Російські удари знищують підприємства і робочі місця, але кадровий голод від цього не зникає. Україна входить у період, коли в одному регіоні люди не можуть знайти роботу, а за кількасот кілометрів бізнес не може знайти людей. Проблема вже не стільки в кількості вакансій, скільки в тому, що працівники, робочі місця, кваліфікації та потреби економіки дедалі гірше збігаються між собою
Український ринок праці наближається до ситуації, яка на перший погляд виглядає економічним парадоксом.
З одного боку, російські удари руйнують заводи, склади, енергетичні об’єкти, порти, логістичні центри та іншу інфраструктуру. Після кожного знищеного або зупиненого підприємства частина людей втрачає роботу.
Міжнародний валютний фонд очікує, що після 10,2% у 2026 році рівень безробіття в Україні може зрости до 11,3% у 2027-му. Водночас номінальні зарплати, за прогнозом МВФ, продовжать доволі швидко збільшуватися.
З іншого боку, бізнес уже зараз говорить не про надлишок працівників, а про їхню нестачу. За дослідженням OLX Робота та Європейської Бізнес Асоціації, у 2026 році кадровий дефіцит відчували 78% роботодавців проти 60% роком раніше. Причому 68% опитаних очікують, що проблема лише погіршуватиметься.
Отже, одночасно відбуваються два процеси: люди втрачають роботу — і компанії не можуть знайти працівників.
Протиріччя тут немає.
Україна дедалі менше має справу з класичним безробіттям, коли на певну кількість працівників просто не вистачає робочих місць. Натомість формується значно складніша проблема — структурне безробіття, коли вакансії та люди існують одночасно, але не можуть “зустрітися”.
Не збігається регіон. Не збігається професія. Не збігається кваліфікація. Не підходить зарплата. Людина не може переїхати. Робота занадто далеко від дому. Немає кому забирати дитину зі школи під час повітряної тривоги. Робоче місце не адаптоване для людини з інвалідністю. Для чоловіка критичним може бути питання бронювання.
І війна посилює практично кожну з цих проблем.
150 000 нових безробітних — але не лише через зруйновані заводи
Прогнозоване МВФ збільшення безробіття з 10,2% у 2026 році до 11,3% у 2027-му означає потенційне збільшення кількості безробітних приблизно на сотні тисяч осіб залежно від чисельності робочої сили.
Але тут важливе уточнення.
Було б надто прямолінійно стверджувати, що всі ці люди втратять роботу саме через російські ракети та дрони.
Обстріли — один із ключових механізмів, але далеко не єдиний.
На безробіття одночасно впливають знищення виробничих потужностей, погіршення безпекової ситуації, слабші інвестиції, релокація підприємств, зміна структури економіки, міграція, мобілізація, закриття бізнесів та падіння економічної активності в окремих регіонах.
Сам МВФ наголошує на надзвичайно високій невизначеності, пов’язаній із війною та ризиками для підприємств.
Тому російська атака на підприємство запускає значно довший економічний ланцюг, ніж просто “було 500 робочих місць — стало нуль”.
Підприємство може не бути знищене повністю, але скоротити виробництво. Може перевести частину персоналу в інший регіон. Може втратити склад, логістику або електропостачання. Може припинити інвестиції. Постачальники такого підприємства також втрачають замовлення.
У результаті один удар може впливати на значно ширше коло робочих місць, ніж кількість людей, які працювали безпосередньо на атакованому об’єкті.
І навпаки: частина цих людей теоретично може знайти іншу роботу.
Саме тут і починається головна проблема.
Україна має роботу. Але вона часто не там, де є люди
Ринок праці в Україні фактично розпався на кілька дуже різних ринків.
У прифронтових областях може бути багато людей, які шукають роботу, але мало підприємств, готових наймати.
У великих містах центру та заходу ситуація протилежна: бізнес активно шукає працівників і часто не може їх знайти.
За оцінками Національного інституту стратегічних досліджень, у Донецькій області кількість шукачів роботи перевищувала кількість вакансій приблизно у шість разів, у Херсонській — у п’ять.
А в Києві картина дзеркальна: на одного зареєстрованого шукача роботи припадало близько 24 вакансій. У Львівській області вакансій було приблизно втричі більше, ніж шукачів, у Дніпропетровській — удвічі.
Тобто умовний працівник може залишитися без роботи на Донеччині саме тоді, коли роботодавець у Києві або Львові місяцями не може закрити аналогічну чи близьку вакансію.
Економічна модель підказує очевидне рішення: людина повинна переїхати туди, де є робота.
У реальному житті все значно складніше.
Переїзд — це житло, депозит за оренду квартири, транспорт, школа або дитсадок, перевезення родини, догляд за літніми родичами, пошук лікарів, адаптація дітей і ризик втратити соціальні зв’язки.
