Російська оборонна промисловість після чотирьох років великої війни дедалі менше схожа на систему, головним завданням якої є просто компенсувати втрати танків, артилерії та ракет. Паралельно з відновленням традиційних виробництв Росія вибудовує іншу модель війни — масову, дешевшу, технологічно швидшу і значно сильніше прив’язану до безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та програмного забезпечення.
Саме цю зміну описує Марія Снєгова у колонці Financial Times від 31 серпня, спираючись, зокрема, на дослідження російського оборонно-промислового комплексу, підготовлене нею та колегами з Center for Strategic and International Studies за участі експерта з російських безпілотних систем Семюела Бендетта. Їхній головний висновок незручний для Заходу: санкції, кадровий дефіцит, технологічне відставання та величезна вартість війни справді створюють для Росії серйозні проблеми, але вони поки не призвели до паралічу її ВПК. Натомість у низці критичних сегментів Москва навчилася поєднувати радянську систему мобілізації ресурсів із приватними розробниками, комерційною електронікою та дуже коротким циклом між фронтом і виробником.
І саме в цьому може полягати найбільша довгострокова небезпека для України та НАТО.
Від «відновити втрати» до перебудови самої моделі війни
Перші роки після початку повномасштабного вторгнення дискусія про російський ВПК значною мірою оберталася навколо запасів.
Скільки танків залишилося на базах зберігання? Наскільки швидко Росія витратить радянські запаси боєприпасів? Чи зможе вона виробляти достатньо ракет? Наскільки санкції обмежать доступ до мікроелектроніки?
Ці питання нікуди не зникли. Але вони дедалі менше описують усю картину.
Дослідження CSIS п’яти різних частин російського оборонного сектору — «Уралвагонзаводу», «Алмаз-Антея», концерну радіоелектронних технологій КРЕТ, «Калашникова» та нового центру «Ушкуйник» — показує, що після 2022 року російський ВПК не просто збільшував випуск. Війна прискорила його консолідацію навколо великих державних структур, розширення виробництва та спеціалізованої робочої сили, а також переорієнтацію на озброєння, яке вже пройшло бойову перевірку. Особливо це стосується безпілотних систем.
Тобто формується двоповерхова система.
На першому рівні залишаються велетенські підприємства традиційного російського ВПК — заводи бронетехніки, ППО, радіоелектроніки та високоточної зброї.
На другому — сотні значно менших структур: приватні компанії, стартапи, волонтерські проєкти, конструкторські бюро та так званий «народний ВПК», здатні швидко збирати FPV-дрони, детектори, глушилки, ретранслятори, наземних роботів чи нові системи зв’язку.
Держава дедалі активніше з’єднує ці два рівні.
Виходить гібрид: гроші, держзамовлення та можливість масштабування — від великого ВПК; швидкість і експеримент — від невеликих розробників.
Як Росія копіювала українську модель — і почала її централізувати
FPV-дрони є одним із найпоказовіших прикладів.
На початку великої війни саме Україна значною мірою створила модель, у якій невеликі команди, волонтери та приватні виробники могли дуже швидко перетворювати дешеву цивільну технологію на зброю.
Росія спочатку відставала.
Але замість того щоб залишити цей сектор винятково великим оборонним корпораціям, російське Міністерство оборони почало фінансувати невеликих виробників та інтегрувати їхні розробки в державну систему постачання.
За дослідженням, опублікованим американським Military Review, у квітні 2024 року Міноборони РФ підтримало спеціальні програми, які об’єднали цивільних розробників, спонсорів, волонтерів, «народний ОПК» та військове відомство. Наприкінці 2024 року в каталозі російського Генштабу вже було 58 типів FPV-дронів, які підрозділи могли замовляти у виробників.
Ще важливіше те, що змінилася не лише кількість апаратів.
З’явився механізм постійної адаптації.
Українська РЕБ глушить стандартні частоти — російські виробники змінюють частоти.
Звичайні FPV втрачають ефективність у зоні сильних перешкод — з’являються дрони на оптоволокні.
