Європа витрачає на оборону рекордні суми, нарощує виробництво боєприпасів і запускає спільні програми озброєнь. Однак новий огляд Європейського суду аудиторів показує: гроші поки перетворюються на військову спроможність надто повільно. На шляху стоять фрагментовані закупівлі, залежність від США, дефіцит виробничих потужностей, компонентів і фахівців. Для України цей розрив має цілком практичний наслідок — навіть за наявності європейського фінансування частину критично необхідної зброї доводиться купувати за межами ЄС.
Європейський Союз переживає найбільше оборонне переозброєння за десятиліття. У 2025 році 27 держав-членів витратили на оборону €418 млрд — на 20% більше, ніж роком раніше. Це приблизно 2,2% сукупного ВВП. У 2026-му Європейське оборонне агентство очікує подальшого зростання до €454 млрд, або 2,4% ВВП. 23 держави ЄС уже витрачали у 2025 році на оборону щонайменше 2% ВВП.
Здавалося б, цього мало б вистачити, щоб переламати головну проблему європейської оборони — десятиліття недофінансування після завершення холодної війни.
Але саме тут виникає головний парадокс нового огляду Європейського суду аудиторів.
За підрахунками аудиторів, між 2020 і 2025 роками оборонні видатки держав ЄС збільшилися приблизно на 79%. Попри це, досягнення повноцінної оборонної готовності до 2030 року залишається складним завданням. Європа все ще має проблеми з промисловими потужностями, координацією закупівель, стратегічними запасами, військовою логістикою та залежністю від американських систем.
Інакше кажучи, проблема Європи вже не зводиться лише до того, скільки вона витрачає. Не менш важливо — що саме вона купує, де виробляє, як швидко може збільшити випуск і наскільки озброєння різних держав сумісне між собою.
Для України це питання безпосередньо пов’язане зі швидкістю постачання боєприпасів, ракет, систем ППО та іншої зброї.
Що саме перевіряли аудитори
3 вересня Європейський суд аудиторів оприлюднив огляд EU defence policy in the spotlight. Документ охоплює період із 2020 року до липня 2026-го та аналізує трансформацію оборонної політики ЄС, нові фінансові механізми й регуляторні зміни. Огляд переважно базується на відкритих даних і продовжує попередню велику роботу аудиторів щодо європейської оборони від 2019 року.
Це важливе уточнення.
Документ не є військовою симуляцією можливої війни з Росією і не оцінює, скільки дивізій або ракет потрібно Європі для перемоги у конкретному конфлікті.
Предмет оцінки інший: чи створюють нинішні політичні, промислові й фінансові механізми умови, за яких ЄС до 2030 року зможе закрити критичні дефіцити, зменшити зовнішню залежність і підтримувати операції високої інтенсивності протягом тривалого часу.
Висновок аудиторів стриманий, але доволі однозначний: з нинішньою швидкістю зробити це буде складно.
Причина — не один великий провал, а кілька системних проблем, які накладаються одна на одну.
€418 млрд ще не означають єдину оборонну машину
Перша проблема — оборона Європи досі залишається переважно набором 27 національних систем.
Оборонна політика за договорами ЄС належить передусім до компетенції держав-членів. Брюссель може створювати фінансові стимули, координувати проєкти, підтримувати дослідження та виробництво. Але рішення про структуру армії, ключові закупівлі й більшість військових спроможностей ухвалюють національні столиці.
Саме тому аудитори звертають увагу на переважно bottom-up, тобто висхідну модель планування: спочатку кожна держава визначає власні потреби, після чого їх намагаються зводити в загальноєвропейську систему.
Повноцінного механізму, який починав би з питання «що потрібно Європі загалом для великої війни» і вже з цієї відповіді розподіляв би між країнами виробничі та військові завдання, поки немає.
Результатом можуть бути дублювання, паралельні національні програми та одночасний дефіцит інших критичних спроможностей.
Ця проблема існувала задовго до повномасштабної війни.
Ще у 2007 році держави ЄС домовилися прагнути до того, щоб 35% закупівель нового обладнання здійснювалися спільно. У 2020-му частка таких закупівель становила лише 11%. Ситуація поступово покращилася, але навіть у 2025 році спільні закупівлі становили близько 24% загальних витрат на нове обладнання.
Тобто рекордні бюджети частково продовжують працювати через стару, фрагментовану систему.
Європа купує більше зброї — але значну її частину не в Європі
Друга фундаментальна проблема — зовнішня залежність.
Після початку повномасштабної російської агресії європейським країнам було необхідно швидко відновлювати арсенали. Власна промисловість не могла миттєво забезпечити такий попит, тому держави звернулися до вже готових систем на світовому ринку.
