Росія не може швидко перемогти Україну, але Кремлю дедалі складніше зупинити війну без результату, який можна оголосити перемогою. Війна виснажує російські ресурси, переговори не дають Москві бажаного, а українські удари дедалі частіше переносять її наслідки на територію РФ. У цій ситуації путін може обрати не компроміс, а нове підвищення ставок — від сотень тисяч додаткових військових і масованих ударів по Україні до диверсій проти її союзників у Європі.
Наприкінці літа 2026 року Кремль опинився перед проблемою, якої не існувало на початку повномасштабного вторгнення: Росії потрібно не тільки продовжувати війну, а й зрозуміти, яким чином її колись завершити.
Швидкої перемоги, на яку Москва очевидно розраховувала у 2022 році, немає. Українська держава не знищена, армія продовжує воювати, західна підтримка не припинилася. Росія контролює значну частину української території і продовжує наступати на сході, однак навіть через понад чотири роки великої війни не змогла повністю захопити Донбас.
Просто зупинитися Кремлю також складно.
Після сотень тисяч загиблих і поранених, величезних військових витрат, санкцій і повної перебудови політичної системи навколо війни російській владі необхідно пояснити власному суспільству та елітам, заради чого все це було.
Саме в цій точці виникає стратегічна пастка: продовжувати війну стає дедалі дорожче, але завершити її без результату, який можна продати як перемогу, для режиму може бути ще небезпечніше.
The Economist пише, що протягом літа путін кілька тижнів обмірковував подальшу стратегію й зрештою схилився до ескалації. Один зі співрозмовників видання стверджує, що в певний момент він сказав своєму оточенню: «Мене повісять».
Ні часу, ні обставин цієї розмови The Economist не називає. Незалежного підтвердження цитати також немає, тому сприймати її буквально як встановлений факт не варто.
Але сама теза, яку вона ілюструє, значно важливіша за фразу: путін може розглядати невдале завершення війни як ризик не лише для зовнішньої політики Росії, а й для власної системи влади.
І саме тому шлях від затяжної війни до миру може виявитися не прямим. Перед спробою домовлятися Кремль може вирішити ще раз різко підвищити ставки.
Кремлю потрібне те, що можна назвати перемогою
Головна проблема Москви полягає у величезному розриві між початковими цілями війни та реальним результатом.
У 2022 році російські війська наступали на Київ, намагалися змінити українську владу та фактично позбавити Україну можливості самостійно визначати свою зовнішню і безпекову політику.
Цього не сталося.
Згодом Кремль значно звузив публічне пояснення своїх цілей. Одним із мінімальних результатів стало повне захоплення Донбасу.
Але навіть цього Росія досі не досягла.
Російська армія продовжує поступово просуватися на сході, проте українські війська утримують важливі міста та оборонний пояс Донеччини. Станом на кінець серпня російські війська, зокрема, наближалися до Дружківки, але прорвати українську оборону на Донбасі й швидко завершити кампанію не змогли.
Територіальна вимога водночас залишається одним із головних бар’єрів для переговорів.
Україна не погоджується добровільно передати Росії території, які та не змогла захопити військовим шляхом. Попри розмови про можливе відновлення тристоронніх переговорів за участю США вже у вересні, ключові розбіжності сторін нікуди не зникли.
Для Кремля виникає дилема.
Якщо Москва погоджується зупинитися на нинішній лінії фронту, доведеться пояснювати, чому Росія після років війни відмовилася навіть від проголошеної мети повністю захопити Донбас.
Якщо ж вона наполягає на цій меті, війну доведеться продовжувати.
Чому мир без перемоги може бути небезпечнішим за війну
Ціна завершення війни для авторитарного режиму вимірюється не лише територією.
Війна стала фундаментом нинішньої російської політичної системи.
Навколо неї вибудувана державна пропаганда. Вона виправдовує репресії, збільшення ролі силовиків, переслідування опозиції, обмеження інформації та величезні державні витрати.
Водночас сформувалися групи, матеріально або політично зацікавлені у продовженні конфлікту: оборонні підприємства, частина військових, спецслужби, чиновники, регіональна бюрократія, пов’язаний із державними замовленнями бізнес.
З’явилися сотні тисяч ветеранів і родин військових. Держава роками переконує їх, що Росія веде екзистенційну боротьбу із Заходом.
Після цього Кремлю буде складно одного дня заявити: війна завершилася, але значна частина поставлених цілей не досягнута.
Саме тому The Economist говорить про своєрідну «кримінальну логіку» режиму: насильство система здатна переносити довго, а от демонстрація слабкості для неї значно небезпечніша.
Це не означає, що невигідна мирна угода автоматично призведе до падіння путіна.
