Пентагон визнав, що американській промисловості знадобляться роки, аби наблизитися до українських темпів виробництва малих ударних безпілотників. Однак Вашингтон цікавлять не лише українські дрони. Сполучені Штати намагаються імпортувати цілу виробничу модель — від швидкого випробування розробок до постійного оновлення техніки за відгуками військових.
Ще кілька років тому Україна була передусім отримувачем американських озброєнь. Тепер ролі частково змінюються: Пентагон тестує українські безпілотники, вимагає від їхніх виробників локалізувати випуск у США та розглядає український досвід як основу для перебудови власної індустрії малих дронів.
Масштаб розриву сформулював Тревіс Метц — заступник директора та операційний директор американського підрозділу оборонних інновацій DIU, який керував програмою Drone Dominance. За його оцінкою, протягом 2026 року Україна може виготовити від 6 до 7 млн малих ударних FPV-дронів — у середньому приблизно 500–580 тис. на місяць. Водночас програма Пентагону вартістю $1,1 млрд до лютого 2027 року матиме сукупні замовлення менш як на 200 тис. апаратів. Метц визнав, що США поки перебувають на найскладнішій початковій стадії створення відповідної промислової бази.
Але це не історія про те, що Україна має більшу оборонну промисловість, ніж Сполучені Штати. Американський ВПК залишається незрівнянно потужнішим у виробництві літаків, ракет, кораблів, засобів ППО та інших складних систем. Українська перевага стосується конкретного сегмента — масових, відносно недорогих FPV-дронів, виробничий цикл яких визначається швидкістю, гнучкістю та постійним зв’язком із фронтом.
Саме цей сегмент став для Пентагону показником того, наскільки традиційна американська система закупівель не відповідає новій реальності війни.
Що насправді означають 6–7 млн проти 200 тис.
На перший погляд, Україна випереджає США у 30–35 разів. Однак ці цифри не можна без застережень називати прямим порівнянням національного виробництва.
Українські 6–7 млн — це оцінка загального можливого випуску FPV-дронів протягом 2026 року. Вона походить від посадовця Пентагону, але не підтверджена повним відкритим аудитом усіх українських підприємств.
Американські менш як 200 тис. — це не весь обсяг виробництва дронів у США, а сукупні замовлення конкретної дворічної програми Drone Dominance до лютого 2027 року. До цієї цифри не входять усі закупівлі окремих видів американських збройних сил, спецслужб, інших державних установ або приватного сектору.
Тому коректний висновок звучить так: український сектор масових FPV-дронів уже працює у масштабі, який на десятки разів перевищує початкові закупівлі головної програми Пентагону в цьому класі. Але твердження, що Україна загалом виробляє у 30–35 разів більше дронів, ніж усі США, було б перебільшенням.
Водночас українська оцінка не виникла на порожньому місці. У 2024 році держава закупила понад 1,5 млн FPV-дронів, 96% яких надійшли від українських виробників і постачальників. На 2025 рік Міноборони оцінювало можливості національної індустрії приблизно у 4,5 млн апаратів і планувало викупити весь цей обсяг. Reuters тоді повідомляло, що на відповідні закупівлі передбачалося понад $2,6 млрд.
Отже, оцінка у 6–7 млн за 2026 рік продовжує вже помітну траєкторію зростання: від понад 1,5 млн закуплених FPV-дронів у 2024-му до потенційних 4,5 млн у 2025-му і 6–7 млн наступного року.
Як Україна створила виробництво воєнного масштабу
Перевагу Україні забезпечила не одна компанія і не одна революційна модель безпілотника. Вона виникла завдяки екосистемі, у якій одночасно працюють держава, приватні підприємства, військові підрозділи, волонтерські фонди, інженери та розробники програмного забезпечення.
На початку повномасштабного вторгнення в Україні було лише сім виробників дронів. Станом на 2026 рік Міністерство оборони нараховувало вже понад 500 таких компаній. Відповідно до даних Brave1, загалом до українського кластера оборонних технологій входять близько 2,5 тис. компаній і понад 5 тис. розробок, серед яких більш як 500 виробників БпЛА.