Дані, на яких базувалася Європейська оборонна промислова стратегія, показують масштаб проблеми: між початком повномасштабної війни та червнем 2023 року 78% оборонних закупівель держав ЄС припадало на виробників за межами Союзу, а США забезпечили 63% цих закупівель.
Ці цифри стосуються конкретного раннього періоду війни, тому їх не слід автоматично переносити на структуру закупівель 2025–2026 років. Але вони показують, наскільки великою була вихідна залежність.
Причому США потрібні Європі не лише як продавець літаків чи ракет.
Йдеться також про системи ППО і ПРО, розвідку, стратегічне транспортування, дозаправлення у повітрі, командування та інші так звані strategic enablers — спроможності, без яких складно проводити великі спільні операції.
Саме тому ЄС офіційно відносить стратегічні засоби поряд із ППО, артилерією, ракетами, боєприпасами та військовою мобільністю до своїх критичних дефіцитів.
Мільйон снарядів показав проблему краще за будь-яку стратегію
Найнаочнішим тестом європейської оборонної промисловості стала артилерія.
У березні 2023 року ЄС пообіцяв передати Україні один мільйон артилерійських боєприпасів протягом 12 місяців — тобто приблизно до березня 2024 року.
У строк виконати політичну обіцянку не вдалося.
Лише у листопаді 2024 року ЄС повідомляв, що майже досяг мільйонної позначки. Таким чином, виконання цілі відстало від початкового графіка приблизно на вісім місяців.
Причина була не лише в грошах.
На початку повномасштабної війни європейські підприємства могли виробляти орієнтовно 300 000–400 000 великих артилерійських снарядів на рік. Українська армія в окремі періоди використовувала 6000–8000 боєприпасів на день. Тобто стартова річна європейська потужність відповідала приблизно кільком десяткам днів інтенсивних українських витрат.
Промисловість почала масштабуватися.
До січня 2024 року заявлена виробнича потужність Європи для 155-мм боєприпасів досягла приблизно одного мільйона снарядів на рік, а програма ASAP мала допомогти підняти її до двох мільйонів на рік до кінця 2025-го.
Це значний прогрес.
Але виробнича потужність — не те саме, що фізично передані Україні боєприпаси.
Завод може мати лінію для певного обсягу, але для фактичного випуску потрібні замовлення, довгострокові контракти, порох, вибухівка, метал, детонатори, працівники й доступ до фінансування.
Європейська комісія визначила серед найбільш критичних вузьких місць саме виробництво порохів і вибухових речовин. Крім того, проблемою залишалися компоненти для порохів, обладнання для їхнього виробництва, кваліфікована робоча сила, фінансування та регуляторні дозволи.
Тобто поставити ще одну складальну лінію недостатньо. Необхідно збільшувати всю виробничу піраміду.
Карта головних виробничих і спроможнісних прогалин ЄС
| Напрям | Що вже робить ЄС | Головна прогалина | Що це означає для України |
|---|---|---|---|
| ППО і ПРО | Запущений European Air Shield, ППО визначено одним із дев’яти головних пріоритетів | Недостатня кількість систем і перехоплювачів, залежність від американських технологій у частині критичних сегментів | Для протидії балістичним ракетам Україна досі критично залежить від Patriot і PAC-3 |
| Артилерійські боєприпаси | ASAP, розширення заводів, заявлена мета до 2 млн снарядів на рік | Порохи, вибухові речовини, компоненти, довгі цикли масштабування | ЄС може виробляти значно більше, ніж у 2022-му, але перша мільйонна обіцянка була виконана із суттєвим запізненням |
| Ракети та далекобійні засоби | Ракети й боєприпаси включені до пріоритетів Readiness 2030 | Обмежені запаси, довгі строки виробництва, висока вартість і складні ланцюги постачання | Неможливо швидко компенсувати масове використання дорогих ракет лише збільшенням бюджетів |
| Дрони та контрдронові системи | Окрема європейська ініціатива, інтеграція українських технологій | Масштабування, швидкість циклу розробки, залежність від окремих імпортних компонентів | Український досвід стає частиною європейської оборонної моделі, але сам ЄС ще перебудовує свою промислову базу |
| Стратегічні засоби | Визначені окремим пріоритетом | Стратегічна авіація, дозаправлення, ISR, космічні засоби, командування та зв’язок залишаються сферами значної трансатлантичної залежності | Європейська військова допомога Україні значною мірою спирається на ширшу інфраструктуру НАТО і США |
| Військова мобільність | Фінансуються дороги, залізниці, порти та інші dual-use проєкти | Інфраструктура й правила залишаються фрагментованими; гроші поточного бюджету були швидко вичерпані | Швидкість перекидання техніки на східний фланг і до України залежить не лише від кількості зброї |
| Наземні, морські, кібер- та EW-спроможності | Створюються Capability Coalitions, нові програми спільних закупівель | Різні національні стандарти, типи техніки та системи планування | Складніша логістика, ремонт, боєприпаси й навчання при масштабних поставках |
Перелік цих пріоритетних дефіцитів визначений самими державами ЄС у рамках Defence Readiness Roadmap 2030: ППО і ПРО, артилерія, ракети та боєприпаси, дрони й антидрони, військова мобільність, кіберсфера, ШІ та РЕБ, стратегічні засоби, сухопутні та морські спроможності.