Якщо запропонована зарплата збільшується на кілька тисяч гривень, а оренда житла після переїзду коштує 15 000–20 000 грн, економічна логіка такого переїзду може просто зникнути.
Формально вакансія існує.
Економічно доступною для конкретної людини вона не є.
Друга проблема — професія
Ще складніше з професійною структурою.
Після повномасштабного вторгнення змінилася не лише кількість робочих місць. Змінюється сама українська економіка.
Людина, яка двадцять років працювала на великому металургійному або машинобудівному підприємстві, не перетворюється автоматично на кухаря, продавця, оператора верстата нового типу або фахівця оборонного виробництва.
Промислові регіони сходу та півдня традиційно концентрували металургію, важке машинобудування, гірничодобувну промисловість, великі виробничі підприємства.
Економіка багатьох західних областей має іншу структуру: торгівля, харчова промисловість, логістика, деревообробка, туризм, малий і середній бізнес.
Переселення людини вирішує географічну проблему, але не обов’язково професійну.
Саме тому дефіцит працівників найбільше відчувається там, де потрібні конкретні навички.
Роботодавці особливо гостро шукають кваліфікованих робітників, технічних спеціалістів, інженерів, водіїв, працівників виробництва.
На OLX серед найбільших за кількістю вакансій професій у червні 2026 року були продавці, водії, різноробочі, вантажники, кухарі та прибиральники.
Але наявність безробітного бухгалтера, адміністратора або працівника закритого промислового підприємства не допомагає роботодавцю, якому завтра потрібен зварювальник чи оператор верстата.
Так виникає одна з найважливіших характеристик сучасного українського ринку праці:
дефіцит людей не обов’язково означає дефіцит населення взагалі. Це часто дефіцит конкретної людини з конкретними навичками в конкретному місці та в конкретний момент.
Війна одночасно скорочує і попит, і пропозицію праці
Є ще одна причина, через яку український ринок поводиться незвично.
Війна б’є одночасно по двох його сторонах.
Коли знищується підприємство, скорочується попит на працю — роботодавцю більше не потрібна частина персоналу.
Але міграція, мобілізація та демографічні втрати одночасно скорочують пропозицію праці — людей, які можуть працювати.
Центр економічної стратегії зазначає, що після обвалу 2022 року попит бізнесу на працівників поступово відновився, тоді як активність шукачів відновлювалася значно повільніше, зокрема через міграцію українців за кордон та мобілізацію до Сил оборони. На початку 2026 року кількість нових резюме лише вперше з 2022-го перевищила довоєнний рівень, тоді як нові вакансії вже тривалий час коливалися приблизно на рівні 120–130% від показника 2021 року.
Отже, навіть коли російські атаки ліквідують частину робочих місць, це не обов’язково усуває кадровий дефіцит.
Може зникнути 500 робочих місць однієї спеціалізації — і водночас залишитися незакритими тисячі вакансій зовсім іншого типу.
Чоловіки можуть бути без роботи — але не бути на ринку праці
Окрема деформація українського ринку праці пов’язана з мобілізацією та військовим обліком.
Роботодавці називають мобілізацію та складність працевлаштування чоловіків одним із головних чинників кадрового дефіциту. У дослідженні OLX Робота та EBA цей фактор назвали 69% компаній, міграцію населення — 61%, нестачу кваліфікованих фахівців — 37%.
Для частини чоловіків проблема має інший бік.
Людина може не мати офіційної роботи, але водночас не шукати її через проблеми з військово-обліковими документами або побоювання офіційного працевлаштування.
Частина переходить у неформальний сектор. Частина шукає лише дистанційну роботу. Частина погоджується виключно на роботу неподалік від дому.
Таким чином, формується прихована зона між зайнятістю та безробіттям.
У статистиці людина може виглядати економічно неактивною.
Для бізнесу вона фактично недоступна.
Для держави її трудовий потенціал не використовується.
Для самої людини неформальна зайнятість означає менше соціальних гарантій і нестабільний дохід.
Чому офіційні безробітні — лише вершина айсберга
Через це особливо обережно потрібно читати статистику Державної служби зайнятості.
Станом на 1 червня 2026 року через службу роботу шукала 141 тис. людей, а статус зареєстрованого безробітного мали 94 тис. осіб.
На кожні десять шукачів роботи припадало близько 17 пропозицій.
Якщо дивитися лише на ці цифри, може скластися враження, що безробіття в Україні практично вирішене.
Але показники служби зайнятості й показник безробіття за методологією Міжнародної організації праці — зовсім різні речі.
Далеко не кожна людина без роботи реєструється у державній системі.