Українську модель сформували кілька взаємопов’язаних чинників.
Постійний попит
Війна створила щоденну потребу у великій кількості апаратів. FPV-дрон у цій моделі сприймається не як дорога авіаційна платформа, яку необхідно десятиліттями утримувати на озброєнні, а як масовий витратний засіб із коротким життєвим циклом.
Це змінює економіку виробництва. Виробнику потрібні не одиничні багаторічні контракти на досконалий продукт, а регулярні замовлення великих серій і можливість швидко замінювати одну модифікацію іншою.
Короткий цикл зворотного зв’язку
Українські військові випробовують нові рішення в умовах реальної війни, повідомляють про виявлені проблеми, після чого виробник змінює конструкцію, програмне забезпечення або окремі компоненти. Цикл «розробка — випробування — застосування — модернізація» може вкладатися у тижні, а не у роки.
Українське Міноборони повідомляє про мільйони анотованих фото- і відеокадрів, зібраних під час десятків тисяч польотів. Ці дані використовуються для вдосконалення цифрових та автономних систем. За оцінкою міністерства, подібного масиву актуальних бойових даних зараз не має жодна інша держава.
Конкуренція замість одного монопольного постачальника
Понад 500 компаній означають не лише великі виробничі можливості, а й конкуренцію різних технічних підходів. Невдала система може швидко втратити замовлення, тоді як рішення, яке демонструє результат, отримує можливість масштабування.
Ця фрагментованість має недоліки: різну якість, складніше технічне обслуговування, велику кількість несумісних модифікацій. Проте вона також не дає індустрії застигнути навколо однієї конструкції, яка може застаріти вже через кілька місяців.
Використання доступних комерційних компонентів
Українське масштабування значною мірою спиралося на глобальний ринок електроніки, камер, двигунів, акумуляторів та інших серійних деталей. Це скорочувало час і вартість виходу нового продукту на ринок.
Саме тут міститься одна з головних суперечностей української моделі. Вона забезпечила швидкість, але створила залежність від іноземних, зокрема китайських, ланцюгів постачання. Українські компанії вже шукають альтернативних виробників у Японії, Тайвані та інших дружніх державах. Reuters повідомляло про переговори українських виробників із постачальниками камер, мікроелектроніки та інших компонентів зі Східної Азії.
Чому США відстали, хоча мають більше грошей
Проблема США полягає не у відсутності інженерів, капіталу чи технологій. Американська промисловість здатна розробляти значно складніші безпілотні системи. Проте вона тривалий час була організована навколо іншої логіки: невелика кількість високотехнологічних, дорогих і довговічних платформ замість мільйонів дешевших апаратів, конструкції яких постійно змінюються.
| Параметр | Українська модель | Традиційна американська модель |
|---|---|---|
| Основний стимул | Негайна потреба фронту | Затверджені довгострокові вимоги |
| Цикл модернізації | Тижні або місяці | Місяці або роки |
| Структура ринку | Сотні великих і малих виробників | Обмежене коло сертифікованих постачальників |
| Випробування | Постійний бойовий зворотний зв’язок | Полігони, формалізовані процедури |
| Компоненти | Глобальні комерційні ланцюги | Захищені та дедалі більше американські ланцюги |
| Пріоритет | Масовість, швидкість, адаптація | Надійність, безпека, стандартизація |
| Головний ризик | Залежність від імпорту, нерівна якість | Висока ціна і повільне масштабування |
Американські вимоги до кібербезпеки, походження деталей, сертифікації, безпечного використання повітряного простору та відповідальності виробників мають об’єктивні причини. Але разом вони подовжують шлях від прототипу до великого замовлення.
До цього додається проблема нестабільного попиту. Компанія не будуватиме завод, не найматиме тисячі працівників і не замовлятиме компоненти на роки вперед, якщо не знає, чи продовжить Пентагон закупівлі після завершення експериментальної програми. Україна отримала такий сигнал попиту через війну. США намагаються створити його адміністративним рішенням.