Збільшується дальність роботи українських безпілотників — розвиваються ретранслятори.
Дрони починають масово полювати на окремих військових і транспорт — множаться переносні детектори та компактна РЕБ.
Іншими словами, виріб дедалі рідше розглядається як завершена модель, яку роками виробляють без змін. Це радше постійно оновлювана платформа.
«Ушкуйник»: як фронтовий експеримент перетворюється на промисловий продукт
Особливо показовим є центр «Ушкуйник» у Великому Новгороді.
Організація була створена вже під час великої війни. Вона займається безпілотниками та системами захисту від них, має випробувальну інфраструктуру та отримала державну підтримку для закупівлі обладнання. Українська база War & Sanctions також вказує, що центр розробляє БПЛА та засоби РЕБ і має власний полігон.
У травні 2025 року ЄС вніс «Ушкуйник» до санкційного списку. Європейські документи називають серед його основних продуктів FPV-дрон «Князь Вандал Новгородський», або КВН, який використовує оптоволоконний канал керування. ЄС також зазначає, що російська влада надала центру можливість координувати розробників та випробування нових безпілотних систем.
КВН важливий не стільки як окремий дрон, скільки як приклад процесу.
Безпілотники на оптоволокні стали відповіддю на насичення фронту засобами РЕБ. На відміну від звичайного FPV, оператор підтримує зв’язок із дроном не через радіоканал, а через тонкий кабель, який розмотується під час польоту.
Такий апарат має свої обмеження. Але класична радіоелектронна «глушилка» вже не може просто розірвати канал управління.
Російська система не лише використала нову технологію. Вона змогла провести її через ланцюг:
фронтова проблема → експеримент → бойове випробування → державне фінансування → серійне виробництво.
Саме швидкість цього переходу і є однією з центральних тез Снєгової.
Мільйони російських дронів: де факт, а де пропагандистська цифра
Найбільше обережності потребують цифри.
У вересні 2024 року путін заявляв, що у 2023 році російська армія отримала приблизно 140 000 безпілотників, а у 2024-му постачання мало зрости майже у десять разів — до 1,4 млн.
У квітні 2025 року Кремль уже стверджував, що за 2024 рік Збройним силам РФ передали понад 1,5 млн безпілотників різних типів, а на фронт нібито надходило близько 4000 FPV-дронів на добу.
4000 на добу теоретично означають приблизно 1,46 млн FPV за рік.
Але це не незалежна статистика виробництва.
По-перше, йдеться про заяви російської влади.
По-друге, формулювання «безпілотники різних типів», «вироблено», «поставлено військам» та «відправлено на фронт» не є взаємозамінними.
По-третє, частина виробництва відбувається поза традиційним ВПК — через невеликі цивільні підприємства, волонтерські мережі та регіональні виробництва, тому точно визначити загальну цифру за відкритими джерелами практично неможливо.
Тому відкриті дані підтверджують перехід до масового виробництва на рівні сотень тисяч і, за російськими заявами, понад мільйона безпілотників на рік; подальше масштабування до багатомільйонних обсягів є реальною промисловою метою, але не незалежно підтвердженим фактом.
Це важлива різниця.
Окрема фабрика війни — далекобійні «Шахеди»
FPV — лише один рівень російської безпілотної системи.
Інший — далекобійні ударні дрони сімейства Shahed/Герань.
Тут перехід від імпорту до локалізації видно особливо добре.
Спочатку Росія отримувала Shahed-131 та Shahed-136 безпосередньо з Ірану. Потім технологію перенесли в особливу економічну зону «Алабуга» в Татарстані.
За Military Review, домовленість із Іраном передбачала виробництво 6000 апаратів до вересня 2025 року. Завод почав випуск у 2023-му, а лише між січнем і вереснем 2024 року там, за наведеними дослідниками даними, виготовили 5760 дронів.
Це лише ранній етап.