Саме тому одночасно можуть бути правдивими дві тези:
- на одного зареєстрованого безробітного припадає більше однієї вакансії;
- у країні залишається дуже велика кількість фактично незайнятих людей.
Це ще раз демонструє: українська проблема полягає не лише в кількості робочих місць.
Зарплати зростають — але вакансії все одно залишаються порожніми
Класична реакція бізнесу на дефіцит працівників — підвищення зарплат.
Україна цю фазу вже проходить.
МВФ прогнозує зростання номінальної зарплати приблизно на 20,4% у 2026 році та ще на 13,2% у 2027-му.
Але дедалі частіше грошей недостатньо.
Працівник оцінює не тільки суму в оголошенні.
Він оцінює, скільки часу витратить на дорогу. Чи можна працювати дистанційно. Чи дозволяє графік забирати дитину. Чи є укриття. Наскільки безпечний сам об’єкт. Чи стабільна компанія. Чи є бронювання. Чи адаптоване робоче місце.
Фактично український роботодавець тепер конкурує не лише зарплатою.
Він продає працівнику повний пакет умов життя.
І війна створила ще одну складову цього пакета — безпеку.
Умовні 40 000 грн на підприємстві, яке регулярно атакують, для частини людей можуть бути менш привабливими, ніж 32 000 грн у безпечнішому місці.
Це своєрідна “премія за ризик”, яку український ринок праці дедалі більше закладає у рішення людей.
Особливо помітно це в логістиці, енергетиці, транспорті, промисловості та роботі на великих інфраструктурних об’єктах.
Наступна проблема — не нестача людей, а 12 мільйонів поза ринком праці
На цьому тлі ще більш показовою виглядає інша цифра.
Державна система “Обрій” наводить оцінку близько 12,53 млн економічно неактивних людей в Україні при населенні віком 15+ у 26,86 млн.
Це не означає, що 12,5 млн людей можна просто завтра вивести на роботу.
До економічно неактивного населення входять різні категорії: пенсіонери, студенти, люди, які здійснюють догляд, частина людей з інвалідністю, ті, хто тимчасово не шукає роботу, та інші групи.
Але масштаб показує головний резерв українського ринку.
У країни майже немає можливості швидко створити кілька мільйонів нових працівників.
Отже, доведеться значно ефективніше залучати тих, хто вже є.
- Жінок.
- Людей 50+.
- Ветеранів.
- Людей з інвалідністю.
- Внутрішньо переміщених осіб.
- Молодь.
- Людей, які довго залишалися економічно неактивними.
Саме ці групи стають не соціальною периферією ринку праці, а одним із головних економічних резервів країни.
Кадровий голод може стати обмеженням для відбудови
Проблема вже давно вийшла за межі HR-відділів.
Нестача працівників може безпосередньо обмежувати темпи економічного зростання.
МВФ називає дефіцит робочої сили одним із ключових обмежень українського відновлення: зайнятість залишається нижчою за довоєнну, значна частина населення перебуває за кордоном або внутрішньо переміщена, а відновлення та майбутня реконструкція лише збільшуватимуть попит на людей.
Для України це створює потенційно небезпечний сценарій.
Гроші на відбудову можуть бути.
Проєкти можуть бути.
Матеріали можна закупити.
А будівельників, інженерів, електриків, водіїв, операторів техніки та інших фахівців може виявитися недостатньо.
Тоді кадровий дефіцит перетворюється на економічне “вузьке місце”.
Компанії підвищують зарплати, щоб переманювати людей одна в одної.
Витрати бізнесу збільшуються.
Частина цього зростання перекладається у ціни.
Проєкти дорожчають.
Строки розтягуються.
А збільшення зарплат без відповідного зростання продуктивності саме по собі не створює додаткових працівників.
Звідси ще один парадокс: безробіття може підживлювати інфляцію
Зазвичай високий рівень безробіття асоціюється зі слабким тиском на зарплати.
В Україні цей механізм працює гірше.
Безробітний працівник із Херсонщини не конкурує безпосередньо за вакансію кваліфікованого оператора верстата на Львівщині.
Отже, навіть за значної загальної кількості людей без роботи конкретний роботодавець може мати лише кількох кандидатів.
Щоб отримати одного з них, він підвищує зарплату.
Тому одночасно можливі:
високе безробіття + гострий кадровий дефіцит + швидке зростання зарплат.
Це одна з найбільш нетипових рис воєнної економіки України.
Просте перенавчання проблему не вирішить
Найочевидніша відповідь держави — перекваліфікація.
Але тут є ризик повторити стару помилку багатьох програм зайнятості: навчати людей тому, чому зручно навчати, а не тому, що реально потрібно роботодавцям.
Ефективна модель має починатися не з курсу.
Вона має починатися з вакансії.
Наприклад, підприємству через три місяці потрібно 100 операторів обладнання.