Саме це мав на увазі Метц, коли сказав, що перейти «від нуля до 200 тисяч» складніше, ніж надалі збільшувати вже створене виробництво. Спочатку необхідно сформувати мережу постачальників, підготувати працівників, налагодити контроль якості, профінансувати обладнання та переконати приватний капітал, що ринок не зникне після виконання першого контракту.
Drone Dominance: спроба Пентагону перейти на українську швидкість
Програма Drone Dominance стала спробою зламати традиційний американський закупівельний цикл. Це дворічна ініціатива вартістю $1,1 млрд, спрямована на закупівлю масового парку недорогих ударних дронів американського виробництва.
Замість багаторічної розробки одного зразка Пентагон проводить серію конкурсів Gauntlet. Компанії повинні продемонструвати не лише технічні характеристики, а й здатність швидко виробляти та постачати великі партії.
Під час відбору до другого етапу 49 компаній представили 79 різних систем. Після першої фази Пентагон замовив 30 тис. дронів, а наступне замовлення планує збільшити ще на 60 тис. Офіційна мета — перейти від традиційних багаторічних циклів до шестимісячних виробничих спринтів, знизивши цільову ціну одного апарата приблизно з $5 тис. до $3 тис. і розгорнувши понад 200 тис. систем до 2027 року.
При цьому перевіряється не тільки робота самого безпілотника. Друга фаза передбачає окремий тест виробничої готовності — учасники мають довести, що можуть перейти від прототипів до серійного випуску. Пентагон фактично визнає: переможець технологічного конкурсу не обов’язково здатний виготовити десятки тисяч однакових систем у визначений термін.
Це і є перший великий урок України для США: у війні недостатньо мати найкращий прототип. Потрібно вміти регулярно виробляти, оновлювати та замінювати його у промисловому масштабі.
Китайський вузол: безпечний дрон стає дорожчим і повільнішим
23 липня Пентагон посилив вимоги до ланцюгів постачання малих безпілотників. Кінцевою метою названо повністю внутрішній американський ланцюг — від компонентів до остаточного складання.
На випробуваннях Gauntlet II учасникам заборонили використовувати низку китайських деталей, зокрема безщіткові двигуни та акумуляторні блоки. Метц визнав, що «переважна більшість» дронів, закуплених на попередньому етапі програми, ймовірно, мала китайські двигуни.
Отже, Пентагон одночасно намагається виконати дві складні задачі:
- різко наростити обсяги виробництва;
- відмовитися від найдешевшого і наймасштабнішого наявного ланцюга компонентів.
У короткостроковій перспективі ці цілі суперечать одна одній. Щоб відмовитися від китайських деталей, США мають створити або розширити власне виробництво двигунів, батарей, камер, сенсорів, контролерів та електроніки. Поки підприємства не досягнуть великих серій, американські компоненти залишатимуться дорожчими.
До того ж Пентагон не завжди бачить походження деталей на нижчих рівнях власних ланцюгів постачання. Аудит GAO встановив, що американські системи контролю здебільшого охоплюють головних підрядників і кілька наступних рівнів, але не дають повної інформації про сировину та дрібні компоненти. Навіть у ланцюгу безпілотника MQ-9 аудитори виявили китайську присутність на нижчих рівнях, хоча основні постачальники були американськими та європейськими.
Тому вимога «зроблено у США» не зводиться до перенесення остаточного складання. Необхідно встановити походження кожного критичного елемента, знайти альтернативного постачальника і створити економіку масштабу.
Що саме Вашингтон хоче отримати від України
Головним українським експортним продуктом стає не окремий FPV-дрон. Конкретна модель може швидко застаріти через зміну засобів протидії, програмного забезпечення чи вимог військових. Значно ціннішим є процес, який дозволяє регулярно створювати нові версії.
Бойову перевірку розробок
Американський полігон може відтворити складний сценарій, але не здатний повністю скопіювати технологічну динаміку великої війни. Українські виробники мають дані про те, як системи працюють у мінливих умовах і як швидко противник пристосовується до нових рішень.