Є ще одна проблема: зброю потрібно не лише зробити, а й довезти
Війна в Україні показала, що оборонна готовність починається далеко за межами збройового заводу.
Танки, системи ППО, ракети й боєприпаси необхідно переміщати залізницями, мостами, автомагістралями та портами.
І тут Європейський суд аудиторів уже виявляв системні проблеми.
У спеціальному звіті щодо військової мобільності аудитори встановили, що ЄС поки не забезпечив можливості швидко й безперешкодно переміщувати великі обсяги військ і техніки по своїй території.
На військову мобільність у бюджеті 2021–2027 років було виділено приблизно €1,7 млрд. Попит виявився настільки великим, що весь ресурс розподілили вже до кінця 2023 року, залишивши більш ніж чотирирічний розрив до наступного бюджетного циклу.
При цьому проєкти відбиралися ще до остаточного визначення найнагальніших стратегічних пріоритетів, а система управління військовою мобільністю залишалася складною та фрагментованою.
Це важливий приклад того самого феномену: виділення грошей ще не гарантує появи системної спроможності.
«Купуй європейське» стикається з реальністю Patriot
Щоб вирішити проблему зовнішньої залежності, Брюссель дедалі активніше намагається спрямовувати оборонні гроші всередину Європи.
Defence Readiness Roadmap передбачає, що до кінця 2027 року щонайменше 40% оборонних закупівель мають бути спільними, а частка інвестицій, спрямованих до Європейської оборонно-технологічної та промислової бази, повинна суттєво зрости.
Логіка очевидна.
Якщо Європа збільшує оборонні бюджети, але основна частина нових грошей одразу перетворюється на замовлення американським або іншим неєвропейським виробникам, європейські заводи не отримують довгострокового попиту, необхідного для будівництва нових ліній.
А без нових ліній залежність від імпорту зберігається.
Але війна в Україні демонструє й інший бік цієї політики.
У 2026 році ЄС погодив для України кредит до €90 млрд, із яких орієнтовно €60 млрд призначені для оборонних потреб. Закупівлі мають передусім підтримувати українську та європейську оборонну промисловість, проте правила дозволяють звертатися до третіх країн, якщо потрібної зброї в Європі немає або її неможливо поставити у необхідному обсязі та вчасно.
І саме тут з’явився Patriot.
Україна потребує американських перехоплювачів для захисту від російських балістичних ракет. Європейських систем недостатньо, щоб у короткостроковій перспективі повністю замінити цей ресурс.
Тому Київ запросив виняток із правил європейського походження для закупівлі американських перехоплювачів Patriot. Європейська комісія такий виняток погодила, визнавши, що необхідного європейського аналога у потрібній кількості й у необхідні строки немає.
На початку вересня ЄС також розглядав новий український запит на багатомільярдне фінансування для посилення ППО, зокрема закупівлі Patriot. Сам факт погодження винятку ще не означає автоматичного фінансування всієї запитаної суми.
Це практично ідеальна ілюстрація дилеми, яку описують аудитори.
У довгостроковій перспективі Європі потрібно купувати більше європейського, щоб створити власну промислову базу. У короткостроковій — Україні потрібна зброя зараз, навіть якщо її виробляють у США.
Чому завод не можна масштабувати так само швидко, як бюджет
Політики можуть збільшити оборонні видатки рішенням парламенту.
Новий завод так не працює.
Потрібно побудувати виробничі корпуси, отримати дозволи, замовити спеціальне обладнання, створити безпечну інфраструктуру, укласти контракти на сировину, найняти людей і сертифікувати продукцію.
Особливо складними є нижні рівні виробничого ланцюга — вибухівка, порохи, спеціальна хімія, електроніка та окремі критичні матеріали.
Єврокомісія прямо визнавала, що європейська оборонна промисловість десятиліттями була пристосована передусім до мирного попиту та відносно невеликих національних замовлень. Повернення війни високої інтенсивності зіткнуло цю систему з попитом зовсім іншого масштабу.
І збільшення фінансування саме по собі може навіть створювати нові проблеми.
Якщо одночасно десятки урядів замовляють більше ракет, снарядів і бронетехніки, але кількість постачальників вибухівки, двигунів, електроніки чи спеціалістів залишається тією самою, нові гроші починають конкурувати за обмежений ресурс.
Результатом стають черги замовлень, подорожчання та довші строки.
Саме тому аудитори попереджають про ризики вузьких місць у постачанні сировини, критичних компонентів і кваліфікованої робочої сили.