У Кремля залишається сильний репресивний апарат, контроль над ключовими телеканалами й практично відсутня легальна політична конкуренція.
Але проблема може виникнути не лише знизу.
Авторитарні системи часто особливо вразливі тоді, коли серед еліт починають сумніватися у здатності лідера гарантувати перемогу, стабільність і розподіл ресурсів.
Тому для путіна головним може бути не питання «як зупинити війну?», а інше:
«Як зупинити її так, щоб це не виглядало моєю поразкою?»
Поки відповіді немає, продовження війни може здаватися безпечнішим.
Але стара модель війни також перестає влаштовувати Кремль
І тут виникає друга половина пастки.
Росія може продовжувати наступати нинішніми темпами, щомісяця захоплюючи нові території та розраховуючи на поступове виснаження України.
Проблема полягає в тому, що одночасно виснажується і сама Росія.
Йдеться не про швидкий економічний крах. Російська держава все ще має достатньо ресурсів для фінансування війни, виплати зарплат військовим, виробництва зброї та підтримання соціальних витрат.
Проте війна стає дедалі дорожчою.
У липні урядові бюджетні дані показали, що дефіцит федерального бюджету Росії у 2026 році може перевищити початковий план більш ніж на 1 трлн рублів. Очікувані федеральні витрати збільшилися до 45,11 трлн рублів, тоді як прогноз доходів залишився приблизно на рівні 40,28 трлн.
Військові витрати — лише частина проблеми.
Україна дедалі активніше переносить економічну ціну війни безпосередньо на російську територію.
Удари по нафтопереробних заводах стали настільки системними, що наприкінці серпня російське виробництво бензину, за даними джерел Reuters, скоротилося приблизно до 70% внутрішнього попиту. Москва була змушена збільшувати імпорт пального та повертати обмеження на його продаж у частині регіонів.
Це ще не означає, що Росія втрачає здатність воювати.
Але створює для Кремля нову проблему: дедалі складніше підтримувати модель, за якої війна фізично відбувається десь далеко, а більшість населення продовжує звичайне життя.
Війна дедалі ближче до росіян
Зміни видно і в громадських настроях.
У липні 57% опитаних «Левада-центром» назвали політичну ситуацію в Росії напруженою, ще 13% — критичною або вибухонебезпечною.
Таким чином, негативно ситуацію оцінювали близько 70% респондентів. Серед головних причин люди називали війну, нестабільність і страх за майбутнє.
Ці цифри потребують важливого уточнення.
Вони не означають масового переходу росіян в опозицію до Кремля.
Більше половини опитаних одночасно продовжують вважати, що країна рухається правильним шляхом, а оцінки діяльності влади залишаються переважно позитивними.
Тобто Росія поки не перебуває на порозі внутрішнього повстання.
Але змінюється інше: збільшується психологічна ціна війни.
Безпілотники прилітають у російські міста. НПЗ зупиняються. Виникають проблеми з бензином. Люди бачать загиблих і поранених, мобілізованих, військові поховання.
Саме тому час не обов’язково працює винятково на Москву.
І Кремль може бути зацікавлений не в нескінченному продовженні нинішньої моделі війни, а у спробі змінити її динаміку.
Сценарій №1. Значно більше ракет і дронів проти України
Найпростіший спосіб ескалації Москва вже демонструє.
Наприкінці серпня Росія різко наростила інтенсивність повітряних ударів.
За словами президента України Володимира Зеленського, лише за чотири дні Росія запустила близько 1500 безпілотників, причому понад половина з них були реактивними. 31 серпня атаки на Київ і область тривали вже п’ятий день поспіль.
Це показує можливу логіку наступного етапу.
Якщо Росія не здатна швидко зламати українську оборону на землі, вона може спробувати значно збільшити тиск на тил.
Основними цілями можуть стати:
- енергетика;
- залізниця та транспорт;
- логістичні вузли;
- оборонні підприємства;
- склади;
- промислова інфраструктура;
- великі міста.
Тут Кремлю не обов’язково розраховувати на те, що одна кампанія ударів змусить Україну капітулювати.
Мета може бути накопичувальною.
Кожен удар змушує Україну витрачати дорогі ракети ППО, ремонтувати інфраструктуру, відволікати ресурси від фронту й закривати дефіцит електроенергії.
А якщо атаки відбуваються практично безперервно, вони створюють додатковий психологічний тиск на населення.
Для Кремля це спосіб перетворити війну на змагання не лише армій, а й витривалості державних систем.
Сценарій №2. Ще 300 000 військових
Другий можливий спосіб змінити ситуацію — різко збільшити російське угруповання.