Головний результат іранської допомоги для Москви полягає не в кількості переданих готових Shahed, а в тому, що Росія отримала технологічну основу, яку згодом почала модифікувати самостійно.
CSIS зазначає, що локалізовані Geran отримували нові навігаційні рішення, засоби протидії РЕБ, а в окремих модифікаціях — компоненти, що дозволяють використовувати комп’ютерний зір та елементи автономної навігації.
Тобто й тут діє та сама логіка: не просто копіювати готовий виріб, а створити платформу для постійних змін.
РЕБ перетворюється з рідкісної спеціалізованої техніки на масовий витратний ресурс
Не менш важлива трансформація відбувається в радіоелектронній боротьбі.
Росія традиційно мала складні комплекси РЕБ — «Красуха», «Палантин», «Житель» та інші. Але це великі, дорогі й помітні системи.
Масове використання FPV створило зовсім інший попит.
Потрібні були тисячі невеликих пристроїв: детектори дронів, переносні глушилки, «куполи» для техніки та окопна РЕБ.
У квітні 2024 року російське Міноборони вирішило підтримати масовий випуск таких систем невеликими виробниками. До кінця року, за даними Military Review, фронтові підрозділи могли отримувати близько 5000 компактних протидронових засобів РЕБ на місяць.
Пізніші російські цифри ще масштабніші.
На розширеній колегії Міноборони 17 грудня 2025 року міністр оборони Андрій Бєлоусов заявив, що протягом 2025-го на фронт передали понад 130 000 окопних систем РЕБ — у 6,5 раза більше, ніж роком раніше. Це знову ж таки російська офіційна статистика, а не незалежний аудит, але сама динаміка узгоджується з іншими даними про масштабування сегменту.
Це означає фундаментальну зміну.
РЕБ перестає бути лише ресурсом бригадного чи дивізійного рівня. Вона опускається до окремих машин, позицій та малих груп.
Війна дронів породжує відповідну їй масову війну засобів протидії дронам.
Найнебезпечніший елемент — не сам дрон, а швидкість циклу
Російська перевага не обов’язково полягає в тому, що конкретний російський FPV технологічно кращий за український.
Часто це не так.
Небезпека — у швидкості циклу адаптації.
Якщо військові повідомляють, що певна частота масово глушиться, виробник має швидко змінити систему зв’язку.
Якщо українські підрозділи знаходять спосіб придушувати навігацію Geran, змінюються антени та алгоритми.
Якщо FPV стає недостатньо дальнім — використовуються ретранслятори або дрони-носії.
Якщо радіоканал перестає працювати — з’являється оптоволокно.
CSIS описує російський підхід до автономності саме таким чином: не гонитва за найскладнішим штучним інтелектом, а дешеві модульні системи, які швидко модифікуються та отримують окремі функції машинного зору, навігації чи розпізнавання. Масштаб, швидкість і зворотний зв’язок із фронту виявляються важливішими за технологічну витонченість.
Для війни на виснаження це надзвичайно важлива властивість.
Але «російський дрон» досі часто складається з неросійських деталей
У цієї системи є велика слабкість — компоненти.
Масове складання FPV у Росії не означає технологічної незалежності.
Електродвигуни, контролери, камери, процесори, модулі зв’язку, пам’ять, датчики та багато іншого залишаються пов’язаними з глобальними цивільними ланцюгами постачання.
У 2025 році естонська зовнішня розвідка заявляла, що Китай став основним каналом доставки високотехнологічних і dual-use товарів до Росії, а близько 80% критичних компонентів, які надходили для російських безпілотників, проходили через Китай. При цьому сама китайська сторона заперечувала звинувачення у сприянні російській військовій промисловості.
Тут є важливий нюанс.
Китай як маршрут постачання не означає Китай як країну походження всіх деталей.
Дослідження CSIS компонентів російських БПЛА показало, що більш ніж половина виявлених компонентів, важливих для AI-функцій, походила від компаній зі штаб-квартирами у США. Водночас саме Китай і Гонконг значною мірою перетворилися на канали, через які такі товари після введення санкцій продовжують потрапляти до Росії.