Держава або місцева влада допомагає знайти 150 потенційних кандидатів.
Підприємство бере участь у формуванні програми.
Навчання проводиться на конкретному обладнанні або максимально наближеній технології.
А результатом програми вважається не виданий сертифікат, а кількість людей, які реально працюють через три або шість місяців.
Саме результативність, а не число “навчених” людей повинна стати головним KPI системи.
У затвердженій урядом Стратегії зайнятості до 2030 року передбачено, зокрема, оцінювання ефективності послуг за фактичним працевлаштуванням протягом трьох-шести місяців та тривалістю пошуку роботи.
Це принципово правильний підхід.
“Обрій” може допомогти. Але цифровізація сама людей не перемістить
Одним із головних інструментів держава робить систему “Обрій”, презентовану в червні 2026 року.
Вона повинна об’єднати вакансії, резюме, професійне навчання, електронне працевлаштування, інформацію з державних реєстрів і згодом AI-підбір кандидатів та програм перекваліфікації. Повне розгортання окремих функцій заплановане на 2026–2027 роки, а ширшої системи — до 2028-го.
Для ринку праці це може бути важливим кроком.
Але цифровий метчинг вирішує лише інформаційну частину проблеми.
Алгоритм може показати людині вакансію за 400 км.
Він не оплатить їй квартиру.
Не перевезе сім’ю.
Не забезпечить місце в дитячому садку.
Не зробить робоче місце доступним для людини після поранення.
Не компенсує роботодавцю ризик навчати працівника з нуля.
Тому цифровізація повинна бути лише центральним елементом значно ширшої політики.
Читайте також: “Новий сервіс “Обрій”: як він працює і що змінить для пошуку роботи в Україні”
Що насправді потрібно робити
Україні доведеться переходити від політики “боротьби з безробіттям” до політики управління трудовими переходами.
Людина втрачає роботу через знищення підприємства — система повинна максимально швидко провести її через ланцюг:
втрата роботи → оцінка навичок → вакансія → коротке перенавчання → допомога з переїздом або транспортом → нове працевлаштування.
Для цього потрібні кілька речей одночасно.
По-перше, навчання під конкретний попит бізнесу. Компанія повинна бути співзамовником перекваліфікації.
По-друге, економічна мобільність. Компенсація переїзду, оренди житла, транспортних витрат або тимчасового проживання інколи може бути ефективнішою за місяці виплат допомоги з безробіття.
По-третє, перебудова самого робочого місця. Гнучкий графік, дистанційна робота там, де вона можлива, корпоративний транспорт, укриття, допомога з доглядом за дітьми та безбар’єрність дедалі більше визначатимуть, чи знайде компанія людей.
По-четверте, масштабне повернення на ринок праці ветеранів та людей з інвалідністю. Це потребує не кампаній про інклюзивність, а фізичної адаптації підприємств, професійної реабілітації та зміни виробничих процесів.
По-п’яте, залучення людей 50+ та жінок до професій, які раніше вважалися переважно чоловічими.
По-шосте, зменшення тіньової зайнятості. Інакше значна частина потенційної робочої сили залишатиметься статистично та економічно напівневидимою.
І нарешті, держава має думати не лише про людину після втрати роботи, а й про те, як не допустити втрати самого робочого місця.
Релокація підприємств, страхування воєнних ризиків, захист виробництв, резервне енергоживлення, розосередження критичних потужностей та швидке відновлення бізнесу — це також політика зайнятості.
Україна входить у період боротьби не за вакансії, а за людей
Тривалий час головною проблемою українського ринку праці була нестача добре оплачуваної роботи.
Війна перевернула цю логіку.
Робочих місць у багатьох сегментах достатньо.
Дедалі частіше не вистачає людини, яка:
- має потрібну професію;
- живе або готова переїхати туди, де потрібен працівник;
- може працювати за запропонованим графіком;
- погоджується на умови;
- має можливість офіційно працевлаштуватися;
- і готова залишатися на цій роботі.
Саме тому прогнозоване зростання безробіття у 2027 році не означатиме автоматичного полегшення кадрової кризи.
Навпаки, обидві проблеми можуть посилитися одночасно.
Російська ракета може залишити без роботи кількасот працівників заводу на сході України.
А через кілька днів завод оборонної промисловості, логістична компанія чи будівельне підприємство в іншій області продовжить шукати сотню людей і не знайде їх.
У цьому і полягає головна деформація українського ринку праці.
Україні дедалі менше бракує просто “робочих місць” або просто “працівників”. Їй бракує збігу між людьми, професіями, територіями та потребами економіки.
І якщо цей розрив не скоротити, кадровий дефіцит може стати одним із головних обмежень не тільки для бізнесу, а й для післявоєнної відбудови країни.