23 серпня Зеленський заявив, що після вересневих парламентських виборів Росія може набрати ще близько 300 000 військових, а загальна мета на наступному етапі може бути ще більшою.
Сама логіка такого кроку очевидна.
Для масштабного наступу Росії потрібна не тільки техніка та боєприпаси, а й люди.
Сотні тисяч нових військових могли б дозволити Кремлю:
- посилити тиск на Донбасі;
- створити оперативні резерви;
- проводити ротації;
- компенсувати втрати;
- формувати нові частини перед кампанією 2027 року.
Але тут виникає політична проблема.
Після мобілізації 2022 року Кремль намагався уникати нового такого рішення. Замість нього держава фактично купувала військових величезними контрактними виплатами та регіональними бонусами.
Ця система дозволяла утримувати основну масу жителів Москви, Петербурга та інших великих міст на дистанції від війни.
Нова мобілізація цю дистанцію скоротить.
Саме тому рішення про сотні тисяч нових військових буде показником того, наскільки далеко Кремль готовий зайти заради спроби переламати фронт.
Сценарій №3. Ударити по допомозі Україні ще до того, як вона потрапить в Україну
Набагато небезпечніша частина можливої ескалації починається за українським кордоном.
The Economist припускає, що Росія може активніше атакувати логістику та оборонну промисловість держав, які підтримують Україну.
Цей сценарій уже не виглядає суто теоретичним.
У серпні влада Естонії почала розслідувати можливий російський слід у підозрюваному диверсійному нападі на об’єкт Milrem Robotics — виробника наземних роботизованих систем, які постачають Україні. Компанія заявила, що інцидент не зірвав поставок.
Ще серйозніший інцидент стався в Німеччині.
На території аеропорту Лейпциг/Галле знайшли кілька безпілотників, зокрема апарати з вибухівкою поблизу українських транспортних літаків Antonov. Німецьке слідство розглядає інцидент як можливу гібридну атаку, хоча станом на кінець серпня Берлін офіційно не оголосив винуватця.
Для Кремля такі операції мають потенційну перевагу над відкритою військовою атакою.
Можна завдати збитків, підвищити ціну допомоги Україні та створити страх, одночасно залишаючи простір для заперечення причетності.
Під потенційним ризиком опиняються не лише військові бази.
Це можуть бути:
- оборонні заводи;
- залізниці;
- порти;
- склади боєприпасів;
- логістичні центри;
- енергетична інфраструктура;
- підводні кабелі;
- IT-системи;
- компанії, що виробляють зброю для України.
Це війна в так званій сірій зоні — нижче порогу відкритого нападу, але значно вище звичайного політичного протистояння.
Читайте також: “Тиха війна в тилу НАТО: як Росія будує диверсійну мережу проти оборонних заводів Європи”
Сценарій №4. Підійти максимально близько до межі війни з НАТО
Саме цей сценарій є найризикованішим.
Прямої великої війни з НАТО Росія зараз, найімовірніше, не хоче.
30 серпня представник Альянсу заявив Reuters, що НАТО бачить зростання російської гібридної активності у Європі та інтенсивності атак проти України, але не вважає прямий російський напад на Альянс неминучим.
Для Кремля це створює простір для іншої стратегії:
не перейти межу, після якої НАТО буде змушене відповідати, а постійно перевіряти, де саме ця межа проходить.
Диверсія без очевидного замовника.
Кібератака.
Безпілотник.
Пошкодження залізниці.
Пожежа на заводі.
Операція через посередників.
Інформаційна кампанія після інциденту.
Кожен окремий епізод може бути недостатнім для серйозної колективної відповіді.
Але разом вони змушують європейські держави витрачати більше коштів на внутрішню безпеку, контррозвідку та захист інфраструктури.
Головна мета — зробити підтримку України не просто дорогою, а політично токсичною і фізично небезпечною для самих європейців.
Читайте також: “Не війна, але вже не мир. Як Росія розширює «сіру зону» проти НАТО — і чи означає це підготовку до нападу”
Навіщо ескалувати, якщо Росія вже виснажується
На перший погляд у цій логіці є очевидна суперечність.
Якщо війна стає для Росії дедалі дорожчою, раціонально було б її завершити.
Але така логіка працює лише тоді, коли метою є максимізація економічної вигоди держави.
Для персоналістського авторитарного режиму головною метою може бути інше — збереження влади.
Тоді додаткові економічні втрати можуть бути прийнятними, якщо компроміс сприймається як більша політична загроза.
Саме тому Кремль може зробити висновок, що нинішня війна недостатньо ефективна — і замість її припинення спробувати ще один раунд ескалації.
Логіка може виглядати так:
- Україні бракує людей.