Фактично санкційна проблема складається з двох рівнів:
- хто виробляє технологію;
- через кого вона фізично потрапляє до Росії.
І блокувати треба обидва.
Росія намагається локалізувати навіть китайські компоненти
У 2026 році з’явилася ще одна важлива тенденція.
Москва починає вкладатися не лише у складання дронів із імпортних деталей, а й у локалізацію окремих вузьких місць.
Одне з них — електродвигуни для FPV.
Розслідування The Insider та Nordsint у липні 2026 року показало, що російські компанії активно купують у Китаї вже не тільки готові двигуни, а обладнання для їх виробництва.
За митними даними, у 2024–2025 роках до Росії надходили верстати та автоматизовані лінії для намотування обмоток електродвигунів. Китайська Ningbo Nide Mechanical Equipment запропонувала журналістам, які видавали себе за російського замовника, повну виробничу лінію вартістю понад $2,3 млн і заявила, що вже постачала аналогічне обладнання російським покупцям.
Заявлена продуктивність такої лінії — один двигун кожні 15 секунд на повній потужності. Це не означає автоматично відповідну кількість готових дронів: FPV-квадрокоптеру потрібні чотири двигуни, а крім них — десятки інших компонентів. Але напрям очевидний: Росія намагається локалізувати ті частини ланцюга, де імпортна залежність може обмежувати масштабування.
Парадокс полягає в тому, що навіть «імпортозаміщення» залежить від імпорту.
Росія досі не має достатніх власних сучасних верстатів для такого виробництва і закуповує китайські лінії, у яких, своєю чергою, використовуються технології Siemens, Schneider Electric, ABB, Mitsubishi Electric, NSK та інших міжнародних компаній.
Тобто технологічна залежність не зникає. Вона просто переміщується на один рівень вище — від імпорту готового компонента до імпорту обладнання для його виготовлення.
Чому санкції не дали ефекту «вимикача»
Це не означає, що санкції не працюють.
Вони роблять компоненти дорожчими, створюють затримки, змушують використовувати посередників, підвищують ризики для логістики та ускладнюють доступ до сучасної мікроелектроніки.
CSIS прямо називає залежність від імпортних компонентів, дефіцит працівників, корупцію та збільшення вартості закупівель через санкції системними слабкостями російського ВПК.
Проблема в іншому.
У дешевих FPV та компактній РЕБ не завжди потрібні найсучасніші напівпровідники.
На відміну від винищувача, радара стратегічної ППО чи високоточної ракети, значну частину електроніки дешевого безпілотника можна знайти на величезному глобальному цивільному ринку.
Тому санкційна модель, яка добре працює проти унікального високотехнологічного обладнання з кількома виробниками, значно гірше працює проти товару, який виробляють сотні компаній і можна переправляти через десятки юрисдикцій.
Саме тому RUSI раніше знаходив у російських безпілотниках західні компоненти, які продовжували надходити через посередників у США, Європі, Гонконгу та Китаї.
Росія створює не тільки виробництво, а цілу екосистему
Ще одна причина не зводити проблему лише до кількості заводів — Москва намагається побудувати довготривалу безпілотну екосистему.
Російські стратегічні документи передбачають розширення полігонів, нові виробничі майданчики, систему сертифікації, центри підготовки, виробництво компонентів, захищений зв’язок, альтернативну навігацію, автономність та використання ШІ.
За аналізом CSIS, російська стратегія безпілотної авіації передбачає створення десятків дослідницько-виробничих центрів та залучення приблизно 200 додаткових організацій до виробництва компонентів. Окремою метою є збільшення частки російських комплектуючих.
Не всі ці плани будуть виконані.
Частина показників стосується цивільного або dual-use сектору, а не військових FPV.
Але вони показують напрям державної політики.
Безпілотники в Росії перестають бути тимчасовою відповіддю на одну конкретну війну.
Вони перетворюються на окрему промислову політику.
