувати відчуття безпеки та прискорити економічне виснаження. Проте вони рідко самі по собі змушують державу капітулювати.
Найімовірніше, наступний етап війни буде визначатися не одним вирішальним ударом, а здатністю сторін місяцями підтримувати величезний темп виробництва дронів і ракет, відновлювати пошкоджену інфраструктуру та захищати власні міста.
Україна вже довела, що може повернути війну на територію агресора. Тепер головне питання полягає в тому, чи зможе вона зробити російські втрати достатньо системними й політично відчутними — і водночас не дозволити Кремлю зруйнувати український тил швидше, ніж цей тиск змінить розрахунки Москви.