- Їй бракує ракет ППО.
- Вона залежить від зовнішнього фінансування.
- Європейські суспільства можуть втомлюватися від витрат.
- США мають інші міжнародні кризи.
Отже, якщо підняти ціну війни ще вище, противник, можливо, зламається раніше.
Це і є головна ставка Кремля.
Але ескалація сама по собі не вирішує російської проблеми
І тут слабке місце такої стратегії.
300 000 нових військових не означають автоматичного прориву фронту.
Людей потрібно навчити, забезпечити офіцерами, технікою, артилерією, транспортом та логістикою.
Тисячі дронів можуть руйнувати українську інфраструктуру, але попередні роки вже показали: повітряні удари самі по собі не гарантують капітуляції держави.
Диверсії в Європі можуть залякати частину суспільств.
А можуть дати протилежний результат — переконати європейців, що Росія вже атакує їх безпосередньо і зупиняти її потрібно саме в Україні.
Ще небезпечнішою є можливість помилки.
Гібридна операція може вийти з-під контролю.
Атака може призвести до великої кількості жертв.
Диверсію можуть однозначно атрибутувати.
Безпілотник може вразити військовий об’єкт НАТО.
Тоді Москва зіткнеться з проблемою, якої намагалася уникнути: відповіддю значно сильнішої військової коаліції.
Тому ескалація — не вихід із пастки.
Це скоріше спроба виграти час і змусити противника першим змінити свої вимоги.
Що це означає для України
Для України найбільш небезпечна помилка — припустити, що зростання проблем Росії автоматично наближає завершення війни.
Може відбутися навпаки.
Чим складніше Кремлю підтримувати нинішню модель конфлікту, тим сильнішою може бути спокуса змінити її через ескалацію.
Для України це означає необхідність одночасно готуватися щонайменше до чотирьох загроз:
- масштабнішої повітряної кампанії;
- збільшення російської армії;
- нового наступального циклу на фронті;
- ударів по міжнародній системі постачання зброї та допомоги.
Водночас Москва сама стає вразливішою.
Українські удари по російській нафтопереробці показують, що війна більше не може залишатися для РФ економічно односторонньою.
Якщо Москва атакує українську енергетику, Україна дедалі більше здатна створювати проблеми російському паливному сектору.
Якщо Кремль збільшує витрати на наступ, йому одночасно доводиться витрачати більше на ППО, захист промислових підприємств і ремонт об’єктів у власному тилу.
Саме це може стати одним із ключових елементів української стратегії: не чекати, поки Росія «виснажиться сама», а системно збільшувати для неї ціну продовження війни.
Головна боротьба тепер — не лише за територію
П’ятий рік повномасштабної війни дедалі виразніше перетворюється на боротьбу між двома моделями витривалості.
Росія розраховує, що її людські, промислові та фінансові ресурси більші.
Україна розраховує на технологічну адаптацію, удари по російському тилу та довгострокову підтримку союзників.
Кремль сподівається, що українська держава або західна коаліція першими не витримають ціни війни.
Україна та її партнери мають довести протилежне: що кожний додатковий рік війни не покращує, а погіршує стратегічне становище Москви.
Саме тому проблема путіна сьогодні значно складніша, ніж просто питання про те, як захопити ще одне українське місто.
Йому потрібно знайти результат, після якого можна буде зупинитися.
Швидкої перемоги Росія не отримала.
Компроміс може виглядати слабкістю.
Нескінченна війна виснажує ресурси.
А відступ від максимальних вимог створює ризик запитання, якого Кремль роками намагався уникнути: заради чого були принесені всі ці жертви.
Саме в цьому контексті варто розглядати приписану путіну фразу «Мене повісять».
Не як доведену заяву про його реальний страх фізичної розправи.
А як концентроване пояснення політичної пастки, в яку зайшов Кремль.
Проблема Росії полягає вже не лише в тому, що вона не знає, як перемогти.
Вона не має очевидного способу закінчити війну, не визнавши, що не досягла значної частини того, заради чого її починала.
І саме це робить найближчий етап особливо небезпечним.
Бо якщо для путіна компроміс виглядає як поразка, а продовження нинішньої війни — як повільне виснаження, третім варіантом залишається спроба змінити правила гри.
Більше військових.
Більше дронів і ракет.
Більше атак на українську економіку.
Більше гібридних операцій у Європі.
Більше ризику на межі прямого конфлікту з НАТО.
Тобто не вихід із війни, а ще одна ставка на ескалацію.
Кремль у такому разі розраховуватиме, що Україна та її союзники першими вирішать: продовжувати надто дорого.
Від того, чи справдиться цей розрахунок, значною мірою й залежатиме наступна фаза війни.