Змінюється і сама російська армія
Промисловість не могла б здійснити таку трансформацію без відповідних змін у військах.
Росія створила спеціалізовані центри безпілотних технологій, зокрема «Рубікон», сформувала окремі підрозділи та розпочала створення військ безпілотних систем.
До цього додається формалізація тактики.
Російські військові структури видають методички з використання FPV, створюють стандарти підготовки операторів і включають безпілотні екіпажі у штатну структуру частин.
Це означає, що технологія перестає залежати лише від окремого талановитого командира чи групи ентузіастів.
Вона інституціоналізується.
Саме цей момент критично важливий для оцінки майбутньої російської армії.
Бойовий досвід стає виробничим активом
У грудні 2025 року російське Міноборони заявляло, що протягом року в бойових умовах випробували понад 1000 нових зразків, серед них модернізовані Герань-2, баражувальні боєприпаси, оптоволоконні FPV та наземні роботизовані платформи. Знову ж таки, це офіційна російська цифра, яку неможливо незалежно перевірити, але вона добре ілюструє масштаб полігону, на який перетворилася війна.
І це одна з найважливіших асиметрій між Росією та більшістю країн НАТО.
Західні компанії можуть мати технологічно досконаліші лабораторні продукти.
Але російський виробник може отримати інформацію від підрозділу, який буквально вчора застосував систему проти української РЕБ, ППО чи бронетехніки.
Після цього змінена версія знову повертається на фронт.
Кожен такий цикл накопичує дані:
- які частоти працюють;
- які антени краще витримують перешкоди;
- яку дальність реально забезпечує канал зв’язку;
- які системи найчастіше ламаються;
- які алгоритми розпізнавання дають результат;
- де противник змінює тактику;
- наскільки ефективними є засоби протидії.
Це вже не лише бойовий досвід військових.
Це виробничий капітал оборонної промисловості.
Чому припинення бойових дій не обов’язково зменшить загрозу
Найважливіший висновок дослідження CSIS стосується не сьогоднішнього фронту.
Він стосується того, що буде після війни або тривалої паузи в бойових діях.
Якщо інтенсивність війни впаде, російський ВПК не обов’язково повернеться до моделі 2021 року.
Навпаки, частина потужностей може почати працювати на відновлення стратегічних запасів.
Саме тут виникає асиметрія з НАТО.
Російська оборонна промисловість уже працює в режимі воєнної мобілізації. Значна частина європейської — навіть після різкого збільшення оборонних бюджетів — усе ще живе в логіці довгих контрактів, відносно невеликих серій та мирного часу.
CSIS попереджає: якщо бойові дії припиняться, Росія може швидше перейти від забезпечення поточних потреб фронту до накопичення запасів, тоді як західна промисловість не має гарантованої здатності миттєво перейти на аналогічний темп.
Саме тому оцінювати загрозу лише кількістю російських танків після завершення війни було б помилкою.
Російська армія може вийти з неї з іншою структурою.
Якою може бути ця армія
Ймовірний результат — не відмова від танків, артилерії чи авіації.
Росія навряд чи перетвориться на «армію самих дронів».
Натомість дрони, РЕБ, розвідка та цифрові системи дедалі сильніше інтегруватимуться у традиційні засоби ураження.
FPV ізолюють позиції.
Розвідувальні БПЛА знаходять ціль.
РЕБ прикриває власні підрозділи.
Баражувальні боєприпаси б’ють по техніці.
Далекобійні Герань перевантажують ППО.
Артилерія та авіабомби використовують дані безпілотної розвідки.
Саме комбінація старої промислової маси і нової дешевої технології може бути найнебезпечнішою.
Не «радянська армія з квадрокоптерами», а армія, яка навчилася використовувати квадрокоптери для підвищення ефективності радянської артилерії, авіації та маси особового складу.
Що це означає для України
Для України висновок досить жорсткий.
Технологічна перевага у війні дронів не є активом, який можна одного разу отримати й потім роками використовувати.