Європа вже витрачає багато на техніку, але набагато менше — на майбутні технології
У 2025 році держави ЄС витратили близько €115 млрд на закупівлю оборонного обладнання.
На оборонні дослідження та розробки — близько €17 млрд, тобто приблизно 4% усіх оборонних витрат. У 2026 році очікується зростання R&D до €20 млрд.
Це показує ще одну дилему.
Після 2022 року європейським арміям необхідно було терміново закривати вже існуючі дефіцити — купувати літаки, ракети, боєприпаси та бронетехніку, яку можна отримати відносно швидко.
Але стратегічна автономія потребує іншого типу витрат — багаторічних програм розробки власних технологій, двигунів, сенсорів, ракет, систем ППО, космічної інфраструктури та платформ нового покоління.
Якщо витрачати переважно на готові закордонні системи, сьогоднішній дефіцит можна скоротити, але залежність завтра залишиться.
Що має змінити Readiness 2030
ЄС уже намагається перейти від набору окремих програм до більш системної моделі.
Defence Readiness Roadmap 2030 визначає дев’ять ключових напрямів, у яких держави мають закрити критичні дефіцити, та встановлює проміжні строки.
До кінця 2027 року щонайменше 40% оборонних закупівель планують організовувати спільно.
До кінця 2028-го для критичних дефіцитів мають бути укладені необхідні контракти та забезпечене фінансування.
До кінця 2030-го мають бути отримані, зокрема, закупівлі, профінансовані через механізм SAFE.
Сам SAFE передбачає до €150 млрд пільгових кредитів державам для оборонних закупівель.
Але тут знову виникає проблема, яку підкреслює Суд аудиторів: нові фінансові механізми працюватимуть лише тоді, коли держави не використають їх для ще 27 паралельних програм.
Тобто головним тестом наступних років стане не розмір оголошених фондів.
Головним тестом буде те, чи зможе ЄС перетворити національний оборонний попит на довгі серії спільного виробництва.
Чому для України це не абстрактна дискусія про «європейську армію»
Україні важливо, наскільки успішною буде ця перебудова, щонайменше з трьох причин.
Перша — боєприпаси.
Якщо європейські підприємства справді зможуть працювати великими серіями, Україна отримає значно передбачуваніше джерело артилерійських боєприпасів, ракет та інших засобів у війні, яка давно вийшла за масштаби довоєнних європейських запасів.
Друга — ППО.
Нинішня ситуація з Patriot демонструє: гроші у Європи можуть бути, але якщо критичний перехоплювач виготовляється в іншій країні й сам виробник має власний дефіцит запасів, фінансування не гарантує негайної поставки.
У 2026 році близько 95% перехоплювачів Patriot, які надходили Україні через механізм PURL, забезпечувалися саме через закупівлю американського озброєння партнерами.
Третя — довгострокова стійкість військової допомоги.
Війна вже продемонструвала обмеженість моделі, коли союзники передають Україні боєприпаси переважно зі своїх запасів.
Рано чи пізно запас необхідно поповнювати.
А це означає, що для багаторічної підтримки України головним ресурсом стають не склади, а виробничі лінії.
Європа стала сильнішою — але ще не перейшла на військово-промислову модель великої війни
Було б неправильно читати новий огляд Європейського суду аудиторів лише як перелік невдач.
За чотири роки Європа змінилася суттєво.
Оборонні бюджети різко зросли. Виробництво артилерійських боєприпасів збільшилося в рази. З’явилися ASAP, EDIRPA, SAFE, European Defence Fund та Defence Readiness Roadmap. ЄС фінансує українське оборонне виробництво і дедалі більше інтегрує українські технології у власні майбутні програми.
Але аудит показує інше: перейти від «більше витрачати» до «бути готовим до великої війни» набагато складніше, ніж просто збільшити бюджет.
Для цього Європі доведеться одночасно вирішувати кілька завдань: координувати закупівлі 27 держав, гарантувати виробникам багаторічні замовлення, збільшувати випуск порохів, вибухівки, ракет та електроніки, зменшувати залежність від зовнішніх постачальників, модернізувати військову логістику та створювати спільні стратегічні спроможності.
І водночас вона не може чекати, поки ця система буде готова.
Україні потрібні ракети та перехоплювачі зараз.
Тому найближчі роки європейська оборона фактично житиме у двох режимах одночасно: терміново купувати доступну зброю там, де вона є, включно зі США, і паралельно вкладати гроші у здатність завтра виробляти її самостійно.
Саме від того, чи зможе ЄС витримати цей перехід, залежатиме, чи перетворяться рекордні сотні мільярдів євро на реальну здатність вести тривалу війну високої інтенсивності — і наскільки надійним військовим партнером Європа залишатиметься для України після 2030 року.