Для США це скорочує шлях між припущенням інженера і практично підтвердженою технологією.
Швидкий цикл модернізації
Пентагон прагне навчитися закуповувати не один незмінний апарат на багато років, а послідовність оновлених версій. Це вимагає інших контрактів: замовник повинен дозволяти виробникові змінювати компоненти й програмне забезпечення без повного повторення багаторічної процедури сертифікації.
Організацію масового випуску
Українські компанії показали, як поєднати сотні постачальників, комерційні компоненти, невеликі виробничі майданчики та великі державні замовлення. США цікавить не кустарне складання, а перехід від десятків прототипів до десятків тисяч серійних виробів.
Зворотний зв’язок від військових
Українська модель передбачає безпосередню комунікацію між розробником і користувачем. У традиційному американському процесі між ними часто розташовані командування, закупівельні структури, випробувальні центри та головні підрядники. Drone Dominance намагається скоротити цю дистанцію.
Дані та критерії ефективності
Україна накопичує не лише відео, а й інформацію про надійність, причини втрати апаратів, роботу компонентів та швидкість адаптації. Без доступу до таких даних західний виробник може створити технічно досконалий продукт, який не відповідатиме реальним умовам застосування.
Від експорту 600 дронів до американського заводу
Практичне зближення вже почалося. За інформацією джерела Reuters, шість українських компаній отримали дозвіл експортувати до США приблизно по 100 дронів для участі у Drone Dominance. Офіційних коментарів Києва та Вашингтона щодо цих дозволів на момент публікації не було, тому йдеться про дані джерела, а не оприлюднений міждержавний контракт. Перший етап конкурсу виграв апарат, створений українською Skyfall спільно з британською Skycutter.
До Gauntlet II запросили шість українських виробників. За словами Метца, всі вони вже створюють або готуються створити спільні підприємства з американськими партнерами. Локалізація виробництва у США стає умовою отримання майбутніх замовлень Пентагону.
Reuters наводить два приклади. Українська F-Drones співпрацює з Ukrainian Defense Drones, яка відкрила виробничий майданчик поблизу Толідо в штаті Огайо. Генерал Черешня домовився про спільне підприємство з Wilcox Industries у Нью-Гемпширі.
Президент Володимир Зеленський також заявив, що ширша українсько-американська домовленість передбачатиме будівництво заводу у США, де використовуватимуть українські технології. Водночас американське джерело Reuters наголосило, що деталі угоди ще опрацьовуються. Отже, заява про майбутній завод поки не означає, що вже визначені його місце, потужність, фінансування, склад учасників або розподіл прав на технології.
Початковий експорт кількох сотень апаратів слід розглядати як випробувальну партію. Її мета — не закрити потреби американської армії, а пройти конкурсний відбір, перевірити відповідність вимогам Пентагону та створити основу для локального серійного випуску.
Читайте також: “Від полігону до американської верфі: як українські дрони заходять у систему закупівель Пентагону”
Що отримає Україна
Для України спільне виробництво у США може відкрити можливості, яких не забезпечує навіть великий внутрішній ринок.
По-перше, йдеться про доступ до американського оборонного замовлення. Контракт Пентагону створює для українського виробника репутацію, полегшує вихід на ринки союзників і підвищує його інвестиційну привабливість.
По-друге, американський капітал може профінансувати обладнання і виробничі лінії, яких важко досягти лише коштом українських воєнних замовлень.
По-третє, співпраця допоможе замінювати китайські компоненти американськими, європейськими, японськими або тайванськими аналогами. Для України це також питання безпеки: Пекін може обмежувати експорт, змінювати умови постачання або надавати російським виробникам кращий доступ до дефіцитних деталей.
По-четверте, заводи за межами України створюють резервні виробничі потужності, менш уразливі для російських атак. За правильної структури контрактів частина їхньої продукції може спрямовуватися і для потреб українських Сил оборони.
Нарешті, Україна отримує шанс закріпитися не як постачальник дешевої робочої сили, а як розробник технологій, власник інтелектуальної власності та співвласник міжнародних виробництв.