Вона постійно знецінюється.
Інновація, яка сьогодні дає перевагу, через кілька місяців може бути скопійована, масштабована або нейтралізована.
Тому критичними стають не тільки характеристики конкретного дрона, а швидкість усієї системи:
розробка → тестування → кодифікація → закупівля → масове виробництво → доставка у війська → збір статистики → модернізація.
Українська перевага від початку великої війни багато в чому полягала саме в цій швидкості.
Росія намагається її скоротити.
І якщо українська система закупівель, фінансування та масштабування сповільнюється бюрократією, противник отримує можливість перетворити більшу економіку та більший людський ресурс на технологічну перевагу.
А для НАТО — готуватися треба не до російської армії 2022 року
Для НАТО помилка була б ще небезпечнішою.
Планування оборони східного флангу не може базуватися лише на тому, скільки російських танків і бронемашин буде відновлено після війни.
Потрібно рахувати інше:
- скільки FPV може витрачатися за добу;
- якою буде щільність безпілотної розвідки;
- скільки засобів РЕБ можна розгорнути на кілометр фронту;
- скільки далекобійних ударних дронів здатна виробляти промисловість;
- як швидко змінюються частоти та програмне забезпечення;
- який запас дешевих засобів ППО потрібен для відбиття масованих атак;
- і, головне, чи здатна західна промисловість виробляти контрзасоби в аналогічному темпі.
Проблема вже не лише в технології.
Це змагання виробничих систем.
Російський ВПК має слабкі місця — але їх треба бити системно
У Росії немає технологічної самодостатності.
Їй потрібні іноземні верстати.
Потрібна мікроелектроніка.
Потрібні електродвигуни, магніти, підшипники, контролери, оптика та інші dual-use товари.
Їй бракує кваліфікованих працівників.
Корупція збільшує витрати.
Санкції підвищують вартість компонентів.
Величезне військове навантаження створює дедалі більші проблеми для цивільної економіки. Сам CSIS підкреслює, що всі ці структурні слабкості нікуди не зникли.
Але з цього не випливає, що система зламається автоматично.
Навпаки, досвід останніх років показує, що Росія намагається обходити кожне вузьке місце:
- немає деталей — імпортує через треті країни;
- немає двигунів — купує китайські;
- ризик блокування двигунів — купує обладнання для їх виробництва;
- великий ВПК повільний — фінансує невеликі команди;
- розробка працює — переводить її в серію;
- РЕБ противника стає сильнішою — переходить на оптоволокно та автономність.
Саме тому санкційна політика повинна атакувати не лише окремі готові компоненти, а машини, виробниче обладнання, фінансових посередників, логістику та компанії-перевізники, які дозволяють локалізувати виробництво.
Найнебезпечніша помилка — уявляти російський ВПК як величезну, але повільну радянську машину, яка просто витягує останні танки зі складів і чекає, поки санкції поступово її задушать.
Частково ця стара машина справді існує.
Але поряд із нею виникла інша.
Вона складається з FPV-дронів за сотні доларів, оптоволокна, китайських двигунів, західних мікросхем, невеликих приватних виробників, державних корпорацій, військових полігонів, фронтових підрозділів та системи, яка дедалі швидше переносить бойовий досвід у серійне виробництво.
Її не слід перебільшувати.
Російські заяви про мільйони дронів і сотні тисяч систем РЕБ не можна автоматично сприймати як перевірену статистику. Частина планів може не виконатися. Залежність від Китаю й західної технології залишається критичною.
Але небезпечно робити й протилежну помилку — вважати, що через санкції та економічний тиск російська військова промисловість неминуче деградуватиме.
Поки що відбувається складніший процес.
Росія одночасно витрачає величезні ресурси на війну і вчиться вести її інакше.
І якщо цей цикл не буде зламано, після закінчення бойових дій Україна та НАТО можуть отримати противника не просто з відновленими складами зброї, а з оборонною промисловістю, яка пройшла кілька років безперервної бойової еволюції.