Ризик втратити перевагу разом із локалізацією
Американська вимога створювати спільні підприємства має зрозумілу мету: Пентагон не хоче залишатися залежним від імпорту готових українських дронів. Вашингтон прагне перетворити український досвід на власні виробничі можливості.
Для Києва це створює кілька ризиків.
Перший — передання технологій без належної компенсації. Якщо українська компанія надасть конструкцію, програмне забезпечення і виробничий процес, але не збереже права на них, основна додана вартість згодом може залишитися у США.
Другий — переміщення інженерів та інвестицій. Американський ринок здатний запропонувати більше фінансування і стабільніші умови, через що частина перспективних команд може переносити ключові функції за кордон.
Третій — уповільнення інновацій. Якщо кожна модернізація української конструкції потребуватиме повторної американської сертифікації, її головна перевага — швидкість — може зникнути.
Четвертий — конкуренція за компоненти та готові апарати. Спільний завод не повинен призвести до ситуації, коли американське замовлення відтягує дефіцитні ресурси від українського фронту.
П’ятий — перетворення українських компаній на молодших ліцензійних партнерів. Формально продукт залишатиметься «українським», але контроль над серійним виробництвом, продажами та наступними модифікаціями отримає американська сторона.
Якою має бути справді взаємовигідна угода
Спільний завод стане стратегічним активом України лише за умови, що майбутня угода врегулює не тільки місце складання, а всю економіку партнерства.
Ключовими мають бути:
- чітке збереження українських прав на базові технології та програмне забезпечення;
- ліцензійні платежі або частка української компанії з кожного виготовленого апарата;
- гарантований обсяг багаторічних замовлень, який виправдовує інвестиції у виробництво компонентів;
- окремі квоти або пріоритетні поставки для Сил оборони України;
- право українських партнерів брати участь у наступних модернізаціях;
- узгоджений перехід від китайських деталей до компонентів безпечного походження без різкого падіння темпів виробництва;
- захист бойових даних та іншої чутливої інформації;
- можливість експортувати спільний продукт на ринки третіх держав;
- інвестиції не тільки в американські, а й в українські виробничі майданчики.
Оптимальною могла б стати розподілена модель. Дослідження, швидке прототипування і частина випробувань залишаються в Україні; серійні лінії працюють паралельно у двох державах; американська сторона забезпечує капітал, безпечні компоненти та доступ до свого ринку; українська — бойову експертизу, інженерні рішення і швидкий цикл модернізації.
Таке партнерство було б стійкішим за просте ліцензійне складання готової української моделі у США.
Перевага України не гарантована назавжди
Нинішнє лідерство України виникло через надзвичайні обставини і може виявитися тимчасовим. США вже запускають великі замовлення, залучають приватний капітал і змінюють систему випробувань. Європейські держави також створюють спільні виробництва та фінансують українські технології. Водночас самі безпілотники швидко змінюються: сьогоднішня успішна конструкція може втратити актуальність після появи нових засобів протидії.
Тому головне завдання Києва — перетворити воєнну перевагу на довгострокову індустріальну позицію. Для цього недостатньо продати партнерам готові дрони. Потрібно зберегти власні бренди, інженерні команди, інтелектуальну власність, виробництво критичних компонентів і право визначати наступні покоління систем.
Пентагон визнав не просто кількісне відставання. Він фактично підтвердив, що Україна створила одну з найдинамічніших у світі моделей оборонних інновацій. Вашингтон хоче запозичити її швидкість, конкуренцію, здатність до масового випуску та постійний зв’язок між виробником і військовим.
Але США не збираються копіювати українську систему повністю. Їхня мета — поєднати український темп із американськими вимогами до безпеки компонентів, стандартизації та локального виробництва. Чи вдасться це зробити без різкого зростання ціни і втрати швидкості, стане головним випробуванням Drone Dominance.
Для України ж вирішальним буде інше: чи зможе вона обміняти свій унікальний досвід не на одноразові контракти, а на місце повноправного співвласника нової західної індустрії масових безпілотних систем.
